— Привіт. Я тут, ем… вирішив подзвонити, — голос Ліама прозирає ніяковістю і невпевненістю у своєму ж здоровому глузді, він зривисто вдихає, наче готується раптово кудись пірнути. — Взагалі, я гортав список своїх контактів, наткнувся на твій номер, — робить павзу, щоб почути у відповідь хоч щось, окрім ледь чутного дихання по іншу сторону слухавки. — Ти як?
Тиша в телефоні б’є тривожністю в голову. Може, він не туди потрапив? Може, слухавку взяв не Тео? Може, він взагалі змінив номер?
— Навіщо?
Ліам чує лише одне слово, сказане хрипко і з погано прихованим здивуванням, але це точно голос Тео. Може, він просто не хоче його чути?
— Я видаляв старі контакти, хіба це дивно? — запитує Ліам і видає фальшивий смішок.
— Ні, я не про це, — вже більш насторожено, ніж здивовано промовляє Тео. — Навіщо ти дзвониш мені?
Тепер тишу чути з іншої сторони, але Тео й не сподівається, що Ліам щось відповість. Бо що йому відповідати?
«Хотів спитати, як у тебе справи?» «Хотів переконатися, що ти живий?»
«Тому що ми друзі?»
У Тео Рейкена немає друзів, йому ніхто не дзвонить. Він має лише пікап, що замінив йому домівку, тимчасові підробітки по всіляких закутках і відчуття всепоглинальної безнадії.
Вони не поговорили. Можливо, Ліам щось і сказав би, можливо, вони кілька хвилин обмінювалися б безглуздими фразами про погоду і так само безглуздо попрощалися б. Але Тео скинув виклик. Напевно, Ліам набрав випадково.
Після того випадку Тео два місяці ігнорував будь-які дзвінки. Бо в них не було сенсу. У нього взагалі мало в чому залишився сенс, але в цьому найбільше. Для чого Ліаму говорити з ним? Якщо в ньому трохи менше ненависті чи зневаги до нього, ніж у решти зграї, це не значить абсолютно нічого.
Але той клятий дзвінок все не хоче покидати його думки, як би він не намагався про нього забути.
«Ти як?»
Попри лагідне вересневе тепло на вулиці, у машині стугонить холод. Тео втомлено відкидає тонку флісову ковдру геть від себе, оскільки вона анітрохи не гріє. Лише смердить продуктами швидкого приготування, пилом і відчаєм. Очевидно, так пахне і сам Тео.
Сьогодні видалася напрочуд спокійна ніч — його ніхто не ганяв, не було дощу, до його машини не приставали птахи та бездомні тварини, ніякі п’яні компанії не мірялися проміле алкоголю в крові за допомогою бійок. Не було жодної з тих сотень причин, чому він часто не міг заснути. Але він не спав вже третю ніч поспіль.
Майже розряджений телефон підказав Тео, що ще доволі рано і можна зробити спробу поспати хоча б кілька годин, але для нього це не варіант. Треба вставати і йти шукати спосіб прожити ще один день.
Дорога до старого СТО, де він тусується вже півтора місяця, займає тридцять хвилин пішки. Робота там тільки розпочинається — людей мало, вони розкидані по гаражах, п’ють ранкову каву, діляться одне з одним останніми новинами й ділять обов’язки на сьогодні. Стоянка поки майже порожня.
Тео ніхто особливо не цікавить — він заходить через відчинені ворота і цілеспрямовано крокує углиб станції, до того, хто може дати йому роботу. Повз нього іноді проходять люди, у деяких у погляді застигає мовчазне питання, чому він ніколи ні з ким не вітається, але Тео його не бачить, бо завжди відвертається від облич. Так легше.
У великому гаражі у центрі станції, що розфарбований тьмяними графіті що зсередини, що ззовні, завжди пахне фарбою, але сьогодні цей запах чомусь аж надто їдкий. З напівтемряви гаража до Тео виходить чоловік років п’ятдесяти, у старій теплій куртці й такій самій старій кепці. Коллін, один з організаторів роботи на цьому звалищі металобрухту. Його нав’язливо життєрадісна усмішка в котрий раз здається огидною і їдкою.
— Що не ранок, а хлоп вже тут, — своїм пропитим хриплим голосом тягне він слова. За ним на світло виходить його сіра пухнаста кішка, ліниво гойдаючи хвостом, і, побачивши Тео, починає злісно шипіти. — Вона тебе не любить.
— Я її теж, — відповідає Тео, холодно кивнувши.
— Вибачай, але сьогодні для тебе тут нічого немає, — Коллін знизує плечима, запхнувши брудні руки у широкі кишені робочих штанів.
— Зовсім нічого? Взагалі ніякої роботи?
— Взагалі. А якби й була, мені нічим тобі платити.
— Облиш, ти й так платиш мені копійки, — тепер їдко всміхається Тео, від чого всередині нього усе здригається у якійсь мікроістериці. Треба було покинути це місце ще два тижні тому, коли йому заплатити двічі менше обіцяного. Очевидно, що Тео і його ситуацію тут просто використовують, та в нього немає вибору. — Я скористаюся розеткою?
— Будь ласка, — ліниво відказує чоловік і відходить убік, пропускаючи Тео всередину гаража.
Різкий запах фарби неприємно забиває ніздрі, хочеться або смачно чхнути, або добряче вмазати комусь по пиці. Та Тео обіцяв собі триматися.
Він підходить до імпровізованого високого столу з груд навалених ящиків під іржавою стіною і ставить телефон на зарядку. Усюди як завжди повний безлад. Як цей стариган і його помічники знаходять якісь деталі у цьому хаосі, залишиться для Тео загадкою.
— А як щодо гуртожитку? — знову звертається він до Колліна, який присів на розкладний стілець із паркою металевою чашкою у руках. Тео теж не відмовився б від чогось гарячого. — З’явилася вільна кімната?
— Ні. А в тебе є, за що її орендувати?
Тео німує і ззовні залишається спокійним, але вже відчуває її — бурю всередині своєї грудної клітки, що піднімається там чи не кожен день, заважає дихати й нормально говорити, а ще приводить з собою ірраціональний страх або руйнівну агресію — щоразу щось одне. Сьогодні друге, бо з самого ранку його дратує все, навіть власні болісні кроки, але він пообіцяв собі триматися.
Дратівливість і агресія нікуди не зникають, лише посилюються, коли Тео виходить зі станції й розуміє, що забув свій гаманець у машині. Доводиться повернутися назад і по дорозі вигадувати, чим відволікти себе від виру негативних думок. За чотири місяці спроб приткнути себе хоч кудись і заробити хоч щось він досяг лише одного — не помер. І це вже було б досягненням, якби не суміш злості, відчаю, глибокої втоми й ледь помітних промінчиків надії, що зяє у грудях. Вона говорить, що Тео може більше, але часто йому здається, що зараз він живе виключно за рахунок рефлексу самозбереження. У існуванні якого зовсім невпевнений.
Дійшовши до автівки, Тео дістає гаманець і пляшку з водою. Жадібно припадає до останньої й повністю осушує її. Знаходить серед невеличкої груди речей пачку дешевого солоного печива і хрумтить ним кілька хвилин, щоб заглушити докучливе почуття голоду в шлунку. Треба пройтися до магазину, купити щось поїсти, а потім вирішувати, що робити далі. У Колліна йому більше нічого не світить. А чи світить йому щось взагалі?
Тео насилу ковтає печиво разом із хвилею паніки, що застрягла в горлянці, запиває водою і відкашлюється. Таким стало його життя. Безцільним, безглуздим і до біса самотнім.
Зіщулившись від пориву прохолодного вітру, Тео вдягає другу толстовку і знову вирушає у дорогу. А міг би роз’їжджати на своїй машині, якби можна було не економити бензин.
Увесь день проходить за пошуками чогось. Немовби чогось втраченого, а насправді того, чого Тео ніколи не мав. Час тягнеться неймовірно довго, від точки до точки його наче відділяє все нова й нова смуга перешкод, тривоги та холоду. Чортова погода на вулиці. Чортова буря всередині.
Відмови, відмовки й знову відмови — неначе сам Всесвіт відвернувся від Тео. Раніше він вважав, що світ був би кращим, якби люди говорили чесно. Але зараз розуміє, що чути «Вибач, я не маю чого тобі запропонувати» замість «Йти до біса і не плутайся під ногами» дещо приємніше. Це хоча б не позбавляє надії й не змушує почувати себе абсолютним лайном.
Увечері Тео пропонують роздавати флаєри на одній з людних вулиць і він погоджується, адже вибору все одно не має. Заняття безглузде і не найважче, але й не найвдячніше. Створюється таке враження, наче людей схопить інфаркт, щойно вони візьмуть у руки ці кляті папірці. Тео розуміє, що має не найкращий вигляд, але й не схожий на когось, хто роздає запрошення до секти. А може, й схожий, бо як інакше пояснити те, що люди так сахаються від нього. Тео не дивиться їм у вічі.
Один з чоловіків, якому вийшло всучити флаєр у брудну руку, зупиняється біля Тео і спрямовує на нього важкий погляд.
— І багато ти за це маєш?
Мить відносного спокою завмирає, готова розбитися на друзки й випустити щось лихе, але Тео не подає знаку і відносно терпимо відповідає:
— Достатньо, якщо я стою тут.
— Якщо ти стоїш тут, тобі нічого недостатньо, — чоловік починає сміятися. Він знущається — і презирливим поглядом, і пихатим тоном.
Тео стискає кулаки. Йди до біса, йди до біса, йди до біса! Буря всередині вдоволено посміхається і підступає неприємним клубком до горла.
— Як скажете, — цідить Тео крізь зімкнуті зуби, насилу залишаючись на місці.
— Я скажу, що краще б ти зайнявся чимось корисним, — чоловік показово стискає руку у кулак перед обличчям Тео, закидає зім’ятий флаєр у капюшон його толстовки, а потім кілька разів важко плескає Тео по шиї розкритою брудною долонею. — І всміхайся частіше, ти схожий на статую. Бувай.
У вухах стугонить холодний вітер, а гнів струмениться назовні через шумний видих. Тео обіцяв собі триматися. Він обіцяв триматися, але все це вже занадто.
Він розвертає чоловіка назад до себе, міцно взявши його за плече, і, побачивши в його пропитих очах веселий азарт, відпускає себе. Цей виродок очікував такої реакції, навмисно провокував і отримає те, що хотів. Тео піднімає зі свого дна тамовану цілий день злість, дозволяє їй зробити його руку важче і сліпо б’є кудись уперед. Кулак з білими від напруги кісточками не знаходить цілі, й Тео губить рівновагу.
— Котись до чорта! — чує він веселий голос і сміх перед тим, як побачити грубий залізний перстень на чужих пальцях, міцно стиснутих у кулак.
Хвиля болю осліплює сильніше за гнів, але одночасно змушує протверезіти. Тео падає ниць на асфальт, у вухах розривається шкільний дзвінок, а вилиця пече вогнем. Він бачить шматочок сірого неба, перш ніж поле його зору звужується до крихітної точки. На секунду минає біль, у голові більше не паморочиться, а дихати вже не потрібно.
Він приходить до свідомості через хвилину і глибоко вдихає. Вологе повітря міста здається таким смачним, але в роті з’являється щось неприємно тепле і солоне. Тео підіймає руку до обличчя і бачить на пальцях кров.
Коли він насилу підводиться, ніхто на нього не дивиться, йому у спину не звучать здивовані чи налякані вигуки. А якби хтось і насмілився заглянути в його очі, Тео все одно б не помітив — він знову відвертається від облич.
Він не згадує про флаєри, не згадує про гроші за роботу, які йому вже не світять, він просто хоче дістатися до своєї машини — ілюзії маленького безпечного місця, яку він для себе створив. Вітер стає сильнішим і холоднішим, усе навкруги заповнює запах наелектризованого повітря, стає очевидно, що ось-ось почнеться злива, тож залишається сподіватися на те, що він встигне дістатися до автівки.
Вилиця досі неприємно ниє, але Тео не хоче думати про причини. Хай там як, а люди спокійно живуть із тим, що їх рани не загоюються за десять хвилин, а значить, і він зможе. Він зможе.
Ще зелене листя на деревах починає жваво шелестіти, Тео чітко вловлює м’який сирий запах і наступної миті відчуває великі краплі на обличчі. Ну звісно, хіба ж йому може щастити хоч у чомусь?
Тео змінює свою траєкторію і направляється до невеличкого цілодобового магазину, що закликає до себе привітною неоновою вивіскою, щоб сховатися під піддашшям. Дощ змиває пил з обличчя, змиває кров і запахи, нищить залишки надій на сьогоднішній день, залишаючи в душі порожнечу і холод. Заливається льодяними бризками за комір толстовки, змушуючи болісно щулитись. Дощ сильнішає з кожною секундою, землю біля магазину заливає водою — доводиться перестрибувати через дрібні калюжі.
Якщо у долі є почуття гумору, то Тео його ненавидить. На другому ж стрибку його телефон випадає з кишені й приземляється точно у калюжу. Хутко підійнявши його, він розуміє, що нічого вже не врятувати - вода встигла залитися у всі можливі щілини.
— Трясця!
Тео перестрибує через решту калюж і зупиняється у затінку під стіною будівлі, змахує краплі води з капюшона і намагається витерти телефон тканиною своєї толстовки. Та вона теж мокра заледве не наскрізь, тож особливо це не допомагає.
— Щоб тебе! — Тео зі злістю жбурляє телефон назад у кишеню і тулиться щільніше у свою нещасну толстовку, яка майже не гріє.
Йому холодно, порожньо і самотньо. Він злий на сьогоднішній день і людей, яких сьогодні зустрів, він злий і на всі попередні дні. Руки неконтрольовано тремтять, а від злості важко дихати. Йому хочеться щось розтрощити, щось зруйнувати, щоб все змінити, перевернути догори дриґом і побудувати заново. Та будувати він не вміє, це він давно і добре зрозумів. Звідки у ньому взагалі стільки різних емоцій і думок, чому він взагалі щось відчуває, якщо навіть серце в грудях — не його?
Тео накидує капюшон на голову і продовжує стояти там, під магазином, ніким не помічений і нікому не потрібний. У цьому є кілька своїх плюсів. У цьому є нескінченний список мінусів. На сьогодні в ньому не залишилося ніяких бажань, ніяких спроб чи надій, ніяких рухів, нічого людського чи вовчого. Він просто стоїть тут, не бажаючи навіть думати, що повинен робити далі. Маленька самотня тінь у сутінках минулого дня.
Паскудний день. Як і всі інші. Але цей особливо.
Тео глибоко вдихає. Слухає дощ і людей навколо багато хвилин поспіль, не слухаючи суті. Та це не допомагає відсахнутися від виру власних думок.
«Ти як?»
Господи, тільки не зараз! Для повної лайновості цього дня не вистачало згадати Ліама, і зненавидіти себе ще більше.
Тео підіймає погляд і бачить під старим ліхтарем жінку, що повільно і смачно смалить цигарку, тримаючи в руці чорну парасольку. Через секунду він відчуває сморід нікотину і лілійний відблиск її дорогих парфумів. Стіна дощу і дим від цигарки не дає йому добре розглянути її обличчя, тож він відволікається на групку підлітків, що виходять з магазину. Один з них несе великий пакет, звідки смачно пахне яблуками й солодкою сирною масою.
Він знову голодний.
Віднайшовши в глибинах кишень джинсів якісь гроші, Тео заходить у магазин. Касир проводжає його сумнівним поглядом — ну звісно, він наскрізь мокрий і має такий втомлений, зневірений вигляд, наче готовий тут і зараз перерізати комусь горлянку.
Тео йде до стендів з усілякими сухими й шкідливими закусками — ні на що інше йому не вистачить. Йому не подобається абсолютно нічого з усього асортименту, але голодний шлунок питати не буде. На касі у черзі всього двоє людей, тож Тео кидає вибрану упаковку з крекерами на стрічку і чекає, втупивши погляд кудись уперед, під стелю.
Перша людина закінчує складати свої покупки у пакет і повертається обличчям до касира, щоб розплатитися. Тео раптово стає німим на наступні десять секунд, і перша його думка — просто втекти. Але він залишається на місці, попри те, що ніколи, взагалі, ніяким чином не очікував зустріти тут його. Тео залишається на касі й тоді, коли Ліам теж помічає і впізнає його, тоді, коли брови маленького бети повзуть вгору, і тоді, коли він випускає з рук картку. Тео автоматично, на рефлексі ледве помітно киває йому і відводить погляд. Це ж так роблять давні знайомі, у яких немає нічого спільного, коли випадково зустрічаються десь?
Ліам похапцем піднімає картку, забирає чек і пакет, дякує касиру і, кинувши на Тео ще один швидкий погляд, виходить на двір.
Тео продовжує стояти на касі, але чомусь власне тіло тепер здається йому важким і слабким, а в горлі формується якийсь неприємний клубок, заважаючи дихати. Це може бути розчарування, може бути туга, може бути навіть образа, але Тео не хоче думати про причини. Він може відвертатися від облич і жити своїм безглуздим існуванням далі.
Тому що нічого іншого він не очікував. Правда ж?
Тео розплачується без решти, запихає крекери у кишеню толстовки й виходить з магазину. Але на вулиці його очікує вже друге здивування за сьогодні.
Ліам стоїть біля дверей і, щойно Тео з’являється, спрямовує на нього відкритий здивований погляд. Напруга всередині Тео хапає його за кінці діафрагми, спричиняючи дискомфорт, але це щось нове. Цей дискомфорт легкий і навіть не дратує, він наче загубився і сформувався там випадково. Щойно випаде шанс — він чкурне без сліду.
— Привіт, — тихо промовляє Ліам, і його голос такий до біса знайомий і м’який, що в нього хочеться пірнути з головою.
Його очі все такі ж блакитні й світлі, погляд такий же проникливий. І на ньому бісове пальто, яке напрочуд йому личить.
— Привіт, — майже пошепки відповідає Тео. І німує, бо сказати йому більше нічого. Або ж прірва, що розлізлася між ними за ці місяці, вже занадто широка.
— Ти виглядаєш як побитий мокрий пес і смердить від тебе відповідно, — спокійно констатує Ліам, наче вони не бачилися всього два дні, а до того були друзями, але Тео може поклястися, що помітив у його очах схвильованість. Може, хтось забув розповісти йому про цю прірву?
Що це? Він боїться? Злиться? Йому некомфортно від їхньої зустрічі? Та на це не схоже.
Хай там як, але Тео не уявляє, щоб Ліам зараз пішов, знову залишивши його наодинці з задушливими думками. Нехай Тео цілком заслуговує на це, але якби Ліам зараз розцінив його мовчання як відсутність будь-якого бажання бачити його і говорити з ним, він зупинив би його. Не знає як, але точно б зупинив.
Не йди. Залишся.
— Дякую, я й сам помітив, — Тео видушує з себе кілька сухих слів і ховає руки в кишені, наче це якось сховає його розгубленість від Ліама.
— Чому ти відімкнувся тоді?
Просте питання, але воно змушує Тео завмерти. Він тоді дзвонив не випадково?
— А навіщо ти дзвонив? — вголос запитує він.
— Поговорити, Тео. Люди дзвонять одне одному, щоб поговорити.
— Про що?
Теж просте і логічне питання, але Ліам відповідає не одразу.
— Хотів знати, де ти тепер, — Ліам робить павзу і відводить погляд. — Як ти після всього.
«Як ти?»
Тео згадує телефонний дзвінок, згадує свій телефон у брудній калюжі й розуміє, що більше ні він, ні йому ніхто не подзвонить, щоб потім сказати, що не помилилися номером і дзвонили серйозно. Щоб він спробував повірити у це.
— Я шукав тебе, Тео.
Тео хмуриться і дивиться на Ліама так, наче той не сповна розуму.
— Ти шукав мене, — повторює він здивованим тоном. — Не можу уявити, нащо. І не знаю точно, як я до цього ставлюся. У вас щось сталося?
— Нічого не сталося, я шукав тебе сам і не для цього.
— А для чого?
— Я вже відповів, — Ліам хмурить брови, показуючи, що не хоче про це говорити, а потім знову окидає Тео оцінювальним поглядом з ніг до голови. — Ходімо. Поговоримо у мене.
Він раптом рушає з місця і йде геть, розкриваючи на ходу парасольку. Краї його пальта гойдаються на легкому вітрі, немов вітрила корабля.