Яскраве весняне сонце палило шкіру. У повітрі стояв ніжний аромат сакури, квіти якої тільки-но починали розпускатися. Весна – час, коли у всіх, навіть найособливіших, японських школярів починається навчальний рік. Після всього, що сталося влітку, Фуюхіко зовсім не хотів повертатися до класу, але його, як завжди, ніхто не питав. Хлопець зробив крок у напрямку чорного автомобіля, біля якого, притримуючи двері, на нього смиренно чекала Пеко. Обличчя дівчини не зображувало жодних емоцій.
— Доброго ранку, юний пане. Дозвольте… – дівчина торкнулася його грудей, поправляючи краватку.
Вона робила так сотні, може тисячі разів, простий звичайний рух, але сьогодні він чомусь збентежив Фуюхіко. Він спробував скинути її руку.
— Не потрібно.
Хлопець заліз усередину автомобіля, Пеко вмостилася поряд. Водій м’яко натиснув на педаль газу та машина рушила. Вони мовчали. Фуюхіко спостерігав у вікно за дітьми і підлітками, що йдуть до школи. Всі вони весело говорили один з одним або з батьками, іноді зупиняючись, щоб помилуватися сакурою. Не те, щоб хлопець заздрив їм, просто щоразу добиратися до школи на машині було нудно. Він глянув на свою супутницю. Пеко сиділа, опустивши очі на свої руки. Вона ніколи не дивилася у вікно ще з дитинства. “Чому?” – кожного разу запитував себе Фуюхіко.
Не доїжджаючи кілька кварталів до школи, машина зупинилася в провулку. Відчинивши двері, Пеко мовчки вийшла. Вони робили це завжди. Кузурю не хотів аби хтось дізнався про статус Пеко та їхні стосунки, тому останній відрізок шляху дівчина завжди долала пішки. Проста буденність, але сьогодні хлопцеві було від цього не по собі. Через це почуття він починав злитися на себе. День виходив дивним з самого ранку, а Фуюхіко не любив цього, особливо в самому собі.
— Кузурю-кууууун! – Варто хлопцеві зробити крок у клас як на нього відразу ж накинулася енергійна дівчина з квітчастою чубчиком. — Тільки сьогодні, ексклюзивно, ти можеш отримати диск із новим хітом абсолютного музиканта рівня старшої школи Ібукі Міода!
— Ні.
— Мої почуття розтоптані! — Сформувавши сумне личко вимовила дівчина, як раптом у кімнату увійшов ще один учень. — Махіру-чаааааан!
Навпрочуд легко позбувшись Ібукі, Фуюхіко пройшов до свого столу. Незважаючи на те, що заняття ось-ось повинні були початися, в класі не було більше половини учнів. Що, втім, не дивно, відвідування в Академії Пік Надії не було обов’язковим.
— Кузурю-сан, радий бачити тебе знову. — звернувся до хлопця Нагіто Комаеда, абсолютний везунчик. — Будеш колу? Автомат зламався і мені випало одразу три банки.
Щойно хлопець збирався щось відповісти з протилежного кінця класу, почулися крики.
— Пекояма-чаааан! Нідай-сааааан! Ексклюзивне сьогодні лише від музики Ібукі. — накинулася дівчина на своїх однокласників.
— Здається, вона зовсім переплутала слова. – усміхнувся Нагіто.
Ібукі захоплено намагалася пояснити щойно увійшовшим до класу Пеко та Нікомару щось про свою нову пісню. Але їм теж пощастило, бо до класу зайшла ще одна людина.
— Незнайомка-чааааан! — Накинулася на дівчину Ібукі. Та своєю чергою миттєво вихопила диск із рук абсолютного музиканта.
— Дякую, Ібукі-чан! А зараз попрошу всіх сісти на місця.
Фуюхіко спостерігав як його однокласники розходяться кімнатою, Пеко зайняла звичне місце позаду нього.
— А тепер я маю представлятися! — Почала незнайомка. — Чиса Юкізоме, Юкізоме-сенсей, ваш новий класний керівник!
— А що сталося зі старим? — Запитала Махіру.
— Пенсія! — Чиса обвела поглядом клас. — Мало, вас замало! Нічого, завтра я вирішу цю проблему. Школа потрібна не тільки для знань, а й для створення міцних зв’язків! — вона вигукувала майже кожне слово, її тон нагадував щось середнє між енергійністю Ібукі та командним тоном Некомару.
Фуюхіко вирішив, що йому подобається нова вчителька, але не те щоб це мало значення. Він хотів би повернутися до Пеко, щоб дізнатися чи сподобалася вона їй. Зазвичай зрозуміти емоції Пеко складно, але за роки проведені разом він умів робити це безпомилково, чи думав що вмів. Задумавшись, хлопець пропустив частину промови нової вчительки і повернувся до реальності, коли знову почув радісні вигуки Ібукі. Ця дівчина хоч іноді заспокоюється?
— Ігри? Ібуки любить ігри! Особливо бігати!
— Так, це чудовий спосіб згуртувати колектив. Тож я призначаю завтрашній день днем ігор! Ваші однокласники не наважаться не прийти.
— Але як же навчання? Витрачати цілий день на щось таке марне, як ігри… — втрутилася Махіру.
— Ти не маєш права Махіру-чан! – перебив дівчину Некомару. — Ігри знімають стрес, дозволяють гравцям краще пізнати один одного, покращують гостроту розуму та силу м’язів. Ти маєш грати! Скажи це!
— Я буду грати. — Невпевнено прошепотіла дівчина.
— Що? Я не чую! Скажи голосніше!
— Я буду грати!
— Скажи це так, щоб звук йшов прямо з твого серця і досягав мого! СКАЖИ!
— Я БУДУ ГРАТИ! — щосили прокричала приголомшена Махіру. — Що це зараз було? — Здивувалася дівчина сама собі.
Як завжди у класі панував хаос, вчителі змінювалися, атмосфера — ні. Але в порівнянні з тим, що відбувалося в його світі, світі якудза, шкільна плутанина здавалася дитячими іграми. Тут він почував себе безпечніше ніж удома, що здавалося абсолютно неправильним. Розслаблятися не можна. Ніколи не можна.
Під час обідньої перерви Фуюхіко пішов купити поїсти. Виходячи, він помітив як Пеко підсаджувалася до Махіру та Ібукі. Вона завжди обідала з ними і Сайонджі, коли та приходила до школи. Збоку здавалося, що дівчатка потоваришували. Цікаво, чи вважала Пеко їх справжніми подругами, чи це було лише частиною її прикриття? Він ніколи не говорив із дівчиною про це. Насправді вони мало розмовляли, особливо коли стали старшими.
— Кузурю-сан, дозволь пообідати з тобою! — почувся голос Нагіто.
— Курва, не з’являйся так переді мною.
— Вибач.
Фуюхіко ніколи особливо не подобався цей хлопець, було щось моторошне в ньому самому та в його таланті. Але сьогодні і так був паршивий день і залишатися віч-на-віч із собою хлопцеві не хотілося. Тому він кивнув на знак згоди.
— Можна піти до автомата на східному вході, він завжди ламається і видає більше. — Запропонував Комаеда.
— То значить ламається конкретний автомат, може, справа не у везінніі?
— Ну, насправді тільки в тому автоматі є сакурамоті. — щасливчик лукаво посміхнувся.
Ось знову він дивно поводиться. “Щось з ним точно не так.” — Вирішив для себе Фуюхіко.
— Слухай, — згодом, жуючи моті, почав Нагіто. — Чому ти не береш із собою бенто?
— Ха! Це для слабаків, які без матусі і поїсти не можуть!
— А я думаю приємно, коли є кому приготувати тобі обід. Коли бачу бенто, моє серце наповнюється надією.
— Чого? З’їбся і не заважай мені обідати!
Знову дивно посміхнувшись, Нагіто пішов. І все-таки самотність наздогнала його. Те, що має статися, так чи інакше знайде спосіб станеться. Фуюхіко заплющив очі. Йому раптом захотілося залишитись тут, на шкільній лаві з недоїденою булочкою в руці, назавжди. Може тоді йому не доведеться повертатися додому і робити те, що треба робити. Тоді б не довелося втягувати в це Пеко і вона теж могла б просто залишитися. Але шкільний дзвінок пролунав знову.
— Курва!
Пеко мовчки залізла в машину в тому ж місці, де й виходила. “Ну ось знову, вона знову не дивиться у вікно.” — подумав Фуюхіко.
— Бісить.
— Щось не так, юний пане? — обернулася до нього дівчина.
— Чому ти ніколи не дивишся у вікно?
— Мені нема чого. — спокійно відповіла та. — Але якщо ви хочете…
— Сука, та дивись куди хочеш! — Огризнувся хлопець і відвернувся.
Фуюхіко розумів чому дівчина поводиться так і не розумів одночасно. Він хотів, щоб вона переставала бути інструментом хоча б тоді, коли вони залишаються наодинці, коли ніхто не може дізнатися. Але дівчина воліла виконувати роль. Лише раз, ще в дитинстві він бачив її посмішку, справжню посмішку Пеко. Цікаво, чи здатна вона ще на таке? Якщо ні, то це повністю його вина, через його слабкість Пеко довелося стати такою. І це дратувало його найбільше. Фуюхіко кинув короткий погляд на мечницю, її погляд був опущений.
Машина м’яко зупинилася і Пеко відчинила двері своєму пану.
— Нам варто переодягтися, перш ніж йти до підвалу.
— Так, мені ще треба захопити катану.
За десять хвилин Фуюхіко стояв у холі власного будинку, його шкільна форма змінилася на звичайний чорний костюм. Ще за кілька хвилин підійшла Пеко. Замість звичного кейсу з бамбуковим мечем у неї на поясі веселили піхви зі справжньою катаною.
— Пробач, я запізнилася.
— Пішли вже.
Разом вони зайшли в кухню, де щось наспівуючи собі під ніс, готувала вечерю сімейна кухарка, обійшовши її, вони відкрили комору і спустилися в підвал. Там на них чекала сира темна кімната з однією лампочкою, що звисає зі стелі. Рівно в центрі кімнати до залізного іржавого стовпа за допомогою мотузок та дроту за руки був прив’язаний чоловік. Його одяг був брудним, місцями на ньому виднілися плями крові, а на голову накинутий чорний мішок для сміття. Почувши кроки, чоловік заговорив:
— А я то думав, коли до мене навідаються.
— Не сумніваюся.— відповів Фуюхіко.
— А що, великий бос не прийшов? Я розчарований.
Хлопець не відповів. Натомість він простягнув руку і зірвав мішок з горові бранця. Чоловік швидко заморгав, відновлюючи зір, коли він прийшов у норму, він оглянув кімнату і голосно засміявся.
– Ахахахахах! Навіть прикро якось, посилають до мене дитину! А це хто? Твоя ручна сучка!? Ахахахахах!
Фуюхіко не відреагував. Тут, у цій кімнаті, так відбувалося щоразу, коли він знімав пакет. Зазвичай він не став би терпіти такі образи, але тут усе було інакше. Хлопець дістав із кишені складаний ніж. Він хотів би викинути його і піти, але натомість оголив лезо і натиснув їм на живіт бранця.
— Знаю ти відмовишся, але спитати повинен. Може, розповіси все відразу?
— Ахахахах! — знову засміявся чоловік. — Гей сучка, чого стоїш? Може, соснеш? Ой, вибачте, недобре так казати при дітях.
Полонений знову вибухнув гучним сміхом. Тяжко зітхнувши, Фуюхіко встромив ніж у м’яку плоть, розриваючи дорогою брудну футболку. Бранець припинив сміятися.
— Гей хто дав личинці ніж? Він же пораниться.
Кузурю став повільно повертати ножа, кров бризнула на рукав його піджака.
— Знаєш, я можу робити це довго, поки ти зовсім не спливеш кров’ю, А через таку рану це займе… Скільки, Пеко?
— Декілька днів думаю.
— Мені здається швидше, а як ти думаєш?
Говорячи все це, він дивився на свій закривавлений рукав. Якщо говорити холодно, не дивитися в очі і не про що не думати, то все закінчиться швидко. Ця кімната навчила Фуюхіко бути таким. Хоч він цього й не розумів, але його поведінка ставала такою ж, як і в Пеко. Ось тільки різниця була в тому, що такий Фуюхіко пропадав як тільки закривався люк підвалу.
— Бля, боляче. Ой не дитячі у тебе ігри, малий.
— Так, ти маєш рацію, це ігри. — сказав Фуюхіко, не перестаючи крутити ножа в рані. — Але в неї є катана. Покажи йому, Пеко.
Дівчина слухняно дістала зброю і зробила кілька кроків уперед.
— Гарна, так? — спитав хлопець.
— О так, я б трахнув. Але ти, мабуть, уже.
У звичайній ситуації Фуюхіко, напевно, збентежився б, але не тут, тут він лише глибше увігнав ніж.
— Я про катану, дебіл.
— Ну, не знаю, бачив і краще. — обличчя бранця було спотворене від болю, але він усе ще посміхався.
Таких Абсолютний Якудза не любив найбільше. Не тому, що вони насміхалися, а тому, що трималися довше за інших.
— Дай сюди. — не повертаючись, Фуюхіко простяг руку до дівчини.
— Я можу сама… — спробувала заперечити дівчина, але її перебили.
— Я сказав дай сюди.
Пеко слухняно передала зброю. Катана була важкувата для хлопця, але він намагався не подавати вигляду. Він з силою тицьнув катаною в ногу бранця, протикаючи стопу наскрізь. Зрештою чоловік закричав. Гарний показник.
— На рахунок три почну повертати. Раз два…
— Стій! — злякано заверещав бранець. — Я скажу, скажу, воно того не варте.
Хлопець не відповідав, випадково кинуте невірне слово може продовжити роботу.
— 33 Б, там європейський ресторан, підвал, все в підвалі. — нарешті випалив бранець.
Фуюхіко різко витяг катану і ніж із ран. Бранець закричав, але це було вже не важливо.
“33 Б, підвал” – все що Фуюхіко сказав батькові за вечерею.