– Касю, там до тебе приїхали.
– Хто?
– Хтось на ну дуже понтовій машині.
Кася підняла голову від планшету, припинив заштриховувати кут дому, виглянула у вікно, чортихнулася собі під ніс: знову цей йолоп приїхав на ягуарі, під самісінькою брамою припарковався. Ну так, не міг знайти інше місто, щоб потім на неї не косилися в університеті.
– Клав, дай мені телефон, спитаю, що воно хоче.
– Воно? Це ж твій брат? – Клава порилася в її сумці, вклала в руку Касі айфон — уже подряпаний, у тріщинках, подивилася на вулицю, притулившись долоньками до холодному склу. – Точно твій брат.
– Він прийомний.
“Не він, а я, але яка, до біса, різниця”.
Кася гаркнула у слухавку:
– Що тобі потрібно, іроде?
– Досить сидіти в позі креветки, чекаю.
Дівчина пустила очі під лоба, чуючи гудки, рипнула зубами, але передзвонювати не стала. Зав’язала швидко два хвостики, здувши чубчик зі лоба. Складала речі, швидко скинувши олівці до пеналу, скрутила лист у тубус, заносилася кімнатою, відчуваючи, як приємно прогинається підлога під ногами, прибираючи сліди свого перебування.
Малювати в університеті вона любила, тут завжди панувала специфічна атмосфера творчості, а ще сюди приходила Клава, й вони багато сміялася.
– Касю, ви зустрічаєтеся?
– З чого ти взяла?
– Ти почервоніла, – Клава хихикнула, штовхнув її в плече. – Це ж побачення?
– Ага, звичайно.
Кася завмерла на порозі, балансуючи, вдихнула на прощання запах фарби, паперу, дерева, лаку… Кивнула Клаві, що самотньою фігурою застигла у віконного отвору, усміхаючись тонко й сумно. Вдома однокурсницю чекав тільки майже-батько.
– Сядемо разом на парі?
– Звичайно.
Дівчина посміхнулася, скотилася сходами, вискакуючи на вулицю під осінню мряку. Бив по плечах каптур. Яків стояв, підстрибуючи від холоду, невдоволений-невдоволений, червоній як маків квіт.
– Яшко! Ка! Ка!
– Не смій.
– Какашко!
Кася з розбігу влетіла в Якова, обіймаючи навмисне сильно його кістки, врізалася маківкою в підборіддя хлопця, видихнула в його шию, сховалася носом в просвіт його шарфу, знаючи, як він усе це ненавидів. І зовсім трохи любив.
– Коли ти вже здохнеш, – він стиснув її ребра.
– Все чекаю можливості поплакати на твоїх похоронах, – вона примружилася, лизнула його в щоку, ляснула по лопатках. – Їдемо? Куди?
– Мама збирає сімейну вечерю.
– Ясненько.
Дівчина вислизнула з його рук, шмигнула на сидіння водія, бібікнула. Яків мученицьки застогнав.
Вони рушили. На жаль, не розумом.
– Обережніше на поворотах, ця машина тільки з салону.
– Ти не довіряєш мені? Я що привід давала?
– Мала! – Яша вчепився в ручку над дверима, коли Кася натиснула на газу. – Ти мою колишню машину розтрощила.
– Ну було разок, що до кінця життя згадувати будеш?
– Поки не повернеш мені гроші.
– Пф-ф-ф, ну зачекай ще рочків п’ятнадцять. Взагалі можеш просто женитися на мені.
– Як це вирішить проблему?
– Сімейний бюджет?
– Просто скажи, що мої гроші стануть твоїми, й я більше не зможу нявкати.
– Противний.
– Ну звичайно.