Жив безтурботно на світі один чоловік. Його життя було порожнім, а дні не були затьмарені проблемами, болем та смутком. У нього було багато вільного часу, тому він міг днями безперервно гуляти і ні про що не думати.
Одного чудового сонячного дня, гуляючи вже знайомим лісом, він заблукав у долину чарівної краси, немов ця була ілюстрація з справжнісінької казки. Там росли незвичні, але дуже гарні та родючі рослини, і водилися дивовижні тварини, досі невідомі людству. Все було мирним, дружнім і прекрасним, і ніяк не шкодило людині. Він ішов долиною, насолоджуючись розписними краєвидами, гідними руки пейзажиста, вдихав тисячі солодких ароматів та зривав з дерев великі, соковиті, наливисті фрукти, вгамовуючи свій голод.
Але одного разу, гуляючи по вподобаному місцю, він захотів піти ще далі і йшов, поки не натрапив на найкрасивіше, що він бачив у своєму житті, найпрозоріше озеро.
Раптом чоловік побачив незвичайне дерево, яке до цього не зустрічав навіть у долині. Воно відрізнялося від інших своїм незвичайним виглядом: низьке, кремезне, його гілки були тонкі й тендітні, так що їх можна було легко розірвати навіть руками; кора була схожа на густе желе кремового кольору, а його листя було фіолетовим з ліловими відтінками; плоди були ніжно-рожевими і виглядали апетитно, але їх вкривали довгі гострі шипи.
Навколо дерева бігали милі, дивовижні створіння, схожі на суміш мишей, білок і маленьких пташенят якогось невідомого птаха. Чоловік захотів взяти істот на руки, але вони швидко розбіглися.
Тоді чоловік потягнувся до смоли, думаючи, що на плоди не варто витрачати й часу, оскільки він і так встиг насолодитися всіма дарами природи з луки і ці бляклі неприємні фрукти, схожі на звичайні персики, вже ніяк не зможуть вгамувати його внутрішнього гурмана; як раптом, мов з-під землі, почувся потойбічний шепіт, від якого руки в мить затремтіли й завмерли проти волі, а тіло налилося важкістю, не здатне зрушити з місця.
«Це отрута…»
І дійсно. Варто було лише трохи придивитися, як можна було зрозуміти сенс такого застереження. Смола була дана дереву не просто так: вона випливала виключно тоді, коли спеціальні пори в корі відкривалися і майже випльовували її, щоб оточити деревце щільним кільцем, що змикалося, що утворювало «захисне коло»; можливо, щоб його не об’їли комахи чи інші паразити.
— Дякую за попередження. — мовив чоловік, і озирнувся навколо, шукаючи того, хто, можливо, врятував його від смерті. Тут було відокремлене, самотнє місце, де не було іншої флори або великих дерев, за якими можна було сховатися. — Але хто ти? Чому я тебе не бачу?
«Я той, кого люди не повинні бачити. Але якщо тобі цікаво, я можу показатися…» — Шепіт перервався неприємним смішком, від якого руки вкрилися гусячою шкірою. — «…але сумніваюся, що ти захотів би зберегти у пам’яті таке видовище».
З-під землі з’явилися червоні відростки, схожі на судини, що тягнуться до неба. Вони згорталися в клубки і зав’язувалися вузлами, формуючи м’язи, плоть, тканини, органи… все це обростало уривками не до кінця сформованої напіврідкої шкіри, яку, здавалося, істота дуже активно відкидала усім своїм єством…
Перед людиною постало чудовисько, монстр — настільки дивна, потворна і мерзенна помилка природи, що не піддається ніякому опису.
Цю подобу людської натури прикрашали кілька спонтанно розташованих очей, пучки яскраво-червоного павутиння з судин, що заміняли йому волосся, і безліч вузлуватих непропорційних кінцівок, деякі з яких стелилися по землі шлейфом.
«Звати мене М’ясним Богом, Творцем життя. Я створив цю долину — кожна травинка, кожен листочок і кожна горстка землі, яку ти бачиш — це всі мої творіння, мої маленькі шедеври; і я стежу за їх благополуччям.» — Голос його урвався хрипким надривним кашлем. — «Я не часто бачу людей у своїх угіддях, зазвичай вони як мошки, все знищують і зжирають, подібно до сарани… Але все ж таки визнаю, дуже смішно спостерігати за їхнім маленьким копошенням і спробами продовжити свої короткі життя.»
Людина все ще була у нестямі від страху, тому не могла навіть поворухнутися.
«Ти будеш прикрасою мого едемського саду, як Адам. Такий же марний і зайвий у царстві природної краси, що спокійною обходилася без його існування.»
***
Скільки б разів чоловік не приходив в долину, йому постійно в голові марились зловісний шепіт і чиясь невидима присутність, ніби за ним таки спостерігали ці кілька потворних очей, які він хотів би забути.
Але щойно він досягав дерева — свого заповітного місця відпочинку, як його тут же наповнювали спокій, умиротворення та безтурботність. Тварини були приязні до нього і спокійно приймали їжу з його рук, а дерево завжди плодоносило, хоч його фрукти доводилося очищати від тернів.
Бог іноді приходив, щоб показати йому нові види, що з кожним разом ставали все прекраснішими і досконалішими, закінченими у своїй суті. Він був неначе художником, для якого весь ліс та лука були своєрідною галереєю. І нехай виглядав він зовсім не під стать цьому неземному райському місцю, подібно до того, як художник стає старішим, а його твори живуть століттями, його твори радували око.
Одного разу чоловіку усе ж здалося, що та природа, якою він був оточений, насправді не досконала, не ідеальна:
— І все ж я відчуваю, що ти не такий талановитий, як хочеш здатися.
Декілька очей прошили його неприємним поглядом, але він спробувала проігнорувати їх і продовжив свою промову:
— Якби я був богом, то все змінив лише на краще. Ти дав дереву отруту, хоча він йому й не навіщо. Навряд чи знайдеться хтось, хто їстиме таке дрібне непримітне деревце. Зате його плоди дуже смачні, але недоступні, я поласував би ними ще…
— Ти хочеш щось змінити? — різко й ворожо спитав бог, бажаючи перервати таку дурну на його думку тираду.
— Я хочу, щоб у плодів зникли шипи, а дерево перестало виділяти отруту.
— Добре… — Єхидно промовив М’ясний Бог. Його очі засяяли неприємним блиском. — Нехай буде так.
Він змахнув рукою і у фруктів почали коротшати шипи, поки не стали маленькими крапками на шкірці, а пори в корі дерева закрилися і заплавилися.
— Коли настане час, ми подивимося, на що була здатна твоя розсудливість.
***
Через деякий час людина прийшла на те саме місце, щоб побачити торжество свого світлого розуму, проте результат був зворотним тому, який він хотів побачити.
Дерево згнило, а тварини померли. Їхні трупи потопали в калюжі соків, що витікали з плодів, що гниють, а маленькі тільця спухли від тривалого голоду, що став для них фатальним.
Людина була наче вражена громом. Він не міг зрушити з місця, спостерігаючи на власні очі жахливу картину смерті та розкладення.
Бог же безпристрасно ступив до кривавої калюжі і підняв одну з істот.
— Мишам не потрібна була м’якоть, бо для них вона була терпка. Їм потрібні були шпильки, бо згризаючи їх, вони точили свої зуби і поїдали порошок. Коли шипи зникли, звіряткам не було чого гризти і вкорочувати свої швидкорослі зуби, тому вони померли від голоду. Отрута була потрібна дереву, щоб його солодка кора не стала десертом для цих мишей. — М’ясний бог струс землю своїм страшним сміхом, тримаючи в руці труп тварини. — Поки що люди намагатимуться змінювати природу під свої егоїстичні потреби, не усвідомлюючи і не прораховуючи наслідків своїх дій, відбуватимуться подібні помилки. І чим більше у людини влади, тим дорожче людство розплачуватиметься за його помилки, доки не з’їсть саме себе.
— Ти обдурив мене…
— Анітрохи. Ти зробив свій вибір сам.
— Усі боги з усіх релігій завжди жорстокі та несправедливі! І ти не виняток! Просто шарлатан!
Людина злилася і лютувала, але не могла нічого зробити богу. Він кричав і голосив, але лише тонув у своїй сліпій люті, не помічаючи, щоразу його тіло розчинялося в землі, а сам він ставав частиною тієї «недосконалої» природи, яку він так хотів змінити.
Минули секунди. Бог спостерігав, як від людини, через його згубні вогняні емоції не залишається зовсім нічого.
Він перетворився на плоть й кров, і вони ввібралися в землю, наповнюючи її своїми соками, а бог лише спостерігав повільну метаморфозу.
І все-таки навіть так бог відчував якийсь смуток… Як художник, чиє полотно, хай і не таке цінне, розірвали на клаптики.
Йому не страшно, він намалює інше. Хоч і старе шкода, адже воно було гарне, нехай і не досягало вінця його творчості.
Нехай…
Це лише кілька маленьких мишенят, та одне єдине дерево. Їх життя не такі цінні для решти природи. Їхні трупи розкладуться, і вони стануть природним добривом для інших, красивіших і родючих дерев. Його творіння будуть жити у його серці.
Чому він погодився на це, навіть якщо знав, чим усе скінчиться? Але йому усе одно так боляче від того усвідомлення…
«Тужити нема про що.» — Спробував заспокоїти себе бог, але навіть ідучи геть, не міг відірвати погляду, повного болю та жалю.
«Я створю ще.»
Я створю ще…