«Причарували якось лункий голос письменниці та її чарівні слова одну знаттєлюбиву богиню. Свавільна, сильна, але й добра була вона, а від того й полюбилася мисткині. І стала та помічати частіше у зелених кущах вогняно-червону її куйовду…».
– І ти знов підслуховуєш, – з ніжною усмішкою Орися відклала рукопис вбік на уламок колони. В кущах дійсно щось шаруділося, аж поки не показалася з них серйозна Богданчина пика. Можливо, Орися й сказала б, що в неї обличчя, та тільки зараз в волоссі крім звичного лаврового вінка заплуталося багацько дрібних гілочок і листя разом з квітами дурману.
– Ти сама мене покликала, – пробуркотіла ображено Богданка та почала поволі виплутувати довгий чорний хітон* з золотистими візерунками з куща. Письменниця не втримала сміху: настільки безпорадною богиню руйнувань перед самими кущами вона ще не бачила, – Та кляті ж…
– Тихо, люба, тихо, – лагідно промовила Орися, помітив долоню Богданки біля лискучого держала меча. Дівчина обережно перехопила чужу руку й піднесла до губ, залишив на грубій шкірі рукавиць поцілунок, – Це лише кущ. Тобі допомогти виплутатися?
– Так…
За хвилину Орися обережно витягувала тканину з пазурів-шипів куща, намагаючись якомога менше порвати чужий хітон, бо пошкоджень все ж уникнути було складно. Богданка з нудьгою окинула поглядом руїни амфітеатру. Колись тут ще кипіло життя: билися гладіятори час від часу; митці-оратори декламували поезію та озвучували свої праці, над якими горбилися ночами. Аж потім помах чарівного меча – і все, самісінькі руїни й поваляні колони. Богдана любила руйнувати як залишене смертними напризволяще, так і те, що вважала гідним руйнування. Тільки ця буденщина здавалася їй непорушною, аж раптом одного дня постала перед нею низенька огрядна фігура, загородив руками чергову споруду.
– Ти не зруйнуєш цей храм, – тоді вона з викликом дивилася просто в обличчя богині. Та пирхнула, вийняв меча.
– Сонечко, цей храм і так впаде. Не від моєї руки – так від плину часу.
– За ним наглядають люди, ти не можеш так просто знищити їхню працю!
Богданка закотила очі під саме небо. Олімпійці, звісно, казали про людей і їхню зухвалість, але вона сприймала балачки не надто серйозно. Хіба може смертна так от просто забороняти богині робити те, що тій хочеться?
– Та хто ти взагалі така, щоб забороняти мені робити мою справу? – обурено запитала Богдана.
– Ти хочеш познайомитися, чи… – з повним нерозумінням запитала дівчина, похнюпившись.
– Ну, було б непогано знати ім’я цієї зухвалки, щоб потім діставати її у підземному королівстві.
– Нащо чекати так довго, якщо можна діставати цю зухвалку вже зараз?
Цим Богдана і займалася у вільний від своєї «роботи» час. А Орися і не була проти.
– Наступного разу ховайся не в шипастих кущах. Без одягу залишишся, – пробурмотіла вона, зрештою визволив стражденну тканину з пазурів матінки-природи.
– Я і планувала сьогодні залишитися без одягу, – грайливо протягла Богдана.
– То мені повернути хітон в кущі? Добре.
– Ні-ні-ні-ні, стривай!
Та вже було занадто пізно: знову тканина опинилася в кущах. Орися дивилася на набурмосене обличчя богині і беззлобно сміялася з її безпомічності.
– Ти можеш хоча б раз побути серйозною під час наших зустрічей? – запитала Богданка і одним махом зрубала набридливі кущі.
– Це…. Можливо. Але не з тобою, – знизала плечима Орися і зітхнула, – Я і так дуже часто серйозна, а постійно бути серйозною шкодить і…
– Ти просто любиш наді мною знущатися, я зрозуміла, – награно образилася богиня і закинула руки у драматичному жесті, – Отак і довіряй смертним після цього!
– Ти там що, театр до цього рознесла?
– Я зустрічаюсь з письменницею, дай хоча б хвильку на драму.
Орися пирхнула зі сміху і тицьнула ліктем Богданку в бік.
***
Зустрітися з богинею було доволі проблематично: всюди снували надто допитливі співгромадяни, а Богданка їх не любила. Зате пізніше, після заходу сонця, дівчина потягнула Орисю до себе, до підніжжя Олімпу. Саме там розташовувався таємний лаконікум**, де можна було повноцінно розслабитися й нарешті насолодитися одна одною.
Вогнище рівномірно тріскотіло посеред напівкруглої кімнати, просоченої парою. Богдана з задоволенням відкинула хітон вбік і увійшла в воду. Орися помітно вагалася, відклав тільки гіматій***.
– Ти чого?
– Та так… Ніяково роздягатися перед тобою, ти ж богиня і все таке, – знизала плечима дівчина. Богданка вилізла з води й неквапливо підійшла до неї, торкаючись обличчя самими кінчиками пальців.
– Розслабся.
На мить Богдані здалося, ніби вона побачила дивний блиск в тьмяних зелених очах, але завагалася: може, це через світло вогнища? Богиня обережно розстібнула фібули****. Тканина слухняно шурхнула похиленими плечами на керамічну підлогу. Орися знов все склала і нарешті підійшла до води, боязко занурюючи палець.
– Та нормальна там температура, давай! – підбадьорила її Богданка, але дівчина так і не послухалася, – Ох же ж ці смертні!
Орися незчулася, як богиня підхопила її на руки і з гучним сміхом шубовстнула в воду. Хоч та і була тепла, а все ж дівчина закричала від неочікуваності і стукнула Богдану просто по носу.
– Ти! Ти!
– Та що я? Це, взагалі-то, стане розповсюдженою практикою і всі так робитимуть, – знизала плечима Богданка й помітила, що Орися нависає над нею з недоброю посмішкою, – Ти що вже замислила…
Намір дівчини був найпростішим: перелічити ребра цій зухвалці. Богдана хоч і вправна, і войовнича, а все одно лоскоту боялася і ляскала долонями по воді, бризкаючи на Орисю. Обидві голосно сміялися, обливалися й ковзали по гладенькому керамічному дну, аж поки не впали одна на одну, мокрі і розхристані. Орися прибрала з обличчя Богданки пасма кольору вина й ковзнула поглядом по губах богині.
– Ти що вже замислила, спокуснице? – хрипко прошепотіла вона і примружилася.
– Хтось щось казав про плани залишитися без одягу, – відповіла Орися і схилилася.
– Невже? А я думала, це було не з тобою.
Дівчина тільки засміялася й припала до бажаних губ нестримним поцілунком. Подумати тільки: вона скорила саме Руйнування й змушує зараз безтямно хапатися за її боки та стегна. Раз-у-раз Орися прибирала з обличчя мокре волосся, яке доволі нахабно лізло в рота і заважало насолоджуватися поцілунком. Богданка тільки усміхалася в її пухкі губи.
Ця м’якість і наївні спроби дівчини здаватися могутньою від богині здавалися їй неймовірно кумедними, хоча й милими. Розпашіла від жару Орися відсторонилася, але ненадовго, тільки щоб окинути закоханим поглядом грубі обриси тіла.
– То як, хочеш дотриматися плану і розділити цей вечір зі мною? – хтиво примружилася дівчина.
– Ну, я вже його, власне, дотрималася, – знизала плечима Богдана, – Я казала про плани залишитися без одягу – власне, от.
– Богдано.
– Йой, та роби зі мною все, що хочеш! Ти ж знаєш, я не проти.
Ця фраза наче якийсь запобіжник зняла і той полетів собі зі свистом у забуття. Богданка, звичайно, могла бути проти, але коли поряд знаходилася Орися, відмовити ставало надзвичайно складно. Про це колись олімпійці і казали, і Богдані спочатку було не по собі з тих «хтивих смертних». Але зараз вона це згадувала і де богиня зараз?
Правильно. Із хтивою смертною в своєму особистому лаконікумі. Мружилася від поцілунків у гострі плечі і шию. Мляво дивилася просто у очі, схожі на бурхливу молоду зелень.
У палкій пристрасті дівчата якось і забули, що знаходяться у воді. Орися тільки-но хотіла нахилилися нижче, як хапнула повного рота води і підскочила, відпльовуючись. Богданка засміялася так гучно, що аж стіни задрижали, і миттю отримала струмінь води в обличчя.
– Гей! Це проти правил! – запротестувала богиня, – Ти не можеш так просто обливати мене!
– З тобою правила не працюють! Я, взагалі-то, хотіла… А тепер іди до Зевса, не хочу.
Орися вилізла з води і сіла на краєчку теплої керамічної платформи. Ще й склала руки на грудях ображено. «Отака у мухи срака, на два пальці жиру – та й та мохом поросла» – недоречно сказала б колега Богданки, та добре, її тут не було.
– Агов? – богиня схилила голову і подивилася на кохану, – Ти образилась? Орись? Орись-Орись-Орись?
– Та що? Я вже двадцять з чимось років Орися, – трохи роздратовано пробубоніла дівчина, відводячи погляд. Краєм ока вона все ж побачила невизначений рух Богданки, але удала, ніби їй абсолютно байдуже, – І так, я образилася.
– І як я можу виправити свою помилку? – промуркотіла богиня.
– А от не скажу, – хитренько сяйнула очицями смертна.
– От… хитрюга. Добре.
Богданка неквапливо і трошки неохоче вилізла з теплої води, відкинув з обличчя мокру чуприну. Орися з усіх сил удавала, ніби геть не зацікавлена. І тільки-но Богдана нахилилася вниз до її…»
– Орисю! Будеш грінки?
Зав’ялова, чиї щоки вже були кольору буряка, рвучко натиснула «Не зберігати» і повернулася до Богданки в дверях. Та колотила в маленькій мисці яйця для омлету у бутерброди. Стеф відчайдушно скавулів унизу, намагався випросити хоча б крихточку в хазяйки, але та наче собаки й не бачила. Орися повернулася до ноутбука, зітхнув:
– Так, буду…
– Щось сталось? – занепокоєно спитала Рискало.
– Та так, файл не зберігся. В тебе пательня горить.
– Важливий хоч був?
– Т-та ніби ні! – Орися в тую ж секунду замахала руками і знітилася, – Дурниця!
– То перепиши? – знизала плечима Бодя і поспішила до кухні, де вже капітально так смерділа розкалена пательня.
Орися гучно видихнула й перевела погляд на ноутбук. «Ех бля-я-я-я, ну давай наново, добре» – подумки пробурмотіла, створив новий файл до цілої низки інших. Подумав, Орися відкрила текстовий редактор і…
«В наступну мить світло в лаконікумі неочікувано згасло, хоча вогнище палало й досі. У ньому Богданка здавалася химерною, загадковою, як і притаманно богиням. Орися потягнулася до її губ за поцілунком знов, але…».
– Тобі зелень додавати?
– Богданко, блять, я працюю!
– Вибач-вибач, – настала тепер Богданчина черга знітитися й винувато дивитися на дівчину, – Так, цей… Базилік? Орегано? Щоправда, воно сушене…
– Трошки кропу і цибулі. І петрушки, – швидко проказала Орися і піднялася, – А тепер давай, я тут ще не закінчила.
Богданка слухняно попленталася на кухню, аби висипати на омлет наспіх нарізану зелень, дістати з-під столу скетчбук і… продовжити штрихувати чужі циці. Орися, звісно, просила не читати незавершені роботи, але втриматися від ілюстрування прекрасної роботи у сетінгу давньої Греції Богданка вже не могла. Вона потягнулася за одним з маркерів з невеличкого набору, аж раптом помітила збуряковіле обличчя Зав’ялової.
– Т-ти… Ти читала?! – її голос зараз звучав просто як свисток чайника. Богданка з непохитним виразом обличчям вимкнула плиту. Не любила вона щось приховувати, тому поклала скетчбук просто перед Орисею.
– Ну… А на що ще це схоже? Крім як на сцену, яку ти розписала на туалетному папірці і забула забрати з ванної? До того ж, мені сподобалося… класно написано.
– Бодь, ти не мала про це знати…
– Тримати таємниці можливо, але не зі мною. Як і бути серйозною, – Рискало багатозначно усміхнулася і поволі піднялася. Орися і не знайшлася, що сказати, – То що, закриємо тему і…
– Ні! Ні, не закриємо! Тобто поки я пишу зав’язку для кунілінгуса, ти його малюєш?!
– Так? Бо мені цікаві подібні думки, особливо у твоєму виконанні. Не подумай, що я збоченка чи думаю, що ти збоченка, абсолютлі ні. Просто…
Богдана не договорила, опустив погляд вниз.
– Давай потім повернемося до цього, якщо тобі некомфортно? – запропонувала Орися.
– Певне, так. Давай. Я до майстерні.
Зав’ялова провела поглядом Богданку і знов зітхнула. «Щоб я ще раз сіла за подібне…» – відчайдушно подумалося їй.