Коли дні стають довшими і сонце починає гріти більше, виходить у світ чорний кіт. Уважні янтарні очі споглядають цей світ, шерсть виблискує на сонці переливаючись, а чиясь ніжна душа ховається в білих вусах, застрягши на самих її кінчиках.
— Няяяв, — коротко сповіщає він про свою присутність господарку, яка саме поринула у книжковий світ, сівши на бетонних сходах, що ведуть до звичайнісінької на вигляд домівки.
Але насправді вона не звичайна. В ній ховається море. Грає в перегони зі сріблястими хвилями, лякає гомінливих чайок. Захищає дітлахів, трохи лякає, щоб вони не заходили надто далеко, а також творить ніжну пісню для споріднених душ, які знайшли тут затишок, в оточенні одне одного та усамітнення, супроводжувальний хіба що ледь чутним шепотінням піску. Там лунають слова кохання, схвильовані викрики, сміх. Там лунає життя.
Всміхнувшись своїм думкам, дівчина перевела погляд на свого пухнастого друга та легенько провела рукою по м’якій шерсті.
— Як думаєш? Шайні вже приготувала щось для нас? — припустила вона, коли прохолодний вітерець торкнувся її агатового волосся. Це змусило на хвильку примружитись, та притримати рукою зачіску яка вже грозилась розпастись. А коли знову відкрила, то раптом помітила, що кота і слід простив. — Хо? Ти де пустунчику? — заходилася шукати, притримуючи сукню, на чорному оксамиті якого виблискували зірки.
— Няяв, — почулося вже десь з глибин саду, розташованого навкруги одинокої будівлі, так наче він захищав її від сторонніх людей, від усього світу. Десь там вдалечині, на блакитному бархаті неба виблискувало лаковими цяточками кругле світило, чиї картонні промінчики ліниво простягали свої довгі руки до ілюзорної землі, створеної квітучими чарами юної леді. Аж раптом вуха вловили якийсь дзенькіт.
Повз її чобітки полетів різноколірний вихор. Підхопив поли сукні, стрімко крутнув і понісся далі до самого сонця!
— Ой, лишенько! — тільки й встигла мовити, коли вогонь охопив зірку, жадібно з’їдаючи ласощі. — Зупинись, не роби цього! — побігла, заламуючи руки в страху, швидше туди, до краю світу, хотіла встигнути, плекала бажання врятувати хоч промінчик, — Як же мені бути без сонця? Я так не можу…. жити без сонця.
Світило згоріло і тепер нічому було освітлювати прекрасний сад. Ромашки враз поховали свої голівки й ніби вжались, притулившись одна до одної, а між їх тендітними пелюстками почувся плач, що йшов з середини серця господарки.
Темні пасма впали на тремтячі плечі. Вона сиділа і просто дивилась перед собою, стискала в пальцях сукню, що розтеклась навколо нею килимом, та намагалась віднайти назву почуттю, яке враз охопило хитку домівку. Затишок перетворився на шторм. А свідомість заховалась кудись далеко, у найтемніші товщі води. Туди, якомога далі, до планктону та великих морських створінь. І певно пірнула на довго, бо навіть не зрозуміла в який момент вуркотливі кити перетворились на юнака, що он тепер стояв перед нею з крихітною білою квіткою в руці.
— Дозволиш?
Дівчина повільно підвела голову та побачила білосніжну руку, яка запрошувала підвестись. При цьому було відчутно, що її не змушують, хоча і сподіваються на згоду. На це вказувало легке тремтіння. Муна дозволила собі легку посмішку, помітивши це.
— Авжеж.
***
Цвіркуни супроводжували легку ходу юнака та його супутниці. Його злегка завите волосся ніби підсвічувалось слабим фіолетовим сяйвом, освітлюючи їм шлях, в янтарних очах грали зорі, а на вустах застигла котяча посмішка. Вона не знала куди вони йдуть, та чомусь була впевнена, що їй сподобається. Тепле передчуття переслідувало протягом усього шляху, тож лише діставшись краю, вирішила запитати:
— Хто ти?
— Ти знаєш, — загадково відповіли, ще більше розплившись в усмішці. Після чого повернувсь, завів руки за спину, ніби до чогось готуючись і вступив погляд туди, де ще нещодавно висіло сонце. — Дивись.
Муна хотіла (по)ставити багато запитань цьому хвалькові, навіть губу прикусила від злості, стиснула кулаки… та враз передумала. І справді перевела погляд на вказане місце.
Як раз в цей момент на небесній тверді робилось щось фантастичне, непідвладне людському розуму. Зірки слабо світились білим сяйвом, коли поміж них то там то тут проходив пензлик, залишаючи після себе невидимий слід. Він ніби смакував полотно, підбирав найкращі кольори й поки не наважувався розпочинати реальне творення картини.
Дівчина знову прикусила вуста, але тепер вже від нетерпіння. Її дуже дарувало те, що вона не могла зрозуміти, хоча вона й ніколи того не показувала іншим. Але супутник виявився недоречно уважним і все помітив, не втримав короткого сміху, та одразу ж виправився, вдаючи кашель.
— Я все чула, — відрізала, враз спростовуючи усі його спроби. — Слухай, або ти говориш мені хто ти є, або я цієї ж миті повертаюсь назад. Можна й без першого, до речі. Мені буде добре і так.
Під уважним поглядом чарівниці, хлопець ліниво повернув до неї саме обличчя, з хвилину вивчив темні кришталики навпроти, а потім неочікувано зітхнув, повівши далі невимушеним тоном:
— Яка ж ти нетерпелива, — закотилися очі, ховаючи вузькі зіниці, коли десь збоку почало пробиватися сліпуче сяйво. — Ти ж знаєш, вона постійно запізнюється.
— Хто вона?
— Я! — гучно проспівало світло, кучкуючись у велике коло. З кожною секундою воно ставало більш вираженим, теплим…стривайте, теплим?
— Невже…. то сонце?
— Воно, — підтвердив він її думки, прикриваючись від нього широкою долонею. — Гарне, правда ж?
Муна не дала відповіді, лише помітно кивнула, всміхаючись диву, на яке зараз споглядали її очі. Сонце дало нове життя саду, розвеселило море, зігріло тендітні пелюстки.
І зараз розтягнулось у мальовничому заході, з його ніжними переходами, мазками темних та світлих кольорів. Особливо яскраво виділявся помаранчевий. Сьогодні він додавав ніби якоїсь особливої чарівності картини й, можливо, навіть підморгнув?
— Ні, бути такого не може, — продумала про себе та швидко потрусила головою ніби зганяючи мару.
А ще, в ту ж мить вона відчула, як тепло розлилось десь в серці, охопивши чутливі стінки душі. Підхопилась, враз згадавши за маленьку помічницю, яку досі не бачила в цей важливий день.
— Шайні сьогодні не з нами, — прочитавши питання з переливання світу в зіницях, юнак обережно опустив руку на плече, не наважуючись обійняти. — Але вона хоче, щоб ти знала, вона завжди у твоєму серці. В кожному заході сонця, його сході та щоденній подорожі. І тепер вона завжди буде в цьому світі, хоч і ілюзорному. Завжди тут, з тобою. Як і я.
« З твоїм днем, чагі~я, — заспівали молоді, тепер справжні зорі, свою найпершу пісню. — Сяй, сяй, наша маленька зірочка. І освіти своїм сяйвом ще багато ночей. »