– Вибачте, у нас тут проблема… Ми не можемо знайти ключі від дверцят ВЗ… – голос по той бік телефонної трубки тремтів, можливо від страху.
– Я ж учора давала ключ тій новенькій, де вона? – сонно і роздратовано спитала жінка. Не зовсім так вона уявляла собі початок довгоочікуваних вихідних.
- Вона сьогодні не прийшла… Сказала, що терміново треба до лікарні… – голос з кожним словом ставав все сумнішим і сумнішим. Ще трохи, і дівчина була готова розплакатися.
– Скоро буду, – відрізала, глибоко зітхнувши.
Вона завжди знала, що робота керівника - та ще скалка в дупі, і йдуть на неї люди, які мають залізні нерви, чи просто божевільні. Вона була першим типом… Чи хотіла так думати.
Протерши заспані очі і проморгавшись, та сіла на м’який матрац. Ранковий холодок швидко розповз по тілу, через що шкіра вкрилася мурашками. Вона обійняла себе руками. Чорна майка погано рятувала від ознобу. Пересиливши бажання знову припасти до подушки, та різко встала, закутавшись у тонку ковдру. Ліжко озвалося жалібним скрипом, ніби закликаючи знову поринути в царство Морфея.
Незвично студена для осені підлога ошпарила стопу, і та, як від вогня, прибрала ногу до нагрітого покривала. Але діватися було нікуди.
Навшпиньках пройшла до кухні. Ранкові сонячні промені лагідно ковзали по рельєфах тіла, та трішки засвідчували очі – прийшлося зажмуритися. Вона повернулася до настінного годинника: той скоро буде відбивати сьому.
Підійшла до кулера. Як змогла, тримала однією рукою ковдру, а іншою наливала води в білу чашку. Благо махіна була автоматичною. Холодний напій добре освіжив горло.
Не взмозі більше стояти на холодному паркеті та сіла на найближчий стілець, більше загорнувшись в одіяло і витягнувши ноги на стоячий поряд табурет.
Цій картині, безперечно, не вистачало сигари у руці, одягу, прямо з часів вікторіанської епохи та прибитого горем обличчя, через зраду якогось аристократа. На жаль, та не курила, не любила стискаючі органи корсети, і їй ніхто не зраджував. Єдине що підходило – прибите обличчя, і не горем, а гнівом, бо деяких людей іноді дуже сильно хотілося ліквідувати за невиконання робочих зобов’язань. Або просто скоротити зарплату. І її зовсім не хвилювало чому новенькій потрібно в лікарню, ні. Попередити можна було.
Думки перервав будильник з кімнати, і та вимушена була піднятися, щоб на надокучливий звук не збіглися всі сусіди.
***
Попереду – дзеркало, в руках – гребінець, у дзеркалі – гніздо рудого кольору. Добре що хоч не кучеряве, але це ніяк не рятувало ситуацію.
В котрий раз та піднімала руку до волосся, гребінцем починаючи проводити по довжині, і, опа, той застрягав в заплутаній шевелюрі.
Знаєте, якби вона вміла за своєю чуприною доглядати (і нормально спати), то все було б чудово, але рахуючи її постійну зайнятість, єдине, що вона з нею робить – кінський хвіст, ще й зверху лаком фіксує, щоб точно нічого не повилазило. Нарешті навівши порядок на голові, вона подумала вже і про одяг.
Прямуючи до кімнати-гардеробу та зупинилася на повороті. У ванній кімнаті горіло світло. Вчора забула вимкнути? Обережно зазирнувши до вбиральні, озирнулася. Ванна, два комоди, одна нова шафа і одна… Стара шафа. Та, дуже виділялася із всієї світлої атмосфери. Велика, з обдертою бордовою фарбою, поламаними полицями та скрипучими дверцятами. Ось здавалося б, викинути і немає проблем, і перфекціоніст усередині тріумфує. Але вона не могла.
Кинувши останній погляд на шафу, та вже хотіла прямувати до гардеробу, але дивний звук з ванної кімнати не дав цього зробити. Це був її телефон.
Та вона його залишала в спальні. Вона оглянула ванну ще раз. Із темної кімнати і справді було видно включений екран мобіли. Ще одне повідомлення підкріпило те, що він справжній. Але чи справді вона його тут залишила? Від цього питання слизький холод пройшов по спині. Ні. Вона не пам’ятала.
Та ввімкнула світло. Нікого не було. Телефон задзвонив, змусивши мимоволі здригнутися. Вона зробила пару кроків ближче. Дзвонила нова робітниця. Протягнувши руку до телефону, та не встигла нічого зробити.
З шафи донеслися дивні звуки, ніби хтось болісно шкрябав чимось твердим по дереву.
Такий пронизливий, і одночасно жорстокий, ніби то сама шафа просила зжалітися над нею. Але шафа не жива, а той хто в ній, однозначно.
Героїня впала в ступір ненадовго. Вже в наступну секунду вона бігла до виходу з кімнати, тримаючи в руках телефон – хоча б встигнути дозвонитися до когось. Вона впала. Слизький кафель. Підставно слизький, прямо перед дверима вирішив зіграти злий жарт, із-за чого та пластом розтяглася по підлозі. Вона піднялася на руках. На білу плитку впало декілька крапель крові. Та розбила носа.
І це могла бути не остання кров в цьому будинку.
Вона почула, як двері шафи повільно відчиняються.
Не звертаючи уваги на біль, та різко встала, роблячи шаг через поріг.
«Я встингу вийти» – пронеслося а неї в голові, – «Як не через двері то через вікно».
«Не встигнеш» – інша думка проникла в мізки, та не виходила звідти. Чужа. Не її думка.
– Що? – та різко обернулася, і в той самий момент щось повернуло її назад до ванної кімнати.
Вона зажмурила очі.
Нічого.
Відкрила: ванна кімната, перед нею – дзеркало, біля якого лежить телефон. Стара шафа – за нею, її можна побачити через зеркало. Вона незрозуміло моргнула. Подивилася в своє відображення в дзеркалі – крові не було.
Телефон на тумбочці задзвонив. Нова робітниця.
Та спустошена взяла телефон.
«Невже… Мені привиділося? Це так на мене робота впливає?» – вона опустила голову, промотуючи всі події, – «Ні, ні, ні! Я ж бачила. Я була. І, воно, було…»
Вона різко розвернулася до шафи, із за чого волосся боляче ляснуло по щоці. Вона швидким кроком дійшла до бісової меблі.
– Ви. Мене. Не на жарт. Нажахали! – кожне слово вона висловила з стриманою злістю, але останнє слово наситила особливим гнівом. – Що ви робите а моїй шафі, в моєму домі?! Зараз же виходьте, або я викличу поліцію! У мене є пістолет! ЖИВО! – хоч вона і кричала, але на їх обличчі не здригнутися жодний м’яз.
Вона пнула шафу, із-за чого та тошно занила.
– Мовчи, падла, з тобою ми ще розберемося.
Та встала в чекаючій позі, так в не наважившись відчинити двері.
– Я розмовляла з шафою, який жах… – вона задумливо потерла скроню, – І що я могла б зробити пістолетом якійсь потойбічний хуйні? – та глибоко вдихнула. – Може, й справді привиділося, спати більше треба.
Заспокоївшись, та, ще трішки розгублена, але більш менш здорова, пішла далі збиратися на роботу.
«Ой, треба ж перетелефонувати» – та достала телефон.
Скрип. Дверцята шафи зі скрипом відчинилися, і щось з неї міцно вхопило дівчину за руку. Рука. Скелета.