Повний текст

Наступного ранку, привівши себе в порядок і швидко покінчивши зі сніданком, Леві запланував поїздку до лікарні, щоб подивитись на нове робоче місце. Думки про нову посаду трохи хвилювали його. Леві гадав, скільки людей буде у його підпорядкуванні і скільки хворих, які порядки у відділенні і як довго він звикатиме до оточення.

Аккерман вдягнув сірий у клітку костюм і білу сорочку з вузькою краваткою, взяв сумку з документами, блокнот і ручку про всяк випадок, і вийшов на вулицю. День, як і всі попередні, видався погожим. Незважаючи на прохолодне повітря, сонце зігрівало. Птахи щебетали, комахи дзижчали в квітах.

Зупинка була за десять хвилин ходьби. Поки Леві йшов по усипаному листям тротуару, по дорозі зустрічалися місцеві жителі. Жінки привітно посміхалися, чоловіки піднімали капелюхи: «Доброго ранку, містере Аккермане» – віталися вони, вже дізнавшись про ім’я, мабуть, від балакучого касира «Великого Тедда». Леві навіть встиг познайомитися з нудотно милою старенькою, що представилася Аланою Вотсон. Вона як спеціально стирчала на своєму ганку і була така рада зустріти новенького в містечку, що спробувала затягнути його на пиріг з чаєм, але не на того напала. Леві вправно викрутився з ситуації, просто вдавши, що не почув її пропозиції і, попрощавшись, прискорив крок. На майбутнє він вирішив оминати будинок Алани десятою дорогою.

 

 

Автобус торохтів не менше півгодини старою дорогою, вздовж якої тяглася лісосмуга. «Тут легко можна сховати труп», – чомусь подумав Леві, згадавши заїжджені новини, в яких що не день, то злочин різної тяжкості.

За думками чоловік не одразу помітив, як автобус зупинився на кінцевій. Слідом за кількома пасажирами, які їхали з ним, Леві покинув салон. Він ніколи ще не бував тут, а всі робочі справи залагодив по телефону, тому пейзаж, що відкрився, дивував. Дорога від Колчестера до Стенд-Айленда тяглася через поля вздовж лісосмуги, і закінчувалася глухим кутом, де розвертався автобус у зворотний шлях. Сама лікарня стояла на узліссі, була обнесена кованим парканом, за рідкісними ґратами якого виднівся величезний квітучий парк. Поруч із входом на територію була облаштована невелика парковка. Леві зітхнув, згадавши, що його машина все ще у ремонті, і пішов до лікарні.

Психіатрична лікарня Стенд-Айленд вражала своїми розмірами та виглядом. Це був старовинний палац у три поверхи, складений з бежевої цегли і майже весь повитий виноградною лозою. Він дивився на кожного приїжджого безліччю витягнутих арочних вікон із ліпниною. Стара руда черепиця на даху подекуди скололася.

Дорога, викладена плиткою, вела до лікарні через гарний доглянутий сад плодових дерев, стрижених туй і кущів троянд. Десь у глибині парку дзюрчала вода – швидше за все, там був декоративний фонтан чи басейн, але Леві цього видно не було. Доріжками неквапливо бродили санітари, що вигулювали пацієнтів. І все це в тиші, яку рідко порушував щебет пташки. Ідилія.

Всередину лікарні можна було потрапити через подвійні дубові двері, важкі та скрипучі, з довгими косими ручками. Леві увійшов усередину і відчув прохолоду, від якої побігли мурашки по шкірі. У літні дні такий холодок рятував від вуличної спеки, але зараз він здався чоловікові неприємним.

Аккермана зустрів великий, з високими стелями, хол, у центрі якого висіла здоровенна люстра. Перед ним були широкі сходи, вистелені потертим килимом, а збоку від неї реєстратура. Леві подався туди. Його підбори дзвінко застукали о мармурову блискучу підлогу.

За стійкою нудьгувала молоденька дівчина в накрохмаленому халаті за фігурою та чепчиком. Вона відірвалася від читання журналу і глянула на Аккермана карими бездонними очима, а вслід додалася посмішка, від чого Леві стало не по собі.

– Доброго ранку, – прощебетала вона, – чим можу допомогти?

– Доброго. Я нещодавно влаштувався сюди завідувачем відділення і завтра повинен бути мій перший робочий день.

Медсестричка одразу відповіла, наче все життя чекала цієї миті:

– Ви містере Аккерман? – Леві кивнув. – Чудово, мене попередили про вас, – вона дістала з-під столу журнал і розкрила його, швидко знайшовши потрібну сторінку. – Та-ак, ви прийняті на посаду завідувача другого відділення. Це другий поверх. Потрібно буде піднятися сходами, повернути праворуч і ви одразу побачите білі двері, над якими висітиме табличка. Вам туди.

– Дякую.

Не бажаючи більше залишатися з цією дивною дівчиною, Аккерман попрямував до сходів і квапливо піднявся нагору. Йому здавалося, що весь шлях, поки його було видно з боку реєстратури, за ним спостерігали.

Леві одразу побачив білі двері з матовим склом, над яким висіла табличка «Відділення №2», і увійшов у них. Минувши невеликий передбанник і штовхнувши другі двері, такі ж, як попередні, чоловік опинився в коридорі з фарбованими кремовими стінами та коричневим ковроліном на підлозі. Уздовж правої сторони йшов ряд білих дверей, що закінчувався глухим тупцем. Зліва були лише одні двері, за ними коридор розширювався, перетворюючись на подобу зали, де розташовувалися дивани, полиці з книгами, стояли квіти в горщиках і хаотично лежали м’яті подушки, щоб пацієнти не морозили собі зад, надумавши посидіти на підлозі.

Було тихо та порожньо. Леві пройшовся туди-сюди і не знайшов жодного співробітника, не кажучи вже про пацієнтів у палатах. Він вже збирався піти до адміністрації, як на виході з’явився молодий чоловік у медичному халаті. У нього було русяве розпатлане волосся і м’який доброзичливий погляд.

– Вибачте, але стороннім до відділення вхід заборонено, – з напускною суворістю промовив незнайомець. – Дні відвідувань ви можете дізнатись у реєстратурі.

– В курсі, – кивнув Леві. – Я новий завідувач цього відділення, Рівай Аккерман.

Лікар зробив крок уперед:

– Вибачте! Вашу фотографію нам на зібранні не показували, і я не знав, як ви виглядаєте. Ще раз вибачте, – він винувато посміхнувся і простягнув розкриту долоню. – Я Фарлан Чорч, психолог.

Обмінявшись потисками рук, Леві окинув поглядом навкруги:

– Завтра в мене перший робочий день і я хотів би дізнатися всі нюанси.

– Нема проблем, я можу допомогти. Саме зараз вільний, – Фарлан задзвенів ключами, дістаючи їх з кишені. – До вас я обіймав посаду завідувача приблизно півроку і, чесно кажучи, здорово вимотався. Ну, знаєте, крім діагностики та розмов з пацієнтами, потрібно писати купу звітів та сидіти на нудних зібраннях. Я радий, що ви прийшли, і тепер я зможу займатися своєю роботою.

Першим Леві показали кабінет завідувача – ті самі одинокі двері зліва. Чорч відімкнув їх і завів нового господаря всередину.

Приміщення було прямокутним і невеликим, зі скрипучим паркетом і білими шпалерами з ледве помітним візерунком. Велике напівкругле вікно на дальній стіні давало багато світла, за ним виднівся гарний лісовий краєвид. Через старі щілини в дерев’яній рамі сочився холодний осінній протяг. З меблів: письмовий стіл, шкіряне крісло за ним, пара стільців для прийому відвідувачів та три шафи для зберігання документації, розміщені літерою Г біля входу. На стелі скромний круглий абажур. Не так пафосно, як у холі, але й не зовсім погано, як у сільських лікарнях.

– Непогано, – оцінив Леві, уважно оглядаючи свою обитель. – Щоправда, з вікном доведеться попрацювати.

– Що є, то є, – знизав плечима Чорч. – Можу запропонувати обігрівач, у нас є запасний у коморі. – Леві кивнув головою, а психолог, плеснувши в долоні, показав на вихід. – Думаю, у вас ще буде багато часу ознайомитися з вашим кабінетом. Ходімо, я покажу все інше, поки пацієнти на обіді і ми можемо спокійно поблукати лікарнею.

Вони вийшли. Фарлан замкнув двері, урочисто вручив ключі Аккерману, і продовжив:

– Наша лікарня складається з центрального корпусу, пральні, складу та закритого корпусу в лісі. У тій будівлі лежать найважчі випадки. Туди так просто не потрапиш, потрібна спеціальна перепустка. Тож не будемо про неї.

Щодо нашого корпусу, то на першому поверсі розташована їдальня, реєстратура та відділення №1, поділена на два крила: 1-А та 1-Б. Там лежать майже здоровані: легкі ступені депресії, тривожності і таке інше, ну і ті, хто повинен щороку відлежуватися для довідки. Загалом, суцільна нудьга. На другому та на третьому поверхах містяться пацієнти середньої тяжкості з тривалим перебігом хвороби, шизофреніки, біполярики, розумово відсталі, з поведінковими синдромами і емоційними розладами,… коротше, кого тільки нема. І обов’язково безпечні для себе та суспільства, – акцентував на останньому Фарлан.

Загалом на наше відділення припадає сорок вісім осіб на дев’ять палат. З персоналу: три лікарі-психіатри, один психолог та десять санітарів. Прогулянками, душем і їжею займається молодший мед. персонал, – вони зазирнули в кілька палат: інтер’єр був таким самим, як у коридорі, стояли акуратно заправлені ліжка з тумбочками біля кожної, на вікні висів візерунковий тюль. Фарлан повів Леві до вбиралень, продовжуючи. – Санітари завжди знаходяться на місці, чергують вдень і вночі, позмінно. З лікарів, у нас Ерд Джин і Майк Закаріас – вони працюють тиждень через тиждень – і Петра Рал, вона тут усі п’ять днів. Новенька зовсім, нещодавно ординатуру закінчила, – туалетів було два: один службовий, інший для пацієнтів. Леві помітив, що в загальній вбиральні жахливо протягає і надто волого. Фарлан показав велику душову без кабінок. – Пацієнтів купаємо через день, окремо жінок та чоловіків. Воду пускаємо теплу, звичайно, не виверги ж якісь, як буває в інших лікарнях.

Якось непомітно за розмовою вони зайшли до ординаторської, що була навпроти кабінету завідувача. На відміну від його власного кабінету, тут було тепло і затишно: жовті шпалери в квіточку, міні-кухня біля входу, посередині диван і кілька крісел, два комп’ютерні столи і кілька шаф з паперами. Інтер’єр доповнювали численні квіти у горщиках та плакати на медичну тематику. Леві помітив брудні філіжанки на столі і відзначив, що прибратися в ординаторській не завадило б.

Фарлан підвів Леві до великої магнітно-маркерної дошки:

– Це найголовніше місце у всьому відділенні. Дивіться, – він показав на розкреслений на дошці графік, суцільно заліплений синіми, зеленими та червоними круглими магнітами, – тут ми відзначаємо свої зміни.

Чорч розповів про розклад, о котрій годині приходити і йти. Він при Леві вписав його ім’я та прізвище і, взявши жменю магнітів з коробочки, що стояла на столі, наліпив на дошку п’ять червоних і дві зелені. Розібратися у всьому було не складно: денні зміни позначали червоні магніти, нічні сині, а вихідні зелені.

Кинувши погляд на годинник, Фарлан з жалем констатував, що час добігає кінця і йому треба вже братися за роботу. Запропонувавши проводити до виходу, Чорч показав і свій кабінет – маленька кімнатка знаходилася на цьому ж поверсі, але за межами відділення.

– Думаю, ви швидко познайомитеся і потоваришуйте з усіма, – усміхався він, сунувши руки в кишені, і повільно спускався центральними сходами поряд з Леві.

– А де зараз усі пацієнти? – спитав Аккерман, коли вони зійшли з останньої сходинки.

– Після обіду їх ведуть на прогулянку. Якщо вам пощастить, ви побачите їх у саду. Але зазвичай вони гуляють на задньому дворі, там є невеликий спортивний майданчик і навіть басейн. Щоправда, він уже не працює. Ну що ж, був радий з вами познайомитися, містере Аккерман.

– Взаємно, містере Чорч, – з тінню посмішки відповів Леві і вони потиснули на прощання руки.

– Думаю, ми станемо відмінними друзями, – кинув слідом Фарлан, поки двері зачинялися за спиною Леві.

– Не виключено, – сказав сам собі Аккерман і попрямував доріжкою. Наручний годинник показував без п’ятої години і він здивувався, як довго вони, виявляється, ходили.