Вечір повільно опускався на мирне місто. Дорослі повертались втомлені з роботи та знервовані в очікуванні тролейбуса, який ніколи не приїздив вчасно. Діти продовжували грати у дворі, поки батьки силоміць не забирали їх додому, тому що маленькі хулігани не хотіли покидати своїх друзів, бодай і на такий невеликий термін як завтра. І в цьому такому звичному круговороті життєвих подій виділялись тільки Дмитро і Світлана: тихо, зовсім непомітно для людського мурашника, ці двоє сиділи на колоді у парку, що ніколи не був багатолюдним через своє розташування. Хлопець грав на гітарі. Звичайно, назвати його профі не дозволила б сурова реальність, але у його грі відчувалось щось таке близьке кожному і одночасно з тим далеке, що западало у душу і не відпускало доти, поки хлопець востаннє не вдарить по струнах. Дівчина ж в цій синергії людини та інструменту брала на себе роль спостерігача, який міг насолоджуватися кожним звуком, атмосферою загадковості та дива, але хоч якось порушити ідилію просто не мав права. Вона мовчки дивилась на те, як хлопець віддає всього себе гітарі кожного вечора і настільки рідними для неї стали ці концерти у богом забутому парку, що не могла вона пропустити жодного з них. Так, непомітно для самої себе, Світлана зрозуміла, що кожного ранку прокидається із думкою про вечір, в якому вона знову зустріне Дмитра, а він зіграє тільки для неї. І не було нічого в цьому поганого, та тільки хороше, зазвичай, триває не довго..
— Свєта, ти мене слухаєш? — запитав хлопець, помахавши перед дівчиною рукою. — Знову замріялась чи що?
— Вибач, — відповіла вона, протираючи рукою очі, — слухала твою гру і задумалась просто.
Він ніяк не відповів, тільки сів назад на своє місце і поклав гітару збоку, дивлячись на небо, що потихеньку наповнювалось зорями. Світлана теж підняла голову, насолоджуючись черговим завершенням дня, яке вона провела разом із Дмитром, і запитала:
— А ти щось важливе говорив?
— Завтра ми з батьками переїжджаємо в інше місто. — відповів хлопчина після невеликої паузи. — Це – наша остання зустріч.
Тиша тривала довго. Болісно довго. Дівчина просто не знала, як їй реагувати на його слова. З часом слова Дмитра стали зрозумілі їй.
“Тобто остання зустріч? — подумала дівчина про себе, відчуваючи, як сльози потрохи почали текти, а в горлі став ком. — Ми більше не побачимось?”
— І я думаю кидати гру на гітарі. — продовжив хлопець, збираючись із силами, щоб самому не заплакати. — Батьки кажуть, що цим я нічого не доб’юсь, тільки час даремно витрачу, тому після того, як ми приїдемо на нове місце, я постараюсь стати кращим в навчанні. Напевно, стану юристом або програмістом. Кажуть, це доволі прибуткова справа..
Світлана не могла нічого сказати у відповідь, тому підсіла ближче до Дмитра, після чого обійняла його, продовжуючи плакати.
— Вибач, що не сказав швидше. Просто важко було самому цю тему зачіпати, але зараз вже просто немає куди далі тягнути. — сказав хлопець, обіймаючи дівчину у відповідь.
Після цих слів вони довго сиділи мовчки, не наважаючись знову порушити тишу. Обоє знали, що це нічого не змінить. Лиш коники помалу починали цвіркотати, а це означало, що скоро прийде мати Світлани, щоб забрати її. І цього вечора це буде востаннє.
— Ні, це просто не може закінчитися тут. — порушила мовчанку дівчина, витираючи сльози. — У мене є ідея: я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що не залишиш гру на гітарі і нехай через рік, нехай через п’ять, але щоб ти знову зіграв мені.
— А ти мене дочекаєшся? — запитав Дмитро, відпускаючи дівчину з обіймів.
— Так, обіцяю. — впевнено сказала Світлана і протягнула хлопцеві свій мізинець. — Ось, це щоб ти не сумнівався.
Слова подруги дитинства заспокоїли серце юнака, яке буквально розривалось від розуміння неминучої розлуки. Але зараз не час для того, щоб сумувати. Він продовжить грати і зробить все можливе, щоб їхня наступна зустріч була якомога швидшою.
— Добре, — відповів юний музикант, протягуючи свій мізинець, — тоді я не залишу гітару, а ти дочекаєшся мене.
— Домовились! — весело промовила Світлана, намагаючись заглушити біль від розлуки хоча б зовні.
Так і пройшла їхня остання зустріч. Через декілька хвилин після їхньої розмови, яку вони продовжили темами “ні про що і про усе разом”, прийшла мати і забрала дівчину з собою, не давши навіть попрощатись дітям, а Дмитро ж у свою чергу ще деякий час посидів на самоті, дивлячись як небо вкривається зорями, після чого ліниво зібрався і поплентався до дому, який завтра стане йому чужим..