Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
– Кажеш, ти знову почав займатися музикою? – хлопець підпалив цигарку.
– Так, чесно, не думав, що повернусь до старого-доброго Шопена.
Колишня пара безтурботно торохтіла на лавці у парку. Вони зустрілися випадково, доля знов зіштовхнула їх чолами ніби натякаючи на щось, але дорослі люди не вірять у долю, такі романтичні речі більш притаманні студентам чи то школярам. Довго діалог не триває, теми для розмови зовсім скоро вичерпуються, тож чоловік бажає якомога швидше втекти від блондина. Можливо, колись вони знов зможуть сприймати один одного як раніше. Але як було раніше?
23 вересня 2020 рік. Лондон.
Артур Адамс був звичайним лікарем з Марлебона що з’явився на світ 1987 року у різдвяну ніч, тим самим зіпсувавши святковий вечір своїй матері. Він виріс у середньостатистичній сім’ї медиків де майбутня професія дитини визначалася одразу після народження. Школу закінчив доволі непогано, відвідував музичний гурток, вчився грі на фортепіано й навіть займав призові місця на профільних конкурсах. Юнаком мріяв стати композитором як один з його пращурів, та Артуру судилося вступити до медичного університету Святого Георга і наслідувати приклад батьків. Він проживав у квартирі яку винаймав у старого джентльмена, довелося довго обирати між помешканням без піаніно та з ним. Усе ж, шатен чудово розумів, без музики його і так сіре життя остаточно втратить свої кольори. Адамсу подобався Шопен та Дебюссі, ночами він міг слухати Бетховена на дідових платівках, а коли хотілося заглибитися у спогади дитинства, ставив Рахманінова. Частенько на родинних застіллях його прохали щось виконати, тоді доводилося вражати всіх заїждженою до дірок класикою по типу Бетховенської «До Елізи» або Танком цукрової феї Чайковського. Геніальним музикою чоловік себе не вважав, хоча потенціал у нього безумовно був присутній. Зараз він працює у приватній клініці кардіологом, заробляє достатньо та намагається насолоджуватися тим, що має.
Осінній ранок зустрічає людство сонячними променями, змушує помилково думати, що дощу сьогодні не буде, та вже в обід починається сильна злива. Артур якраз закінчує останній прийом, через відкриття поряд ще одного кабінету кардіолога у нього значно зменшилась кількість клієнтів на день, але це лікаря особливо не засмучувало. Шатен переодягається у звичайний темно-синій костюм замість свого білого халату. Він бере з собою парасолю, накидає пальто, прямує до виходу з будівлі попередньо зачинивши робочу кімнату. По дорозі додому йому завжди доводиться проходити повз Королівську музичну академію. Адамс інколи залишається посидіти у парку поряд, щоб поспостерігати за щасливими студентами. Зазвичай молодь виглядає радісною, це змушує шатена мимоволі згадувати про власні щасливі студентські роки, що були набагато гіршими через ту кількість часу, яку займало навчання. Чоловік завертає у кав’ярню поруч і замовляє собі лате. На нього дивляться дві жінки, уважно розглядають і тихо сміються. Лікар ніяковіє, поспіхом платить за каву, забирає напій й прожогом вилітає з приміщення. Вітер назовні починає серйозно розгулюватись, чоловік розкриває парасольку, намагається протистояти негоді, та широка спина все одно мокне. Він продовжує йти своєю дорогою, проходить повз академію, але змушено зупиняється. Біля дверей стоїть юнак, що спочатку зачіпає своєю зовнішністю. Біляве волосся контрастує з чорним одягом, коло його ніг розкидані ноти, а на плечі висить футляр. Адамс відчуває дивний біль у грудях спостерігаючи як хлопчина підіймає аркуші. Одна зі сторінок випадає з купи, а вітер не витрачає моменту, підхоплює папір та уносить у бік. Чоловік мало не випускає парасольку з долонь, хапає «втікача» й розгублено дивиться на хазяїна нот, а той схоже не збирається розтягувати прецедент, наближається до старшого й простягає руку:
– Вибачте, це моє, не могли б ви повернути?
– Звісно, тримайте, – лікар швидко киває головою й віддає аркуш.
– Красно дякую, – здається, на обличчі блондина відсутні будь-які емоції.
На цьому розмова закінчується. Артур наостанок ввічливо посміхається й поспіхом перетинає вулицю. Насправді, часу в нього достатньо, та розмовляти з пересічними персонами йому не дуже до вподоби, навіть якщо ті особливо симпатичні. Самотність задовольняє чоловіка повністю, він не звик проводити вечори з якоюсь компанією, але це не означає що друзів у нього немає. Як мінімум ще є один товариш з університету, того й достатньо.
На вулиці починає вечоріти. Дощ вже закінчився, тож крізь відчинене вікно у вітальню заходить свіже повітря. Воно наповнює кімнату приємною прохолодою, Адамс читає газету сидячи у м’якому кріслі. Його холостяцьке помешкання було на диво комфортним, навіть декілька квіточок у вазонах зустріти можна. Від читання відволікають непотрібні думки про того білявого. Лікар не розуміє що коїться у зазвичай холодній голові, хто-хто, а він точно не став би закохуватися з першого погляду, бо має ж певний досвід та й йому вже не шістнадцять. Чоловік тихо зітхає, відкидає справу і підіймається з місця. Повернути рівновагу допоможе лише одна річ – музика. Тож Артур не чекає дива, підходить до фортепіано, підіймає кришку. На чорному корпусі інструменту золотистими літерами написано «Boston». Шатен налаштовує стілець, вмощується на нього та розташовує руки у потрібній позиції. І вже за хвилину квартирою розливається «Серенада» Шуберта. Деяким людям щастить народитися з довгими пальцями, Адамс був серед цього невеличкого відсотку. Він грав впевнено, з потрібною інтонацією, темп узяв повільніший ніж беруть інші виконавці, бо він розумів твір саме так. Останні ноти звучать зовсім тихо, розсіюються у повітрі й вилітають через вікно. Лікар вирішує зупинитися на одній композиції, його долає голод. Потрібно добре подбати про вечерю й не забути завести будильник. Хоч завтра субота, та чоловік однаково спокою не має. Доведеться йому підводитися рано щоб встигнути на побачення наосліп. Артуру вже тридцять три, золоті роки витікають крізь долоні мов пісок, батьки чекають на одруження і онуків. Та він не певен у собі. Секс із жінкою мав аж за часів університету, останнім часом взагалі не звертає на жіночу стать уваги. У душі закрадаються підозри щодо власної орієнтації, а цей дивний юнак лише їх підбурює. Адамс бажає дізнатися більше, залазить у мережу, та вчасно зупиняється. Який сенс шукати щось якщо відома лише зовнішність? Таких «білих ворон» у Лондоні сотні. Шатен починає готувати собі їжу. Його кулінарних навичок достатні щоб прокормити невибагливий контингент споживачів домашньої кухні. Тож на вечерю будуть спагеті з сиром, простенький салат та чашка зеленого чаю. Чоловік має розпорядок дня, веде здоровий спосіб життя й займається спортом на вихідних. Попереду чекає теплий душ і міцний сон.
24 вересня 2020 рік. Все ще Лондон. 11:32.
Артур крокує по вулиці. Сьогодні він одягнений краще: світло-коричневий костюм, молочного кольору сорочка й темне пальто, на ногах туфлі що аж блищать на сонці. Класичний стиль був одною з головних фішок іміджу лікаря, якби він був піснею, то лише відомою «Puttin“ On the Ritz». Настрій чудовий, гарна погода грає на руку, змушує невимушено посміхатися. Звісно, хоч ще й вересень, та подих зими починає відчуватися. Чоловік час від часу поглядає на годинник, не бажає запізнитися на зустріч, бо непунктуальні люди складають не дуже позитивне враження. Раптом попереду з’являється білява постать. Адамс інстинктивно зупиняється, щоб знов поспостерігати за діями незнайомця.
«Цікаво, чи пощастить мені колись завести з ним нормальну розмову? Мабуть, він навчається у цій академії.. Тоді йому десь двадцять два.. Боже, Артур, про що ти тільки думаєш, кому в такому віці взагалі буде цікавий такий дідуган як ти?»
Юнак зовсім скоро зникає за масивними дверима консерваторії, що підтверджує припущення лікаря. Він продовжує рухатися далі.