Розділ 1 — Гарбузовий злочин

— Звісно ми направимо до вас свого найкращого співробітника, — Макс крутився в офісному кріслі та вишукував поглядом свого персонального побігайлика. — Так, справжнього професіонала своєї справи. Авжеж якнайскоріше!

Побігайлик мов за покликом підступних вищих сил з’явився у дверному прорізі з двома чашками кави в руках. Відчувши наближення квестії на свою дупу, яка почала вимальовуватися зі самісінького спозарання, він похапцем позадкував з кабінету свого начальника.

— Еше, як ти вчасно!

От тільки б це «вчасно» не виявилося черговим кошеням на дереві чи п’яничкою, що дав хропака на чиємусь газоні.

— Маю для тебе вельми цікаву справу, — Макс дратував хлопця життєрадісною усмішкою. — Не кривися так, обіцяю — буде весело!

Можливо Еш і хотів щось заперечити, але до кабінету заглянув Ібе. А за ним ніяково тупцяв хлопчина, якого Еш бачив вперше.

— От бач, це доля, — весело зазначив Макс та привітався з журналістом. — Заодно познайомишся з Ейджі та проведеш йому екскурсію нашим чудовим містечком.

При згадці свого імені хлопець зніяковів ще більше.

Еш захвату свого начальника геть не поділяв. Він, звісно, звик бути на побігеньках для дрібних доручень, бо стажувався тут на посаду помічника шерифа, але роль екскурсовода Макс на нього приміряв вперше. Цікавість «вельми цікавої справи» ще більше нівелювалась через лишні клопоти з цим незнайомцем. Здавалося, що в цьому містечку геть ніхто не сприймає його навсправжки як працівника правоохоронного органу.

— Та годі тобі, — чоловік по-своєму трактував задумливий вираз обличчя свого підлеглого. — Залиш на мене паперову роботу та свою нудотну каву. Б’юся об заклад, що ні ти, ні Ейджі й друзки до рота ще не клали. А тут так вдало поступив виклик з ресторанчика азійської кухні. Там і поснідаєте.

— Старигане, — Еш з підозрою покосився на Макса, бо надто вже той горів ентузіазмом спровадити його разом з цим Ейджі, — Моя інтуїція виє гірше поламаної сирени на службовій автівці, що все це бісова каверза! Й мені вона точно вилізе боком.

Чоловік тяжко зітхнув. От який з нього шериф, якщо навіть зухвалі стажисти його авторитет мають за ніщо? Проте він мав чим улестити Еша Лінкса.

— А як щодо того, що ти закриваєш цю вельми цікаву справу, а я завчасно зараховую тобі стажування? Ну, як тобі таке?

— Нічим крити — по руках!

Еш навіть припустити не міг, на що погодився.

***

Від Еша не залишилось непоміченим як з полегшенням опустилися плечі хлопчини, коли вони вийшли з офісу шерифа.

— Нервуєш у подібних місцях?

Через такі слова Ейджі перечепився на рівному місці, чим викликав щиру посмішку в Еша.

— Як шкодливий малолітній злодюжка, їй-богу, — засміявся Лінкс та відімкнув дверцята старенької патрульної автівки.

— Гей! Взагалі-то я старший за тебе!

От ніби така буденна фраза, але Еш розуміє, що про нього з цим азіатським парубком вже велися теревені. Бо ж звідки він знає такі дрібниці, як-от вік? Лишалось тільки визначити, хто більша язиката Хвеська — шериф Лобо чи журналіст Шунічі Ібе.

— Так? А з виду школяр школярем.

Еш відкрито потішався над присоромленим хлопцем та вже очікував, що той ображено грюкне дверцятами й забереться геть. Але Ейджі лиш зненацька заходився сміхом.

— Що є, то є, — хлопець з награною законослухняністю пристебнув пасок безпеки.

Від цього дзвінкого сміху Еш знітився. Бо він тут, між іншим, намагався свій кепський настрій на комусь зігнати, а не веселити якогось незнайомця. Та все ж, монотонний шум двигуна у кабіні автівки швидко розвіяв собою натяки на початок дружньої розмови.

— Слухай, — через якийсь час хлопець невпевнено звернувся до Еша, — Вибач, що через мене тебе змусили присвятити свій робочий день незапланованим оглядинам вашого містечка.

Ешу захотілося закотити очі та голосно пирхнути — чи то від щирості винуватого тону, чи від абсурдності самого вибачення.

— Оглядини? Ти, певне, кепкуєш з мене? — пожартував Еш. — Чи не бачиш брунатної мішанини за вікном? Та тут тільки фільми жахів знімати.

Питання, звісно, було риторичним, але Ейджі дійсно зазирнув у віконце, мов навсправжки намагався розгледіти в пахмурному краєвиді пізньої осені декорації для жахастиків. Голі стирчаки дерев, затягнуте суцільними сірими хмарами небо та занехаяні садиби мали справляти гнітюче враження на будь-якого гостя. Бо Ейджі не тільки виглядав надто нетутешнім для американської глушини, а й для Штатів загалом.

— І тобі немає за що просити вибачення. Правду кажучи, навіть навпаки, — Еш міцно стиснув руками кермо та задумався, чи варто вивалювати особисту інформацію на людину, з котрою обмовився лиш дрібкою нічого не вартих слів. Та все ж він вирішив, що ліпше для Ейджі знати справжні мотиви їх поїздки. — Макс, тобто шериф Лобо, переживає, що скоро я перетворюся на відлюдькуватого сича без друзів. Тому екскурсія задрипаними вуличками лиш привід, щоб я міг з тобою зблизитися. Гадаю, що я розкусив його хитромудрий план щодо тебе.

— Он воно як, — Ейджі зовсім не виглядав ображеним. Натомість він з приязністю запевнив, — В будь-якому випадку я зовсім не проти твоєї компанії. 

В Еша закралась думка, що Ейджі знав про нього значно більше, ніж він сам про цього хлопця. Та й взагалі його привітність справляла на нього дивне та двояке відчуття. З одного боку відкрита приязнь була не награною і щирою, що не могло не підкупати. А з іншого — навіщо цьому Ейджі бути з ним милим та справляти хороше враження? Але потім Еш все-таки визнав, що занадто мудрує над цим. Зрештою, не одним же виродкам існувати на цьому світі, й іноді привітні хлопці — це просто привітні хлопці без жодних підступних намірів. Не вина Ейджі, що Ешу раніше доводилося вертітися серед бруду та бандитського потереб’я.

— Однак, стариган правий — в цьому малонаселеному містечку дійсно тяжко знайти собі товаришів серед моїх однолітків. Тому ніколи не повірю, що такий молодий хлопець, як ти, по своїй волі сюди приїхав. Ану хутко признавайся, від якого злочину переховуєшся? — Еш намагався зберегти свій вираз обличчя серйозним, але програв власним емоціям і таки посміхнувся.

А Ейджі вже реготав так, що мусів схопитися руками за живота. Ніби у його світогляді такий варіант розвитку подій був би казуїстикою.

— Таке вже патякаєте, пане правоохоронцю, — Ейджі витер рукавом сльози, що виступили від сміху, але вже за мить він стає серйозним та коротко переповідає історію спортивної травми.

З його розповіді побіжно випливає, що для нього ця далека від рідних місць подорож є чимось на зразок спроби втечі. Скільки вона триватиме Ейджі признався, що й гадки не мав. Та втім, і без лишніх слів було цілком зрозуміло, що його мандрівка неодмінно передбачала в майбутньому повернення додому.

Цей світлий та хороший хлопець був геть не схожим на Еша. Й від цього Еш ще сильніше відчував себе заглибленим по самісіньку маківку в болото, що загубилось на краю землі. Якщо для Ейджі це можливість зупинитись та перепочити, щоб з новими силами ступити на прокладений раніше шлях, то для Еша віддалене від справжньої цивілізації містечко стало розплатою за минулі діяння. Проте, він не жалівся, бо це був його свідомий вибір.

Коли вони нарешті дісталися місця призначення погода стала ще паскуднішою — почало мрячити, тому добиратися від автівки до ґанку ресторанчика вони мусили бігцем.

Однак, картина, що застала їх біля входу, відхилила собою неприємний колючий дощ на другий план. Адже скрізь були яскраво-червоні патьоки — це була свіжа фарба, їдкий запах якої ще досі витав у повітрі. Вид був моторошний, хоч на кров і близько не було схоже. Та й Еш зі свого досвіду знав, як виглядають справжні криваві калюжі. Він волів би цього ніколи в житті не знати.

Та все ж, зовсім не вигляд плям від фарби змусив обличчя Еша закам’яніти від жаху. А гарбузи. Дідькові почвари! Їх тут валялося з добрий десяток і більшість були репнутими чи взагалі вщент розтрощеними. Гарбузові нутрощі, мов з понівеченого черева, повивалювалися на асфальт та викликали в Еша відразу й нудоту.

А в центрі цього видовища був він — величезний гарбузяка з ножем, що стирчав між його криво вирізаних очей. Не менш перекошена посмішка була замурзана червоною фарбою, яка стікала на помаранчеве шмаття розчавлених побратимів цього огидного чудовиська.

Коли ліктя Еша щось торкнулося, то він аж підскочив на місці. 

— Тобі зле? — Ейджі руки не відняв й схвильовано глянув на Еша.

— Ні, я… — Лінкс дав собі уявного копняка за те, що так ганебно відреагував на таку смішну ситуацію перед малознайомою людиною. — Просто ці гарбузи…

— Розумію, не щодня таке побачиш. — Ейджі легенько хлопає долонею по чужому плечі. — Можна я сфотографую місце злочину? Для щотижневика Ібе.

З цими словами він дістає з портфеля професійну, але не нову, фотокамеру. Її корпус де-не-де був зрихтований подряпинами й на деяких кнопках стерлися написи та позначки.

— Це стара камера Ібе, — відповів на німе запитання Ейджі. — Він обіцяв виділити мені цілу колонку для статті. Не буду ж я без діла тинятися?

Еш хотів пожартувати про розташування цієї колонки на останній сторінці між прогнозом погоди та гороскопом, але до них вже насувався чудернацький хлопець.

— Пане найкращий співробітник офісу шерифа, це все той малий гівнюк!

Хлопець в яскравому вбрані та з не менш яскравим фіолетовим волоссям мало не палав від обурення. Еш дивився на нього як на сьоме чудо світу. В цьому чорно-білому містечку є щось настільки барвисте?

Поки Щотер Вонг, бо саме так назвав себе дивний власник азіятського ресторанчику, розпинався ще вигадливішими й образливішими епітетами про малого гівнюка, Ейджі фотографував все, що міг побачити через об’єктив фотокамери.

— Стривайте, стривайте, — Еш намагався перервати потік лайки Шотера. — Тобто ви знаєте, хто приніс сюди червону фарбу і заляпав нею ваш ґанок?

— Так! Тобто, ні. Тобто фарба моя — до Гелловіну, поки не приїхала моя сестра, хотів знадвору викрасити різьблені дерев’яні карнизи. Але я знаю, хто вчинив тут цей гармидер!

— І ви залишили фарбу на вулиці?

— А кому збреде в голову її поцупити? — Шотер розвів руками. — В цих глухих місцях всі про всіх все знають. А плітки добропорядними бабусями розлітаються швидше, ніж працює інтернет. Якби хтось щось пофарбував у червоне свій паркан, то, певно, що б я довідався.

Ешу не сподобались слова про плітки, але за темними окулярами цього дивака неможливо було розгледіти справжніх його емоцій. Він лише сподівався, що про нього самого говорять лиши всілякій дурниці про орієнтацію, а не про його хуліганське минуле. Захотілося різко перемінити тему.

— А гарбузи?

— Теж мої. — Шотер повернувся в бік Ейджі та впер руки в боки. — Гей! Пане, що вдає з себе журналіста, як гадаєте, те шмаття, що лишилося від гарбузів достатньо лячне?

Ейджі спохватився від фотографування краєвидів та рясно почервонів.

— Просто жахливо! — запевнив він згодом, коли проглянув кілька світлин з фотокамери. — Наче справжнє місце злочину.

— Ну і чудово, морока з декором до Гелловіну відпала сама собою. Але те гаденя від мене ще отримає на горіхи!

Мряка переросла у повноцінний дощ, тому вони перебралися всередину ресторанчику, де продовжили їхню розмову.

— Кого ви маєте за підозрюваного? — Еш чиркав щось для протоколу на папері.

— Підозрюваного? — Шотера таке твердження вразило до глибини душі. — Підозрюваного? Зуб даю, що це отой противний шкет, що живе через дорогу!

Справді, перевагою маленького містечка дійсно було те, що Лінкс міг догадуватись, хто такий отой противний шкет, що жив навпроти цього ресторанчика.

— Лі Юе Лун?

Але й плітки були не вигадкою. Бо коли в тебе є вуха, то хоч-не-хоч, а будеш в курсі того, з чим прийшли мешканці до офісу шерифа. Був там і Юе Лун зі своїми сімейними проблемами.

— В десяточку! — при згадці імені Юе Шотер закипав все більше та скрутив руки на грудях.

— Звідки ж така впевненість? Між вами кішка чорна пробігла, чи що?

Шотер якусь мить залишався незворушним. Він ще раз оцінювально окинув поглядом Еша та Ейджі, ніби хотів пересвідчитися в їх добропорядності. А потім нахилися до них, наче хотів поділитися таємницею:

— Еше, ти ж свій хлопак?

Еш навіть відклав свою писанину і підвів очі на Шотера, що зараз виглядав вкрай кумедним змовником.

— Бачу, що свій. Так от, — шепотів хлопець. — Минулого місяця трапилась мені недоля продати цьому Юе слабоалкоголку та не перевірити при цьому його документи. Відтоді він мене кожного разу шантажує тим, що заявить на мене, якщо я не віддаватиму йому таку ж бляшанку безоплатно. Й ця гадюка має наглість приходити мало не щодня! Сестра натовче мені пику, коли дізнається!

— За продаж алкогольного напою неповнолітньому? — включився в розмову Ейджі.

— За те, що віддавав за гроші з власної каси!

Шотер застогнав і схилився лобом на стіл.

— І як це пов’язано з тим, що коїться на ґанку?

— Сестра має з дня на день приїхати з відпустки. Не можу ж я допустити, щоб про цього злодюжку довідалася Надія, тому й відмовив учора Юе у випивці моїм коштом. Кажу я вам, це помста за вчорашнє!

Еш пообіцяв навідатися сьогодні до Юе Луна, але після того, як вони зроблять замовлення та поснідають у цьому ресторанчику, тому Шотер пішов на своє робоче місце на кухні.

— Еше, — Ейджі прямо світився запитаннями. — Ти відреагуєш на те, що сказав Шотер?

— Ти про продаж слабоалкоголки неповнолітньому?

Було схоже, що ці слова ніяк не зачепили Лінкса, хоч він і був правоохоронцем.

— Так, і це було неодноразово, — голос Ейджі був не лише стурбованим, а й осудливим.

— Немає тут злочину, бо Лі Юе Лун давно повнолітній, та має право купляти не лише бляшанку з пивом.

Еш засміявся, а десь на кухні з рук Шотера випала важка пательня та задзвеніла об кахель. 

***

Будинок Юе Луна майже нічим не вирізнявся серед інших таких же сірих будиночків цієї вулиці. Хіба присадибна ділянка була більш занедбаною — крізь зжовклий газон, який прибили до землі рясні осінні дощі, стирчали безлисті здерев’янілі стебла бур’янів. Та й кілька штахетин перед будинком трималися лиш на чесному слові. 

Відчинив двері молодий юнак, чия довжелезна чорна коса відразу впадала в очі.

— Чим я можу вам допомогти, панове? — звучало надто приязно, як для вуличного розбишаки. А в довершення люб’язна усмішка, що ще більше осяювала й без цього вродливе лице.

Ейджі не міг повірити у витівки Юе Луна. Тепер образливі слова Шотера здавалися звичайнісіньким наклепом. Однак, не встиг Лінкс вимовити ім’я Шотера, не кажучи, власне, причину їхнього візиту, як вся приязнь вмить щезла, а усмішку скривив розгніваний вищир.

— Сучий Вонг! Здумав скавучати на мене? А дідька йому лисого! В нього немає жодних доказів моєї провини! Тому хай стулить свій брехливий писок!

І грюкнув вхідними дверима прямо перед носом Еша, аж облуплена фарба з одвірка посипалася. 

— Ти ба, який, — Ейджі розгублено позиркував на зачинені двері з-за плеча Еша. — Це точно він.