Зазвичай його день починався о шостій-сьомій ранку, але сьогодні тільки ближче до полудня Влад зміг здерти себе з ліжка. Варто було порадіти, що новоспечений проєкт функціонував днем лише умовно, не було проблемою розпочати робочий день ближче до обіду.
— Не хочу жити, — кинув Жуков, варто було другові сісти навпроти.
— Останній келих учора був зайвим, — голос у Сашка звучав мерзотно бадьоро. Мітяєв вмостив зад зручніше в кріслі, витяг з кишені знеболювальне і саше з чимось покликаним виводити токсини. — Тримай. Замовити тобі супчик?
— Тут є суп?
— Звичайно, тут є суп, — з обличчям «як таке взагалі можна питати» промовив Сашко. Він теж виглядав трохи потягано, але все ж таки не як людина, яка опинилася вдома о четвертій ранку. І точно не гірше за Влада.
Вчорашній вечір якось перетворився на відзначення незрозуміло чого. Приїхав Максим — хлопець Мітяєва — заявив, що зустріч із «важливим хуйом» пройшла успішно, і це гріх не відсвяткувати. У витрату пішла богата барна карта, в яку хлопці просто тикали пальцем, коли бачили офіціанта, що пробігав повз них. Влад обіцяв собі, що не налягатиме, але вже через кілька годин танцював жахливу подобу лезгинки на суперечку з якимсь мужиком. Той виблискував лисиною і епатував боа та червоною картатою спідницею нижче колін. Було дивно, п’яно, але так весело, ніби за спиною не стояв стомлюючий проєкт із купою поправок.
Звичайно, перед цією вакханалією була робота…
«Але проговорили ми з керівником не більше десяти хвилин і зійшлися на тому, що потрібно все обговорити не в ночі як мінімум», — Влад тицьнувся чолом у схрещені руки, щурячись від того, якими приємно-холодними були його кінчики пальців.
— Скільки маю часу? — голос був тихий і глухий, Мітяєву довелося нахилитися, щоб почути.
— Тридцять хвилин, — хлопець махнув рукою, привертаючи увагу офіціанта. — І пігулки подіють, і поїсти встигнеш. Ти пам’ятаєш щось із того, що ми вчора обговорювали?
— Не впевнений. Щось про устриці та перлини. Я тільки сьогодні на ґанку зрозумів, що «Блакитна устриця» — це назва. Хазяїн — фанат «Поліцейської академії»?
— Якщо й так, то по Артуру так одразу не скажеш, — Саня знизав плечима, а потім усміхнувся ширше — вже офіціантові — і озвучив замовлення.
— Але загалом… Жодних проблем з іміджем. Хоче покращитись?
— Чому б і ні. Нині такий бум на секс-індустрію. Секспросвіт, книжки пиздаті, секс-шопи зі зручними сайтами та красивими інстаграмами. І розважальна сфера угору пішла. Ти знав, що це третій у місті гей-клуб? — Сашко навіть не зробив паузи для можливості колко відповісти. — Перший був ще в дев’яностих, хитко-валко проіснував років п’ятнадцять. Його закрили, бо нічне життя в принципі почало розцвітати, а вони так у «радянщині» й лишилися. Всі солодкі підори перебралися в звичайні клуби, там і інтер’єри, і рівень обслуговування став кращим. У місті років… дохера, коротше, не було нічого «спеціалізованого», а ми ж не в селі живемо. Мільйонник все-таки. Другий клуб з’явився, коли нам було років п’ятнадцять, але він теж не дотягував, повір мені на слово.
Влад трохи підвівся, що показати другу великий палець як схвалення, але швидко звалився назад, притискаючи тепер лоба до стільниці:
— Клас, ти підготувався. А нахуя мені ця інформація?
— «Устриця» відкрилася щось по типу три роки тому. Три роки, а тут навіть стіни по кутах не замизгані. Ідеально, аж страшно. Ти бачив їхню сцену? Таке відчуття, що вони щотижня покриття міняють, у нього відображення можна побачити.
— Ти заїбав зі своїми глянсовими підлогами, придурок, — простогнав Жуков. — Давай ближче до діла.
— Куди вже ближче? У цьому вся справа: Артур такий у всьому. Зараз багато усіляких тематичних закладів відкривається, одні хлопці анонсували відкриття клубу за кілька місяців. Попит почав зростати, є навіть натяк на конкуренцію. Артур міг би піти на розширення, відкрити ще десь місце, до франшизи, прости господи, дійти. Але він топить за якість і хоче покращувати, а не розширювати. Ти уявляєш, який це простір для дій?
— І для грошей, — підтвердив Влад, перекочувавши голову на бік, укладаючи її на зігнуту в лікті руку.
— В тому числі. Це в принципі одна велика можливість, мені здається, я все життя чекав на якийсь такий проєкт. З простором.
Півтора роки тому Сашко прийшов до Влада із пропозицією розпочати «свою справу». На папері ідея виглядала життєздатною, але особливо перспективною не видавалась.
Ринок був переповнений професіями на кшталт маркетологів, креативних директорів, коучів з покращення та налагодження роботи бізнесу, проте в Україні ніхто не брався за справу комплексно. Хороших фахівців багато, справу вони свою знають, але іноді деталі на кшталт схожих поглядів та стилю роботи змінюють саме розуміння досконалого. Сашко знав напевно: може бути краще, якщо працюватиме команда з єдиним вектором розвитку.
«Ресурсів до пизди, але навіть з ними сфера обслуговування залишається в жопі, тому що люди не вміють доробляти роботу до кінця. Клієнти наймають маркетологів, проплачують рекламу, але геть-чисто забувають відібрати нормальний персонал або додати пару веганських страв у меню. Або прибрати жахливі килимові доріжки у вестибюлі. Це хуйня начебто, але з цього складається кінцевий результат, тому проблеми потрібно вирішувати комплексно. І якщо зібрати профі з однаковим смаком та загальним баченням, вирішувати буде в рази простіше», — це звучало красиво, але за фактом було скоріше нездійсненною мрією, аніж можливістю.
Початковий склад команди за підсумком був зібраний за принципом «з гівна та палиць»: смм-щик Саша, фотограф Влад та колишня Влада на ім’я Наташа — вона ж графічний дизайнер. Зрідка їм допомагав Сашин хлопець та його знайомі, але в основному це стосувалося паперової тяганини та прорахунку витрат.
Першим їх клієнтом стало антикафе, що нещодавно відкрилося, бюджет був настільки лайновим, що Мітяєву довелося покривати частину витрат з власної кишені. Влад до останнього вважав це маренням, але все одно виклався на повну, бо не вмів робити «на півшишечки». У результаті це стало першою позначкою в їхньому портфоліо і початком досить успішного бізнесу.
Більшість проєктів не були такими творчими, якими вони уявляли спочатку. Це була монотонна робота на кшталт переробки меню, підбору нової уніформи для персоналу та створення контенту на всіх можливих майданчиках. Рідше їм доводилося готувати заклади до заходів чи робити ребрендинг, але навіть поодинокі випадки змушували хлопців подумки пищати від захоплення.
«Блакитна устриця» була шансом реалізувати свій потенціал — ось про що говорив Сашко. У підлітковому віці та в універі вони не відрізнялися амбітністю, але згодом бажання бути успішним і значущим стало справжньою жагою. Жуков навіть крізь головну буль відчував легке поколювання передчуття.
— Погана ідея — ділити шкуру неубитого ведмедя, — Влад підвівся на лікті, визираючи офіціанта. Шлунок нив і вимагав адекватної їжі, хоч Влад і не був до кінця впевнений, що сніданок не завершиться нападом нудоти. З-за рогу з’явилася таця з глибокою тарілкою, хлопець вирішив, що все ж таки готовий ризикнути, раз їжа пахла настільки принадно.
— У мене гарне передчуття.
— Хуєдчуття, — прилизаний офіціант поставив на стіл тарілки з супом і досить апетитними на вигляд тостами з яйцем та сиром. Жуков автоматом розглядав посуд щодо відбитків пальців, потім зрозумів, що профдеформація робить із нього справжнього душнилу. Або вплив Мітяєва. Або все одразу. — Зав’язуй верещати.
Сашко любив будувати у голові помпезні повітряні замки, а потім розвалюватися на частини, якщо крихкий фасад його фантазій руйнувався під натиском реальності. Це завжди позначалося на роботі і на Владі особисто, і Влад ненавидів мати справу з цим лайном. Тому в усіх ситуаціях, де Саня примудрявся втрачати голову від захоплення, Жуков залишався трохи песимістичним, але здоровим глуздом, щоб трохи друга заземлювати.
— Нам треба поговорити з великим босом ще раз, тверезими, — продовжив Влад, повільно помішуючи бульйон із маленькими суцвіттями броколі, морквою та кубиками курячого філе. — До речі: він взагалі має заступника? Буде дивно, якщо нам доведеться безпосередньо лаяти персонал і все в цьому роді.
— Є адміністратор, але, як я зрозумів, він більшою мірою займається закупівлями, кухарями та прибиральницями. Бар, зал, сцена — на Артурі… Як чобі суп? — виразність мови зникла разом з половиною сендвіча в роті Мітяєва.
— Хороший, — кивнув хлопець, прислухаючись до реакцій організму: ймовірність блювотної тривоги могла зрости будь-якої миті, і Влад залишався на чеку. — Це дивно, ні? Ну, самому поратися з працівниками. Може він і на барі сам замовлення приймає?
— Я можу, звичайно, але мої бармени впораються краще з цим завданням, — бічним зором хлопці помітили якийсь рух, але надто пізно — Артур встиг підійти досить близько, щоб розібрати суть розмови, а не просто кашу зі звуків. — Ви не проти розпочати трохи раніше? У нас сьогодні позапланові збори з хлопчиками, хочу закінчити розбір польотів до репетиції.
Влад обернувся, трохи хмурачись від тупого болю у скронях:
— Тільки якщо ви не будете проти мого чавкання.
— Так, — Сашко кивнув і зрушив у протилежний бік столу смартфон та гаманець, щоб дати Артуру трохи більше простору. — Ми ще не снідали, тяжко відірватися.
— Та на здоров’я, — чоловік привітно посміхнувся і прихопив стілець, щоб сісти в торці невеликого, всього метр на метр, столу. — І давайте «на ти»? В «Устриці» не прийняті формальності, та й різниця в віці у нас не настільки велика.
Жуков кивнув, подумки помічаючи, що Артур справді виглядав років на п’ять старше, і доречніше в його бік звучало «хлопець», а не «чоловік».
Високий, незграбний, довгоносий, рудий. Волосся біля обличчя досягало підборіддя, а за рівнем хаотичності переплюнуло навіть Саню, який все життя виглядав так, ніби ніколи не розчісувався. Влад зі стрижкою «під п’ять міліметрів» почував себе білою вороною поряд із цими двома.
—Чудово. Отже… — Артур відкинувся на спинку стільця, розслаблено потягаючись. Влад мимоволі звернув увагу на одяг хлопця: чорний костюм з оверсайз піджаком і безглуздими підстреленими штанами, що відкривали чудовий краєвид на довгі ядерно-малинові шкарпетки. Жуков зі своїм дружком у запраних худі і звичайних джинсах виглядали нудно і простенько. — Сашко Мітяєв та Влад Жуков, так? Агентство «Belong». Про всяк випадок нагадаю: мене звуть Артур Наземников, давайте починати?
***
За сорок хвилин, коли скроні від кількості інформації почало ламати навіть у Наземникова, вони вирішили зробити перерву, хлопці розбрелися хто куди. Територія клубу вміщала основний зал зі сценою, танцполом і величезним баром; прилеглі до нього столики та територію відпочинку, що розтягнулася аж на два поверхи, караоке-зал та літню терасу, яка в зимовий час використовувалася як курилка, обвішана гірляндами. Окремої уваги вимагав туалет, який також радував відвідувачів черговою кімнатою з м’якими диванами, де можна було відпочити від шалених танців або позатискатися з хлопцем, який сподобався.
…Загалом, Владу було, де загубитися на найближчі десять хвилин, чим він і зайнявся, вирушивши спочатку на ретельніший огляд зали, а потім перекурити.
Вчора в таксі, коли їхнє п’янке в слини тріо вже добиралося до будинку, Саня запевняв Влада, що «Блакитна устриця» не була звичайним клубом і точно вартувала уваги.
«— Я знаю, що ти не любиш таке лайно, — Мітяєв відвернувся до вікна, непомітно переплітаючи пальці з Максимом, що сидів поруч. Влад спостерігав за ними через дзеркало заднього виду, намагаючись концентруватись на чужому голосі, а не на веселих гелікоптерах у голові. — Я не змусив би тебе погоджуватися на такий проєкт, якби не знав, що він того вартий. Ти ж бачив виступ? Це — творчість. Ти ж ніхуя не просто фотограф, чувак. Ти пиздецьки талановитий, ти стільки всього вмієш. Ти… блять. Ми. Гідні пиздатого проєкту, ми потягнемо. Ми повинні спробувати.»
Владу подобалася його робота. Мабуть, вона стала єдиним, що викликало справжній інтерес. Йому подобалося фотографувати, подобалося продумувати стратегію розвитку і робити нариси необхідного бюджету — за півтора роки хлопці давно переросли свої обов’язки і намагалися проникати в кожен процес, пов’язаний з агентством. Йому подобалася і монотонність, і спокійні будні, і чітко відпрацьований алгоритм дій, який неминуче з’явився під час роботи. Йому подобалася стабільність, він не заперечував проти свого особистого «дня бабака». Але він знав, що може більше. Це знання легко ігнорувати, легко відволіктися на хобі, галасливу компанію, дівчину… але в якийсь момент його життя стало суцільною роботою, і йому просто не було де сховатися від думок про можливі перспективи. Влад потребував чогось такого яскравого і соковитого, як «Устриця», бо інакше світ загрожував здертися до крихітної точки за межами його інтересів.
Артур Наземников після їхньої першої серйозної розмови здався «тим самим» клієнтом, про якого Саша і говорив. Наземников безмежно любив свій бізнес і готовий був вкладатися в нього, адже той завжди відповідав йому взаємністю, якщо судити по заповненості залу і прибутковості, що стрімко зростала. За три роки з моменту відкриття «Блакитна устриця» вже отримала свої особливі фішки, клієнтів та зайняла персональну нішу, яку до цього моменту в їхньому місті ніхто зайняти не наважувався. Артур вже стрибнув вище, ніж планував, але це не означало, що він готовий вдарити по гальмах і зупинитися на досягнутому. По суті, зустріч Наземнікова та агенції «Belong» була знаменною для обох сторін рівною мірою. Артур вже губився у здогадах, який вектор розвитку вибрати, а Мітяєв із Жуковим лізли на стінку від бажання показати нарешті весь свій потенціал.
Єдиним сучком і задеринкою в цій історії було те, що Влад терпіти не міг клуби. Це не примха, що взялася з нізвідки, він не хотів мати справу з «супутнім збитком», що приходить разом з нічними закладами: наркотиками і проституцією. Думка про те, що він міг зв’язатися навіть побічно з брудним бізнесом, змушувала його пальці нервово стукати по поруччям сходів, що ведуть від тераси до паркування. Він знав себе, він оступиться.
«— Знаю, у вас є упередження щодо цього. Зрештою, жоден нічний клуб не може похвалитися ідеальною репутацією, так? — Наземников говорив про це з легкою усмішкою, яка ясно давала зрозуміти: якщо кримінал і відбувався у стінах клубу, власник точно про це не шкодував. — Але я хочу розставити всі крапки над «і», щоби не виникали зайві питання. На території закладу поширення та продаж наркотиків суворо заборонено, хлопці з охорони уважно стежать за цим. Однак ми не беремо кров на аналіз на вході у клієнтів і не несемо відповідальності за те, під чим вони проводять свої вечори, — Артур зробив невелику паузу, підбираючи, пробуючи на смак слова. — У всього персоналу є заборона на алкоголь та решту пустощів у робочі години, але після закінчення зміни хлопчики розважаються так, як звикли — я не заважаю. По суті, їм, як і клієнтам, достатньо дотримуватися «вагових обмежень», за яких їхні справи залишаються лише їхніми справами, а не поширенням. Але застукай охорона когось за, не дай господь, вживанням, ми відразу б викликали поліцію і викинули негідника за двері.»
Від цієї вивіреної промови у Влада залишився неприємний осад усередині, хоча він розумів, що така подоба правди — не гірший розклад. Артур принаймні встановлював правила і стежив за їх виконанням, тоді як більшість клубів не могли похвалитися навіть нормальною охороною.
Не можна було забувати, що ця промова в принципі могла бути брехнею, але Влад схильний був вірити: Артур уже кілька років був знайомий із Санею, а він надто скрупульозний хлопець, щоб дозволити вляпатися собі та рідним у якесь незаконне лайно. Жуков вирішив опустити момент того, наскільки беззастережно довіряв найкращому другу.
— До речі, про хлопчиків, це найцікавіша частина, — продовжив Наземников, коли зрозумів, що не дочекається жодної реакції. Його руки лежали на підлокітниках, пальці розслаблено звисали з самого краю, привертаючи увагу до пари масивних кілець. — Ми завжди вели соцмережі дуже стримано, але в останні роки ситуація стала спокійнішою. Всі ці прайди, толерантна позиція президента… Мені здається, зараз час зробити контент розкутішим. Ти бачив Марго? — Артур простежив, як брови Жукова насупилися, видаючи активну мозкову діяльність. — Учорашній номер. Марго у нас щось на зразок ключового танцюриста тут. Інші хлопчики теж хороші, але вони скоріше працівники передової, багато хто з них буде проти медійності.
Влад рішуче абстрагувався від фрази про «працівників передової»:
— Має круту фактуру, впевнений, що камера його любить. Ми могли б і збільшити його концертну програму, і дати соцмережам пізнаване обличчя.
— Кількість майданчиків для розміщення теж можна збільшити, — підхопив Сашко, посміхаючись однією зі своїх зачаровано-захоплених усмішок, від яких у Влада виникало погане передчуття. — Tiktok, Onlyfans?
— Нам варто обговорити це з ним безпосередньо, він буде тут протягом години… — Наземніков ткнув у телефон, що лежав на столі, перевіряючи час. — А поки ви не хочете зробити перерву?»
За підсумками їхньої розмови Владу довелося визнати: плюсів цієї угоди набагато більше мінусів. Це — творчість, можливості. Це — гроші. Не можна було сказати, що він чогось дуже потребував, проте він точно хотів більшого.
Кілька років тому його батьки переїхали в перемістя, де основна частина населення була старша за п’ятдесят, вирощувала всяку всячину у дворі і говорила суржиком. На гроші, що залишилися від покупки будинку, Владу виділили однокімнатну квартиру дуже далеко від центру. Малогабаритку, але з ремонтом та гарною транспортною розв’язкою. Його зарплати вистачало з головою на життя, виходило навіть трохи відкласти, але він був би радий повернутися до свого колишнього району і купити машину, якби трапилася така можливість.
«З урахуванням, як часто мені доводиться тягнутися через все місто з яким-небудь реквізитом для зйомки… та й на таксі моделям менше б витрачалися», — Влад вкотре за день ловив себе на думці, що навіть такі речі, як покупка машини, він у своїй голові доводить роботою. Він хотів купити щось не заради власного задоволення чи зручності, а тому що це спростить робочі процеси та заощадить агенції гроші.
Гнітючі промови в голові перервалися вібрацією телефону в задній кишені джинс: Наташа надіслала безглузде селфі на тлі морського берега, він здавався особливо нереальним, коли сам Жуков стояв на засніженій січневій терасі.
«Невже не знайшлося жодного дурня, який тебе сфоткає? Ти жахлива», — написав Влад, розвертаючись у бік входу.
«Вирішила, що не можна залишати тебе надовго без мого їбла. Боюся, за місяць ти здичаєш і забудеш, як я виглядаю», — негайно прийшло у відповідь. Хлопець пирхнув і трохи посміхнувся, навпомацки смикаючи ручку дверей.
Міцний удар, що прилетів по його обличчю наступної секунди, змусив Влада за інерцією зробити пару кроків назад і схопитися рукою за ніс, що запульсував болем. Телефон від несподіванки випав з рук і прослизнув по підлозі убік, але екран продовжував підсвічувати їхнє листування з Наталкою та безглузде селфі.
— Що за… — поміж пальцями потеплішало, Жукову не потрібно було дивитися вниз, щоб зрозуміти — це кров. Зображення перед очима трохи хиталося, він моргнув кілька разів, намагаючись позбутися огидного відчуття.
— Сука… — шипляче невдоволення, хлопок зачинених дверей і стукіт взуття по дерев’яних підлогах перетворилися на одну нерозбірливу грудку шуму.
— Хей, людина, як ти? — коли Влад зміг сфокусувати увагу на чомусь, перед обличчям стояв обколотий пірсингом, ніби решето, світловолосий хлопець. Жуков радів існуванню штанг і кілець, бо вони допомагали тримати концентрацію… Але голос у нього був дратівливо гучним, від цього у Влада задзвеніло у вухах.
— Не кричи, — гундосо пробурмотів Жуков, відчуваючи, як кров повільно стікає по підборіддю. Він стер червону смужку вільною рукою і голосно шморгнув носом. — І якого тут…
— Якраз хотів запитати, якого хуя ти не дивишся, куди, твою матір, ідеш, — почулося за спиною біля блондина. Влад насилу переключив свою увагу на людину ззаду, морщачись, ніби одна ця дія відняла у нього всі сили. Джерело шуму розслаблено притулилося до дверей, сунувши руки в затаскані спортивки, що витяглися на колінах. Волосся стирчало з пучка на кшталт пташиного гнізда, зворушене щетиною обличчя виражало всю гаму почуттів на тему «роздратування». Жуков ледве стримав порив відразу ж дати по морді мудаку, але вирішив для себе: при зручному випадку можливості точно не пропустить.