- Та ти просто нестерпний! – лунає на всю квартиру роздратований голос, а на підлогу падає чашка, розлітаючись на купу малесеньких шматочків.
Кухня, що колись була затишною кімнатою, де вони разом готували вечерю, пили каву перед роботою та дарували одне одному солодкі поцілунки, зараз видавалася сірою та непривітною. Приміщення ледве освітлювалося слабким промінням, яке пробиралося крізь скло, маленькі клаптики світла падали на в’ялий фікус на підвіконні, відбивалися на поверхні електроплити та ряду тумб, але зовсім не зігрівали кімнату. Сонце ніби й було, але тепла від нього не відчувалося. Так само й з їх відносинами: вони були, але так, як раніше уже не гріли. Не надихали, не переповнювали почуттями, не змушували серце трепетати, а душу співати, як то інколи буває на початку.
Вони просто…
- Ти можеш не починати істерику хоча б сьогодні? – високий худорлявий хлопець з каштановим волоссям втомлено тре скроні, опускаючись на стілець біля круглого столу. Його очі дивляться в бік, де біля ніг його хлопця лежать білі керамічні уламки. Він подумки просить у якоїсь невідомої особи, щоб не дала Чюї зробити крок вперед, адже той, будучи в такому стані, може просто забути про те, що тільки що сам пожбурив філіжанку на підлогу, однак сам не промовляє ні слова.
- То я, по-твоєму, ще й істерики кожен день влаштовую?!
- Не я винен у тому, що у тебе такий дурнуватий характер!
Чюя весь аж палає від злості. Його щоки почервоніли, груди здіймаються високо, через емоції, які його переповнюють. Його ще й характер не влаштовує. Накахара втомився. Він банально не має ні сил ні бажання продовжувати розмову, адже знає, що тоді все закінчиться тим, що вини не говоритимуть до наступного ранку, Чюя піде до кімнати першим, а Дадзай прийде пізно, коли той вже засне, щоб навіть приводу для розмови не було. Тож хлопець просто розвертається і мовчки йде, залишаючи Дадзая в порожній кухні.
…просто зайшли в глухий кут.
Осаму декілька хвилин сидить непорушно, прокруЧюючи в голові всю їх бурну дискусію, потім поволі підводиться, бере чайник, на якому від тривалого використання з’явилися декілька подряпин, набирає в нього води й ставить на плиту. Потрібно трохи освіжити розум, а чай завжди йому в цьому допомагає.
У підвісній шафці знайшлася ніжно-рожева цукорниця. Майже порожня, але йому й цього вистачить. Він не любить занадто солодкий чай. Це як занадто добрі люди, котрі завжди пропонують допомогу навіть тоді, коли ти цього у них не просиш, та лізуть не у свою справу: вони здаються Дадзаю підозрілими, і їм не хочеться довіряти. Однак лише дрібка цукру не буде зайвою. Як на зло, поки він ставив цукорницю на місце, рука зачепила упаковку серветок, і та упала на підлогу. «Ну що за день?» - мелькнуло в голові юнака. З Чюєю посварився, з рук все випадає, ще й одна з його улюблених чашок тепер лежить розбита на шматки. Навряд чи її можна буде хоч колись склеїти, краще просто все це зібрати та викинути у відро для сміття.
Дадзай присідає та збирає усі шматочки до купи, потім ще ретельно підмітає підлогу, щоб точно нічого не залишилося, й ніхто не поранився. Цікаво, а їх відносини з Чюєю ще можна «склеїти»? Чи теж легше буде просто залишити їх в минулому? Вони так часто сваряться останнім часом, ще й через такі дрібниці, на які раніше не звертали уваги. Коли саме це почалося? Дадзай не пам’ятає точно, однак десь із місць це відбувається регулярно. Вони менше часу проводять разом, рідше дивляться фільми, обіймаючись цілий вечір, рідше бачать один одного, зранку й до вечора пропадаючи на роботі, і ніхто вже майже не говорить про те, що любить та цінує свого партнера. Раніше це було необхідним. Кожному було важливо нагадувати про це , щоб інший завжди відчував себе потрібним. Особливим. Коханим. Зараз же йому важко згадати, коли вони це казали в останній раз. Ні, не через те, що їх почуття охолонули. Вони, швидше за все, просто стали такою собі аксіомою. Кожен знає про кохання іншого, тож навіщо постійно це повторювати?
Але… Чи треба їм такі стосунки? Чи не краще було б припинити це все, й жити знову окремо, як колись, забути про все, що було раніше, та будувати нові життя з іншими людьми? Від такої думки аж морозець пройшовся по шкірі. Ні, він не може, не готовий залишити Чюю в минулому. Він його кохає. Щиро кохає. Він не уявляє, що буде, якщо раптом вони вирішать розлучитися, однак розуміє, що зараз усе до того йде. Коли саме комусь із них остаточно набридне положення, у якому вони застрягли й ніяк не можуть вибратися – це лише питання часу.
Чайник нагадує про себе тихим свистом, з його носика тоненькою цівкою виходить пар. Осаму вимикає плиту, бере чайник та заливає кип’ятком все, що було в чашці. Вода поволі забарвлюється в приємний бурштиновий колір, а кімната заповнюється ароматом бергамоту. Дадзай залишає чай на столі, щоб той трохи вичах, адже йому зовсім не хочеться розплавити нутрощі. Погляд тим часом переходить на вікно та падає на фікус.
- Дідько… - Дадзай підходить до вікна та бере в руку маленький листочок, що лежав біля горщика. Бідна рослина, зовсім погано себе почуває. Листя втратило свою пружність та трохи похилилося. Треба хоч полити, може, допоможе?
Вода швидко входить в сухувату землю, однак, навряд чи цей фікус щось врятує. Осаму зітхає. Чюя любив цю дивну кімнатну квітку. Мабуть, засмутиться, якщо та пропаде, однак нічого не вдієш. Він точно звинуватить Дадзая в тому, що це він забував доглядати за ним, коли була його черга, і вони знову посваряться. У Накахари дуже складний характер, що часто є основною причиною їх конфліктів. Але чи винний в усьому лише його хлопець? Ні, це не так. Дадзай повинен визнати, що там є і його провина. То забув щось зробити, то зробив не те, то не так, от Чюя і втрачає терпіння в якийсь момент. Та й, якщо чесно, Дадзай працює більше, ніж його хлопець, тому після роботи не завжди є сили, щоб робити щось удвох. От Накахара й ображається, хоч і не говорить про це. Дадзай не раз думав про те, що Чюя може почуватися самотнім, але що він може зробити, якщо після цілого дня в офісі єдине, що йому хочеться, - це лягти та міцно заснути. І не прокинутися.
Осаму ще раз оглядає фікус, думаючи про те, що скоро, мабуть, доведеться його викинути, зітхає та сідає за стіл. Він бере в руки чашку, руки відчувають гладеньку керамічну поверхню та її приємне тепло. На обличчі з’являється легка усмішка. Хоч щось у цей вихідний його зігріє.
Вони більше жодного разу не поверталися до цієї розмови за той день. Відверто кажучи, кожен з них просто ігнорував іншого та займався своїми справами. Дадзай зрозумів, що перегнув, назвавши характер Чюї дурнуватим, але не міг придумати, як би краще вибачитися за це. Та й навряд чи Чюя захоче його слухати. Це диво, що він взагалі залишився вдома й нікуди не пішов. Дадзай добре пам’ятає їх першу велику сварку, після якої Накахара ночував у себе вперше за два роки їх відносин. Вони обидва тоді наговорили одне одному купу всього зайвого. Однак все закінчилося добре: наступного дня вони багато вибачалися, все добре обговорили, розібралися, а ввечері дивилися якийсь старий атмосферний фільм, поки Осаму не заснув. Збираючись вранці на роботу, поки Накахара заварює собі каву на кухні, Дадзай різко відчуває якусь невимовну тугу за тими часами. І він знає, що Чюя, скоріше за все переживає те ж сам, тільки не говорить йому про це й носить усе в собі. Куди поділися ті хлопці, які вміли говорити одне з одним?
- Ти не бачив, мою чорну сорочку? – Осаму відводить погляд від дзеркала, перед яким намагався зав’язати сіру краватку, хоч йому до сих пір важко робити це самому, та помічає Чюю. Той стоїть на порозі в одних лише шортах, тримає в руці чашку з кавою та опирається на одвірок. Його поза така розслаблена, що Осаму готовий йому позаздрити: у Накахари до виходу є ще година, тож він не поспішає. Очі Осаму мимохіть починають розглядати постать перед ним. Дадзай вкотре підмічає сам для себе, який підтягнутий та рельєфний у його хлопця прес, струнка постать, як на його плече гарно спадає руде волосся, та й взагалі, який він гарний. Від дивиться в його блакитні очі, які дивно й так незвичайно поєднуються з кольором волосся, на тонкі рожеві губи, які зараз міцни стулені, на руки, які він любить цілувати, та на тонку шию, на якій іноді залишаються рожеві відмітини. Все ж таки важко назвати когось, хто мав би настільки гарну зовнішність, як Накахара.
Осаму трохи напружує пам’ять, щоб пригадати, де востаннє бачив сорочку.
- Хіба вона не в шафі?
- Її там немає, я вже дивився.
Дадзай здивовано підіймає брови. Він сам два дні тому клав її на одну з полиць. Осаму обертається до шафи, відчиняє дверцята та одразу ж помічає, як серед іншого акуратно складеного одягу чорніє сорочка Накахари.
- А це що? – юнак витягує одежину та простягає її своєму хлопцю. – Як ти шукав?
- Я сподівався знайти її в іншому відділі, - Чюя бере сорочку та розглядає її, витягнувши руки перед собою. На тканині повно складок: маленьких і великих, непомітних і таких, що буде видно кілометрів за три. Чюя важко зітхає. – Випрасуваною та повішеною на плічках.
- Звідки мені було знати?
- Я просив тебе позавчора. Дякую, що послухав. - Накахара говорить на диво спокійно, знизує плечима та виходить, додаючи наостанок: - Приємно, що тобі не начхати на мене…
Осаму стоїть посеред кімнати розгублений. Точно. Чюя ж просив його. Дадзай повернувся з роботи в той день раніше, а Накахара мав ще працювати кілька годин, тож попросив попрасувати та повісити одяг, щоб потім не витрачати час на повторне прасування. А він забув і порозкладав його по полицях як небудь.
«Приємно, що тобі не начхати на мене…»
Дадзай прикриває обличчя рукою. Він жахливий. Він так часто помиляється, що Чюя вважає себе непотрібним. Накахара навіть не кричав цього разу. Не починав сварку, не говорив, що Осаму нічого не можна доручити, не сердився на нього. Але по голосу та обличчю не важко було зрозуміти, що відбувається у нього на душі. Він теж втомився від всього цього. А ще дуже ображений на того, кого вважав колись найкращою людиною у світі. Саме вважав, адже Дадзай не впевнений, що досі є таким для Чюї.
Коли він виходить з кімнати, то помічає, що Чюя сам стоїть схилившись над дошкою для прасування та старанними рухами розгладжує тонку тканину гарячою праскою.
- Ти на роботу встигнеш? – запитує Осаму, дивлячись на годинник на руці.
Чюя відповідає коротко й зрозуміло:
- Встигну.
- Я чесно забув, що ти просив мене випрасувати твою сорочку…
- Осаму, - перебиває його Чюя. – Мені байдуже, чому ти це не зробив. Дай мені самому зробити це зараз, щоб я встиг, якщо ти був тоді такий зайнятий.
І все починається знову.
- Чому ти не міг зробити це сам раніше? Та й взагалі, було ще цілих два дні, можна було встигнути і не займатися цим сьогодні вранці.
- Знаєш, чого я не зробив це раніше? – Чюя обертається, поставивши праску на край дошки, блакитні очі пронизливо дивляться на людину навпроти. – Бо я не міг зробити це сам в той день через те, що затримався, і ти це знаєш, тож попросив зробити це свого хлопця, сподіваючись, що ця справа не буде для нього занадто складною. Я думав, що ти так і вчинив, і ця клята сорочка висить в шафі випрасувана, тому я і не зробив це за ці два дні, як ти мені тільки що запропонував. Не треба робити мене винним. – Накахара знову повертається до своєї справи. – Іди вже, а то тобі, бідолашному, доведеться знову слухати мої істерики.
Осаму зітхає. Він розуміє, що тут є його провина, але ображатися через невипрасувану сорочку – це занадто. Це дратує. Чюя завжди знаходить до чого причепитися. Не важливо де вони: вдома, в магазині, на прогулянці – все одно щось не так. Це втомлює. Знищує будь-яке бажання говорити далі та якось вирішувати проблему. Навпаки: Дадзай не може втриматися, щоб не сказати щось у відповідь. Він знає, що це неправильно, однак нічого не може вдіяти. Таке враження, ніби хтось навмисно змушує його робити всі ці речі, адже раніше він навіть подумати не міг про те, що колись буде поводитися так з Чюєю. Його Чюєю. Якого він так кохає. Чи, може, все ж таки кохав?..
Коли Дадзай виходить з дому, ніхто з них не підходить до іншого, щоб поцілувати на прощання, не обіймає, навіть не бажає хорошого дня, хоч раніше це було обов’язковим ритуалом кожного ранку. Тепер же, дивлячись крізь призму часу на ті теплі моменти, де вони були щасливі, здається ніби то зовсім інші люди. Актори із фільму, не більше. Ідеальна маленька сім’я.
Двері зачиняються, і вони знову розлучаються до самого вечора.
День в офісі тягнеться надзвичайно довго й нудно, тож Осаму ледве доживає до обідньої перерви. О дванадцятій годині він вперше нарешті зміг відірватися від роботи за комп’ютером та трохи розправити спину.
- Як справи, Осаму? – Дадзай обертається на кріслі, трохи від’їхавши від столу, його очі зустрічаються із карими очима колеги. Одасаку як завжди виглядає спокійним, а від його погляду віє якоюсь особливою привітністю та теплотою.
- Майже нічого не зробив, а вже втомився, - Дадзай витягується наче кіт, не встаючи з місця. – Ще стільки всього зробити треба, а голова взагалі не працює сьогодні…
- Пізно заснули вчора?
- Що? А… Та ні, ми навпаки досить рано лягли спати. Зазвичай довше сидимо… - Дадзай говорить це з неприхованою тугою, малюючи невпорядковані випадкові лінії на жовтому стікері.
- Я хотів кави випити. Не хочеш зі мною? – пропонує Одасаку. Важко не помітити змучений вид Осаму. Той втомлено тре очі та ствердно киває.
- Не відмовився б, якщо чесно.
Уже через декілька хвилин вони обидва сидять біля столу Осаму та п’ють запашну каву з автомату, встановленого в них в офісі спеціально для того, щоб після тривалої роботи працівники могли відновити трохи енергії й продовжити займатися своїми справами. Іноді бували дні, коли Дадзай разів по п’ять підходив до того автомата, щоб наповнити своє горнятко. І ні, це не тільки через те, що організм відмовлявся функціонувати без кофеїну. Справа була ще й у самій чашці. Вона дуже відрізнялася від тих, які були у інших робітників. У більшості вони були просто білими, іноді з надписами, а іноді однотонними. А його горнятко було чорним, на якому після додавання гарячого з’являлося їх із Чюєю фото. Така ж чашка була на роботі і в Чюї, хоча Дадзай уже не впевнений, чи пив його хлопець з неї до сих пір. Це не було подарунком на якесь свято чи важливу для них дату. Їм просто в один момент захотілося чогось такого, от вони й замовили собі такі незвичайні речі. На той момент разом вони були десь рік, їм обом було двадцять, і кожен хотів, щоб щось нагадувало про іншого навіть на відстані. Тож іноді Осаму навіть не пив каву, а просто ставив чашку з напоєм поруч на столі та час від часу поглядав на неї й усміхався. В погані дні, коли на роботі купа справ, а нічого не виходить, це допомагало йому й нагадувало про те, що, коли він прийде додому, зможе обійняти Чюю, поговорити з ним, послухати, як минув його день, як у нього справи, та й взагалі просто почути його голос. Дадзай завжди дивився на це фото, коли йому не вистачало Чюї.
Він пам’ятає, як усі здивувалися, коли вперше побачили його незвичайну чашку. Він довго слухав різні жарти, але не ображався, адже розумів, що ніхто з його колег не мав мети якось його зачепити своїми словами. Жарти були прості й невинні, тож він лише закочував очі та усміхався, іноді жартуючи у відповідь. А вже через тиждень на декількох столах з’явилися такі ж горнятка: комусь із колег сподобалася така ідея, тож вони замовили собі такі ж із фото своїх коханих, родин або навіть домашніх улюбленців.
Тож і зараз він крутив чашку на столі в різні боки, щоб добре роздивитися її. Там вони з Чюєю лежать у ліжку, пригорнувшись один до одного, а їхні усміхнені обличчя освітлюються екраном ноутбука, який в кадр не потрапив. У той вечір вони дивилися один з улюблених фільмів, і Накахара раптом витягнув руку з телефоном і попросив глянути в камеру. Вийшла мила домашня фотографія, від якої віяло затишком.
- Щось трапилося, так? – запитує Одасаку, зробивши ковток. З вуст Дадзая злітає коротке зітхання.
- З Чюєю посварився…
- Знову? – його колега здивовано підіймає брови. – Ти майже кожен день мені це кажеш. Що на цей раз?
Осаму прикриває очі, відкинувшись на спинку крісла.
- Забув попрасувати та повісити його сорочку.
- Он як. І що, так сильно посварилися?
- Та ні, це навіть сваркою назвати не можна. Але все ж неприємний осад лишився. От вчора – ото сварка була. Він навіть чашку зі злості розбив.
- Ну нічого собі… - задумливо відповідає Одасаку, дивлячись на свого молодшого друга. – Навіть питати не буду, через що у вас виникла суперечка вчора, але, - Сакуноске робить ковток. – Невже сьогодні не можна було цього уникнути?
Дадзай зітхнув. Він так спокійно й легко про це запитує, та тільки, якби й в житті все було так просто. Пожив би з Накахарою декілька днів, Осаму певен, що усі питання б одразу зникли.
- Ви пробували поговорити? – продовжує Ода, зрозумівши, що Дадзай вагається з відповіддю.
- Ти не знаєш, що таке роздратований Чюя, - зітхає той.
- Не треба перекидати всю провину тільки на нього, - Одасаку руйнує будь-який шлях, яким можна було б втекти від цієї розмови, однак Дадзай і не збирався це робити. Навпаки, йому не завадить порада. Сакуноске старший за нього, розумніший, має більше досвіду у житті, тож хоча б щось корисне скаже точно. Так завжди було, коли Дадзай не знав, що робити. Навіть тоді, коли Ода не говорив, як конкретно можна вирішити проблему, він завжди вмів наштовхнути Осаму на правильний шлях.
- Я й не намагаюся. Знаю, що сам не святий.
- Але зараз це виглядало саме так, - спокійно відповідає Ода й знизує плечима. Він зараз схожий на батька, який м’яко пояснює своєму маленькому сину, чому поводитися так, як він - не гарно. – Можливо, це одна з причин, чому Чюя дратується.
- Бо думає, що я у всьому звинуваЧюю лише його? – Дадзай трохи нахиляє голову вбік, дивлячись на Сакуноске.
- Так, - киває Ода. - Бувало таке, що хтось з вас визнавав свою провину першим?
- Останнім часом взагалі ніхто не визнає своїх провин. - Це звучить ще гірше, коли Осаму говорить це в голос.
- Ну от і не дивуйся тоді.
Дадзай замислюється на мить. Дійсно, він не пам’ятає, коли востаннє хоча б хтось із них просив в іншого пробачення. Вони просто все більше й більше звинуваЧюють в чомусь один одного, а потім, коли це вже набридає, перестають говорити й розходяться по різним кімнатам, тікаючи від нормального рішення, замикаючись в собі й віддаляючись один від одного. Чи нормально це? Ні. Чи по-дорослому це? Точно ні. Чи легше це, ніж розбиратися в усьому й спробувати подолати проблему разом? Так, дійсно. Але чи воно того варте? Дадзай не впевнений.
- Одасаку, допоможи, я взагалі не знаю, що робити, - благає Осаму, прикривши очі рукою. – Нам двадцять два роки, а ми сваримося через такі дрібниці, що навіть смішно.
- Пробуйте домовлятися, обговорювати все.
- Це важко…
- Тоді розлучіться, - коротко відповідає Ода, а Дадзай невдоволено кривиться, уявляючи життя без Чюї.
- Не зможу.
- Тоді більше варіантів немає. Старайтеся якось врятувати ваші відносини. Не перекладайте вину один на одного, а спокійно сприймайте свої помилки та виправляйте. От наприклад сьогоднішня ситуація з сорочкою. Чюя винен, що не впевнився в тому, чи не забув ти виконати його прохання. Йому треба було б нагадати тобі про це. Але й твоя вина, звісно, є. Він розраховував на тебе, а ти не зробив те, що він просив. Виходить, що ти його підвів.
- Так, я вже зрозумів…
- Ти хоч вибачився?
Осаму відводить погляд. Ні. Він лише зробив все ще гірше через те, що теж має не найкращий характер.
- Я… Якщо чесно, я трохи… не в ту сторону пішов.
- Що ти маєш на увазі? – перепитує Одасаку, піднявши брову. Дадзай робить невелику паузу, потім набирає повні легені повітря та відповідає.
- Я сказав, що він міг зробити це сам.
- Осаму… - Ода прикриває очі рукою.
- Так, так, я знаю, це було помилкою, - Дадзай починає активно жестикулювати. – Я не повинен був цього казати. Але вже нічого не виправиш.
- Попроси в нього пробачення одразу ж, як повернешся, - Ода говорить це так серйозно, що Дадзаю здається, що він не просто дає пораду, а наказує. Хоча… саме це він і робить зараз. - Та й взагалі спробуйте поговорити про те, що між вами відбувається, якщо ваші відносини для вас важливі.
- А якщо просто розмова нам не допоможе?
- Почніть хоча б з цього, це вже буде чудово. А взагалі… - Ода задумливо дивиться вбік, ніби щось пригадуючи. – Знаєш, може, вам треба трохи змінити обстановку? Відпочити десь разом, побути удвох.
Дадзай скептично підіймає одну брову.
- І остаточно повбивати один одного?
- Це піде вам на користь, повір мені.
Що ж… В принципі, така ідея має право на життя. Вони будуть удвох весь час та більше не зможуть тікати від домашніх проблем на роботу, прикриватися втомою та нехваткою часу. Якщо вони будуть постійно разом, то їм доведеться навчитися обговорювати те, що їх не влаштовує та шукати рішення, яке задовольнить обох. Та й взагалі варто зізнатися, що Дадзай був би радий, якщо у них буде можливість залишитись наодинці, адже він сумує за Чюєю, незважаючи на всі суперечки. У них нарешті з’явиться час для них. Вони зможуть зайнятися тим, що давно планували зробити, відволіктися від домашніх обов’язків, відпочити і, можливо, знайти нарешті спільну мову та врятувати їх відносини…
Над цим обов’язково треба буде добре подумати. Можливо, це останній шанс все змінити. Але не зараз. Годинник каже, що перерва скінчилась, і час знову повертатися до роботи. Дадзай дякує Одасаку за пораду, обіцяє, що обов’язково поговорить з Чюєю, а потім вони обидва повертаються до своєї роботи.
Офіс знову наповнюється звуками клацання клавіатури, шурхоту паперу та скрипу коліщаток на стільцях. Дадзай відкладає думки про свої домашні проблеми до вечора, щоб зосередитися, та повністю занурюється в роботу.