Леві всю ніч не міг заснути, прокручуючи в голові, як знайомитиметься з новими колегами. І якщо спочатку уявні особи та діалоги його бавили, то опівночі чоловік готовий був вити від безсоння. Він навіть подумував зателефонувати Ханджі і попросити розповісти про її улюблені досліди. На цю тему вона могла говорити годинами, і нескінченний потік інформації з вуст подруги чудово приспав би Аккермана. Напевно, саме це допомагало терпіти її стільки років, бо Ханджі зазвичай не помічала, що співрозмовник трохи задрімав.
Пролежавши до ранку, Леві підвівся розлючений і не виспаний. Випивши дві чашки міцного чаю, він зібрався, вийшов із дому і навіть не помітив, як уже входив до лікарні – так усе промайнуло перед очима, немов блискавка. Годинник показував майже вісім. Аккерман хотів прийти раніше, щоб ознайомитися з особовими справами своїх підлеглих і встигнути погортати хоча б половину анамнезів пацієнтів.
Вчорашню медсестричку у реєстратурі змінила інша. Вона радісно привіталася з Аккерманом, і той кивнув у відповідь, вихором пролітаючи повз. Леві все ще пам’ятав ту усмішку, від якої ставало моторошно, і перевіряти, чи така ж вона і у цієї дівчини, не збирався.
Намагаючись тихо відчинити скрипучі двері особистого кабінету, Леві краєм ока помітив рух у коридорі. Він підвів голову. На дивані другого відділення спав товстий чоловік у синій санітарній робі. «Не зрозумів, а це що таке?» – Аккерман залишив двері в спокої і пішов на розвідку.
Санітар так солодко спав, що й вухом не повів, коли Леві підійшов. У повітрі підозріло пахло алкоголем. Чоловік подивився на всі боки і знайшов на тумбочці книгу. «Кохання може все» – прочитав він і скривився – бабський роман. Леві взяв її в руки, похитав на долоні, пробуючи вагу, і ніби випадково випустив з пальців. Та впала з таким звуком, наче пальнули з гармати. Дрімаючий санітар підхопився з коротким криком і подивився на Леві переляканими очима.
– Доброго ранку, – кисло привітався Аккерман.
Той з хвилину не наздоганяв, що відбувається, потім клацнув пальцями і схаменувся:
– О! А… Ой… А це… те саме…! – чоловік і далі б ніс незрозуміле марення, як би Леві не зупинив його грізною заявою:
– Я не «це те саме», я твій безпосередній начальник, новий завідувач відділення №2, Рівай Аккерман.
Тут санітар і прозрів. Він злякано прикрив рота долонею, а потім скочив на ноги, що Леві аж зробив крок назад, і випалив:
– Молодший санітар Беннет Ноуз, сер!
– Що? У вас тут ще є своя санітарна ієрархія? – підняв брову Леві. – Я думав, ви всі як один горщики виносите за хворими.
– Ні, сер, – пролунав інший голос. – Хтось ще повинен стежити за загальним порядком та роботою своїх колег, – це був смаглявий чоловік із коричневим волоссям. – Я Гюнтер Шульц, старший санітар і головний на нічній зміні.
– Ясно, – коротко сказав Леві. – Є що доповісти про стан справ?
– Все пройшло спокійно, містере Аккерман. Але я можу надати звіт.
– Так, будьте ласкаві, Гюнтере.
Леві повільно опустив погляд на роман, що все ще валявся на підлозі, даючи німу вказівку Беннету негайно прибрати цей непотріб, і розвернувшись на підборах, рушив назад до свого кабінету. Йому не сподобався такий початок дня. Поведінка Ноуза м’яко кажучи була непрофесійною, до того ж він помітив запах алкоголю. Невже санітари вночі безсоромно напиваються замість того, щоб чесно нести вахту?
Знявши верхній одяг та накинувши халат, Леві з цікавості заглянув у шафи. Звідти він витягнув стопку медичних карт і знайшов старий електрочайник, який скоріш за все залишився після минулого завідувача. Подивившись усередину і помітивши на дні товстий шар накипу, Леві вирішив не намагатися боротися і з гидливістю викинув його у смітник біля дверей.
Засмучений відсутністю можливості попити чай, він сів за стіл і взявся за шухляди. Тут вже було цікавіше: пригоршня канцелярського приладдя різного ступеню вживаності, чисті аркуші, пошарпана книжка із загальної психології та особисті справи співробітників відділення. В них Леві й поринув.
Загалом нічого особливого там не було написано. Освіта, вік, місце проживання. Фарлан, як виявилося, був одного віку з Леві, Майк, навпаки, років на п’ять старший. Ерд Джин навчався в тому ж університеті, що й Аккерман, але випустився на пару курсів раніше нього. Леві не зміг пригадати, щоб бачив його десь. Милим обличчям з фотографії дивилася Петра, яка закінчила престижний мед столиці. Усі санітари, окрім Гюнтера, відучилися у коледжах, він же покинув університет на четвертому курсі.
У двері постукали. Леві закрив папку, швидко зібрав усе інше зі столу і засунув у шухляду.
– Увійдіть!
Скрипнули петлі і в кабінет зайшло кілька людей. У них Леві впізнав своїх працівників: усіх трьох лікарів, Фарлана та двох нових санітарів, які прийняли ранкову зміну.
– Доброго ранку, босе! – з усмішкою почав Чорч, від чого Леві аж перекосило. – Ось, привів колег до вас познайомитися. А то на годиннику десята, а ви ще й носа не показували з кабінету.
– Зачитався, – процідив крізь зуби Леві, і про себе здивувався, як швидко пролетів час.
Вперед виступила та сама руда дівчина з фотографії. Петра Рал.
– Сер, ми б хотіли запросити вас в ординаторську на обід, попити чай з тортом і познайомитися, – якби Леві був хоч трохи романтичним, він сказав би, що голос Петри звучить немов щебетання пташок навесні або дзвін води в гірському струмку. Але він, звичайно, навіть не подумав про таке.
– Боюся, я весь день буду зайнятий ознайомленням з фронтом роботи, – почав Аккерман, і обличчя колег одразу похмуріли, – але, гадаю, що трішки часу в мене знайдеться. Петро, зайдіть до мене, як настане перша година дня.
Дівчина піднеслася духом, інші досить усміхнулися. Гурбою робочий штат залишив кабінет завідувача і Леві залишився віч-на-віч із стопкою паперів, які ніхто до нього наче і не торкався, чекаючи, поки вони накопляться до самої стелі.
Близько першої години дня в двері постукали і зазирнула Петра. Леві відразу помітив, яким підлесливим поглядом вона дивиться на нього. «І це тільки перший день» – похмуро подумав чоловік і вийшов слідом за нею.
В ординаторській, як і обіцяли, накрили стіл. На прямокутному кавовому столику, що примостився між диванами, стояв чайник, що пихав парою, паперові стаканчики, торт і печиво у вазі.
Леві вибрав крісло, решта розсілася хто куди. Не було лише санітарів – вони повели відділення на пообідню прогулянку.
Фарлан розкладав чайні пакетики по стаканчикам, за ним наливав воду Майк. Петра нарізала торт і розкладала шматки по пластикових тарілочках.
– Так як у вас навряд чи вже є своя чашка та тарілка, – щебетала вона, – ми вирішили вас не бентежити і просто купили на всіх одноразовий посуд.
– Мило, – стримано кивнув Леві, і справді відчувши полегшення. Чашку для робочих чаювань він з собою не взяв, а сидіти, як дурень, одному з паперовим було ніяково, хоча, звичайно, він би не показав емоції, якби так сталося.
– Я думав, що на зміні тільки два лікарі, – сказав він, дивлячись на трьох психіатрів.
– Це так, але Фарлан сказав, що сьогодні виходить новий завідувач і ми вирішили прийти, – пояснив Ерд. – Краще одразу перезнайомитись усім, ніж тягнути тижнями.
Вони почали пити чай. Найбільше говорив Фарлан, розряджав атмосферу і постійно жартував. Внутрішньо напружений Леві незабаром розслабився і більше не відчував дискомфорту. Потекли розповіді про те, хто де навчався і працював, якось плавно перейшли на захоплення. Майк був професійним регбістом, грав за збірну університету і мав значні біцепси, на які ледь натягувалися рукави халата. Петра вишивала хрестиком і, що було надзвичайно дивно, грала у страйкбол двічі на місяць. Ерд займався веслуванням і любив готувати, а Фарлан писав вірші та брався читати фантастику в будь-яку вільну хвилину.
Леві теж трохи розповів про себе і, як йому здалося, порівняно з рештою його життя було нереально нудним – весь вільний час зводився до читання наукових журналів та книг з психіатрії. Іноді видавався час на «подивитися телевізор».
– Сер, вам обов’язково варто навчитися відпочивати, – усміхнулася Петра. – У вас такі кола під очима…
– Я подумаю над цим, – знизав плечима Леві і відставив стаканчик, що непомітно спорожнів, на столик. – Дякую за чай, але я, мабуть, піду. Ще багато роботи. І у вас, доречі, також.
До п’ятої вечора він кілька разів виходив з кабінету – сходити в туалет і подивитися на стан справ у відділенні. Пацієнти були спокійними, просто тинялися коридором, сиділи на дивані або дивилися телевізор. Хто був більш-менш в думці, той грав у шахи або читав книги. Такі навіть познайомилися з Аккерманом та побажали йому удачі.
Так потяглися дні. Згодом нелюдимий Леві почав пити чай зранку в компанії санітарів нічної зміни, а потім вирушав на обхід разом із черговим психіатром. Тричі на тиждень він проводив психотерапевтичну бесіду з пацієнтами у себе в кабінеті.
З самого початку увагу Леві привернув хлопець із обсесивно-компульсивним розладом, через який він розставляв капці сусідів по палаті біля їхніх ліжок. Якщо хтось порушував ідеальний ряд, починав розставляти наново. Вивести його з палати можна було тільки якщо капці упорядковувалися, тому у всіх пацієнтів було по дві пари: в одних ходили, інші стояли біля ліжка.
Ще була дівчинка із посттравматичним синдромом після пережитого насилля, через яке вона не могла дивитися на своє оголене тіло. Санітарам доводилося мити її поетапно, закриваючи решту тіла. Перевдягалася вона виключно із заплющеними очима.
За одним дідом доводилося стежити всім відділенням – він їв мило, викрадене у сусідів, і любив митися в унітазі, вважаючи, що там вода чистіша, ніж у душі. Також проблемним пацієнтом був молодий чоловік, якому здавалося, що в кинутому одязі поселяються примари, через що речі завжди акуратно складалися та забиралися у тумбочки.
Але в цілому, якщо всі дотримувалися правил, у другому відділенні панував порядок та спокій.
Ближче до вечора, коли всі завдання були виконані, Леві читав обхідний журнал, де записувалося все, що відбувалося за добу. Він вирішив не розмінюватися на дрібниці і почав з самого початку, тобто, практично з серпня місяця. Журнал допомагав докладно дізнатися про методи лікарів та поведінку хворих. Іноді траплялися і дивні записи, здебільшого залишені Беннетом. Коли він бував на нічних змінах, часто писав дива на кшталт «чув стукіт о 4:21, що доносився з третього поверху» або «в туалеті сама по собі дзюрчить вода». Аккерман вважав, що це все підступи п’яної свідомості Ноуза, недарма він ранком ходив червоний від тиску і з запашком від горілки. Робити зауваження Леві поки не поспішав, щоб не вважали, ніби лізе до чужого монастиря зі своїм статутом. Достатньо другого санітара, що стежив за нічним порядком. Але вирішити питання з пияцтвом на роботі Леві все таки планував рано чи пізно.
До середини жовтня у відділення привели інтерна, пославшись, що на третьому поверсі персоналу і так вистачає. Леві був взагалі не проти, умови дозволяли взяти зеленого юнака під своє крило і навчити всьому необхідному, але його дивувало те, як хлопець зміг домогтися практики в Стенд-Айленді. І саме це змусило завідувача погодитись і подивитися на студента.
Інтерном виявився хлопець майже на дві голови вище Аккермана, з каштановим скуйовдженим волоссям і смарагдовими очима мигдалеподібної форми, по-дитячому великими як для хлопця двадцяти трьох років. На його обличчі красувалася безтурботна щаслива посмішка, що одразу почала дратувати Леві з першої секунди їхньої зустрічі – бач чого, приперся ніби в цирк, радіє немов дитина.
– Я Ерен Єгер, – представився юнак, стоячи перед столом завідувача. На плечі бовтався рюкзак, в який, як вирішив Леві, мамка поклала щонайменше три лотки їжі, щоб масюнічка не зголоднів. Він здивувався своєї роздратованості, що так швидко і різко вийшла з берегів, але вдіяти нічого не міг. Мабуть, прихований мазохіст.
– І? Де навчався? Чого хочеться?
– Я закінчив магістратуру Челмсфордського медичного університету і тепер хочу практикуватися у напрямі психіатрії.
– Гаразд. Давай сюди документ з оцінками, я хоч подивлюся, чи немає в тебе ідіотії.
– Я можу логічно висловлювати свої думки, тож я точно не підходжу на роль ідіота, – з добродушною усмішкою зауважив Ерен, зовсім не образившись.
Леві закотив очі:
– Гаразд, але я все одно перевірю, що ти хоча б не імбецил.
Зважаючи на тверді п’ятірки в атестаті, на які з хвилину дивився Аккерман, зелений інтерн не був навіть дебілом. Жаль, доведеться ставити інший діагноз.
Леві повернув папір назад і підписав деякі документи, підтверджуючи, що бере хлопця на практику.
– Поки я закріплю тебе за Петрою Рал, вона тут усі п’ять днів, тож буде чим зайнятися, і не залишишся на самоті. Але вона сама ще зелень, тож якщо буде можливість, навчайся у Майка Закаріаса чи Ерда Джина. У них більше досвіду. Є питання?
– Так. Ви не представилися.
Леві підняв на хлопця важкий похмурий погляд.
– На табличці біля дверей прочитаєш. Зовні. А тепер підвівся і вийшов.
Ерен знітився, підхопив зручніше рюкзак і вискочив за двері, щоб зайвий раз не докучати завідуючому.
Півдня Леві провів на зборах, прозвітував про виконану роботу, послухав мало цікаву інформацію про нововведення, привітав з днем народження колегу. Коли Леві повернувся у відділення, він застав новенького в компанії пацієнтів, з якими грав у морський бій. Весь простір заполонили сміх і балачки, і лікарня мимоволі стала нагадувати дитячий садок.
Леві згадав себе, коли після закінчення університету пішов до інтернатури. Хороший атестат та величезна кількість прочитаних книг з медицини виявились нічим порівняно з реальною практикою. До деяких речей він був просто не готовий. І найважче виявилося людське співчуття. Коли плакали родичі над померлими. Коли кричала від болю людина, якій нічим не можна було допомогти. Згодом Леві загартувався і, вступаючи в ординатуру, став холодним і розважливим. Геть емоції, його справа – лікувати, швидко та професійно.
Леві сподівався, що сяючий безтурботною посмішкою Ерен Єгер з часом навчиться не лише посміхатися хворим, а й лікувати їх.
Хоч би як Ханджі не хотіла приїхати на новосілля до Леві, побачитися вони змогли лише під кінець місяця. Єдина більш-менш пристойна кав’ярня Колчестера «Прянощі» була схожа на житло вампіра – до Хелловіну приміщення вирядили в штучне павутиння, усюди наставили гарбузів, повісили паперових кажанів. Не обійшлося і без «оригінальної» відсебеньки в меню: пальці-сосиски відьми, очі троля з желе, смажена печінка русалки, та інша гидота, від якої у Леві зводило зуби. Він наполегливо попросив офіціанта зробити простий чорний чай і не кидати в нього «будь-яке, типу жахливе, сміття». На відміну від нього, Ханджі була в захваті від тематичних нововведень у кафе і замовила собі пиріг з кров’ю, а її хлопець і за сумісництвом колега – Мобліт – салат з комах. Насправді їхні страви виявилися звичайним кексом з вишневим джемом усередині та фруктовим салатом із желейними тарганами.
– Миліший заклад! – пищала радісна Зої. – У Челмсфорді ще й не починали прикрашати, хоч залишилося лиш три дні. Навіть сумно. Ми з Моблітом збираємось вирізати купу Джеків і подарувати всім на роботі. Як тобі ідея, Леві? Ми тобі вже вирізали, гарбузинка лежить у пакеті із подарунками. Можеш зараз подивитися, мені важлива твоя думка, – Ханджі тріщала без кінця, а Леві лише розсіяно кивав, ховаючи обличчя за чашкою гарячого чаю.
– Як тобі нова робота? Вже влаштувався? – втрутився Мобліт, залишивши Ханджі розмовляти самій з собою.
– Все добре, – Аккерман пожвавився – розмови про роботу його цікавили більше, ніж обговорення вирізаних гарбузів, – я маю свій кабінет, відмінний штат співробітників і спокійних пацієнтів. Чого ще й бажати для щастя.
– Це точно, – посміхнувся Мобліт. – Мабуть, і зарплата добра?
– Доре-ечі! – раптом стрепенулась Ханджі, не давши розкрити Леві рота. – А ти чув легенди, що ходять у Стенд-Айленді?
– Ні, дурна, я не розвішую вуха і не веду пустих розмов з колегами, – пирхнув той.
– А даремно! Між іншим, я багато цікавого дізналася про твою лікарню. Про неї хто тільки не говорить! Навіть в Інтернеті повно інформації. Кажуть, там багато примар!
– І що? Я вже чув це від одного хлопця у маркеті. По-моєму, це справжня маячня.
– То ти ще не зустрічав їх? – Ханджі наголосила на останньому слові.
– Звичайно, ні.
Мобліт і Ханджі помітно понурилися – такі дорослі і серйозні люди, але дізнайся їх ближче, і виявиться, що вони жах як люблять слухати страшні історії. Леві в їхній компанії був найсерйознішим, і, можливо, навіть нудним. «Примар не існує» – твердив він і повторював те саме на вампірів, перевертнів, циклопів та інших істот.
– Ти працюєш у першу зміну, звичайно, нічого не побачиш і не почуєш. А треба на ніч залишитися, – підбадьорився Мобліт від думки, що зненацька прийшла у голову. – Привиди ж вночі з’являються.
– Взагалі-то, сон мені дорожчий і заради таких дурниць я не жертвуватиму їм.
Ханджі хитро вишкірилася:
– Левичку, ти просто боїшся, от і все, – вона точно знала, на які місця тиснути. Леві вмить напружився. Він знав, що піддаватися таким викликам справа школярів, але ненавидів, коли йому казали, що він чогось боїться.
– Не городи нісенітницю, чотириока, – зашипів Аккерман.
– Ой, наш коротун розлютився, – безстрашно вигукнула Ханджі. – Бачу, аж піджилки затремтіли, як ти намагаєшся приховати свої страхи.
Мобліт закивав, але вголос піддакувати не ризикнув, бачачи, як Леві стає похмурішим за хмару. У сірих очах танцювали вогники люті. Якби зараз говорила не Ханджі, а хтось інший, він би давно вже лежав у білих капцях ногами на вихід.
Раптом злість відринула від Аккермана. Він зрозумів, що веде себе немов хлопчисько, психуючи через якусь суперечку, і воно того точно не варте. Стукнувши долонею по столу, він кинув:
– Чорт із вами! Я піду на нічну зміну, але всього один раз і для того, щоб розвінчати ваші безглузді марення.
Парочка засяяла. Ханджі переможно потерла долоні:
– І візьмеш із собою когось, а вночі подзвониш, і він підтвердить, що ти на роботі.
Заливши в себе залишки чаю, Леві буркнув щось нерозділене під ніс і взявся за пальто. Ніхто не сумнівався, що обіцянка буде стримана, тож компанія залишила заклад у веселому – окрім Аккермана – настрої.
Наступного дня Леві вніс корективи до розкладу. Нічників в особі Гюнтера і Беннета він відпустив на позаплановий вихідний, собі проставив вечірню зміну і, вдало зустрівши в ординаторській санітарі Ханнеса, який завжди працював у денну, оголосив його своїм нічним напарником.
Сказати, який жах застиг на обличчі Макконері, це нічого не сказати. Його буквально пробило струмом, і він застиг, бліднучи на очах. Крім санітара, в ординаторській сиділи майже всі співробітники відділення. Вони співчутливо глянули на Ханнеса.
– Містере Аккермане, я розумію, що як ваш підлеглий, я повинен беззаперечно підкорятися, але що завгодно, тільки не просіть виходити на нічну!
– Чого це? – скинув брову Леві і додав для більшого ефекту. – Боїшся примар?
Усіх пересмикнуло, крім Ерена – він не розумів загального страху і просто з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається. Безумовно, до нього вже доходили чутки про привидів, але чи вірив він у них? Судячи з обличчя, ні.
– Вам може здатися це смішним, – сказала Петра, – але тут і справді водиться чортівня ночами…
– Я не хочу цього чути, – суворо гаркнув Аккерман. – Ви психіатри, а не школярі. Які ще привиди, ви у своєму розумі?
– Але це правда! – вигукнув Ханнес, блідий, як смерть.
Обличчя Леві почервоніло. Його дратували ці розмови про примар, всі наче збожеволіли на цій темі.
– Значить так, – почав він максимально спокійно, дивлячись на Макконері, – я тебе позбавляю премії в цьому році. Завтра вийду на зміну я і… – він глянув на присутніх, – …і Єгер. Чи ти теж боїшся?
– Ні, сер, – тремтячим від несподіванки голосом відповів той.
– Якщо я не побачу жодних привидів – а я звісно їх не побачу – намиватимете відділення до блиску. Макконері, – Леві звернувся до санітара, – запишешся на прийом до будь-якого психіатра не зі Стенд-Айленду, і після принесеш мені докладний звіт лікаря. Хочу впевнитись у твоїй адекватності.
Той кивнув і шумно проковтнув грудку в горлі. Леві різко обернувся до графіка на стіні, поміняв магніти навпроти свого імені та Єгера, і, кинувши злий погляд на підлеглих, твердим кроком вийшов із ординаторської.
День, що залишився, всі ходили як шовкові, і люб’язно занесли перед відходом додому свої звіти про виконану роботу. Говорити Ерену, о котрій завтра приходити, Леві не збирався, сподіваючись, що хлопець і сам знає.
Він глянув на календар на столі. Нічна зміна в Хелловін – що може бути веселіше.