Робота Каору потребувала лише знайти зручну позу та очистити думки, зосередившись на чистому аркуші перед собою. Він завжди робив це спершу в «традиційний» спосіб, лише потім скануючи готовий логотип — було щось сакральне у відчутті недосконалости шкарубкого паперу під пучками пальців. Для когось такого зібраного, як Каору, ця робота приносила лише задоволення, викликаючи труднощі хіба у виборі між двома однаково незрівнянними варіянтами виконаного замовлення.
Так було до того, як він уранці переглянув список клієнтів на сьогодні.
Першою реакцією Каору було звільнити секретарку і доручити її роботу Карлі, адже та точно не припустилася б такої помилки, але таке рішення було б не притаманно імпульсивним для чоловіка, тож він стримався.
Стримався і увінчав свій вираз ввічливою посмішкою, коли побачив на порозі своєї студії Коджіро Нанджо з невеликою течкою під пахвою.
— Вітаю. Прошу, сідайте, — він вказав на крісло навпроти себе. — Мене звуть Каору Сакураяшікі, я із задоволенням допоможу Вам із дизайном логотипа для Вашої компанії.
— Ти справді вдаватимеш, що ми незнайомці?
— Я не змішую особисті стосунки та роботу, — голос Каору залишився рівним, але під столом він із силою впивався короткими нігтями у власне стегно. Так, добре, що він не міксував «особисті стосунки» та роботу, бо це заважало чоловіку викинути відвідувача з вікна офісу на 13-му поверсі. — Отже, розкажіть, будь ласка, більше про Вашу компанію та те, на чому вона спеціялізується.
— Оскільки я доволі відомий у колі спортсменів, — те, як Коджіро наголосив на останньому слові, змусило Каору розслабити руку, бо ще трохи — і його суглоби пальців почали б вискакувати з-під шкіри, — то вирішив заснувати власний бренд спортивного одягу.
По-перше, Коджіро дійсно був відомим у колі спортсменів. Думка про це повертала Каору у часи, коли вони обоє каталися, коли вони ще мали особисті стосунки, а цього він хотів менш за все. Тому, по-друге, що міг Коджіро «Горила» Нанджо знати про одяг, якщо він насилу відрізняв сорочку від піджака?
Звісно, професійна етика не дозволяла Каору вимовити це вголос, тож після глибокого видиху він запитав:
— Як називатиметься Ваш майбутній бренд?
— Я хочу знову з тобою проїхатися, Черрі Блоссоме.
— Це якась надто довг- — Каору підвів голову від планшета із незмінною ввічливою посмішкою, перш ніж усвідомлення сказаного змусило його спохмурніти. — Перепрошую, якщо Ви не потребуєте консультації стосовно розробки айдентики Вашого бренду, я боюся, що не компетентний задовольнити Ваш запит.
На обличчі Коджіро яскраво відобразився процес обробки суміші мудрованих слів та натяків, що він їх зараз почув, але зрештою чоловік здавався ще більш упевненим у своєму рішенні, яким би воно не було.
— Ти найкомпетентніший із тих, кого я знаю, Каору. Скільки б років не минуло, це залишатиметься незмінним.
— Вибачте, але я змушений попросити Вас піти.
Чоловік підвівся, щоб відчинити двері кабінету, але перед ним тут-таки виріс нездоланною стіною Коджіро. Авжеж, він міг би змусити Нанджо посунутися, але це означало б необхідність торкнутися, а тоді вже Каору не міг відповідати за збереження власної незворушности.
— Один заїзд. Дозволь нагадати тобі, як це весело.
Весело? Авжеж, це було весело. Каору і досі проходив повз майданчики для скейтингу і з посмішкою спостерігав за дітьми, що з радісним криком ганялися одне за одним. Каору і досі виглядав серед цих дітей зеленоволосу макітру, запізніло згадуючи, що власник цієї жахливо порожньої макітри вже давно не швендяв по дитячих майданчиках.
Коджіро і справді був відомим у колах професійних скейтерів. Він продовжив тренуватися і скоро потрапив до своєрідної «зали слави S», на відміну від Каору, який пішов иншим кар’єрним шляхом і скоро успадкував дизайнерську компанію своєї матері.
Каору був відомим у инших професійних колах, заробляв достатньо, щоб ні у чому собі не відмовляти, і взагалі-то не заздрив дітям, що зі щирими усмішками гасали побитими бетонними треками.
— Я більше не катаюся і ти чудово знаєш чому, — він намагався уникнути погляду Коджіро, а через те, що вони були так близько, і їх очі — на одному рівні, довелося опустити голову додолу, ніби Каору вже здався.
— Твої батьки не мають права вирішувати, чим ти будеш займатися!
— Ти справді так вважаєш? — голос Сакураяшікі став лише на дрібку голоснішим, але Коджіро знітився, ніби на нього уже накричали. — Чому ж ти не сказав це моїй матері, коли вона заявила, що синці від скейтингу псують мій «пристойний вигляд»? Чому ж ти не спинив її, коли вона розламала мій скейт надвоє?
— Я теж боявся, — важко видихнув Коджіро, і сам шукаючи куди сховати погляд, але випадково натрапляючи ним на тремтячі руки Каору. Чомусь йому здалося хорошим рішенням сховати їх у свої долоні. Чомусь той не пручався. — Я був молодим і бідним студентом і не думав, що можу запропонувати тобі щось більше, ніж те, що може дати тобі твоя заможна родина.
Тоді тремтіння поволі розійшлося усим тілом Каору, змушуючи його дрібно здриґатися, немов у лихоманці. Так, ніби разом із образами, які він усі ці роки тримав у своїй душі, його покинули і сили, і самовладання.
— Прошу тебе, не плач, — Коджіро опустився на коліна, усе ще тримаючи чужі руки у своїх. — Кричи на мене, злися, обзивай найгіршими словами, але, будь ласка, не плач.
— Навіщо… ти прийшов? Навіщо змусив мене говорити про це?
— Бо я більше не боюся. Я можу запропонувати тобі те, на що мені не стало сміливості тоді, — бути поруч в «S» і поза ним, стільки, скільки ти сам захочеш.
— А якщо я більше не захочу кататися?
Коджіро підвівся і випустив його долоні лише щоб поправити волосся, що вибилося із чужої зачіски, а тоді м’яко всміхнувся.
— Тоді я теж не захочу. Без тебе кататися більше не весело.
Навіть зазвичай зібраного Каору важко було звинувачувати у тому, що таке зізнання вибило в нього землю з-під ніг, як і у тому, що він вирішив знайти опору саме у широких плечах Коджіро. Зрештою, у тому, щоб віднайти її заново саме у такому вигляді було щось приємно стабільне, і саме стабільности від нього очікували всі навколо.
Чи, принаймні, майже всі.
— І що ж з тобою вдієш, — зі сміхом прошепотів він у чуже вухо, граючись пальцями у короткому зеленому волоссі. — Але тобі доведеться позичити мені скейт.
— Я готовий віддати його тобі назавжди. І не тільки його.
Каору відхилився лише для того, щоб легко вдарити Коджіро кулаком у плече. Бо тільки цей дурень міг говорити настільки жахливо милі речі з цією абсолютно безґлуздою усмішкою. А ще — бо тільки так можна було хоч на трохи приховати рум’янець, що густо вкривав його обличчя.