Бабине літо вступило у свої права на початку жовтня. Дерева рясніли під сонячними променями червоними, помаранчевими та жовтими фарбами. У повітрі стояв запах паленого листя і сухої трави. Птахи надривали свої голоси в останніх піснях цієї осені. Так, воістину благодатна пора.
У салоні міжміського автобуса людей сиділо небагато. Годинник показував дванадцяту і більшість людей зараз перебували на роботі чи навчанні, тому основний контингент салону складали пенсіонери та діти. І серед них всіх виділявся один низькорослий чоловічок, надто блідий для минулого спекотного літа і надто похмурий для сонячного дня. Він сидів у вовняному коричневому піджаку та білій сорочці з розстебнутою парою верхніх ґудзиків, і притулившись до вікна, дивився на краєвид, що проносився повз нього. У чорному волоссі грали відблиски, а в сталевих очах відбивалося синє небо.
Щоб не чути бубніж інших пасажирів, Леві слухав пісні Scorpions, щільно заткнувши вуха навушниками. Музику він любив з дитинства і не абияку, а добірний рок і класику, яку роками збирав і колекціонував на дисках, у комп’ютері та плеєрі. Насолоджуючись улюбленими мелодіями, Леві не міг не радіти доброму дню, хоч на обличчі було написано зовсім інше. Що вдієш – він був майстром емоційного маскування.
Серед ще зелених, з жовтими плямами, луків та лісів почали траплятися ферми, а за ними дедалі частіше котеджі. Незабаром автобус в’їхав на головну вулицю міста. Колчестер був невеликим, лише на тисячу-другу жителів. У центральній частині знаходилися магазини, кафе та школа, на периферії – приватні двоповерхові будинки з акуратними галявинками та садками плодових дерев.
В один із таких будинків і переїхав з недавнього часу Леві. До цього дня він бував у новому житлі всього кілька разів, але залишився задоволений вибором. Дитинство Леві прожив у селі, а в юності він переїхав у місто і той так йому не сподобався, що повернення в тихе передмістя дуже тішило.
Автобус зупинився біля центральної зупинки Колчестера і пасажири повалили один за одним тісним натовпом. Леві розсудливо не штовхався і терпляче вийшов останнім. Він планував зайти в магазин і купити чогось для сьогоднішньої самотньої урочистості, що зветься новосіллям.
Поки йшов вулицею, йому посміхалися зустрічні люди. Тут усі знали один одного і коли з’являвся новенький, це ставало темою для розмов на найближчі кілька тижнів. Сьогодні точно хтось розповість, як бачив незнайомого симпатичного чоловіка в містечку, і який явно переїхав до них, судячи з об’ємної сумки в руці. А потім чекай допитливих тіток з пирогами у себе на порозі.
Тихо брязнув дзвіночок на вході єдиного в окрузі маркету «Великий Тедд». Леві швидко пройшовся вздовж стелажів і заповнив кошик продуктами першої необхідності, обов’язково додавши до них три упаковки чаю. Останнім у кошик опустилася пляшка червоного напівсухого.
– Доброго дня, – усміхнувся йому за касою молодий хлопець у зеленій кепці з логотипом магазину.
Леві кивнув, не дивлячись. Касир взявся пробивати продукти та зупинився на пляшці вина.
– Паспорт покажете?
– Я не настільки зелений, щоб питати у мене паспорт, – очі кольору хмари примружилися.
– Ви дуже молодо виглядаєте, – скромно посміхнулися у відповідь. – Приїхали до нас на постійну?
– Так, житиму тут.
Леві зовсім не горів бажанням так швидко заводити знайомства. Хоча, звичайно, Ханджі йому всі вуха продзижчала про це, заздалегідь наставляючи, і мало не склала зведення правил, як поводитися на новому місці і як знайомитися з місцевими жителями. Це був повний абсурд і Леві якнайшвидше повідомив їй про це, порадивши витратити енергію на щось інше, більш корисне.
– Я Метт Полсон. Касир, комірник і прибиральник цієї крамниці, – хлопець простягнув долоню для рукостискання. – А ви?
– Рівай Аккерман, новий лікар-психіатр у лікарні Стенд-Айленд, – сказав Леві, не звернувши уваги на жест.
– Круто! – закивав Метт. Простягнутою даремно рукою він почухав у себе за вухом, ніби так і планував зробити з самого початку. – Стенд-Айленд – наша визначна пам’ятка, найстаріша психіатрична лікарня в країні. Кажуть, там багато примар. Чи не боїтеся?
Леві пирхнув і нагадав:
– Я психіатр.
– Ну так, точно, – Метт дістав поліетиленовий пакет з-під прилавка і хотів було скласти в нього покупки, але Леві похитав головою.
– Краще паперовий.
– Слідкуйте за екологією?
– Щось типу того. І давай швидше, – насправді шарудіння поліетилену просто його дратувало і нічого більше.
Леві не хотів особливо світитися, а Метт, на його думку, вже й так багато інформації витяг. Тепер в обхід лікарні будуть шастати на «прийоми» всі кому не лінь, і пофіг, що не його профіль.
Леві підхопив пакет продуктів та пішов на вихід.
– До побачення, містере Аккерман!
– Ага, – байдуже кинув той.
Леві не раз доводилося зустрічатися з відвертим сумнівом у своїй професійній діяльності з боку старших колег. Вони вважали, що бути хорошим лікарем молодше сорока неможливо. І Леві приходилося не раз доводити свої знання та навички, щоб заткнути за пояс зарозумілих старперів. Так він пробивав собі шлях, починаючи з коледжу та продовжуючи в університеті, хапаючись за будь-яку роботу та додаткові навчальні курси. У підсумку Леві Аккерман закінчив свій тернистий шлях із червоним дипломом у руках та з затишним кабінетом психіатра у міській лікарні Челмсфорда графства Ессекс.
За розподілом Леві чесно відробив два роки. Він нажив собі трохи друзів і трохи більше недоброзичливців, а також непогані статки, щоб перестати бути бідним студентом, яким він був під час навчання. Ханджі – близька подруга – тепер часто жартувала, що для повного щастя Леві не вистачає дружини та пари дітей. Леві культурно мовчав на її зауваження. Він мав настільки жахливий характер, що до своїх двадцяти восьми років інтимні стосунки можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Тому побудувати гідний осередок суспільства Леві навіть не мріяв і мріяти не хотів. Залишалася кар’єра і, якщо бути чесним, це єдине, що по-справжньому захоплювало його.
– Отже, вони надіслали тобі листа? – поцікавилася Ханджі, в якої мало не тряслися окуляри від нетерпіння.
Вони вдвох сиділи за високим столиком у барі, оповитому напівтемрявою. Грав блюз, на сцені співала фігуриста дівчина у темно-синій сукні, посипаній блискітками, і грав на саксофоні молодий темношкірий хлопець.
Леві покликав Ханджі до бару, бажаючи поділитися новинами. Він зберігав непроникний вираз обличчя, як і завжди, що страшенно дратувало жінку: «Я тобі не клієнт на прийомі, щоб робити таку пику. Гей, Леві, посміхнися хоч трохи!». Насправді всередині Аккермана все шаленіло від радісного збудження. Він ледве встиг витягти довгастий конверт із внутрішньої кишені піджака, як Ханджі вихопила його і почала потрошити.
– Легше, очкаста, він тобі нічого не зробив, – спробував осадити запал подруги Леві, дивлячись, як та витягує листа з конверта, зминаючи своїми довгими всюдисущими пальцями папір, і починає вчитуватися.
– Що? Це правда? – хвилина подиву на обличчі Ханджі змінюється щасливим вереском, на який усі обертаються. – Вони взяли тебе до Стенд-Айленду? Серйозно? Леві! Леві, це ж… – від бурі емоцій вона хватає Аккермана в оберемок і міцно затискає в обіймах, ніби дружина, яка щойно дізналася про підвищення чоловіка.
Леві ледве виривається з її чіпких рук:
– По-моєму, це я мушу скакати зараз від щастя.
– Тоді чому не скачеш? – питає та, скалячись мов божевільна.
Леві пирхнув і відвів погляд. Ханджі знала, що не та це людина, щоб верещати від щастя, але в душі він точно радіє! Вона замовила у офіціанта по келиху найкращого вина, що було в закладі, і звернулася до Леві:
– Це справді круто, я за тебе дуже рада!
– Дякую, – пом’якшав Аккерман, відчуваючи щирість у її словах.
Разом вони випили за вдале запрошення на роботу, а потім Ханджі цілком очікувано показала на якесь вульгарне дівчисько неподалік і шепнула:
– Як щодо познайомитися з ким-небудь? Та цілком собі непогана.
– Непогана, – погодився Леві. – Тому нікуди не піду.
– Чому? – здивувалася Ханджі, адже він щойно погодився з нею.
Аккерман втомлено цокнув:
– Я настільки жалюгідний, що ти шукаєш для мене не хороший варіант, а лише непоганий?
Насправді йому було байдуже. Але підчепити Ханджі – це святе.
Жінка досить різко зіпхнула Леві з високого стільця, через що той мало не впав на підлогу, і підштовхнула в плечі:
– Не викаблучуйся, Аккермане. Ти знаєш, що я вмію вибирати жінок. Іди й познайомся, годі сидіти в незайманих.
– Я не незайманий, – огризнувся він. – Краще б собі мужика знайшла, скажена.
– Ой, щось не пригадаю, щоб тебе хоч одна в ліжко затягла з того часу, як ми тут випускний відзначали, – захихотіла Ханджі, проігнорувавши інші слова друга. Вже вона знайде собі пригод цієї ночі, турбуватися не варто.
Леві зітхнув. Ай, чого втрачати? У нього до того ж добрий настрій, може й вийде щось. Все-таки Ханджі має рацію, сексу в нього давно не було, а самозадоволення будь-кому з часом набридне.
– Привіт, – зробивши максимально доброзичливе обличчя, почав Леві, підходячи до дівчини.
Далі була довга розмова, цілком собі цікава, пара пляшок алкоголю та брудні поцілунки у підворітті. Коли справа дійшла до найінтимнішого, Леві раптом зрозумів, що в нього немає презервативів, а нова подружка мало того, що їх теж не мала, так ще була згодна зайнятися сексом без них. Уявивши, зі скількома вона так спала до нього, Леві не зміг витримати більше ані хвилини поряд і ретирував. Вже вдома він півгодини намивав спочатку руки з милом, а потім і все тіло. Що ж, секс доведеться відкласти на невизначений час.
Що ж до історії зі Стенд-Айлендом, то незабаром після того випадку в барі Аккерман написав заяву на звільнення, продав квартиру в Челмсфорді і на виручені гроші купив будинок у Колчестері. На все про все пішло не більше місяця.
Стенд-Айлендом була старовинна психіатрична лікарня, куди по першокласну допомогу привозили хворих з усієї країни. У колишньому палаці функціонувало три стаціонарні відділення, розділені за ступенем тяжкості захворювання. Працювати там було мрією кожного амбітного лікаря, адже колчестерська лікарня була символом якості, солідним і серйозним місцем.
Скільки про це говорили студенти під час навчання! У медичному університеті серед студентів кафедри психіатрії відбувалося неабияке змагання за право хоча б попрактикуватися у стінах Стенд-Айленда. Щоправда, лише одиниці з горем навпіл проходили хитромудрий залік головного лікаря лікарні, після якого той вирішував, брати студента на практику чи ні, і звичайно, в результаті нікого не брав. Леві жодного разу навіть не пробувався, знаючи, що питання ставлять там такі, на які ніхто не зможе відповісти. Спеціально. Стенд-Айленд ніколи не приймав охочих, він сам розсилав запрошення тим, хто йому сподобався. Зі знайомих випускників Аккермана таких не було.
Шанс потрапити до Стенд-Айленду був одним на мільйон. І до неймовірного успіху Леві, йому несподівано пощастило. Лист-запрошення кликало Аккермана на роботу і не просто звичайним лікарем, а завідувачем цілого відділення. Це означало багато – заслуги Аккермана, його праця та відданість справі були справді високі, раз його помітили.
Містечко можна було обійти за сорок хвилин вздовж і впоперек, так що Леві швидко дістався свого нового житла. Цей двоповерховий котедж бежевого кольору з коричневим черепичним дахом був невеликим, з просторим залом, двома спальнями, ванною кімнатою і кухнею. Під великими білими вікнами вітальні, що дивилися на передній дворик, ріс жасмин, а вздовж ганку була розбита клумба з хризантемами та півоніями. Галявина перед будинком рясніла опалим листям від кленів, що росли рівним рядом уздовж тротуару. Безперечно, житло було затишним, а місцева округа тихою та спокійною.
Усередині було темно і пахло пилом. Поставивши покупки на стіл на кухні, чоловік пройшовся по будинку, щоб переконатися, що все гаразд. Світло працювало у всіх кімнатах, меблі, що він забрав із квартири, розставили, як він хотів. Її, правда, було небагато, і будинок виглядав по-сирітськи, маючи лише найнеобхідніше. Але речі – справа наживна і з часом Леві поповнить обстановку і зробить котедж своєю неприступною затишною норою, в якій ховатиметься від усіх.
А поки Аккерман, прикинувши час до вечері, швидко навів порядок, протер пил, замів і вимив підлогу. Коли годинник показав шість, він приготував макарони з щедро натертим сиром і налив собі келих вина, та сів у вітальні перед телевізором. Готувати Леві не любив і назвати себе більш-менш пристойним кулінаром не міг, тому велику частину часу задовольнявся нехитрою їжею, простою і швидкою у приготуванні.
Після вечері Леві ще деякий час сидів на дивані, смакував вино (найдорожче, що знайшлося в магазині) і під бурмотіння телевізора витав у своїх думках. Йому подобалося тут, подобалися зміни в житті. Йому здавалося, що все нарешті складатиметься так, як і має бути у успішного чоловіка – гарний будинок, хороша посада, а потім, як у солоденьких сімейних фільмах, так улюблених Ханджі, він знайде жінку і вони заведуть двох-трьох діточок. Леві пирснув про себе – ну ні, останнє точно не варте його життя. Він вважав себе егоїстом, і стереотипна життєва програма його не цікавила від слова зовсім. Головне, що було в житті Аккермана, хоч він і не зізнавався нікому – допомога іншим. Він пам’ятав один страшний сон, який, на жаль, був дійсністю, коли його мати захворіла на шизофренію і через пару років просто наклала на себе руки, не витримавши. Було жахливо спостерігати за її муками, знаючи, що це не лікується. Ремісій не було, тільки безперервні галюцинації та голоси в голові. Один суцільний жах протяжністю в два роки і коротка смерть, що полегшує, наприкінці.
Потім, вже навчаючись в університеті, Леві читав багато, неймовірно багато книг з психіатрії та психології, відпрацьовував на практиці у лікарнях за трьох, і остаточно переконався у своєму, як він вважав, призначенні. Смерть матері, хоч і болісно, але сприймав філософськи – життя просто показало йому, чим він має займатися.
Задзвонив телефон. Леві отямився від своїх думок.
– Алло?
У слухавці зашурхотіло і радісний голос промовив:
– Привіт, Леві! – Ханджі. – Як новий будинок?
Чоловік посміхнувся:
– Вітаю. Мені подобається. Тут тихо.
– Це просто чудово! Як щодо того, щоб відзначити новосілля?
Леві подивився на недопитий келих і зітхнув:
– Я вже.
– Як?!
– Забий, це було неофіційно. Я планував, як більш-менш облаштуюсь, покликати вас.
Запрошувати когось у будинок, де поки що столу обіднього немає, погана ідея, так вважав Леві. Він любив, щоб усе було ідеальним.
У слухавці почулося обурення:
– Але це тоді вже не новосілля виходить, а казна-що! Так, я приїду до тебе наступними вихідними, заразом подарую тобі щось для облаштування будинку.
– Ага, кавоварку подаруй. Її мені так не вистачає.
– Леві, ні! – обурилася Ханджі. – Згадай свій шлунок, який ти вперто ігнорував, і чим усе скінчилося. Тепер каву пити не можна, скільки разів говорити! І їсти абищо теж, якщо ти забув. Дорослий чоловік, а…
Каву Леві любив шалено і до минулого року балувалася нею по кілька разів на день, поки не довелося звернутися до лікаря з пекельними болями в шлунку. Тоді сумна новина розкрилася, потім довгий курс лікування виразки та строга дієта, деяких принципів якої він досі дотримувався. І, звичайно, на вимогу Ханджі, з кавоваркою довелося розпрощатися і перейти на неміцні чаї. На диво, Леві досить швидко став «чайним наркоманом», як жартувала подруга. Він перепробував уже стільки сортів, що і з рахунку збився, і міг по праву вважатися профі у різновидах цього напою. Незважаючи на це, кава все одно залишалася фаворитом.
– Та я знаю, – буркнув Аккерман. – Пожартувати вже не можна.
– Ну й жарти в тебе… Ай! Марто, припини! – закричала в слухавку Ханджі. – Леві, вибач, мій щур хоче відкусити мені пальці! Зателефонуємо пізніше!
Леві не встиг попрощатися, як дзвінок обірвався. З хвилину він дивився на погаслий екран. Він познайомився з Ханджі на конференції з мікробіології та біохімії. Вона виступала з доповіддю про якісь віруси, якими заражала черепах, а він – про вплив менінгіту на психіку. Якось Ханджі стала цікавою його доповідь, і на каві-брейку вона підійшла до нього. Так почалося їхнє спілкування. На той час вона навчалася у класичному університеті на молекулярній біології та вірусології, і мріяла в майбутньому стати вченою. Напевно, подібна специфіка майбутніх професій здружила їх. Леві часто бував у неї в лабораторії і проводив експерименти на щурах, перевіряючи вплив психотропних препаратів на мозок і спостерігаючи супутню поведінку. Це у майбутньому і стало темою його диплома.
Леві полежав з півгодини на дивані і вирішив, що час лягати спати. Виплеснувши залишки вина в раковину, він вимив келих і, зависнувши на хвилину над розстеленим рушником для сушіння, подумав, що більше пити наодинці не буде. Надто сумно.