Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Просинатися від артилерійського вогню було не надто приємно, а окопи не надто зручне місце для сну. Більш милими були знайомі крики, що увірвалися у землянку.
— Кляті монголи! – закричав поряд знайомий голос. – Клятий галичанин! - удар по животі кулаком розвіяв усі сумніви кому належав цей чарівний спів. – Мстислав, вставай, ледача мертва срака!
Я на силу сповз з табуретки, яка виявилась єдиним місцем не у багні, що ще й придатне для недовгого сну. Було холодно, вогко, вибухи снарядів викликали дзвін у вухах. Був ранній ранок, сонце ще не встигло піднятися, як військо Чингісхана знову почало спроби штурму їх укріплень. Кляті вузькоокі. Перше, що появилось перед моїми очима був мундир офіцера Василя Радочина. Цей чарівний чернігівець був ледь старшим за мене, а гонору як у бабці з-під Львова. Піднявши голову, я помітив його погляд на собі. Хоча б сказати доброго ранку мав, паскуда. Мені не залишалось нічого, як з просоння відправитися ставити монголів на місце.
Моя робота нікому не подобалась – ні офіцеру Радочину, ні солдатам, ні самому мені. Але хтось повинен її робити, і чомусь завжди цей хтось я. Артилерія була далеко. Її не було видно, але визначити де приблизно вона є було достатньо. Залишилось діло за малим. Ставши напроти земляної стіни окопа я випрямив руку. Колесо смерті появилось миттєво. З кожним словом закляття, білі вогники навколо символів починали горіти зеленим світлом, заповнюючись магією. Моє тіло переповнювала холодна й байдужа до живих сила. Вона просила вийти, дати їх вихід. Я ненавидів цю силу, а вона мене. Мить і богиня відкликнулась на мій поклик. Вибух зеленого світла заповнив усе навколо. З під землі почали вилізати трупи. Десятки, сотні. Відчуття холоду покинуло моє тіло так само миттєво як і появилось. Світ почав темнішати перед очима. Далекі постріли, радісні крики солдат навколо і голос Радочина – все це злилось в якийсь один тихий й нав’язливий звук. Хтось схопив мене й труснув, але вже було пізно. Один з багаточисленних боїв закінчився нашою перемогою і моїм зомлінням.
— І так кожної неділі! – прогудів скрізь мої марення глухий голос. – Кожної! Вони наче не мають інших днів для безкінечних спроб штурму. Пані Маріє, – вже тихіше промовив голос. – Наш підопічний здається вже при тямі.
Привідкривши очі, я зрозумів, що я у найгіршому місці на цій війні. Це польовий госпіталь Гзака-паши. Половця-садиста. Того самого лікаря, що використовував найефективніші й найболючіші методи лікування. Довго тут не можна було залишатися. Найкращий варіант – прикинутися здоровим. Швидко сівши на ліжко, моя голова знову закрутилася, погляд пішов у нікуди. Відчуття були жахливими, але головне образ!
— Навіть не намагайся, – промовив Радочин, що сидів на ліжку поряд. – Ти зомлів. Знову.
— Дурниця, – зір сфокусувався на очах офіцера. – Я чудово почуваюся. Лікування не потрібно.
— Я вам не заважаю?
Пан лікар саме повернувся з набором препаратів й трав, які нібито мали повернути його у стрій. Овальне й жовтувате обличчя половця світилось від щастя. Палата була пуста. Моїх криків ніхто не почує. Я перевів погляд на Радочина. Офіцер усе розумів, але лише поклав руку мені на плече й кивнув. Пані Марія, медсестра розміром з дебелу кобилу, тримала у руках кілька шприців сумнівного вмісту.
В палату забіг якийсь солдатик. По іншому його назвати було важко, його обличчя було геть дитяче, щоки пухкі, погляд щиро-невинний.
— Вибачте… - захекано сказав він. – Тут телеграма на ім’я Мстислава Світоча!
— Це я! Я! – щасливо потягнувся я до парубка.
Що б у цьому листі не було, але головне, щоб це було відрядження, негайне і подалі від Гзака. Спроба встати завершилась провалом. Ноги не тримали, а до горла швидко підповзла нудота. Радочин посадив мене назад, взявши телеграму сам.
— Це від пані полковника Ірини Ворожбит, – ім’я наставниці прозвучало з деяким дратуванням у голосі офіцера. – Пише, що знаходиться у Старому Криму й очікує тебе протягом 7 днів. Навіщо ти їй? – після недовгої піднявши погляд с листа на мене запитав чернігівець.
— А я звідки знаю? Минулого разу вона мене на килим кликала, щоб монгольських трупів підняти і в Юзівку кинути.
— Ось чому Хафіз-паша скаржився на сморід у звільненій Юзівці. – нагадав про себе Гзак.
Солдатик зник з приміщення, як тільки лист був переданий. Мене непокоїв погляд Радочина. Він ніби зважував ризики, вдивляючись мені в очі. Усвідомлення того, що має статися до мене прийшло в останній момент, з посмішкою офіцера.
— Ні! – вигукнув я, не даючи йому почати. – Зі мною все добре, а їхати треба негайно.
—Тебе ледь тримають ноги. Очі скляні. Пані полковник може почекати день чи два, – офіцер кинув погляд на медсестру.
Двічі просити її не потрібно було. Половець і його помічниця приступили до лікування.
Самопочуття було не найкраще. Пролежати у гарячці від різного роду наркотичних речовин, які застосовував Гзак-паша для кращого «сну» пацієнтів було не надто приємний досвід. Невідомо, що робили ці фанатики доктрини половецької медицини поки я намагався спати, а не споглядати марення наяву, але, на диво, це працювало. Відчуття, що мене переїхав танк було досі, але голова не відправлялась у мандри навколо Рутенії, а ноги відчувались як ноги, а не солома. Біля оперативного штабу на річці Калка мене вже чекав Радочин. Чернігівський офіцер та його біляві та тонкі вуси дивились на мене строго, але по своєму дбайливо. Я ніколи не міг осягнути того, що він думав про мене. З одного боку кличе виключно галичанським некрофілом, а з іншого проявляє турботу.
— Пане офіцер, – привітався я.
— Галичанин, – зверхньо відповів той. – Штаб дав тобі звільнення на 48 годин. Якщо за цей час не повернешся, тебе знайде військова поліція…
— Знаю, – перебив його лекцію я. – Ще щось?
— Ходімо коня дам.
Неподалік штабу розміщувалась кавалерійський полк, завдяки чому позичити жеребця було не важко, враховуючи слабку інтенсивність наступу противника. Коні були в окремій тимчасовій конюшні, яку спорядили недалеко штабу. Тварини в умовах окопної війни стали не надто потрібними, через що їх кількість скоротили, ще й віддалили від фронту, сховавши навіть далі ніж штаб.
Тут вже не було ні смердючих окопів, ні запаху трупів чи крові, лише свіже літнє повітря. Я одягнув свою найкращу форму, що мала б згодитися навіть для параду, тим часом як Радочин залишався у звичайному офіцерському строю армії Чернігівського Королівства.
— У мене от питання назріває, поки йдемо, – обережно почав я. – От ти, Радочине, не любиш мене. По імені чи прізвищу не кличеш. Що я тобі зробив?
— Ти галичанин, – спокійно відповів офіцер, навіть не глянувши у мою сторону.
— Вибач, а галичани чим тобі завинили?
— Ви гордовиті, пихаті, владні, показово називаєте себе європейською монархією, а інших просто князівствами, ваш король вважає себе правителем всієї Рутенії, а ще у вас жахливий несмак у жінках.
— Охохо! Тобто так ти мене характеризуєш?
— Ні, – різко відрубав Радочин. – Ти галичанин, але також ти гультяй, рудий, ледащо і некрофіл.
— Некромант. – поправив його я. – А рудий тут до чого?
— Ми прийшли.
Невелика дерев’яна будівля, фундамент якої ховався під землею появилась у мене перед очима, після підйому на невеликий горб. Вона була продовгувата і мала невеличкі віконця майже біля самої землі, з яких було інколи видно кінноту Об’єднаного Рутено-половецького війська.
— Ти не відповів, – після павзи, вже йдучи до входу у стайні продовжив я.
— І не відповім. Я сказав, що думав. Пояснювати не збираюсь, та й чин твій нижчий.
Я промовчав. Радочин часто закінчував наші розмови таким універсальним прийомом. Вище звання, ха! Подивимось, як він буде співати, коли мене підвищать.
В стайні, серед великої кількості коней було важко вибрати одну. Я лише розглядав їх горді морди, не знаючи котрого обрати. Вмілий вершник, як от вже мій покійний товариш, половець Саріф, міг знайти потрібного жеребця лише по погляду тварини, але «некрофіл» штибу мене такого уміння не мав. Радочин був офіцером кінної роти, тож міг допомогти.
— Бери цього, – Радочин ніби передбачив мій хід думок, і вже гладив вороного жеребця. – Він покірний, а головне достатньо витривалий для твоєї поїздки.
— Твій?
— Так.
Радочин махнув рукою, ніби кликаючи мене ближче.
— Поклади руку йому на голову, - тихо сказав офіцер, трішки відійшовши. Я не спішив коритися. – Не переймайся, він не кусається, просто так він буде розуміти, що ти його новий господар.
Кинувши перед цим погляд на Радочина, я все ж послухався. Акуратно поклавши руку на голову тварині, та задоволено фиркнула. Кінь почав сіпати головою, бажаючи підсунути руку ближче до великих ніздрів. Намагання жеребця викликали усмішку, але усмішка зникла, коли Радочин поклав свою долоню поверх моєї.
— Не дозволяй йому самодіяльності.
Я знову глянув на чернігівця, вже здивованими очима. Звідки у нього такі до біса теплі руки? Мої думки змішувались в фантазії, якими я б не ділився навіть на сповіді, якби на неї ходив. Кому-кому, а самодіяльність тут не у тварини.
Мій погляд помітив пан кавалерист, від чого зніяковів.
— Не зважай, – забираючи руку, відвів погляд Радочин, – Триматись у стременах умієш, руки наче не з дупи. Далі сам.
Він хлопнув мене по плечі і відправився на вихід з стайні. Я залишився один з цим вороним жеребцем.
— Ну от чому, коли я хочу з ним зблизитися, він такий твердий, – пробурмотів до тварини я, відкриваючи ворітця.
Надягнувши вуздечка, чепрак і сідло, я повів жеребця до виходу. Там мене чекав, на диво, лікар Гзак.
— Гзак-паша! – відсахнувшись, вигукнув я, на що отримав перелякано-метушливу реакцію лікаря.
— Тихіше! Тихіше, – махаючи вказівним пальцем перед мною, шепотів він, - Мстиславе, послухай, але уважно, прошу. Це важливо.
Гзак виглядав занепокоєним та нервовим. Він смикався від кожного звуку, його очі інколи кидалися з сторони у сторону, ніби він шукав у тінях когось, кого там і бути не могло.
— Навіщо така таємність? – вже спокійно відповів я, трішки нагнувшись до невисокого половця. – Щось з моїм здоров’ям?
— Ні! Ти абсолютно здоровий, я ж працював, – з гордою посмішкою відповів він, озираючись, чи немає нікого поблизу. – Я на рахунок твоєї поїздки.
— Прийшла якась телеграма?
— Ні. Просто… – Гзак похолодшав, – Мій добрий знайомий з Старого Криму передав мені звістку, що… – він замовк, ніби обдумуючи кожне слово, що повинен сказати. – Будь обережний, гаразд?
— Тобто?
Слова лікаря заставили мене здригнутися. Невже це і є причина виклику наставниці? Якщо садист Гзак так боїться цих слів, там справді щось жахливе.
— Просто будь обережний. Навіть серед наших можуть знаходити багдадівців. – я хотів запитати, що він має на увазі, але половець не дав мені і слова сказати, – Цієї розмови не було. Не кажи про це пані Ворожбит, зрозумів? Пообіцяй, що будеш все тримати у таємниці.
Невеличкі очі лікаря були холодними, як і його голос. Я не розумів, що він хоче цим сказати, але його страх? Ні, скоріше надмірна обережність викликало у мене тривогу. Його наказ пообіцяти не говорите про це Ірині був би неприйнятний у кругах Секти Мари, але… Гзак не міг бути зрадником. Він втратив обох синів на цій війні від помилки лікарів. Він не міг би так просто перекинутись на той бік.
— Даю слово. – перш ніж сумніви почали гризти мене, відповів я.