Точка неповернення

«О, так, ми працюємо над силою кохання. Поки не дуже виходить».

Ооо, цей саркастичний тон. Можливо, Кастіелю варто було добряче врізати мисливцю ще тоді. Мабуть, за увесь цей час зі смертними він справді пом’якшав? Ставився до всього, що робили Вінчестери з надмірним терпінням та розумінням і точно забагато пробачав Діну, який, навіть як забути про вічний комплекс рятівника, був ще тією скалкою в дупі.

Втік, не попередивши, так по-дурному повівся на маніпуляцію Захарії (а цей виродок однозначно був не найрозумнішим із небесних воїнів).

— Мене звуть Дін Вінчестер. Повідом своїх пернатих дружків, що я тут.

Збоку скидалося, що мисливець дуже намагався надати своєму голосу рівного звучання, коли говорив про янголів. Кастіель закотив очі: це ж так по-вінчестерськи — прикидатися, ніби все нормально, коли ідеш на страту. А втім, він міг більше не боятися, а цей прочанин — не вигукувати своє звертання на усю вулицю. Посланець небес почув їх, адже йшов слідом за Діном від самого будинку Боббі.

— Ти занадто голосно молишся.

Кастіель чудово знав, як це — втратити віру. Йому довелося надто швидко змиритися із тим, що Батько їх покинув, у цьому вже з Діном вони були схожі. Але навіть якщо він утратив би усе, то однаково мусив жити заради збереження людства, інакше його існування не мало б сенсу, чи не так?

Малесенькою, але дуже вагомою частиною цього людства був Дін Вінчестер. Якби він здався зараз, на цій планеті можна було б поставити хрест, адже Михаїл та Люцифер перетворили б її на свій гральний майданчик.

Отож, Кастіель мусив зберегти йому життя, хоч як хотілося добряче надавати на горіхи за такі вибрики.

— Зачекай! Ти здурів, чи що? — рука янгола стискала комір чужої куртки, бо так було простіше — упівсили грюкнути Вінчестером об стіну, ніби це повернуло б йому крихти здорового ґлузду. Ніби це смертний зробив помилку, а не він сам, бісів хранитель, не зміг чоловіка від неї відвернути.

— Це заради цього я повстав проти Небес?!

Удар. І ще один, і ще. Рівно стільки, скільки мисливець міг витримати. І на один більше, бо знав, що пізніше зцілить усі рани — принаймні, ті, що видно ззовні. Однак, навіть на піку своєї сили Кастіель не міг вплинути на те, що спонукало чоловіка здатися. Він не міг заново вдихнути у Діна віру.

— Щоб ти здався їм?! — він іще раз штовхнув Вінчестера, притискаючи його вже до иншої стіни провулка.

Правду кажучи, Кастіель не розраховував на те, щоб достукатися до чужої совісти таким чином. Він справді пав через Діна, через ідею свободи, яку той показав, але це було виключно його рішення. Але, можливо, янгол вірив, що у нього ще є шанс принаймні спровокувати деякі сумніви у правильності рішень мисливця. І, мабуть, він не найкращим чином опановував емоції, що їх почав відчувати зовсім нещодавно, і був зовсім трохи розлюченим через те, що Вінчестер вирішив піти цим шляхом самогубця.

— Касе, будь ласка.

«Будь ласка» що? «Будь ласка, не вбивай мене»? Навіть якби він дозволив собі саму лишень думку про це, Михаїл склеїв би своє вмістилище, а самого янгола перетер на порох. Тому Кастіель лише слідкував за тим, щоб не передати куті меду, «вбиваючи» у Діна здоровий ґлузд, якщо це взагалі було можливо. Це було не логічним, але принаймні прийнятним поясненням для його дій. Солдат гарнізону, певно, обрав би просто убити чоловіка, не вагаючись, але Кастіель більше не був тим солдатом.

— Я все для тебе віддав і так ти мені віддячиш?!

Тон, усе такий же незворушний, що змушував жижки дрижати. На обличчі янгола не рухався жоден м’яз, він навіть не задúхався, жбурляючи Вінчестера, як іграшку, по провулку. Хай там як, а він випромінював силу Божого Воїна, непохитного, як скеля, і загрозливого, як цунамі. Мисливець, що спиною впирався в стіну, щоб не впасти, кинув погляд на стиснуту в кулак долоню.

— Ну ж бо. Зроби це.

Дін натякав, ні, прямим текстом казав, щоб янгол убив його. Можливо, так усім було би краще, думав він.

Але Кастіель розтиснув долоню. Він не міг убити Вінчестера.

Не хотів.

Не було сенсу.

Натомість він знову штовхнув Діна до стіни, цього разу накриваючи його губи своїми. Торкнувся долонею щоки, лікуючи рани, що він їх завдав. Думав, може, якщо «забруднить» мисливця ще одним гріхом, то Михаїл нарешті дасть тому спокій. Можливо, якщо покаже Вінчестеру, що він, Кас, взагалі-то теж утратив віру, то зможе відвернути його від зрадливої думки здатися і піти легшим шляхом.

— Ти точно здурів, — констатував мисливець збентеженим шепотом, усе ще тримаючись за чужі плечі (і коли це він устиг за них вчепитися?), ніби його ноги не тримали.

— Вибач, — янгол відступив, ховаючи погляд. — Це не повториться.

— Касе, я не про поцілунок. Там мені усе сподобалося.

«Не те що б я натякав, але з останнім, хто на мене так дивився, Касе, ми переспали».

Він дуже невчасно згадав слова Діна, бо рум’янець розплився від щік до шиї, огорнутої неймовірно тісним (раніше янголу так не здавалося) коміром.

— Я не знав, як іще переконати тебе не підкорятися Михаїлу, — неохоче визнав він.

— Дивні ж у тебе методи переконання, — віджартувався Вінчестер. Що ще було дивним — йому більше не боліло — не тільки фізично, бо він давно знав, що янголи легко зцілюють тіло, але і ментально. Так, ніби Кас пообіцяв щось цим поцілунком, розділив із ним цю ношу.

— Ти теж… дивний.

— Це не те, що очікуєш почути після першого поцілунку, — зізнався чоловік.

— Я не можу зрозуміти, чому ти пішов.

Дін мовчав так довго, що йому самому почало здаватися, що тиша надто незручна. А ще — хто знає цього янгола, може йому знову на думку спало б побитися, якщо він продовжив би приховувати правду? Жарт, звісно, бо тепер мисливець знав, що його не покинуть, оскільки вони з Касом зв’язані: зараз — спільною метою, завжди — взаємними зобов’язаннями між Тим, що Підіймає з Пекла і Тим, що Опускає з Небес.

— Я почувався маріонеткою, — нарешті спромігся вимовити Дін. Його очі тут-таки зустрілися із пильним поглядом чужих, небесно-блакитних. — Так, ніби що б я не робив, однаково прийду до того самого результату. Ніби епілог цієї історії давно написаний.

— Можливо, так і є, — Кастіель устиг відповісти раніше, ніж чоловік почав думати, що дарма відкрився і «вивалив» це на нього. — Але Творець пішов безслідно, тож хто слідкуватиме за тим, щоб фінал був саме таким, як йому хочеться?

— Обережніше, Касе, — посміхнувся Вінчестер. — Це вже повстання не лише проти Небес, але і проти самого Бога.

— До біса Бога, — янгол був ніби п’яний і по-дурному усміхався з власного каламбуру. Дін ніколи не бачив, щоб на когось так впливав один поцілунок. Дін ніколи не дізнається, що справа зовсім не у поцілунку, — якщо він так безвідповідально ставиться до власних створінь. Я б ніколи не вчинив так із людьми. І з тобою теж.

— Звісно, — погодився чоловік, стискаючи долоню Кастіеля у своїй, — ти б ніколи.