Життя Венздей Адамс офіційно закінчилось – не лишилось нічого грішного, аби живитися ним та жити своє нещасливе та гниле життя. З цього моменту і далі, допоки буття дівчини не припиниться в жахливому щасливому випадку, вона відчуватиме вагу цього жахіття, що висіло над нею та змушувало … бачити все.
Бачити все вона не хотіла, навіть попри її бажання засвідчити всі муки людства власними очима.
– Це всього лише окуляри, в цьому нічого жахливого нема.
Було. І воно знаходилось навколо очей Венздей.
Адамс зіпсувала собі зір. І з цього все почалось.
Енід поводила себе досить дивно – дивніше, аніж то було зазвичай.
Раніше вона сміялась та показувала всі свої емоції – яскраві та вибухові – на долоні. Звісно, що це не допомагало та тільки погіршувала сприйняття Венздей, проте з того часу Сінклер припинила особливо виділятися.
І це насторожувало.
Не було забагато кольорів, від яких хотілось блювати; не було дурної музики, від якої кров текла з вух. Енід .. жила спокійно та намагалась не мліти кожного разу, коли Венздей показувала їй відрубані кінцівки (не свої, на фото). І, як виявилось, від цього ставало тривожніше – не страшніше, а тільки тривожніше. Венздей любила жити в постійній напрузі, а жахастики були для неї замість колискових, проте поведінка Енід викликала підозри.
Чого вона припинила так різко перетворювати кімнату на блювотиння єдинорога? Венздей не розуміла – але вона часто не розуміла загадки, якими розмовляли люди в цілому. Слова були дивним та позбавлені сенсу. Відповіді Енід не допомагали справі – погіршували до повного нерозуміння.
Поправивши окуляри, Адамс спало тільки одне на думку – треба було провести розслідування.
–
– Чого ти не завалюєш свою половину цією гидотою?
Енід тільки подивилась на неї дивним – як і зазвичай, в цілому – поглядом та посміхнулась.
– А як ти думаєш?
Венздей багато думала, проте всі її думки заводили її не туди. Для чого Енід захотіла поступитися своїми принципами та припинити зводити Венздей з розуму?
Вона обрала важкий шлях, і Адамс на це тільки показала ряд зубів – вона любила важкий шлях.
–
З окулярами, як би то не хотілось визнавати, жилось легше. Не треба було щулитися кожного разу, коли відстань між нею та кровавим написом був більше за два мерти.
Жилось легше, окрім тих разів, коли жилось гірше. Наприклад, коли тепло приміщення настільки контрастувало з холодом вулиці, що скло запотівало і перешкоджало нормальному спогляданню людей в школі. Ось тоді жилось важче, і Венздей просто кидала окуляри куди-небудь подалі, аби тільки вони не заважали проводити розслідування щодо дивної поведінки Енід. Та варто було їй лишити свої окуляри на столі перед заняттями, як Енід з’являлась перед нею з ними в руці та мовчки – що було дивно для неї – пхала їх до неї, зникаючи з виду. Іноді Венздей їх лишала в кімнаті спеціально, аби не чекати, допоки скло знов стане прозорим; іноді вони їх забувала випадково – що було дивно для неї особисто. Результат був однаковий – приходила Енід та без слів чи сміху віддавала їх. Немов вона була собачкою, якій кидають м’ячик, і вона з радісним гавканням бігає за ним. Але Енід не гавкала. І не розмовляла.
Одного разу Венздей кинула їх в кущі неподалік від вуликів Юджина. В ті кущі було майже не пролізти через колючки та густі зарослі гілки. Якщо Юджин помітив відсутність окулярів, які йому так подобались, то він нічого не сказав. Проте, знаючи його, Венздей поставила на те, що він дійсно за розмовами про бджіл не помітив їхньої відсутності. З цікавістю вона чекала на вечір – той момент дня, коли Енід поверталась назад до кімнати, аби тільки побачити, чи підтвердяться її сумніви.
Це не надто стосувалось питання різкої зміни кольорової гами кімнати, проте мало якийсь зв’язок.
Ввечері все підтвердилось, коли Енід із радістю та обличчі показала пару чистих окулярів.
– Ти їх загубила біля вуликів, але я їх знайшла та почистила трохи. Щоправда, десь біля дужок воно може заїдати, бо важко їх, не розбираючи, повністю почистити.
А обличчя так і світилось від радості за те, що вона знайшла їх! Та чого вона ходила біля вуликів Юджина? Енід боялась, що вони її вжалять, і навіть в костюмі не ходила до них.
– А що ти там робила?
А у відповідь тільки тиша. Вона не розкривала свої карти та не казала, що такого хотіла від Венздей.
– Ти схожа на собачку з м’ячиком, – якось зізналась Адамс, коли перед нею на столі з’явилась пара окулярів, яку вона випадково втопила в річці. Та тільки волосся Енід було сухе. Річ тимчасово був відсутнім.
Сінклер на це не образилась, а тільки знизувала плечима. І дійсно, вона ж була перевертнем, що дивного в її звичці приносити окуляри до власниці? Дивне було в тому, що вона це робила тільки для Венздей.
Коли Йоко забула свої окуляри у внутрішньому колі, то Енід була останньою, яка помітила їхню відсутність; та навіть далі, ніж останньою, аби запропонувати їх принести. Ось це було незрозуміло – у людей було повно незрозумілих думок, почуттів та вчинків, і Венздей до жаху не могло їх розгадати. Де була зарита собака і хто її зарив?
–
На дошці висіли фотографії Енід. Там були світлини, де вона з Йоко сміялась за обідом; де вона ніяково відступала, а Йоко облизувала [цілувала] Дівіну; де вона псувала [фарбувала] нігті Річі, а Річ тільки валявся в неї на блювотно-рожевому простирадлі; де вона тікала від бджоли, яку їй вирішив показати Юджин; окрім цього, було повно фотографій, які могли стати в пригоді для розслідування цієї дивної та заплутаної справи. І, що найголовніше, вона розпитала свідків.
Свідок №1 / безрезультатно
– Чого Енід приходила до тебе?
Юджин ледь не впав від переляку, коли Венздей з’явилась з-за його спини. В руках він тримав маленьку бджолу, яку, ймовірно, сама Адамс заборонила їсти дядьку. На обличчя хлопця розцвіла посмішка – він так робив кожного разу, коли Венздей в окулярах з’являлась перед ним.
– Вона попросила в мене ганчірочку, аби протирати окуляри.
Адамс з недовірою зиркнула на нього, проте Юджин в цей момент все відвернувся до свого вулика, залишаючи маленьку бджілку в середині. Навколо стояв характерний звук, від якого дівчина дивним чином заспокоювалась та розслаблялась. Їй не подобалось це відчуття, воно змушувало відчувало себе … звичайною та навіть не небезпечною для суспільства. Жахливе відчуття.
– Для чого Енід ганчірочка для окулярів? Вона їх не носить.
Юджин встав перед нею та кілька хвилин просто дивився поглядом, який трохи був схожим на погляд самої Венздей.
– Але ти їх носиш.
І сказав він це так, немов це все пояснювало.
Для чого Енід брала ганчірочку для Венздей?
Свідок №2 / безрезультатно
– Припини облизувати обличчя Дівіни, або мене зараз знудить.
Йоко навіть руку не прибрала від обличчя дівчини – Дівіна і сама не поворухнулась з місця.
На цьому опитування припинилось через певні нудотні рефлекси з боку Венздей.
Свідок №3
Ксав’є, стоячи над землею на драбині, вперто вимальовував картину, яка нарешті не була пов’язана з монстрами, які були Тайлерами або хотіли знищити школу.
Венздей дивилась на чорного ворона, що летів над чорними деревами та кущами. Попри все її ставлення до Ксав’є, картина дійсно вражала та не викликала бажання виблюватися від яскравих кольорів. Особливо це було через те, що всі кольори починались та закінчувались чорним та білим, що гарно вписувались в картину світобачення Венздей.
Та тільки до опитування Ксав’є вона так і не дійшла. Важко сказати чому, проте в останню мить її бажання дізнатися будь-що з його вуст зникло, і Адамс – що так несхоже на неї – ганебно втекла до себе в кімнату. Зрештою, що вона могла від нього дізнатися про Енід?
Саме тому матеріалів з цієї справи Венздей майже не мала – тільки слова Юджина про те, що Енід треба було ганчірка для її окулярів. Була це нова форма маніпуляцій? Чи в цьому була глибша та серйозніша причина?
Венздей заснула за столом, засипаним всіма ідеями, сторінками роману та фотографіями, які дівчина не встигла вивісити на дошку. Коли ж вона прокинулась від незручної пози посеред ночі, то Енід вже спала у своєму все ще кольоровому блювотинні, а сама Адамс відчула, як боліло перенісся. Окулярів на ній вже не було – вони обережно лежали біля друкарської машинки. Коли Венздей повернулась до Речі тільки з одним питанням в очах, то він тільки знизував пальцями та показував в бік Енід – вона зняла окуляри та обережно накрила чорному ганчірочкою, яку взяла у Юджина.
Іноді дії людей занадто сильно бентежили Венздей.
–
Одного вечора Венздей приходить в кімнату.
Особливо незвичного в ній нічого не було – тільки одне різалось у вуха. І різалось воно в буквальному сенсі, адже Енід знов увімкнула свою музику. Цього не було вже три тижні, два дні та дванадцять годин (не те щоб Венздей рахувала). Хоч і самі пісні були увімкнені не на максимальну гучність, мелодія та слова змушували голову Венздей відчувати, немов її стискали руками з усіх боків як на катуваннях. Адамс любила катування – але вона зневажала таку «музику».
Спочатку Енід її не помітила та з тихою – що було незвичним для неї – розмовою фарбувала нігті Річі. Як для Венздей, це була зрада, до якої їй, на жаль, довелось звикнути за весь цей час.
– Не смій торкатися мене цим кольоровим вибухом, – її перші слова за цей вечір розбили тишу кімнати.
Енід підскочила, не очікуючи сусідку так рано, і тої ж миті її кігті виросли. Насправді ці її кігті не заподіяли б нічого поганого реальному монстру, який надумав би вбити її у власній кімнаті. Енід казати цього – задля збереження власного спокою – Венздей не стала.
– Венздей, не можна так лякати людей! Я ледь не померла прямо тут на місці, – кігті вона сховала та впала на ліжко до Річі.
– Смерть – це не найгірше, що є в цьому житті. Твоя музика займає перше місце.
Сінклер нахмурилась, проте пісню не вимкнула – натомість вона взялась малювати нігті Речі, який на це тільки зручніше влаштувався на ліжку Енід. Напівмертва рука на рожевій ковдрі мала напрочуд жахливий вид – на думку Венздей, ковдра була явно зайвою.
Питання, що катувало її весь цей час, лишалось при ній – та Енід знала, що Венздей думала про нього. Вона не могла не знати, адже і до неї, як головної пліткарки школи, прилітали слова про те, що Адамс зовсім поїхала дахом та бігала школою питала всіх про плани Енід. На столі лежала чиста – попрана – ганчірка для окулярів. З одного боку на ній було вишите криве «В.А.». Не було сумнівів про те, хто попрала цю ганчірку, яку Венздей навіть не хотіла, та вишила ці жахливо нерівні букви.
І щоб підтвердити її думку, збоку від неї із радістю на обличчі височіла Енід. Річ сидів трохи подалі, роздивляючись подарунок. Адамс вперше не помітила її наближення.
– Тобі подобається? Скажи, що тобі подобається! Я собі пальці поколола, поки вишивала це, – і в доказ своїх слів, дівчина показала замотані пластирами пальці. Тільки один палець зміг залишитися неушкодженим після цих екзекуцій.
– Петлі криві, – посмішка Енід тріснула, – але в цілому задовільно.
Носити вона це, ймовірніше, не стала б.
Окуляри натирали носа, і дівчина втомлено поклала їх на край столу, сідаючи за свій новий роман. Її зір ще не настільки зіпсувався, аби вона мала одягати окуляри навіть для написання твору за столом. Якби вона мала б носити це жахіття трохи довше, то Венздей ладна була б виколоти собі очі.
І все-таки чого люди приділяють стільки часу таким непотрібним речам, як сентименти? Хіба вони могли реально допомогти, коли це було потрібно?
Річ сидів десь недалеко та ледь не кричав, аби Венздей звернула на нього увагу та подякувала Енід за такий подарунок. Та хіба вона просила про цей подарунок? Який сенс був в тому, щоб зробити щось без прохання, а потім образитися, коли це не цінують?
Венздей дійсно цього не розуміла.
– Для чого ти все це робиш?
Вони врятували школу – всі повернулись та жили спокійно. Яка причина того, що Енід так і не покинула свої дурні ідеї змусити Венздей полюбити … це? І під «це» Адамс мала на увазі дійсно все це.
– Бо саме це і роблять подруги, – та і не мала вона ображений чи засмучений вигляд. Немов їй було все одно, буде Венздей дякувати чи буде дійсно вдячною без слів.
– Я не просила цього.
Минулого разу Енід образилась на такі слова. Цього разу навіть не підвела брову, немов готова до таких слів. Складалось враження, ніби Енід передбачала кожне її слово та знала всі рухи наперед, і від цього підступало відчуття неправильності та задухи. Вона не мала розуміти Венздей та відкрито це показувати. Її мали боятися та зневажати – вона не просила про захоплення та піднесення до якогось небесного рівня.
– А я не прошу тебе дякувати. Я просто роблю те, що тобі допомагає, – Річ повернувся до неї, і Енід наносила на його мертву та холодну шкіру свій крем для рук, який пахнув занадто солодко, як для Адамса. – Скажи, що тобі не подобається, і я припиню.
Не подобається.
Але Венздей цього не сказала, і Енід посміхнулась від тиші у відповідь. Правда була в тому, що ці вчинки … дійсно допомагали. Попри весь здоровий глузд, серветка для окулярів непогано виконувала свою функцію, коли тепло приміщення засліплювало дівчину. Звісно, що вишиті ініціали були зайвими, і Сінклер знала про це не гірше за саму Адамс. А снуд врятував їм життя (звісно, що після того, як Венздей підставила їхні життя під ризик).
Вона збиралась сказати, що їй це не потрібно. Друзі їй не були потрібні – для чого? Вони не були друзями, а тільки спільницями, які врятували школу. Людські, такі дикі почуття тягнули вниз. Почуття були тягарем, який Венздей не планувала нести на собі.
Вона відвернулась, набираючи повітря в груди, аби таки сказати різке:
– Можеш іноді вмикати свою гидотну музику.
Почуття – недолік людей.
Ідеальних людей не існує.