НЕБО, Луїзіана
2007 рік
Паб місс Арабелли був сьогодні, як і зазвичай по п’ятницях, переповнений. Хтось прийшов, аби поговорити з другом чи знайти собі подругу (можливо, за доступною ціною, хоча подібні торги Арабелла не надто схвалювала); хтось прийшов, аби потеревенити про погіршення погоди та свій невиліковний артрит з пляшкою пива; хтось не гомонів взагалі, й сидів собі тишком-нишком. А хтось був Стіві Чоперзом.
Саме зараз Стіві вмикав «Пасажира» вчетверте підряд.
- Благаю, Чопере, Іґґі Поп тут уже всіх задовбав! – відчайдушно крикнула власниця на інший кінець величенької зали.
Завдяки мультинаціональному натовпу, різьбленим дубовим столам, які більше пасували б лондонському читацькому клубу, ніж генделику у глибині Луїзіани, трьом ампірним колонам, що височіли посеред приміщення і бачили за своє довге життя дротики, фотографії постійних клієнтів, слину, кров і безліч інших, ще менш приємних слідів людської присутності, класичні люстри, деякі з яких трималися лише на чесному слові Арабелли, що рано чи пізно (радше пізно) вона їх особисто полагодить, незліченній кількості пляшок пива, бренді, текіли, абсенту, ба навіть саке та метакси, розбитих і цілих, повних і вицмулених дощенту, - завдяки усьому цьому розмаю елементів, які, проте, дивовижним чином органічно поєднувалися між собою, звук її голосу, відбившись від картин зі степовими вовками, що бігли навздогін за рибами фуґу, доніс до чутливого слуху Стіві тільки два слова: «Іґґі Поп». На що він відповів:
- Звісно, сонечко! Вже вмикаю! – дарма сподіваючись, що вона почує кожне слово.
- Клянуся, я його прикандичу колись, - не розчувши нічого, крім тих самих гітарних акордів уп’яте, Арабелла поскаржилася випадковому відвідувачу.
Той лишень головою похитав і стиха промовив:
- Немає потреби, - голос його був якийсь дивний, хрипкий. Та й тягнуло від нього чимось… холодним і неприємним. Жінка зіщулилася. – Немає потреби.
Він залпом допив пів склянки рому і підвівся. Все у ньому було якесь дивне. Так, звісно, за весь той час, що Арабелла тут пропрацювала, вона мала б звикнути до дивного, але цей чоловік… Вбраний за модою сивої давнини, у білу сорочку, що бачила кращі дні, та чорний сюртук, що майже досягав колін, із довершено правильної форми капелюхом-котелком, він виглядав наче один з численних прибульців з інших епох, от тільки його крива усмішка і цей пекучий холод, який вона породжувала в жилах, змушували жінку хвилюватися. На прилавок упав невеликий мішечок – у ньому лежали двадцять сім англійських флоринів та один шилінг. Незнайомець зник.
За декілька хвилин, коли Арабелла саме звела до купи підрахунки в голові й зрозуміла, що її ошукали на цілий фунт, з дальнього боку залу почувся страшний крик, який нагло обірвався, наче крикунові затулили рота. Народ змовк, а за мить закричали ті, хто стояв найближче до музичного апарата, над яким знущався Стіві Чоперз.
Протиснувшись крізь натовп, Арабелла завмерла від побаченого. Панель апарата та підлога навкруги були в крові, а прямо коло її ніг лежав Стіві. Вочевидь, мертвий. З його горлянки хтось або щось видерло чималий шмат, і щось стирчало з цієї жахливою діри. Кров струменіла на її білі кеди, а вона й далі стояла, причмелена.
Більше не було кому поставити Іґґі Попа, і тепер The Animals заспівали свій «Будинок сходу сонця». Бідна Арабелла намагалася пригадати, де вона бачила неприємного англійця. Чи ще побачить.
***
Двоє у строгих чорних костюмах спустилися донизу, в морг. Доктор Герілл вийняв з вух навушники й лишив їх звисати на шиї. Двоє підійшли ближче і без зайвих запитань показали свої посвідчення.
«Всі люди дивні, якщо ти чужинець, всі некрасиві, коли одинак,» - музика грала ледве чутно, але агентові ФБР Морану це не завадило запитати:
- Любите The Doors, докторе? – напівусмішка на його лиці чомусь запевняла, що цікавиться він цілком щиро.
- О, так. Не дарма я прожив уже п’ятдесят шість років, повірте мені, - з готовністю відповів коронер. - Та взяти хоча б їхній концерт шістдесят дев’ятого, в Салемі! Це було щось магічне!
- Ще б пак, - цілком серйозно кивнув агент Моран. – Шкода, що Моррісон закінчив кар’єру так рано…
Агент Бейлі легенько штурхнув його в бік, і схильне помічати найдрібніші деталі око доктора Герілла не оминуло цей маленький жест.
- Отже, агенти… - він зробив на цьому слові особливий наголос. Двоє в чорному навіть сіпнулися. - Ви прийшли стосовно справи Стіві Чоперза, чи не так?
- Точнісінько.
- Сюди, будь ласка.
Він провів їх вздовж стіни, в якій, кожне в своєму особистому комфортному відсіку-холодильнику, зберігалися тіла. Біля відсіку номер 42 він жестом спинив їх і крутнув ручку.
- Отже, - схоже, це було одне з його улюблених слів, - Стівен Чоперз, знаний як Стіві, помер у віці тридцяти восьми років. Був знатний пияка, скажу я вам. Та помер далеко не через інтоксикацію.
- Ми здогадалися, - відповів агент Бейлі, дивлячись на рвану рану з нерівними краями та нервово сковтуючи.
Доктор Герілл усміхнувся. Не бійтеся, мовляв, не вкусить.
- Чи не помітили ви чогось… Незвичайного під час розтину? – якось наче невпевнено запитав агент Моран. Його коротка, дещо бунтарська, як здалося доктору, стрижка зовсім не пасувала співробітнику надважливої державної структури. Та менше з тим. Дивно було інше:
- Ви не читали мого звіту, еге ж? – лукаво посміхнувся він, примружившись.
- О, не питайте чому, - задоволено хитнув головою агент Моран. Доктор лише гмикнув.
- Під час огляду я знайшов у його горлянці… Ну, принаймні у тому, що від неї лишилося… - він відійшов до робочого стола і повернувся з невеликим прозорим пакетом в руках. - Ось це.
«Ось це» було монетою вартістю в один британський фунт.
- Люди часто ковтають… сторонні предмети, - спробував парувати агент Бейлі.
- Так! Справді! - охоче підтвердив доктор Герілл. У його широких очах заграли бісики. – Та чи часто це монети, яких поки що не може існувати?
Агенти придивилися. Монета як монета: зображення королеви Єлизавети ІІ, корона на реверсі… Але одна деталь не стикувалася з їхніми уявленнями про реальність.
- Діне… - прошепотів Сем, який зараз носив прізвище Бейлі.
- Я бачу, Семе, - відповів Дін поки-що-Моран, і знов звернувся до господаря. – Докторе Герілл, як вона… могла там опинитися?
- Дуже хороше питання, агенте. Жодних відбитків. Навіть якби він її проковтнув, хоча навіщо б, мали б лишитися його сліди пальців. Або ж, якщо йому допомогли, то відбитки його суперника, вочевидь. Але вона… - він запнувся, - геть чиста. Тільки кров і слина.
Агенти перезирнулися.
- Ви не проти, якщо ми її конфіскуємо, як важливий доказ?
- Якщо це узгоджено з нашим шерифом. Я підкоряюся йому, - стенув плечима чоловік.
- Не сумнівайтеся, докторе, - кивнув агент Моран. Обличчя його було геть серйозне.
***
У машині, звільнивши шию від тугої краватки, Дін Вінчестер завів двигун своєї Імпали 67-го року й тицьнув вільною рукою в аверс монети, що її Сем вертів у руках.
- Я не розумію, Семмі. Якого біса у дві тисячі сьомому році посеред луїзіанського анічортá робити англійській монеті, виплавленій у дві тисячі вісімнадцятому? Га?
- Не маю зеленого поняття. Гадаю… Гадаю, треба завітати у той паб, як його там?.. – Сем клацнув пальцями, пригадуючи. – «Три дні потому».
- Що за дивна назва, - прокоментував Дін, рушаючи з місця.
ЛОНДОН, Англія
2020 рік
- Навіщо ти привела мене сюди? Це ж… Лондон? Знову?! – Доктор недовірливо подивився на екран вдруге. – Навіщо ти привезла мене до Лондона?
Спілкування з ТАРДІС ніколи йому не набридне. Машина загуділа, немовби відповідаючи. Доктор провів лівицею по неслухняному волоссю, правицею виймаючи з кишені психопапір, який неначе наелектризувався. Обличчя його миттєво прояснилося.
- Ооу! Хтось прохає про допомогу! Ти розуумниця, - протяжно похвалив він, цілуючи консоль. – Подивімося, що там трапилося.
Площа Нью-Стріт зустріла його дощем і цілковитою безлюдністю. Перше траплялося в столиці доволі часто, а от друге було нетиповою ознакою, - щось справді відбулося, і дані, які Доктор саме зчитував з викрутки, підтверджували, що це щось могло відлякати перехожих. Покрутившись на місці, він визначив, звідки йшов сигнал.
- Повідомлення надіслано звідсіля ж… «Три дні потому». Гм. Гара-азд.
Він пробіг декілька метрів і зупинився перед чудернацькими вхідними дверима. Ліва їхня половина була майстерно зробленою напіваркою з червоного дерева. Щось подібне він бачив, коли гостював у Діккенса. А от права половина являла собою найзвичайнісінькі скляні двері, що їх можна побачити в кав’ярні, в яку ви щодня зранку ходите через дорогу. Якимось дивом ця конструкція трималася купи – і випромінювала неймовірну кількість темпоральної енергії. Доктор відчував її навіть без викрутки, просто волосся йому стало дибки.
Антураж усередині цілком відповідав входові. Колони, наче в театрі. Гарнюні столи – він колись сидів за одним таким разом із графом Еллесмерським у Королівському Географічному Товаристві, десь у тисяча вісімсот п’ятдесят четвертому. Древній прилавок, характерний для рибацьких таверн Португалії, за яким височів чималий дерев’яний стелаж з візерунками, які, Доктор міг би закластися, міг вирізьбити тільки Бенвенуто Челліні. «Треба буде у Бенні перепитати принагідно,» - подумав він собі.
Абсолютно непідходящі одна до одної деталі, які в той же час ідеально суміщалися. Це місце викликало у нього неабияку цікавість.
Геть несумісним з усіма цими речами був закривавлений труп, що лежав попід однією зі стін. Судячи з інструменту, досі затиснутого в руках, труп був бас-гітаристом. Доктор притьмом перебіг залу до нього й присів навколішки поруч, чисто автоматично скануючи тіло звуковою викруткою. Йому не вдалося зчитати нічого іншопланетного, тільки ту ж саму темпоральну енергію, яка пустила йому сироти шкірою, коли він зайшов. Цей чолов’яга, ким би він не був, неначе з’їв минуле на сніданок і запив майбутнім, – його рештки аж пашіли часовими частинками.
- Хто ж ти такий? – риторично запитав Доктор у чималого отвору в гітаристовому горлі. – І… А це що?
Він примружився й придивився до показників. Викрутка вловила ще один сигнал. Простір навколо тіла зашкалював електромагнітним випромінюванням. Так ніби чоловіка покусав дуже голодний телевізор. Доктор пригадав той випадок на День коронації Єлизавети ІІ і здригнувся. Ну його.
- Цікаво… - протягнув він. Викрутка не показувала більше нічого: вона спіймала стільки інформації заразом, що тепер наче сказилася, й пищала безперервно, тож користі з неї не було жодної.
Коли він натягував свої паперові червоно-сині окуляри, за його спиною хтось схлипнув.