Сонце сідало, запускаючи у вікна гігантські тіні, повітря навколо змінювало відтінки від прозорого до дивного помаранчевого та навіть фіолетового. Потемнілі враз кути вже починали нашіптувати страшні казки, павутиння заманливо виблискувало, сподіваючись видати свої згубні сіті за вишукане намисто.
До відбою було ще далеко, та ніхто зайвий раз не ходив коридорами. Бо вічно невдоволені портрети, всюдисутні привиди та половиці, що оманливо скрипіли у пустих кімнатах, — ще та атмосферка. Старезні годинники тікали нерівномірно, а в таємних ходах жалібно стогнав вітер, бентежив душі та навіював неясні моторошні образи. Усе, чим був сповнений Гоґвортс, змушувало учнів відчувати себе затишно тільки у своїх вітальнях, залитих м’яким світлом, або ж у спальнях з важкими балдахінами.
Але не його.
Ви просто не бували у маєтку Мелфоїв та його кам’яних підземеллях. Що у цьому дитячому садочку з башточками може налякати? Хіба що страшили, які тут навчаються. І якщо треба поговорити із довбаним старостою Ґрифіндору, то пофіг, що там за тіні, і куди вони повзуть. Хай би тільки не ставали на дорозі.
Він ще й запалить.
То й що, що школа? Треба знати, якою дорогою ходити. Та й по всьому. Глухих коридорів вистачає.
Драко крокував упевнено та ловив глухий звук, що відскакував від стін, утворюючи ритм. Затягуючись і видихаючи сиві доріжки диму, він одразу змушував їх зникати клацанням пальців.
Йти до лев’ятника не хотілося. Та ж треба. Ці проблеми із розкладом тренувань задовбали усіх. Він давно казав, що руді довбні — прокляття цієї школи.
Драко пригальмував, почувши шепіт і придушену метушню в одному з коридорів, що вели до вежі. Невже якась парочка?
Гм, сміливо…
Він розумів, що його кроки вже можуть чути, і навряд чи вдасться зазирнути за кут непоміченим. Тому він просто максимально уповільнився, завернув за ріг та примружився, вдивляючись у тіні, але одразу ж шоковано видихнув, відчувши, як разом спітніли й похололи долоні. Тіло заклякло, та він все ж намагався йти далі важкими, неслухняними ногами.
У протилежної стіни руда Візлі затисла Поттера. І нехай би собі, Мерліне… Тільки Драко навіщось помітив обличчя з окулярами, що покосилися на закочених очах. Нога його зависла, не бажаючи робити наступний крок.
Тому що неможливо було відірвати погляд…
І Поттер, і його обличчя були напружені, збуджені. Сам він тремтів та чіплявся за стіну, ніби не знаючи, де подіти руки. Візлі притискала його до стіни, долонею згрібаючи мантію на грудях, а своїм слинявим ротом впивалася в його захекані губи, які здавалися м’якими та безвольними. І якби до них торкнутися… Якби припасти до них своїми, м’яко та обережно, питаючи дозволу, і пірнути, розкриваючи, вглиб, то вони застогнуть, здадуться і лоскотатимуть вібрацією: «Роби, Драко, що хочеш».
Драко шоковано дивився на кудлате волосся, на вкриту рум’янцем щоку, на блискучі губи, звільнені нарешті цією рудою вампіркою, що перекинулася на щоку та шию. Очевидно, там в нього якесь чутливе місце, тому що Поттер раптом ахнув, пальці ковзнули камінням, рефлекторно стискаючись, а очі широко розплющилися. Драко смикнувся, та Поттер не помітив його, знову поринувши в насолоду, а руда, задоволена досягнутим ефектом, запихтіла з новою силою та накинулася на його губи.
Драко нарешті отямився і, намагаючись рухатися безшумно, завернув за перший ліпший кут і притулився чолом до холодної стіни. Щось боляче вщипнуло за палець. Зотлілий недопалок. Драко роздратовано цокнув — скільки попелу та диму він залишив у тому довбаному коридорі….
Повернувшись до вітальні Слизерину на автопілоті, Драко зрозумів, що спитай хто в нього, яким саме шляхом він повернувся, нізащо не скаже.
Він не пам’ятав. Йшов, мов у тумані. Тільки Поттер перед очима та цей його «ах».
— Що там, поле завтра наше? — спитав хтось з вітальні.
— Га? — Драко навів різкість, але так і не зрозумів, хто ж питав, як раптом до нього дійшло, що ні з яким старостою Ґрифіндору він так і не поговорив. — Завтра все вирішимо.
І прямою наводкою до спальні, під рятівний балдахін. Туди, де ніхто не побачить, в якому він роздраї.
Бо Драко був вражений побаченим.
Мерліне, чим? Недолугим танком спарювання Візлі? Але ж ніколи його серце не билося так швидко, ніколи так солодко не тягнуло в животі, як там, в коридорі, спостерігаючи за Поттером, що тонув у гормональному тумані, і Візлі, яка так жадібно поїдала його губи, що Драко навіть ніхто не помітив. Підглядаючи за Поттером, який віддав контроль, Мелфой закам’янів. Інстинкти стрепенулися, ніби зрозуміли, знайшли, що їм треба. Впізнали, як у відділку впізнають на фото зловмисника, раптово всіма клітинами стаючи на дибки.
Думки безконтрольно пливли в дивному напрямі — схопити, притиснути до стіни, нехай чіпляється руками, змусити голосно дихати й торкнутися губами.
Драко схопився за волосся. Про що він думає? Та зупинитися було неможливо, бо картинки в голові зайняли самовільно величезну ділянку мозку й, показуючи, що вони там надовго, прибили табличку «Клята мрія».
Драко не збирався робити цього, руки самі пройшли всі бар’єри, обхопили, й ритмічно та рефлекторно рухаючись, наелектризовували тіло. Драко стиснув губи й ткнувся носом у подушку.
Так гостро… Занадто… А перед очима рум’яні щоки й біла шия. Тут, у своїй власній нереальності він тримає, міцно, він цілує, тут усе його. А те особливе місце, якого якщо торкнутися… Драко зробив би це свідомо, на відміну від тієї тупої курки… лоскотав би кінчиком язика, а потім припав би ротом, розслабляючи губи, щоби м’яко й ніжно, так, Поттеру б точно сподобалося, і він скрикнув би, а шия його вкрилася б сиротами.
Драко ж задушено застогнав у подушку, здригаючись від потужної розрядки.
Ранок, ніби нічого й не сталося, розігнав тіні, та скерував роботу перевтомленого мозку на розв’язання нагальних питань. Драко змив водою образи, що настирливо лізли перед очі, вичистив зубною пастою смак подушки, яку мучив цілу ніч.
Забути. Забути й викинути з голови.
Зараз просто необхідно зібратися й вирішити проблему з розкладом, тому у Великій залі він одразу направився до старости Ґрифідору.
— Візлі, поле сьогодні наше.
Рон, очевидно не вражений дипломатичними якостями Мелфоя, роззирнувся й промовив до друзів:
— Щось десь запищало. Чули? Може, яка миша? — так, Рон став набагато артистичнішим. — Аа, та це ж тхір, — він перевів красномовний погляд на Мелфоя.
— Так, Візлі, я чув, що відкривають факультет блазнів. Можеш потренуватися, а ми вже якось у квідич самі. Сьогодні, — Драко розвернувся, щоб піти, та Рон ще не все сказав.
— І з чого ж ти це взяв, що ти можеш обирати, коли тренуватися?
— З того, що коли говорять розумні дядьки, руді недоумки слухаються.
Рон стиснув кулаки, звідусіль пронеслося дружне «у-у-у», Ґрифіндор заворушився, підтягуючись ближче. Драко вже майже став у стійку. Десь там, за спиною, зелені вже на старті, він точно це знав, як раптом за стіл навпроти плюхнувся захеканий Поттер.
Захеканий, чорт, забирай, і рум’яний.
В Драко ніби перемикнувся тумблер. Він знову розвернувся до Рона, стиснув щелепи, та очі зісковзували в цей яскраво-зелений погляд з піднятими бровами. І він розізлився.
Та що ж це таке! Чого він дивиться? Неможливо ж…
— Чого витріщився? Може, і ти хочеш, щоб ми завтра роздвоїлися й були в двох місцях одночасно? А ви сьогодні як потрапите на додаткове по зіллях? Недоумки! — Драко ляснув в серцях долонею по столу, зауваживши, як смикнувся Поттер, мабуть, не зрозумівши, чому кричать саме на нього.
Ґрифіндорці притихли. Рон чухав потилицю, піднявши очі до стелі й, очевидно, згадуючи хитросплетіння розкладів.
На плече Драко тим часом лягла дружня рука, заспокоюючи. Блез. Поттер стрельнув очима та скрипнув чомусь зубами.
Драко розвернувся в тиші й нервово пішов за свій стіл. Слизерин, що зірвався вже на ноги, знову всідався на свої місця. Драко взявся за виделку, нервуючи все більше.
Відтепер що, так буде завжди? Він буде губитися, витріщатися й не зможе зосередитись, коли треба буде дати комусь рудому в пику?
Драко поколупався виделкою в їжі, відганяючи картинку, де Поттер сіпнувся від його крику, а потім його яскравий рум’янець залив усі щоки і майже дістав до шиї. Картинка, як на зло, не відганялася, нахабно вп’явшись у мозок, а слідом за нею, наче голуби на шурхіт насіння, злетілись порочні думки, яким точно було не місце в голові молодого Мелфоя.
Так, він би вхопив Поттера за комір і пояснив би йому раз і назавжди. Хто і кому належить. Поттер би здригнувся від різкого тону, а Драко нарешті спробував би на смак цю почервонілу, гарячу шкіру, а, можливо, і дійшов би до того самого місця…
Водночас щось свердлило, заважало та бісило, не даючи цілковито зануритися у свою нереальність. Драко інстинктивно скинув очі в пошуку джерела й наштовхнувся на прямий похмурий погляд. Поттер теж не їв. Він склав руки навхрест, сперся на стіл ліктями й дивився.
Драко завмер.
Що? Чого ще ти хочеш?
Думати було важко, мозок Драко насилу пробуксовував, наче колесо в багнюці. Це бісило. Страшенно. Тому він жбурнув виделку та вийшов із залу. Завернувши до свого улюбленого безлюдного коридору, запалив, клацаючи пальцями на кожну цівку диму. Зморений мозок відмовлявся аналізувати та боротися, він тільки слабо тремтів, впускаючи в себе репітом картинки й беззвучно ставлячи питання «Поттер?! Ти, бляха, серйозно?!»
А я тут до чого? Воно саме.
І знову очі, яскраві, здивовані попливли перед внутрішнім поглядом. Так, Драко гаркнув би, а, можливо, й повалив би Поттера на стіл, крізь зуби наказав би «Лежати», натиснув би на підборіддя й… То, певно, був би його останній день серед живих, бо Ґрифіндор там би його й стер з лиця землі. Але як же солодко було б…
«Інсендіо» — і друга сигарета. Тверде підвіконня приємно холодить. Що якби Драко притис його до стіни в тому коридорі? Чи Поттер млів би так само від його торкань?
Ні.
Він не дав би себе торкнутися, він би бився й відштовхував, а, можливо, навіть приклав його Ступефаєм. Він же ж не руда Візлі. Ці губи і «охи» — то все для неї. Хоча вона ж нічого не може. Це ж очевидно. Ну, що в неї за губи? Та хто їх бачив? Вони є взагалі? І цю чутливу точку на його шиї вона ж випадково знайшла. Ткнулася носом. І отримала його вона випадково. Завдяки братові.
Драко сам себе розізлив і сам повівся.
До біса! Нехай стогне від її слинявих поцілунків! Йому ж подобається. Нехай тягається з нею, якщо йому все пасує. Нервовий клац — і хмаринка розсіялась без сліду.
Якби можна було так само розсіяти настирливі думки.
День пройшов у намаганнях придушити фантазійний центр мозку й увімкнути центр обробки та засвоювання нудних лекційних даних.
Вертаючись ввечері з тренування і нарешті відчуваючи себе вільним, Драко, спустивши всю свою напругу не тільки на вправи, а й на сваріння тих, хто допустив найменші помилки, йшов останнім. Мозок провітрився й став на місце, кров приємно циркулювала та розганяла ендорфіни.
Все в нього добре. А що ні, те хай йде до біса.
Він зупинився запалити у своєму коридорі та щось почув. Нерви миттєво здибилися — а раптом?.. Сигарету об стіну й тихенько до повороту.
Не видно.
Хтось щось, можливо, навіть волосся Візлі, але…
Доведеться пройти повз. Знову.
Розвернутися й піти іншим шляхом?
Ще чого! Мелфої ніколи не йдуть в обхід! Так, дивна думка, проте, як ми бачимо, на інші варіанти генерувалися неправдоподібні відмазки, і Драко «довелося» йти. Він вдихнув якомога більше повітря в легені й почав свій шлях… за поворот.
Сфокусувавши увагу на тінях, що звабливо шурхотіли, Драко намагався сприйняти все до деталей, відібрати кожну емоцію блідого обличчя з заплющеними очима, та, на жаль, разом із ним і Візлі, яка знову в нього впилася. Цього разу вона обхопила руки Поттера й вклала собі на талію. Дивитись на це було чомусь неприємно, та можна було якось пережити, але ж вона знову буквально поїдала його своїм бісовим ротом.
Тільки не цілуй в те його особливо чуттєве місце. Тільки не туди.
Не цілує. Бо дурна.
Драко так і знав, що вона геть тупа. І навіть посміхнувся. Та раптом її рука здійнялася й підняла гарне…
… Гарне?!
… обличчя за підборіддя, відкриваючи доступ до шиї. Драко завмер в ту ж секунду, несвідомо відкривши рота, очікуючи… Поттер задихав голосно й розплющив раптово очі, дивлячись просто на Драко. Він продовжував ловити ротом повітря, бо сука Візлі торкалась саме там, де треба.
Серце Драко, здавалося, зупинилося. Чи бачить його Поттер? Певно, що бачить. Драко моргнув — треба тікати… Та Поттер, не відводячи очей, притиснув жіноче тіло до себе знизу.
Це було занадто.
— Досить! — Драко зі здивуванням почув свій голос. Візлі зойкнула та відскочила. — Якого біса тут відбувається? Геть звідси! Ще раз побачу, оштрафую!
Поттер засунув руки до кишень і подивився з-під лоба, дивно примружившись.
— То штрафуй, чорт з тобою. Тільки от вказувати мені не треба!
— Та що ти? Я завадив твоєму волелюбному тяганню дівок по кутах?
— Саме так. Хочу — то й тягатиму… кого схочу.
На шоковане дівоче «Гаррі, ти що?» ніхто не звернув уваги. Кілька різких кроків, таких, що аж здибилися мантії. От тепер можна схопити за грудки. Пахну́ло солодкими жіночими парфумами.
Огидно.
Драко спалахнув люттю. Наче весь його запал, що був викликаний побаченим, трансформувався в це всепоглинуще почуття.
— Я так і знав, що ти здатен тільки трахатися по темних кутах, мов щур, — навіщось молов Драко, майже не чуючи, що саме там кричить його рот.
— Саме так… Саме так… А ти що ж, любиш на білих простирадлах?
— Авжеж, на білих…
— Я навіть не с сумнівався.
Сука… Не сумнівався він.
Поштовх руками у плечі, і зустрічний поштовх навзаєм. Поттер злющий, кривить свої губи:
— Ну, то давай. В тебе ж є кого! — ступор від намагання в’їхать, про кого це він говорить, здавалося, витиснув роздратування. Але руда, яка поклала руку на поттерівське плече, поставила клепку назад.
— Звичайно, є, а ти далі трахай свою слиняву воблу!
— Щось ти нервовий, Мелфою. Покури чи що, — Поттер був таким зухвалим, що в Драко мало судини в очах не полопали від злості. Тільки не залишало відчуття, що з усією цією перепалкою щось не так. Драко моргнув та зрозумів, що він дивиться на губи та рум’яні щоки навпроти і мовчить. Давно?
Чи видно по ньому… щось?
Драко відпустив чужий комір і відсахнувся. Поттер мовчав, здивовано і якось дивно дивлячись у відповідь.
Драко схотілося втекти, сховатися в зелені балдахіни, до безпечних підземель.
Так він і зробив, презирливо зиркнувши на притихлу Джіні наостанок. Пішов геть, роздратовано вистукуючи каблуками по каменях. В голові роїлись налякані думки. Що за фігні він там наговорив? Які ще вобли, Мерліне? А Поттер? На білих простирадлах? Кого він мав на увазі? Про що взагалі вони сварилися? Наче два ревнивих закоха…
Чирк!
Цигарка завжди рятує.
Руки куйовдили волосся. Якого біса він поперся тим коридором? А пристібався навіщо?
Цигарка закінчилася непомітно, і ноги самі понесли до підземель. Драко похмуро йшов, несвідомо торкаючись пальцями стін, а перед його застиглим поглядом пливли спогади нещодавньої розмови. Щось усе це означало, та Драко не розумів і не хотів розуміти.
Неочікувано він усвідомив себе біля вітальні. Він глибоко вдихнув й штовхнув двері, готуючись натягти звичну маску.
Слава Мерліну, вітальня була пуста. Драко сів у крісло, взяв книгу та, не розгортаючи її, приклав до підборіддя, зупинившись очима на багатті, що мірно потріскувало у каміні.
Раптом до приміщення увійшли однокласники, заповнюючи галасом повітря довкола. Вони щось жваво обговорювали. Драко обернувся на гомін.
— Кажу тобі, це точно вона. Там так написано і було… — Вінс оглянув кімнату й продовжив тихіше. — Та не помилився я!
— В житті не повірю.
— Та сто відсотків!
— То чого ж ти не приніс? Зараз би перевірили, — кілька підлітків навколо гигикнули.
— Не знаю… Страшнувато якось було…
— Шкода, що брешеш. Зараз би ми відтягнулися, — Ґойл огидно посміхнувся, оглядаючись на решту.
— Та не брешу! Кажу ж, в кутку на верхній поличці! — доводив свою обізнаність Креб.
— А якщо то й справді вона, ким би ти хотів стати? — Ґойл смикнув бровою.
Драко отямився й зібрав думки до купи.
Йдеться ж про Багатозільну настоянку? Якщо так, цього не можна пропустити повз уваги.
Драко підійшов до вмить притихлої компанії.
— Отак просто і стоїть на верхній полиці? Та ще й підписана?
Креб голосно ковтнув і кивнув.
Драко закинув руку на його плече й, відводячи від інших, довірливо зашепотів:
— От кого не люблю, то це балаболів…
— Та я…
— …кажеш правду, так? — Драко подивився майже жалісно й поплескав його по плечу, підібгавши губи, так, наче прощався, і йому навіть шкода… — Знаєш, моєму батькові підлеглі теж часто так кажуть, — оманливо-співчутливо промовив він.
— Я завтра ж спробую дістати… — Драко розчаровано цокнув і дістав паличку з кишені. — Тобто точно дістану… сьогодні, — Креб спітнів і мало не заплакав, розуміючи, що власноруч підписався на проблеми.
А от Драко задоволено усміхнувся, розгладив неіснуючі зморшки на мантії жертви й промуркотів:
— Ніколи в тобі не сумнівався, друже, — й відштовхнув того, обтерши одразу ж руки об власну мантію.
Хлопці, які досі напружено спостерігали за їхньою розмовою, тепер зібралися в коло й очевидно розробляли план крадіжки століття.
Драко увійшов до спальні, впав на постіль й засунув поліг, намагаючись вхопити бодай одну думку за хвоста. Та в голові клубилося щось невиразне, ховаючи в коконі таємничу ідею, поки вона не визріє. Балаган в голові не давав йому ані займатися, ані спати вночі.
Ранок тим не менш був бадьорим, адреналіновим. Незрозуміло навіщо, бо мозок усе ще приховував правду від господаря, Драко полював на особисті речі «суки Візлі». А на перерві, помітивши, як та розчісує волосся і насилу дочекавшись, коли вона покладе свій довбаний гребінець, прошепотів:
— Акціо, гребінець Джіневри Візлі.
Вкинувши огидну річ до кишені й обтерши руку об мантію, він поспішив до віддаленого туалету, де часто палив. Почався й закінчився дощ, від цигарок майже нудило, та Драко все ще гіпнотизував ту бісову річ, гидуючи торкнутися. Він їв себе сумнівами, очевидно ж, що все це суцільне божевілля. Навіть якщо наважитись на таке, що це йому дасть?
Та розумні думки були розчавлені роєм метеликів, які розлетілися тілом й давили своїми крихітними лапками величні Мелфоєвські уявлення про самоповагу.
Серед ночі у вітальні почулася метушня. Драко скочив на ноги й поспішив у розвідку. Хлопці оточили Креба з усіх боків. Драко, не церемонячись, відштовхнув когось й округлив очі, бо переляканий до смерті Креб тримав повні жмені склянок з написами Снейпа.
— Я ж казав…
— Що буде, коли він помітить?
— Принаймні це буде не скоро. Ми залишили зачаровану ілюзію.
— Вас ніхто не бачив?
— Ми натерлися тією маззю, що ти привіз після канікул.
Хтось задушено хихикнув, ще і ще. Скоро хлопці іржали на весь голос.
— То ви що, ходили до Снейпової комори голяка?
Креб та Ґойл красномовно червоніли. Снейпова Комора миттєво перейменувалася на Содомову Гоморру. Сміливців штурхали й під’юджували. Один фіал майже впав на підлогу, та Драко, який так і не посміхнувся, зловив його й, не зважаючи на решту, які вже відволіклися на висмикування одне в одного волосин, повернувся до спальні.
Тепер в сеансі гіпнозу брали участь два предмети. Він що, справді піде на це? Розв’яже цей приклад на додавання, зануривши одне в інше? І навіть не гидуватиме після Візлі?
Що би там собі не думав мозок Драко, та його руки вже знімали з гребінця огидний рудий волосок та опускали його у фіал.
І відправляли патронуса до Пенсі. Вона теж так робила, тож нехай вертає борг.
«Тут така справа: займи малу Візлі після вечері. Не знаю… спитай щось, попроси… побий. Мені пофіг. Але щоб я її в коридорах не бачив. І лахів своїх дай… Не питай…»
***
POV Draco
Сутеніло. Я ледь тримався на поверхні, адреналін тікав у крові, немов відлічуючи секунди. Так-так, і серце здригається, пульсуючи разом із повітрям навколо.
Я стояв, ховаючись за кам’яним рогом, і ненавидів кожен прояв цього свого рішення: жахливий одяг, жахливе тіло, жахливі губи.
Запалити?
Вдих-видих-клац… вдих-видих-клац…
Раптом закололо в пальцях…
Кроки… Кроки!
Недопалок до біса. Очищувальне.
Обережно визирнув за ріг.
Стоїть. Тре щось на своєму рукаві.
Нервово ковтнулась неіснуюча слина.
Ось вона. Хвилина слави. Неслухняними ногами вперед. Якась гримаса замість усмішки. Зніяковіле привітання.
Спостерігаю — боязко усміхається, соромиться чи що…
Не лається, не кричить — значить, виглядаю так, як повинен. І светр цей страшний його не турбує.
Мимохідь поглядом на губи. Не можу не дивитися просто, не контролюю… Це жах. Ось же ж вони, близько, наче в казці. Бери й володій.
— Джіні, що? — як гарно рухаються…
Наблизився, перевіряючи — чи справді все в порядку? Не наважуюсь…
Який же гарний. Як я цього не бачив?
А дивиться як…
Не треба думати, кого він бачить.
Зібрав усі сили на ривок і торкнувся. Ледь чутно, трепетно, відпустив, голосно дихаючи, й подивився на казково-м’яке місце, яке тільки-но відчував. Так хотілося ще раз, та раптом я задихнуся? Тому що, здається, я дихаю й барабаню серцем, немов Гоґвортс-експрес, на весь коридор.
Біс із ним. З дурним серцем…
Торкаюсь знову, ледь зачіпаючи язиком, просто щоб спробувати — смачно?
І це просто охуїти як смачно, так, що відліпитися не виходить, і я пірнаю нижньою гублю до гарячої середини, відчуваю, як ніжно він обхоплює мене, втягує, як здивовано дивиться.
Ігнорую цей його подив. Все йде за планом, він нічого не помітив.
Де мій гарячий рум’янець? Гладжуся щокою, цілую. Справді гарячий. І рукою… Гарячий-гарячий… І серце його хоробре потужно б’ється, де воно?
Тут. Під долонею. Гарне, добре, дурне серце. Зараз тільки моє. Цілую крізь мантію, светр і що там в нього ще.
Нехай знає — я його чую.
І грубо не хочеться, і об стіну… Хочеться ніжно й тендітно, ледь торкаючись. Тому що він такий, що серце завмирає чомусь, і клубок в горлі…
Ну, що він там закляк?
В очі — а там шок і наче якийсь біль, і щось ще. Що не так?
Не пускає мене поглядом, чіпає не мої губи своїми, ще раз і ще, солодко, палко.
Ловить не моє обличчя у долоні, цілує глибше, весь час виринаючи, стріляючи важким поглядом, створюючи ритм або ж намагаючись сказати щось абеткою Морзе.
Ніби він бачив щось крізь обгортку, бачив душу.
Я більше нічого не тямлю, приймаю все, як є. Нехай рвучко вилизує мій рот і холодить тремтячим подихом. Нехай пальцями по скронях, по шиї, по ребрах. За плечі та спиною до стіни.
Це ж треба, я втиснутий у стіну, я слухняний, я згодний.
Він палко обціловує моє обличчя, і я розумію, що саме я можу зараз зробити.
Я можу відчути це його місце на білій шиї. Повільно смакуючи міліметри мрії, лоскочу язиком, малюю тремтячу доріжку. Я майже там, та раптом почуваюся знерухомленим ведмежими обіймами. А він дихає мені у вухо, часто та жалібно.
Це ж воно… Я знайшов. Ось де справжня магія. Вібрую язиком і обережно припадаю до чуттєвого місця ротом. Він різкий і напружений, втискається в мене, я відчуваю чим. Його трусить, він хоче звільнитися.
Ні-ні-ні!
Забирає руки, впирається в стіну, щоб відштовхнутися.
— Не треба. Будь ласка.
Та за цей глухий голос я готовий забути, ким наповнене не моє тіло. Я просто засіб. Засіб перетворення його голосу.
Тому я знаю, куди треба опустити руку і як нею провести. І скільки. Не відпускаючи солодку точку.
Здається, мої плани розкрито.
— Зачекай… Зачекай… — він зовсім запихався, і говорити не виходить, бо його зносить хвилею відчуттів, трясе. Він вривається у не моє волосся, притискає й цілує палко, глибоко, божевільно.
І я щасливий. Приймати його вимогливий язик, його жалібний стогін, тонути в його сильних долонях. Я у самому епіцентрі, у жерлі його вибуху.
Я — його причина.
Заплющую очі, вдихаючи запах спітнілого волосся біля скроні.
Він важко дихає і ховався у мене в волоссі.
— Навіщо ти…?
Навіщо? В мене хіба є вибір?
— Не можу я тому що інакше, — на останніх словах голос змінив тональність. Він метнувся поглядом в мої очі.
Я почав вибиратися з клубка рук й випинатися на волю. Він не тримав, хоч і помітно посмутнів.
— Ти… ще прийдеш? Зачекай! Прийдеш завтра?
Але я вже біжу, плутаю сліди в запилених коридорах. Біжу в туалет з приготованими речами. Чекати, поки зілля відпустить. Щоб із задоволенням прийняти свою форму, поглянути у дзеркало і зачинитися у кабінці, щоб згадати усе по секундах.
__________
Вранці Пенсі чекала дорогою на сніданок.
— Ну?
— Лахи поки що не віддам.
— Якщо скажеш знову вигулювати когось з Ґрифіндору, це вже у борг. І не маленький.
— Я зрозумів.
Двері прочинилися, й ми увійшли до Великої зали, влившись у натовп. А Пенсі зашепотіла просто у вухо:
— Ти ж розумієш, що я склала два плюс два?
— Я сподівався, що ні.
Сіли за стіл. Серветку зліва, виделку — в руку. Дихати тихо, очі — додолу, колупати їжу. І не дивитися вперед.
Ідіоти, які ще з ночі нависмикували волосся одне в одного, відповідали невлад, в кутку сидів ще один Ґойл й сварився на іншого Ґойла, який теж насправді був невідомо ким. Інший слизеринець гарчав на обох, щоб вони, дебіли, позатикали роти, бо в нього будуть проблеми. Здається ніхто з них не пам’ятав, хто є ким. До того ж, здається, наші взагалі не всі є.
Такого ідіотизму я не бачив давно.
Щось дзенькнуло, і чийсь стілець голосно шкрябнув по підлозі. Голова автоматично смикнулася вбік Ґрифіндору.
— А от і ні! Вчора цього не було! — Візлі істерично відсмикує руку, від чого комір Поттерівської сорочки смішно стирчить, оголюючи шию та ключицю.
Я злюсь разом із ним. Що б там не було, руки геть!
Та він тільки відвертається і дивиться в свою тарілку, перевертаючи виделку з ніг на голову й назад. Ґрифіндорці спостерігали за ними з повними ротами.
— І хто ж вона, мм? — Візлі вихоплює виделку з його рук та кидає на стіл.
Чую, як стискаються мої зуби від злості.
Та що з нею не так?
Поттер тре руками обличчя, ніби дуже втомився. Відштовхується від столу, рвучко піднімається та відкидає волосся з чола, ніби наважуючись на щось. І я бачу від цього його жесту свій фіолетовий слід на білій шиї, свою мітку на мапі скарбів. Ось чому вона психує. А це означає, що й Поттер тепер знає, що то була не вона.
Чорт…
Поттер вийшов із зали.
Напевно, не варто сьогодні йти. А я що, збирався? Зовсім ні.
Я точно не збирався йти.
Та й не буде його. На кого йому тепер там чекати?
Сніданок знову не ліз до горлянки.
А раптом він… прийде?
Страшенно кортіло запалити. Та довелося відсидіти сніданок під настирливим поглядом Пенсі, а потім ховати липових Ґойлів по кутах та відмазувати відсутніх перед вчителями. Уроки тяглися страшенно довго. На спільних заняттях Поттера не було, і очі немов провалювалися в діру між учнями, ковзаючи Ґрифіндорськими светрами. Я й не знав, що так часто туди дивлюся, Мерліне…
Ледь дочекавшись вечора, не думаючи ні про що, хай все горить вогнем, я випив бісове зілля й знову вліз до дівчачого шмаття. Подивився на себе в дзеркало й визнав.
Не можу не піти, навіть думати про це не можу — погано.
Підійшовши, розумію, він вже там, сидить, зігнувшись й обхопивши голову руками.
Йду тихенько, він скидається, нишпорить по мені очима.
Що він бачить? Свою Візлі?
Підходжу ближче, і він тягнеться до не моїх ніг, торкається ззаду під колінами й притягує до себе між своїх розставлених ніг. Він там, на підлозі, так низько, сидить і гладить мої ікри. Приходжу до висновку, що дівчачі ікри якимось фізіологічним чином пов’язані із мозком, бо я розтанув зовсім і відчуваю навколишній світ тільки ними.
— Я боявся, ти не прийдеш.
— Хіба Гаррі Поттер вміє боятися? — автоматично відгавкуюсь я. Та Поттер усміхається, проводячи рукою вище по нозі.
— Ще й як вміє.
Цей його усміхнений шепіт зводить з розуму. Не хотілося б бути настільки очевидним. Та я ж прийшов. Куди вже очевидніше?
Мабуть, я й виглядаю зовсім очманілим.
— Цілий день думав про тебе. І цілу ніч, — такий зворушливий погляд, і шепіт більше не усміхнений, а руки…
Руки повільно піднялися вище, просто під бісову спідницю й торкнулися боксерів.
Так, чорт, боксерів, не думали ж ви, що я одягну мережива Паркінсон?
Це, здавалося, не збентежило його, й теплі руки продовжували гладити прямо так, по тканині, з’їжджаючись раптом пальцями в якомусь місці, якого в мене не повинно було бути, але воно було.
Це вибило з мене дух. Я шоковано хапав повітря ротом, похитнувшись та викинувши руки вперед, щоб опертися на стіну.
Так ось що вони відчувають.
Нестерпна гаряча напруга захоплювала повністю. Його пальці натискали й гладили цю дивну точку, малювали повільні кола, й кожен рух, наче по оголеному нерву, тілом прокотилася слабкість, і я ледь втримався на ногах.
Що він робить зі мною?
Подивився додолу, а там він, з навіженим виразом обличчя, у яскраво-червоних плямах на щоках.
Мені вони потрібні…
Потягнув за плечі нагору.
Він піднявся, розвернув та втиснув мене в стіну. Завмер, дивлячись в очі.
— Хочу побачити тебе…
— Ти ж наче в окулярах, — просипів я, відчувши раптом, як він знову малює кола рукою в тому самому місці й торкається губами моїх.
— По-справжньому.
Він ніжний, ніжний скрізь.
Цілую свою фіолетову мітку, та зовсім не можу зосередитись — вибивають, висмикують електричні голочки, що концентруються під шкірою, і я розумію, що це зовсім по-іншому: я вже не можу, а все тільки починається, скручує, стискає живіт, і ноги мої, наче кам’яні.
Я вже не відчуваю тієї точки, я весь вона. Весь пульсую і стискаюся, готуюся…
Мерліне, це ніколи не скінчиться? Чую мов крізь мегатони води його шепіт:
— Не кричи так… не кричи, сонечко… Почують.
І наче у моєму вусі теж є якесь надчутливе місце, мене вигнуло надприродною хвилею, заклало всі інші органи чуття й тримало, не відпускаючи. Тільки його гарячий язик в мені та стиснута його рукою пульсуюча точка на моєму тілі.
Я що, помер? Нічого ж не чути…
Як вони взагалі після такого ходять?
Починаю дихати, вертаюся в цей світ з диким дзвоном у вухах. Відчуваю маленькі поцілунки по щоках та очах.
— Це було… так гарно…
Всередині знову усе стрепенулося. Може, в їхніх вухах все ж щось є?
Він жадібно розглядав не моє обличчя, ніби хотів зазирнути під шкіру.
— Чому саме Джіні? Було страшно, що відмовлю?
Що він хоче почути? Що потрібен?
Не хочеться дивитися у вічі.
— Хей, ну що ти? Нехай Джіні. Я щасливий, що хоча б так.
Щось защемило в грудях. Стало замало повітря. Треба відпустити, відчепити від себе його руки.
— Слухай, Поттере…
Йому має бути і так все зрозуміло. Дарма, що я сам нічогісінько не розумію. Та він припиняє тримати.
— Прийдеш завтра? Тільки не так. По-справжньому. Прийдеш?
Та я вже відпускаю руки, задкую, хитаючись, ледь пересуваючи ватні ноги.
Він робить крок за мною.
— Скажи, що прийдеш, як є. Я знаю, багатозільна у Слизерина скінчилася. Бачив, як допили.
Скінчилася — значить, кінець.
Він щось таке вловлює в моїх очах, розуміє. І обличчя в нього таке, що неможливо просто. Усе це неможливо.
— Будь ласка, — він знає, що я йду, і страждає чомусь. Хоч бачить просто Візлі. Невже він такий? Невже вміє любити те, що всередині? Не зважаючи на обгортку.
Кого тоді він просить?
Поттер просто вміє любити.
Любити? А я?
Щось сильно закололо у грудях, змушуючи зігнутися й викинути думку назовні.
— Я люблю тебе?
Якесь дивне питання пошепки злетіло з моїх вуст, так, наче я питав когось з нас, та він почув.
— Щ… що? — секунду дивлюся в очманілі очі, розвертаюся й біжу. Швидко. Як тільки вмію. Тому що мені більше немає чого йому дати.