Настав ранок. Починався новий день, а з ним і весняне тепло. Навколо цвіли сакури, розповсюджуючи свій солодкий аромат. У таку ранню пору заклопотані дорослі вже поспішали на роботу, а учні йшли в школу на вступну церемонію. Перше квітня, перший день навчання.
На багатьох обличчях не було й натяку на усмішку, але Ямаґучі став вийнятком. А як йому не радіти? Зовсім скоро він побачиться зі своїм найкращим другом. Звісно, цим другом був Цукішіма Кей. Тадаші радів їхнім зустрічам і тоді, коли вони були на регулярній основі, а зараз і поготів, адже в невеликі вихідні між закінченням та початком навчального року друзі були порізно. Такого раніше не ставалося: хлопці майже весь час були разом, в основному, з ініціативи Тадаші, але Кей не заперечував. Цього ж разу останній сказав про якісь справи та попросив не турбувати його. Ямаґучі послухався та слухняно чекав на закінчення канікул.
Хлопець крокував у піднесеному настрої, уявляючи їхню зустріч…
От він уже доходить доходить до школи. Хоча Тадаші йшов сам, а від початку дружби з Кеєм це траплялося доволі рідко, але погода була просто чудова, тож дорога не здалася нудною. Цукішіма вже стоїть там і чекає на нього. Він хотів зайти по каву й на шляху зустрітися з товаришем, але, оскільки Ямаґучі не було, дійшов до самої школи. Як і очікувалося, в руках він тримав два горнятки теплої кави. Було помітно, що блондин трохи нервує, та це й не дивно, адже церемонія от-от почнеться, а того клятого Тадаші ніде немає. Він озирається по сторонах і тут, нарешті, бачить свого зеленоголового друга:
- Ямаґучі! Де ти бродив, що ледь не запізнився на церемонію? Я тебе тут уже цілу вічність чекаю. Ми ж домовлялися зустрітися дорогою? - зло проказав Кей, але було помітно, як він розслабився.
- Пробач, Цуккі! - хлопець ласкаво усміхнувся, щоб хоч якось загладити свою провину. Він, справді, проспав, тому міг спізнитися, але це не головне. Його друг не забув про нього, купив кави та дочекався. А найважливіше – Дзуккі хвилювався, що він не прийде вчасно. Навіть злобна тирада Кея не змогла змити радість від такого приємного зауваження. У Тадаші викликав немале задоволення той факт, що за нього хтось переживає. Від цього усмішка стала ще більш осяйною. - Я йшов так довго, кава ще не охолонула, га? Хе-хе
- Гм, тобі пощастило, вона ще тепла. Це тобі.
- Ой, дякую! - Ямаґучі швидко відпив напій. Він очікував на терпкий смак еспресо, яке так полюбляє Цукішіма, але язик відчув щось солодке, зовсім не гірке з вираженим присмаком ванілі та трохи менш помітним мигдалю: - А це?..
- Ванільний лате на мигдальному молоці. Це ж твій улюблений? От я й купив, - ніяково протараторив хлопець. Його ланіти густо почервоніли після цієї невеличкої промови.
Щоки, вкриті ластовинням теж не забарилися стати багряними. Цей ранок ставав усе краще й краще!
- Що ж, давай поква…
- Гей! Дивися куди йдеш, пуцьвірінок!
- Ой, вибачте пане!
Ямаґучі замріявся, уявляючи майбутню зустріч, тому випадково забрів на велодоріжку, де й зіткнувся з велосипедистом. Хоч з уст злетіло вибачення, підсилюване укліном, але в голові Тадаші була повна каша. Юнаку довелося простояти з пів хвилини, доки він не усвідомив, що сталося.
Це були лише мрії. Звичайне марево, яке легко затьмарило голову, але так само легко й розвіялося. Яким би Цуккі не був розумним, привабливим та вправним у волейболі, він ніколи не буде з Ямаґучі ось таким. Ніколи не буде сильно за нього переживати (Ямаґучі завжди переживає за Цуккі, адже вважає його дорогою для себе людиною. Але чому той так не робить?), ніколи не купить йому ванільний лате, замість еспресо (і чому він так робить? Ямаґучі просто ненавидить смак такої міцної кави. Невже, так приємно дивитися на обличчя, що намагається не зморщитися?), ніколи б не ніяковів і не тараторив (для нього в Кея було мінімум емоцій. Навіть ті саркастичні посмішки Ямаґучі рідко діставалися).
Такі думки з’являлися останнім часом. Цуккі завжди був не надто емоційним чи турботливим, але нещодавно все почало ставати гірше. Він віддалявся все більше, наче знайшов якогось іншого друга. Неначе Ямаґучі, не такий уже й важливий, став узагалі непотрібний.
З цими гнітючими роздумами він і не помітив, як дійшов до школи. Від хвилювання ходьба пришвидшилася, і Тадаші ледве не біг. Тільки на вході хлопець дещо згадав. Точно, він був випускником, тож йому потрібно постаратися зробити цей рік незабутнім, адже він може більше ніколи не побачитися зі своїм першим коханням…
Тадаші, хоч і проспав, але, напевно від бігу, не запізнився, навідміну від декого іншого. Високого блондина ніде не було видно. Ямаґучі сподівався, якщо його не будуть чекати, хоча б знайти друга в натовпі. Це не мало б бути складно: той має високий зріст, світле помітне волосся, до того ж, вони знову в одному класі, а отже будуть поряд на церемонії. Але, несподівано, того, справді, ніде не було. Ні серед однокласників, ні серед інших учнів.
***
На високій сцені виступав зі своєю промовою директор, перед ним стояла вся школа: молоді першокласники, які ще не знали, що їх очікує в новому закладі, ліниві другокласники, яким не потрібно ні знайомитися з чимось новим, ні здавати вступні іспити, ну і, звичайно, випускники - третьокласники. Хоч оратор і виглядав упевнено, але його слухачам було нудно. Всі вже знали, що той скаже: банальні, прості слова, що заохочували всіх вчитися, гарно поводитися та брати участь у житті школи; вони хотіли якнайшвидше розійтися по своїм класам, а звідти вже й додому.
Лише один учень нервувався. Звісно ж, це був Тадаші. Він уже знав, що Дзукішіми тут не було, але, однаково, знову й знову озирався по сторонах.
Де ж він може бути? Цукішіма, такий відповідальний, пунктуальний, той, хто завжди сварить Тадаші за запізнення, не може ось так просто пропустити вступну церемонію. Як же це можна пояснити? Захворів, щось сталося дорогою, а може, він узагалі не повернувся після своїх важливих справ?
Ці думки пожирали розум Ямаґучі. Вони були навіть нестерпніші за ті на шляху до школи. Тадаші встиг обдумати всі найгірші варіянти, накрутити себе до межі.
Нарешті, слова, що здавалися нескінченними, закінчилися. З привітаннями та побажаннями учнів почали відпускати до класів, скрізь здійнявся шум. Це стало спусковим крючком. Ямаґучі, який ішов з усіма, раптово перейшов на біг. Він, розштовхуючи всіх, прорвався через натовп. Навіть дорікання якогось старого вчителя не змогли зупинити зазвичай спокійного та сором‘язливого юнака. Він надто сильно хвилювався за Кея.
Ямаґучі біг по коридору, находу обдумуючи де його друг може бути, і куди йому варто прямувати.
Несподівано він побачив хлопця, який непоспішаючи йшов. Тадаші придивився й розгледів знайому постать. Подих перехопило, але він, усе ж таки, викрикнув:
- Дзуккі! - Ямаґучі підбіг до Кея. Той зупинився й заціпенів з відвертим здивування на обличчі, але це не завадило Тадаші розпочати свій допит: - Дзуккі, я так хвилювався! Подумав, що з тобою щось сталося. Де ти був? Чому я тебе не бачив на церемонії? Стривай-но… А чому в тебе лице таке біле? Ой, тепер червоне. Тобі що, погано?
- Гм… Ямаґучі, заспокойся. Все добре, просто… гм… мені стало зле на сонці, тому я пішов до медпункту. Так. Зараз усе добре.
- О, гаразд… Але ти маєш бути обережнішим, Цуккі!
- Так-так… Ха, пішли вже до класу.
Хлопці крокували в безголоссі. Кей віднайшовся, але Ямаґучі досі не заспокоївся до кінця. Його не було з самого початку й аж до кінця. Можливо, сталося щось більш серйозне, ніж простий сонячний удар, але Цукішіма вирішив не розповідати. Хоча невтішні роздуми знову гризли мозок Тадаші, та він не наважувався прямо зараз усе розпитувати. Знає ж, якщо розізлить, йому взагалі нічогісінько не скажуть. Краще скористатися тишею й продумати всі запитання, щоб не викликати незадоволення.
Так вони й дійшли до класу, не промовивши ні слова.
- О! Хто ж це тут! Нарешті, наші хлопчики прийшли, а то ми вже вас зачекалися. А ну бігом за парти, і щоб більше такого не повторювалося! - учитель, та й усі інші в класі, були явно незадоволені запізненням, тож від поглядів, спрямованих на них, Ямаґучі здригнувся й забелькотів:
- Т-так! Пробачте нам, більше такого не повториться, - Тадаші притьмом сів за своє місце. У нього аж піт вискочив, але, схоже, Цукішімі було байдуже. Він літав у своїх думах і ні на кого не зважав.
Парубки сиділи в класній кімнаті недовго. Вчитель, як завжди, розказував про важливість навчання, але цього разу додав кілька слів про вибір професії та вступ до майбутніх університетів. Всі й так це знали, тому на лицях не було й тіні зацікавленості. На щастя, викладач не був дурним і коли побачив це, змилувався й відпустив своїх підлеглих. Ось тут, справді, на обличчях з’явилася радість.
Цукішіма й Тадаші йшли по коридору, хоча нудні промови з нотаціями вже закінчилися, але справи - ще ні. Потрібно, звісно ж, завітати до волейбольного клубу: привітати нових учасників, зустрітися зі старими, трохи повправлятися й прибрати спортзал.
Знову стояла тиша, тож Ямаґучі вирішив скористатися моментом. Він усе обдумав, тому наважувався лише з десяток секунд, а не, як це буває, кілька хвилин:
- Цуккі, а ти вже визначився куди будеш вступати? Напевно, вибір великий, зважаючи на твої оцінки та знання, чи не так? Хе-хе, - краще почати розмову з нейтральної теми, а потім непомітно перевести її в потрібне русло. Ямаґучі не був генієм, але такі махінації з характером Дзукішіми просто необхідні.
- Не знаю, - несподівана відповідь, але потрібно продовжувати:
- Оу, ну ще зробиш це! Я теж ще не вирішив. Так складно вибирати собі професію на все життя. Це ж так відповідально! От тільки, якщо здоров‘я погіршиться, вибір буде маленький, - невеличка провокативна фраза. Ризиковано виводити Кея, але шлях не такий уже й довгий, тож потрібно якось пришвидшитися.
- Не знаю.
- Що? - всі плани вмить зникли, Ямаґучі зупинився й заціпенів. Хоча Цукішіма завжди був холодним, але відповідав змістовно, а зараз, здавалося, він його й не слухає зовсім. Тадаші засмутився такою відповіддю, хвилювання зросло: - Ну, я маю на увазі, що сонячні удари чи щось інше не допоможуть у цій справі, хе-хе. Знаєш, ти завжди можеш покластися на мене, а я на тебе?.. - думки сплуталися, хлопець не дуже усвідомлював, що каже.
Остання фраза прозвучала занадто невпевнено, здавалося, від цього Кей розізлився ще більше - він узагалі не відповів, лише насупив свої рівні світлі брови. Тадаші більше не смів вимовити ні слова. До спортзалу вони дійшли мовчки.
***
Тренування вже закінчилося. Воно було не довгим: просто розім’ятися після невеличкого відпочинку та познайомитися з новачками. Зірки команди: Хіната та Каґеяма підвищили популярність і школи, і клубу, тому цього року було аж 6 нових учасників. Всі цьому дуже зраділи. Точніше, майже всі: Цукішіма виглядав ще більш неемоційним ніж завжди, що дуже непокоїло Тадаші, та й результати блондина були ненайкращими, тому приводів для хвилювання було ще більше. Здавалося, куди ж ще більше, але сьогоднішня дивна поведінка Кея не залишала жодного вибору.
- Агов, на сьогодні все, дякую за роботу! Тепер приберімо тут! - викрикнув Тадаші. Все-таки, він тепер капітан команди, тому потрібно поводитися впевнено, або ж, хоча б, прикидатися
- Так!! - пролунало у відповідь, і всі взялися за роботу.
Людей було вдосталь, тому справа йшла швидко, але тут Ямаґучі помітив постать, що виходила зі спортзалу. Він миттю кинувся навздогін.
- Гей, Цуккі! Куди ти йдеш? Ми ж ще не закінчили, до того ж, хіба ми не збиралися всі разом поїсти булочок з м’ясом? - і от, ще одне здивування. Цукішіма, хоч і не дуже любив прибирання, але ніколи не полишав справу ось так не закінченою. Понадусім, вони були не тільки друзями, а й сусідами, тож завжди ходили додому разом, але сьогодні… Вкотре, така поведінка була незвичною для Цукішіми.
- Мені вже час, - відповідь була короткою та холодною. На співбесідника й не глянули.
- Зачекай, Цуккі! Чому так раптово? Ти сьогодні якось незвично ведеш себе… Точно нічого не сталося? - така відповідь засмутила Тадаші. Хіба тільки йому одному подобалися їх прогулянки вечорами, ще й так, що він ні на що б їх не проміняв? Хіба вони не найкращі друзі, щоб розповісти, куди той прямує? Поза тим, він увесь день не може випитати, що ж відбувається!
- Ямаґучі, що не зрозуміло, в мене справи! - зірвався хлопець.
- Але ж я просто хвилююся за тебе…
- Гх, дістало… Це тебе не стосується. Я поспішаю, тож, якщо в тебе немає чогось термінового, бувай.
- …бувай… - але цього тихого слова ніхто не почув. Цукішіма вже пішов. Ось так просто. Накричав та пішов, навіть не поглянувши.
- Гм! Як грубо! - раптово, з’явився Хіната. - І як так можна? Хіба ж ви не друзі?
- Не звертай уваги, Ямаґучі. Цей дурень не думає, що говорить, - до рижоволосого приєднався Каґеяма.
- Хінато, Каґеямо… - Тадаші вразився ще більше. Начебто, хлопці раніше не звертали уваги на їх з Цуккі взаємини… А може він і їх неправильно розумів. Тому що як «нерозумінням» Ямаґучі не міг пояснити все це.
- Агов, семпаї! Ми вже закінчили, можемо йти додому?
- О, зачекайте! Ямаґучі, ти ж казав про м’ясні булочки? А мені купиш? - у Хінати потекла слина, він миттю забув про невихованого Цукішіму. І як тільки йому вдається так швидко змінювати настрій?
- А, так, звичайно…
***
Тадаші, як і обіцяв, пригостив усіх булочками, але смачна начинка й хрустке тісто не змогли знищити розбрат, що коївся в його голові.
Думки поглинали. Коли Цукішіма був поруч, хвилювання хоч на трішки, але зменшувалося. Він так нічого й не запитав. Навіть про справи на канікулах забув. А йому було так цікаво дізнатися, чим Кей займався. Він уявляв, як той йому все розповідає, вибачається, що не змогли провести час удвох та обіцяє, що такого більше не повториться. Але після сьогодні… Ямаґучі навіть боявся запитувати. Що ж таке? Чому його друг так змінився в своєму ставленні до нього? Він щось зробив не так? Але… нічого не зрозуміло…
Ці міркування ні до чого не приводили, тому Ямаґучі просто попрощався й пішов додому, вирішивши розібратися в усьому завтра. Він і так забагато сьогодні думав, досить. Наврядчи так і буде, але він хоча б спробує відпочити.
***