Стара будівля, на вигляд звичайна лікарня на околиці міста, а на справді - психічна клініка, але скільки спогадів. З цих спогадів можна зійти з розуму. Будучи сином головного лікаря - цієї клініки можна побачити і не таке. Скільки цей хлопчик побачив - дуже багато. Та що поробиш? Матері не стало коли йому було чотири роки. Як переніс цей період - він не пам’ятає, напевно як і всі діти: нічого не зрозумів, бачив свого батька який намагався не показувати емоцій, але все одно не допомогло, хлопчина відчуває стан тата, хоче допомогти, але його відштовхують.
Робити було нічого, в садок його ще не зарахували. Батько перший раз бере його із собою до псих лікарні. Наказує йому сидіти у кабінеті, але чи послухався, його, малий Микитка? Ні. Він тихо та непомітно виходить із кабінету батька, та йде вперед по довгому, білому, моторошному коридору, запах як в звичайній лікарні - медеканенти, навіть присутній запах спирту або антесептику. Озираючись навколо можна побачити багато незнайомих дверей, названих своїми номерами, декілька людей які щось обговорюють та не помічають малого. Дійшовши до великої двері він потягнувся до білої ручки, натиснувши на неї він не зміг відкрити, сили було замало..
Це було перше, що він зміг згадати зі сторони свого моторошного дитинства, але в нього були ї приємні, тоді був кінець травня було так затисно, світло, пахло свіжою травою та водою, тоді він та його батько були на березі річки, вони влаштували там пікнік, але він був комнанії не тільки батька, а ще з якоюсь жінкою. Тільки зараз, у віці шістнадцяти років, він розуміє, що це була - дівчина цого батька. Але Микита навіть обличчя не згадає, бо бачив її від сили разів - шість, а може просто не хоче згадувати.
Він зайшов сюди. Туди, де його вперше замкнули у камері. Але він цього не пам’ятає, дитяча психіка заховала цей спогад дуже далеко, в такий закуток який тяжко знайти серед лабіринту пам’яті. Та батько про нього теж не нагадає.
Микита йшов по коридору. Він бачив психів, бачив їх кімнати, але це скоріш в’язниця. Є така теорія що насправді психічно хворі бачать цей світ таким який він є насправді, але це лише теорія…
Сходи. Це те що він побачив після того як все ж таки зміг відкрити ту дверь, але його спіймав тато та вперше на нього накричав, не кричавши. Піднявшись він знову побачив той коридор, як зі спогадів, там тільки оновили штукатурку та пахло фарбою, цей запах був Микиті довподоби, дійшовши до потрібної двери він три рази, швидко, постукав.
- Хто? - спитав бархатистий чоловічий голос.
- Це я, тату. Можна увійти? - спитав Микита, вже відкриваючи двері не дочекавшись відповіді.
- Так.
- Привіт, в мене немає семестрових оцінок які нижчі за 11 балів. - посміхаючись сказав хлопець даючи батькові табель. Оглядаючи кабінет, тут майже нічого не змінилось відколи він перший раз побував тут, за тринадцять років. Стіл стоїть посеред кабінету, напроти дверей, в кабінеті два вікна, за кожним із них є залізна ґрати, які ще не встигли зняти, ще є шафи з книгами та медичними картками хворих, вона стоять навпроти один одного по різних сторонах. Зі змін тільки батько, який постарів та трішки схуд, новий малий диванчик кольору іржавого яблука, та малий журнальний стіл, за яким Микита робив уроки до п’ятого класу.
- Молодець, тепер головне здай екзамени та вирішуй куди будеш поступати. Все-таки, що тут залишилося? Зимові канікули, чотири місяці навчання, екзамени та випускний. - переглядаючи табель сказав батько та з теплою посмішкою подивився на сина.
- Так, але куди? Я ще нічого для себе не знайшов. Навіть не знаю, нічого на думку не спадає, - сказав підліток підходячи до вікна та дивлячись на білі сніжинки, які швидко пролітали повз. З батьком в них завжди були нормальні стосунки, за це треба дякувати татові, бо після смерті мами він не став холодним, як мороз на дворі.
- Сину, ну мають бути якісь варіанти?
Двері різко відчиняються, Микита навіть підстрибнув, це була медсестра. «Напевно поступив якісь новий пацієнт» - подумав Микита, і так, він вгадав.
- Борис Олексійович, до нас поступив новий пацієнт, - зазвичай Микита одразу прощався та йшов, йому не подобалось слухати про пацієнтів щось, він м’який до цього, але, чомусь, в цей раз він вирішив залишитися і послухати.
- Що там про нього? - Борис був трішки здивований що його син залишився.
- Данило Романович Гацький, народився 31 березня 2003 року, 18 років. Діагноз встановили: хворий на шизофренію. Скоріш за все, до такого стану його довела мачуха. Його батько помер 1-2 роки тому, мачуха збожеволіла від цього та почала приймати заборонені речовини, потім почала і його змушувати. Несприятливе середовище та соціальні умови життя. Але ми ще перевіряємо чи хтось з його близьких родичів був хворий на шизофренію, - швидко проговорила вона іноді нервово закусуючи нижню губу та відводячи поглят в сторону, було видно, що дівчина хвилюється.
- Добре, приведіть його до мене. По-балакаємо про його подальше лікування. - Борис посміхнувся та знов почав читати документи, а медсестра кивнула, поклала ще якусь папку на стіл та швидко вийшла з кабінету.
- Можна я допоможу? - піднявся Микита з підвіконня та підійшов до столу батька.
- А чим ти допоможеш? - батько підняв очі та повернувся до Микити пів обертом.
- Я ж дійсно можу допомогти, продивитися його соціальні мережі, або телефон перевірити.. - він не встиг закінчити як його перебили.
- Ні, Микита, ми не поліцейські щоб перевіряти його телефон або ще щось. І чому ти так зацікавився? Раніше я за тобою такого не помічав. - спитав Борис, піднявши ліву брів.
- Не знаю, просто цікаво, - поки не почались ще якісь питання Микита перевів тему. - Ти сьогодні до пізньої ночі?
- Подивимося. Ти додому?
- Ні, тільки речі покладу та на зустріч з друзями біжу, можливо буду пізно. - Микитка збрехав, його друзі хотіли відпочити від вечірки яка була в школі, начесть Нового Року, тому гуляти відмовилися. - До зустрічі.
- Бувай, будь акуратним. - сказав Борис та знову опустив погляд на документи. Микита вже його не почув, тепер треба продумати те як йому пролізти у лікарню так, щоб про це не дізнався батько…
Ніч, точніше пізній вечір, Микита тихо, непомітно йде до чорного входу, сніг хрумтів під його чоботами. З цим теж пов’язаний малий спогад, того разу він побачив як хтось хотів пробратися до лікарні, він тоді гуляв з друзями, років 10-11 йому було, чому їх туди занесло, не зрозуміло, лікарня стояла на околиці міста, та дивно кому треба було у псих. лікарню пізньої години? «Відчуваю себе як той мужик! Чи хто-то був? Так, добре я вже майже на місті,» - подумав хлопчина. Він вже стояв коло двері та шукав по кишенях ключ, який він поцупив коли йшов від батька. Намацавши малий ключик він його витягнув та підсвітивши собі ліхтариком-лазером вставив у замок і тихо відкрив двері.
Тихо закривши дверь Микита неначе ніндзя пішов до кабінету де були ключі він всіх кабінетів та кімнат, ключ від цього він позичив у батька, правда Микита про це йому не сказав. Оминаючи кабінку охоронця він побачив що того немає на місці. «Мда, так всі пацієнти звідси втечуть. Хоча він, можливо, пішов на обхід?» - думав Микитка шукаючи потрібні ключі. Знайшовши ключ від кабінету реєстратури та ключ від кімнати Данила. Як він взнав номер? Все дуже просто, коли батько узяв папку яку поклала медсестра, Микита підгледів номер, просто та без зайвих рухів.
Вийшовши у головний коридор, він озернувся навколо та пішов далі, не забувши закрити кабінет, щоб ніхто нічого не запідозрив. Микиту по троху охоплювало відчуття паніки в дусі «Щось може трапитись!» або «Біжи звідси, поки ноги не відсохнуть!», але він на тільки відмахувався та йшов далі.
Зайшовши до кабінету Микита побачив перед собою два стелажа з папками та документами і ще по сторонам по два. Він швидко закрив двері та пішов шукати те заради чого прийшов. Документів було багато та передивитись треба всі, щоб не пропустити прізвище «Гацький». «По логікі його папка, можливо, знаходиться в крайньому лівому ряду, тому що там нові пацієнти, бо раніше коли я сюди заходив тут всі папки йшли по алфавіту, а може і ні, але перевірити треба», - подумав він та пішов до крайнього ряду з правої сторони. І інтуїція, чи то логіка, його не підвели, справді у третій, по розрахунку, комірці напроти його очей, була папка з інформацією про Гацького.
- О, знайшов, - прошепотів хлопець та дістававши папку він ледве не впустив ліхтарик, але він вчасно зреагував та спіймав його.
Вийшовши з кабінету він його закрив, наче все добре, але коли Микита витягав ключ із замкової щілини, вдача вирішила повернутися до нього м’яким місцем. Ключ випав з його пальців, наче у уповільненій зйомці бачив як він падає на підлогу та з гучним, для тиші, дзвоном впав на підлогу. Микита неначе ожив після цього звуку, вийшов із ступору, та з тихим «Дідько» підняв ключ.
Та за його спиною вже почулися гучні та тяжкі кроки…
- Хто тут?! - почулося із глибини коридору.