Частина І. Адарія. Розділ 1. Літня резиденція

Ніхто б не наважився описати своє життя парою слів. Навіть останній дурень ніколи не сказав би, що його життя було  визначеним. А Локі міг. Міг з упевненістю заявити, що його власне розписали до останньої секунди. Але, як відомо, зараз не існує, адже те, що відбувається цієї миті, вже є минулим.

Важко усвідомлювати, що твоє життя від «А» до «Я» розписане кимось стороннім, хто не мав до тебе жодного стосунку. Але якби там не було… Вирішивши, що може обіграти долю, Локі ніяк не очікував отримати роль. Ще й таку, яка мала під собою владу. Владу над усіма. Він прагнув до неї. Жадав її! Але чи залишилось це його бажанням?

Після кількох днів, місяців, років Лофт досі відчував потребу в Торі. Як і розумів, що без Одінсона його життя стало бляклішим. Тор перший дізнався, що він йотун. Тор прийняв його «почуття» і віддав свої у відповідь. Тор хай і не вмів знаходити правильні слова, примудрявся просити вибачення за речі, що Локі називав «образливими». Локі піддався закликам внутрішнього голосу вийти з тіні брата і добиватися гордості батька. Навіщо?.. Тільки зараз він осягнув, що мав все це і без намагань влаштувати терор.

Показане життя однієї з його варіацій справило належне враження, змусивши в черговий раз задуматися: все його існування пішло не так, як планувалося… планувалося не їм. Канґ був вершителем доль і запропонував Локі стати таким самим. Чи варто було погодитись? У перші хвилини він справді замислився над цим спокусливим місцем, проте воно не повернуло б його до Тора. А так жити нецікаво.

Сільві. Ще одна його варіація, яка виявилася… Навіть було соромно, що вона майже не використовувала магію. Багато чого було непідвладне їй. Але Локі заткнув внутрішній голос, адже сам майже не чаклував. Трюки, жіноча справа… Як би Локі не намагався демонструвати, що його не хвилює думка інших, зрештою він просто підлаштувався під суспільство. Підлаштувався настільки, що навіть припинив помічати свою поступову відмову від магії. Сільві ж зростала в інших умовах, і дивиною була її змога вивчити хоча б ази. Хоча… Вона — це він, його варіація, тому, можливо, не варто було дивуватися здібності Сільві діставати знання.

Грати свою гру було складно. Чи знав Канґ про такий розвиток? Про те, що Лофт матиме зовсім іншу мотивацію? Що згадає про свою кров, своє минуле, свої… почуття? О, Локі не був дурнем і, най не одразу, але помітив, що «доля» намагалася досить активно зіштовхнути його із Сільві. Вся мозаїка склалася воєдино, коли він, випивши, спостерігав за своєю варіацією, і в голові на це знов і знов лунало, що цей вибір буде краще. Чи належав той голос йому самому? З огляду на Канґа — навряд.

Лофт підігрував всім і кожному, адже рано чи пізно така методика привела б його до потрібного результату. Він не помилився, поставивши все на одну конячку, нехай і виявився нею сам. Контроль часу — ось, що було йому потрібно. Варто було Канґу покласти контролер на стіл, як фінал плану вибудувався сам собою. Цього ж від нього і чекали?

Викликати на бійку Сільві виявилося не так вже й складно — вона повелася швидко і сліпо, наче була варіацією Тора. Навіть поцілунок був звичною стратегією Одінсона з минулого Локі, щоб змусити забути про сварку. І варто лишень було Локі спробувати відповісти, аби показати свою залученість, як його зап’ясток охопив контролер. Не схожий на ті планшети, що трапляли йому на око, прилад нагадував, скоріше, годинник.

— Чудово, — відсторонившись від Сільві, Локі зробив пару кроків назад і підняв руку з контролером. — Но-но, — він направив вістря меча на свою варіацію і скинув маску зачарованого дурника. — Не раджу. Я не хочу завдавати тобі болю, але буду змушений це зробити, якщо зробиш хоч ще крок.

— Локі? Я… Я не розумію.

Здається, він ще жодного разу не бачив її настільки розгубленою.

— З нас вийшла гарна команда, але кожен має свою мотивацію. А вірити Богу Обману… — Лофт схилив голову до плеча. — Навіть принц так вже не робить.

Натяк. Вони поділяють один мозок, тому вона зможе зрозуміти, заради кого він робить все це. Локі знову опустив погляд на контролер. Цей банальний годинник зміг би перенести його в будь-який проміжок часу, будь-який паралельний світ поруч з їхньою реальністю.

— Ні, — неголосно зашипів Канґ. — Ні… Зовсім не так. Все не так, — він повільно підвівся на ноги та, жодного разу не кліпнувши, подивився прямо на Локі.

— Невже пішак відмовився грати за твоїми правилами? — Лофт підвів на Канґа гострий погляд, приховавши фальшивою посмішкою відразу від «пішака». — Все своє життя я думав, що хтось пише за нас долі, знає кожен наш крок наперед, але, бачиш, легко дивитись крізь брехню, коли з тебе намагаються зробити покірне теля на прив’язі.

— Ти… Ні. Не могли сплутати, — Канґ опустив голову і почав щось поквапом набирати на планшеті.

— Що, помилився у варіаціях? — глузливо пирхнувши, Лофт сховав меч за спину і почав натискати на підсвічений екран годинника у пошуку потрібного меню із набором дат і координат.

— Припини! Ти не розумієш, що робиш, — Канґ ривком вийшов з-за столу, змусивши Локі відступити.

— О-о-о, не вважай всіх навколо дурнями. Кожна можлива реальність розділиться, породивши багато химерних, де хаос — це жартики у порівнянні з тим, що з’явиться згодом. Я знаю і мені начхати, — Локі знизав плечима, краєм ока помітивши, як Сильві неспішно обходить Канґа.

— Хто? Хто був твоїм вчителем?!

Швидко зрозумів, але досі вважав, що йому будуть відповідати на кожне питання? Ще й так брудно, так відверто… Сильві все ближче підходила до Канґа. Їй потрібна була його смерть, і Локі не збирався заважати. Нехай. Все й так пішло не за планом, навіщо намагатися щось змінити?

— Той, хто завжди поруч.

Все відбулося надто швидко. Локі не розумів в годиннику геть нічого, але в серці не припиняло битися бажання повернутися до Тора. Божевілля, яке не дарує нічого доброго. «Але ж любов — найвеличніше, що дали нам творці. Свободу можна легко відібрати, слова позбавити, але любов… любов завжди залишиться з нами до останнього вдиху». Мімір завжди був романтиком.

Відчуття відрізнялись від переходу крізь розколину порталу. І темні стежки не забирали стільки сил. Коли екран годинника повністю потемнів, Локі охопили золоті нитки. Вони ставали все ширшими, перетворювались на стрічки,  рухалися сильніше, проникали в тіло, в розум, в самі думки. Останнє, що побачив Локі — Канґ, який кинувся в його бік, та вістря кинджала Сильві, який наскрізь пробиває його шию. Те, що мало трапитися — трапиться, як би ми не хитрували?

Локі здавалося, що золоте світло роздирає його на шматки. Горло перетисло спазмом; повітря взагалі зникло, наче він став потопельником й безповоротно падав на саме дно. І коли його очі майже повністю затягло темрявою, коліна вдарилися об щось тверде. Перший вдих був надто судомний і голосний, роздер горло хрипким кашлем.

Боляче. Боляче майже так само, як після падіння з Біфресту. Аби тільки не Танос. Не знову. Другий вдих приніс запах вологи та повернув відчуття. Пальці стиснули щось прохолодне, коротке і мокре. З зітханням Локі сів на п’яти й часто закліпав. Ліс. Густий, сліпуче-зелений ліс. Він не зрозумів, що стікало по його щоках, поки не задер голову назустріч дрібним краплям, які розбивалися об чоло. Дощ. Як же він сумував за звичайним дощем.

Вдалося. У нього вийшло вибратися з місця, гіршого за Гельгейм. Сміючись, Лофт провів рукою по своєму волоссю, пригладивши його, і опустив голову. Прекрасно, бруднити волосся багнюкою і трав’яним соком… Погляд перейшов з долоні на годинник, і Локі доторкнувся до все ще темного екрана, котрий не одразу відгукнувся на команду. Рівна лінія реальності почала стрімко пускати гілля, які також викривлялися та пускали нові пагони. Локі провів пальцем по екрану, щоб просунути основну лінію, та стиснув губи, побачивши, як деякі реальності почали зливатися одна з одною. Він не припускав, що все станеться настільки швидко. Але… що тепер поробиш? Власні інтереси та власне життя набагато важливіші.

Озирнувшись, Лофт зрозумів, що це не Асґард. Яким би світ асів не був, вдома ліс не настільки живий. Він спробував перемкнути на годиннику вкладки, знову перейти на панель з введенням координат… чи часу… чи ще чогось. Сурт його роздери! Легше було б осягнути таємниці світобудови. Контролер блимнув і повністю згас, навіть не пискнувши наостанок.

— Ні, — видих одними губами, й Локі досить сильно вдарив пальцем по екрану. — Та щоб тобі!.. І що мені робити?

Відсутність відповіді дратувала. Навіть у тиші Локі не відразу помітив наближення чиїхось кроків, але повільно підвівся на ноги, відчувши за спиною неначе хижака, що ось-ось стрибне… Він обернувся і втратив подих, а піднята рука, яка вже тягнулася до меча за спиною, безвільно опустилася назад.

— Тор?

— Ми знайомі?

Тор. Серце болісно стиснулося. Цей Тор виглядав точнісінько як його Одінсон, але й водночас був несхожим на самого себе. Звичне світле волосся до плечей, така сама борода, дещо здивований погляд… і безглуздий темно-вишневий камзол, задовгий та розшитий золотими нитками. Та ще й дурнуваті штани, якщо їх можна було так назвати. З поясу замість відданого Мйольніра звисали піхви з мечем.

— У вас до болю знайоме обличчя, — Тор підійшов ближче, зупинившись всього в одному кроці від Локі.

— Я… ем… А що це за місце?

— Ви не знаєте, де живете? — на нього подивилися по-іншому, оцінююче та з прихованим насміхом. — Чому ви так дивно одягнені?

— Так, ясно.

Стиснувши губи, Локі зробив крок назад із наміром увімкнути годинник, аж раптом чужий оклик привернув його увагу. Ще один знайомий… Фандрал. В такому самому недолугому одязі такого ж самого кольору, але єдиним золотим акцентом було його волосся.

— Ваша Величність?

— Все нормально, Фандрале.

— Ваша Величність, — Фандрал наблизився, витягуючи з піхв меч.  — Відійдіть від цього блазня.

— Невже цей телепень в кожній реальності? — видихнув собі під ніс Лофт.

Він встиг лише оголити меча у відповідь, коли щось тверде з силою вдарило його у скроню і змусило впасти на землю. Перед очима стало темно, у вухах задзвеніло, але Локі не зміг нічого зробити, тому що його ударили вдруге. Гострі вістря трави перед його носом поступово виквітли й повністю щезли.

— І навіщо? — Тор підвів погляд від тіла незнайомця до чоловіка з рудою бородою, що так раптово приєднався до них.

— Він вам погрожував, сір, — чоловік знизав плечима й заховав свій меч. — Що накажете робити з ним?

— Він явно ненормальний. Тільки подивіться на його вигляд. Правильним буде лишити  його тут, — взяв слово Фандрал.

— Ні. Він поїде з нами. В резиденцію.

— Але, Ваша Величносте…

— Таке моє слово.

 

***

У голові не було нічого, окрім болю. Особливо у лівій скроні, куди… куди його били. Спогади так ласкаво повернулись із новим спалахом агонії, що Локі, застогнавши, відкрив очі. Гладка біла стеля. Де він?

Тор. Тут був Тор. Нехай зовсім інший, але це вже набагато краще, ніж нічого. І був Фандрал, у якості глузування всесвіту. Ще й контролер чомусь перестав працювати. Надто багато проблем, з якими потрібно буде боротися непомітно для оточуючих.

Руки вперлися у щось жорстке, і, зібравшись із силами, Локі тяжко сів. В очах одразу ж потемніло, а до горла підступила неприємна грудка нудоти. Знайомо. За життя він достатньо отримував по макітрі, щоб впізнати струс. Бог чи ні, це не змінювало факту наявності у нього фізичного тіла, яке піддавалося і хворобам, і загадковій незнайомці-старості.

Зітхнувши, Локі притис руку до скроні. Пальці відчули припухлість та кірку засохлої крові, яка губилася в волоссі. Звернувшись до власної сили, що без особливого бажання прокинулася, він спробував зцілитися. Набряк зник — але на більше не вистачило.  Невже контролер забрав його силу? Живився нею? Але ці контролери мали б працювати зовсім не так.

Локі зморгнув темряву та огледів кімнату. Невелика, стіни такі ж сніжні, як і стеля, але вкриті тонкими золотавими лозами з ледь розгорнутими бруньками. Шафа, марсалові гардини, які перегукувалися лише з простирадлом… Дивна кольорова гамма, що зовсім не сподобалася Лофту. На широке ліжко його поклали просто в одязі. Взутим. З порожніми піхвами за спиною. Він спішно подивився на свій зап’ясток і полегшено видихнув. Годинник на місці. І все так само не працював.

Підвестися було важко: тільки Локі опинився на ногах, як його  занесло в бік. Ще не вистачало стати повністю безсилим, як якийсь мідґардець. У кріслі біля шафи знайшовся стос тканини що після детального огляду виявився одягом. Здається, одного разу він спускався в Мідґард, коли у світі людей проквітала ця дивна мода. Принаймні, руки досі пам’ятали, що потрібно робити. Проблема була лише з натягуванням шосів. І ці дурнуваті штани…

Шоси та сорочка з мереживним жабо були білими, а все інше — чорним. Оглянувши свої груди та ноги, Локі невдоволено струснув руками та роздратовано смикнув на себе ручку найближчих дверей. За ними ховалась купальня з порожньою ванною й скромним дзеркалом над столиком з широкою, але неглибокою чашею, де, на щастя, була вода. Часи антисанітарії в Мідґарді, коли чума — найлегше, що могло гуляти на вулиці. Прекрасно. Неперевершено.

З великими труднощами відмивши кров крижаною водою, Лофт гребінцем спробував надати своєму волоссю порядного вигляду. Краще б не дивився в дзеркало. Темні кола під очима, запалі щоки, ще досить помітна яскраво-червона рвана рана на скроні. Людська неміч не візьме його з тою силою, що й мідґардців, але не дуже хотілося б розбиратися ще й з нагноєнням.

У спальні Локі взяв чорний, якщо пам‘ять йому не зрадила, жустакор, і відкрив двері навпроти ванної. Вітальня, в центрі якої розмістився круглий стіл з кріслами. Сіра атмосфера, не для бога і спадкоємця престолу, але… він тут людина. Як і всі. І тим більше не володіє магією. О так, Локі пам’ятав ті темні часи мідґардців, коли людей направо й наліво звинувачували в чаклунстві та відправляли на вогнище.

Накинувши жустакор на плечі, Локі поправив волосся і зробив рішучий крок всередину, щоб обличчям до обличчя зіштовхнутися з вартовими. Громили, порівняно з ним самим, в темно-кривавому одіянні та з загрозливими алебардами. Мабуть, хтось занадто полюбляв бордові відтінки.

— Його Величність Тор Одінсон бажає вас бачити.

Ось так з порога. Ще й «Його Величність»… Локі кивнув. Варто було лишень закрити за собою двері, як конвоїри оточили його: один попереду, другий прикриває спину. Майже так само, як свого часу на базі ЩИТа. Локі насилу стримав усмішку, щоб не викликати здивування або агресію тих, хто зустрінеться на шляху.

Палац, якщо, звісно, це був саме він, виявився досить стриманим в оздоблені: великі вікна майже до самої підлоги, явно непрактичні взимку, світлі стіни, ліпнини на стелях, картини… Так, не Асґард. Не те місце, яке було йому домом. Шляхом Локі намагався не дивитися навсібіч. Серед зустрічних глядачів могла опинитися одна з його варіацій. І це було б… було б надто небезпечно для обох.

У чергові розпахнуті назустріч двері Локі зайшов на самоті. Простора кімната із вкритим сувоями столом в центрі. Стенд з картою, яку Лофт не встиг розгледіти — навколо знаходилися люди, відомі йому ще з дому. Він точно не в Асґарді? Чи це така насмішка Канґа, який вирішив провчити його за руйнування планів?

— Панове, прошу залишити нас.

Він ніколи ще не чув такого спокійного тону від Тора. Як виявилося, наказ поширювався і на вартових. Лофт відступив в бік, звільняючи прохід, й вже звично проігнорував погляд Фандрала на собі. Стільки років під одним дахом жили — він переріс той вік, коли провокації могли подіяти.

Натомість він  дозволив собі роздивитися Одінсона: єдиною відмінністю від першої зустрічі була більша кількість мережива та досить приталений фасон вбрання. Бачив би це його Тор… Лофт не знав, як йому правильно поводитися, адже проведений в цьому світі мізер годин зводився здебільшого до непритомності. Що ж, він розгортатиме саме цю гру.

— Не бійтеся, проходьте, — Тор невиразно вказав рукою на крісла неподалік. — Більше ніхто не вдарить вас.

Надто безтурботно для короля. Тим більше віч-на-віч з незнайомцем. Вважає, що сильний і зможе зупинити будь-яку небезпечну ситуацію? В такому випадку, між цим Тором та оригіналом небагато відмінностей. Локі наблизився, склавши руки на попереку, і зупинився так, щоб бачити карту, більшу частину якої одразу закрили спиною.

— Я розумію. Кожний зробив би подібне, якби життю володаря щось загрожувало.

— А мені загрожувало?

Тору — ні, а ось Фандралу Локі із задоволенням щось заподіяв би. Цей пихатий індик постійно задирався до нього, навіть якщо вони лишались на самоті, і Локі уникав дивитись в його бік. Лофт промовчав, лише знизав плечима у відповідь. Він обрав свою тактику поведінки, тому звертати кудись на узбіччя не збирався.

— Я все ж таки згадав, звідки мені знайоме ваше обличчя. Війна, — Тор став помітно похмуріший. — Рік назад. Ви врятували мені життя. Допомогли вибратися з-під коня і прикрили від шпаги. Вся Адарія перед вами у великому борзі. Як же вас звати?

— Локі… Локі Лафейсон.

Отже, війна. Його варіація врятувала Тора. Тоді де ж він? Загинув? Чи живе десь поруч? Не хотілося б зайвих запитань, але трохи заспокоювало те, що Одінсон не знав його імені.

— Звідки ви?

— Я… я не пам’ятаю, —Локі перевів погляд на лісовий краєвид за вікном. — Нічого не пам’ятаю, тільки ім’я.

— Але ви назвали моє ім’я так, наче пам’ятаєте мене.

— Якби ж, — Лофт похитав головою. — Тут, — він пару разів легко постукав пальцем по вцілілій скроні, — здебільшого темрява. Рідко її перебивають спалахи світла. Вибухи. Іржання коней. Чиїсь крики. І ваше обличчя. Мигцем, майже неможливо впізнати. Хтось вас кличе… Ось і все, що маю зі спогадів.

— Ще вас й в голову вдарили.

Для більшої переконливості Локі доторкнувся вже безпосередньо до рани та стиснув губи, опустивши очі. Він завжди був правдоподібним актором, вживався у кожну «долю» та з легкістю працював зі сценарієм, що йому вкладали у руки. Обдурювати Тора знову… не хотілося. Але інакше не вийде. Це не його Одінсон, нехай і можна було б спокійно побудувати у цій реальності нове життя.

— А ваш меч? — голос Тора увірвався в думки, змусивши повернути голову в його бік. — Мій коваль не знає, що це за метал. І ваше вбрання надто незвичне.

— Все, що я знаю — я прийшов до тями у лісі, й наступної хвилини ви знайшли мене.

Він говорив переконливо, навіть хмурився і дивився розгублено — відповідно до ситуації. Все залежало від того, чи повірять йому. Все залежало від життєвого досвіду Тора, який або прийме цю брехню за правду, або зрозуміє, що йому намагаються натягнути шори на очі.

— Якщо так, то з мого боку не дуже гарно вийшло. Тор Одінсон, король Адарії.

— Мені… Я не пам’ятаю. Мені потрібно вклонитися? — але у відповідь лише голосно й весело засміялися.

— О, не хвилюйтеся, ви звільнені від протоколу. Ви, мосьє Лафейсон, врятували життя королю, а це вже значить дуже й дуже багато, — Тор огледів Лофта з ніг до голови. — Сповідаюся, ваші кімнати вам до смаку.

— Більше ніж. Я вам вдячний і…

— Не варто, — Тор підняв руку, обірвавши подяку. — Я надішлю лікаря, щоб допомогти вам згадати все. А завтра планую представити вас двору. Отож, — Одінсон розвів руками й широко усміхнувся, — ласкаво просимо в Адарію, Локі Лафейсон.

Так, ласкаво просимо. Ось точно, саме дебютантського балу йому якраз не вистачало. Локі все ж схилив голову в поклоні та підійшов до дверей, які одразу розчинилися. Підслуховували, якщо так влучно обрали момент.

Ті самі вартові, той самий шлях до покоїв. На цей раз Локі дозволив собі роздивитись навколо. Багато людей, проте лиш мала кількість знайомих Лофту з минулого життя. Минуле… Це було настільки давно, що вже здавалося неправдою. Можливо, він дійсно втратив пам’ять і все вигадав? Не було ніякого Асґарду, Тор не був йому братом навіть на ту крихку мить зі спогадів, та й УЧВ — частина запаленої свідомості… Ні. Дурня. Дійсно дурня, адже жоден мозок, незважаючи на стан, не зміг би згенерувати брехню з настільки дрібними деталями.

Заборони пересуватися палацом не було, але й бажання також. Та й інтуїція говорила, що до «представлення двору» варто менше вештатися. Судячи з усього, ця реальність дійсно не мала магії; принаймні, Лофт не відчував її ніде: ані в людях, ані в речах, ані в деревах. Хоча в лісі він пробув свідомим не більше пари хвилин.

Не вилазити. Поводити себе так само обачливо, як і в Асґарді. Нехай тут був Тор — це не його брат, не той, з ким йому було комфортно, з ким він міг бути взаємно відвертим. Так, вони сперечалися, але здебільшого через безглузді дурниці. Локі почав розуміти це тільки зараз. Тутешній Одінсон — король, і Локі геть не хотілося влізати у це зміїне кубло. Вдома не було заведено влаштовувати якісь політичні ігри за спиною Всебатька. Мідґардці ж мали інтриги в крові — вони не могли та не вміли жити по-іншому.

Обіцяний лікар прийшов ближче до вечора. Старий, який ледь пересував ноги й тяжко спирався на тростину, представився Егіллем Скаллаґрімссоном. Локі б не повірив в такий збіг, якби не видатні, зрослі воєдино брови, чорні очі та лисина. Слідом дріботав хлопчисько не старше п’ятнадцяти, що тримав в руках заважку для себе дерев’яну скриню. Допотопне лікування — що може бути краще?

Його голову виміряли, навіщось обмацали, підняли волосся, змусили відкрити рота і показати горло. Від «пропозиції» показати сечу Локі тактично відмовився, адже це порушувало всі особисті кордони. Лофт не слухав безглузду балаканину Егілля. Його здивувало, що хлопчисько вмів писати — незвичне явище в такі часи. Чи він надто поганої думки про мідґардців?

— … п’явки.

— Що? — Лофт відволікся від думок і зіштовхнувся поглядом з банкою в руках лікаря.

— Кажу, що п’явки вам точно зарадять. Вони висмокчуть всю дурну кров і допоможуть згадати забуте, — Егілль відкрив банку, де у воді плавали чорні хробаки.

— Ні, — Локі замотав головою.

— Не ні, а так. Роздягайтеся, — Егілль запустив руку в банку, без бридливості перебираючи п’явок.

— При всій моїй повазі, але я чітко висловився, що не потребую більше вашої допомоги, — заради переконливості Локі підвівся на ноги.

— Я маю забагатолікувальних трактатів, щоби зі мною сперечалися та ставили під сумнів мої рішення. Якщо я сказав, що так необхідно і правильно, значить, вам потрібно прислухатися до мене.

— Я і прислухався, — холодно посміхнувшись, Лафейсон неспішно підійшов до дверей та відчинив їх. — Я вдячний вам за час, але тепер залиште мене. Я стомився.

Що в минулому житті Егілль його недолюблював, що, здається, і зараз буде ненавидіти. В минулому житті… Він надто швидко провів межу, але це вже сталось. Так. Минуле життя — стосунки з Тором і безтурботне існування в Асґарді. Теперішнє життя — зіпсовано через його дурнувате бажання, щоб ним пишалися.. А потім ще й помститися захотів, вліз хтозна куди, най і розумів тоді, що з Таносом жартувати не можна. Продемонстрований в УЧВ запис життя однієї з його варіацій якнайкраще показав ціну всіх цих авантюр.

Минуле життя, теперішнє… Праотці, це одна неперервна лінія його існування, і зовсім нема різниці, як він обізве її частини. Важливо одне: що буде далі? Коли Канґ питав, чи знає він, що робить. Локі знав і розумів ризики, усвідомлював, що зламав все, що тільки можна було… але власні інтереси переважили. Та й Сільві приклала руку, тому не лише його одного потрібно звинувачувати в усіх можливих гріхах.

— І що мені робити? — тяжко зітхнувши, Локі з’їхав спиною вниз по дверях, що зачинилися за Егіллем.

В теорії, він міг би й відпочити. Особливо після останніх активних днів. Натомість, Локі сів розбиратись в контролері, у принципі його роботи. Годинник ні на що не реагував. Спроба перезавантажити його натисканням ледь помітної кнопки увінчалася лише кількома секундами смуги на екрані. Розрядився? Чи можливе таке взагалі? Краще й не вигадаєш. Але якщо врахувати, як контролер тягнув з нього сили… Деякі артефакти, які траплялися Локі, мали властивості акумулювання енергії і починали працювати лише накопичивши певну її кількість.. Можливо, і контролер належав до такої категорії. Це було ледь не єдиною його надією.

Їжу приносили, наче королем був він сам. Мабуть, врятувати життя монарху тут вважалось чимось вагомим, а не дрібницею, вартою хіба що подяки віч-на-віч. Якби його хотіли отруїти, то вбили б ще у лісі, а не приводили б в палац. Най це місце й ледь дотягувало до статусу палаца. Розміщення кімнат, небагата, хоч й без відвертої бідності, обстановка, відсутність людей… Можливо, просто потрібно було нормально вийти із своїх кімнат, але Локі поки не наважувався.

Цілий день його займали думки. Дурні. Непотрібні спогади, від яких було нестерпно боляче. Особливо вночі… Лофт згадував той випадок, коли вони з Тором раптово вирішили втекти з Асґарду. В Мідґарді тоді теж була ніч, яскраво сяяли зорі. Тор як з цепу зірвався… можливо, Локі не варто було так сильно його провокувати. Але вони були молодими, в них двох кипіла кров, вони потребували один одного.

Боляче згадувати та вкотре розуміти, що сам це все й зіпсував. Так, Тор був ще тим дурнем, але набирався досвіду і… тоді він вже не так часто спілкувався зі своїми друзями. Ситуація була далекою від ідеальної, але Одінсон приділяв все більше уваги йому, відсторонювався від інших. Праотці, він навіть запам’ятав, що Лофт полюбляє червону рибу в меді: таку дрібницю, згадану лише один раз… Можна було б звалити всю провину на Канґа, на когось ще, хто писав його долю, але Лофт мав власну голову на плечах. Власні думки, вчинки, зроблені при здоровому глузді. Він хотів, щоб так трапилося. Юний. Дитина. Так, дурень.

Локі остаточно оговтався лише наступного дня, коли до нього увірвалися слуги з одягом та словами про підготовку до свята. В ролі принца Лофт ніколи не піддавався такому утисненню у праві самостійно одягатися. Те, як місцеві слуги були готові падати в ноги невідомо кому, дивувало. Мідґардці завжди погано товаришували з головою і готові були вклонятися кожному, хто або покаже силу, або має владу. Адже Нью-Йорк опустився на коліна перед ним і так би й стояв століттями, якби не Месники. В цьому місці Тор чи його пращури також «показували силу»? Потрібно буде якось засісти в бібліотеці, або знайти хоч якихось старців, готових відповісти на декілька питань.

Локі дозволив слугам одягнути себе, але до волосся не підпустив. Це право належало виключно Тору. Одінсону завжди дозволялося багато чого, й не тільки від одного Локі.

Представлення двору… Як покаже себе — таким і буде його життя, поки контролер знову не запрацює. Його люб’язно проводили до зали, вже сповненої людей. Сукні, жустакори, кафтани, персні та намиста — все яскраве та барвисте, він один як чорно-біла пляма. Хоча Локі й подобався його вигляд, бути в незнайомому світі паршивою вівцею геть не хотілося. Так, він згадав, що дійсно відвідував Мідґарді у подібний час у своїй реальності, але там всі схожі свята проходили за столами: на чоліі король, праворуч та ліворуч «за старшинством», підводились тільки для танців або щоб піти. Тут же за столами сиділо заледве два десятки людей, всі інші розвіялись залою; хтось навіть почав танцювати у кутку. Ці звичаї поки що були для Лофта загадкою.

Неспішно ступаючи поміж людей, Локі спіймав себе на тому, що насолоджується музикою, приглушеним світлом свічок, обов‘язковою для балу атмосферою передчуття. Він звик ловити на собі погляди, часто глузливі або з відразою, тому досить вправно вмів ігнорувати чужу увагу.

Серед присутніх було трохи менше знайомих облич з Асґарду, ніж вчора здалося. Й, слава пращурам, не було Егілля. Локі точно б не витримав його буркотіння стосовно відмови від гірудотерапії. Майстер лікарських справ… Сумніву не було: весь палац вже знає про витівку Локі, проте плітки це геть не те саме, що публічна конфронтація з Скаллаґрімссоном.

— Ви прийшли пізніше Його Величності.

Голос майже біля самого вуха не злякав. Локі повільно, спеціально, щоб показати свою незацікавленість, обернувся й безвиразно подивився на Фандрала. Знову в багряному, знову намагається розправити плечі й підняти голову так, щоб здаватись вищим, більш значущим. Невже й у цій реальності він наслідує Тора? Мабуть, не всі деталі стираються зі світу у світ.

— Довго збирався, — він знизав плечима.

— Вірю. До цього, мабуть, ви носили винятково блазенські костюми.

— Я б з радістю з вами посперечався, але, на жаль, не пам’ятаю ані свого життя, ані того, що носив. До того ж, я не розумію, наскільки ми з вами були близькі. Ви розмовляєте так, неначе ми добре знайомі, — Локі помітив, що люди неподалік примовкли й почали прислуховуватися до їхньої розмови.

— Фандрал Фітцут, герцог Тірейський, — він навис над Лофтом із питанням у погляді.

— Моє ім’я вам вже відоме, як і решті присутніх.

— Але ми досі не знаємо, хто ви такий. Можливо, ви прибули в цю літню резиденцію, щоб завдати шкоди або, не дай Боже, вбити нашого короля.

— Припини, Фандрале.

Люди моментально розступилися і схилилися перед Тором. Всі, крім Локі. Він й досі не визначив свого статусу та не вирішив чи варто ставати шанувальником короля. Зрештою спробував принаймні схилити голову, затримка у кілька секунд чи ні, але йому на плече лягла чужа рука.

— Не треба цього, — Одінсон усміхнувся йому та поплескав по плечу, а потім підвищив голос так, що музика зупинилась: — Слухайте всі! Цей чоловік, ризикуючи життям, прикрив мене власною спиною! Здіймемо ж наші келихи на честь цього героя! За Локі Лафейсона!

Герой. Він — і герой. Звучало надто абсурдно, особливо з усвідомленням того, що, перемістившись у цю реальність, він зламав всі інші, а деякі навіть знищив. Локі здригнувся, коли поруч двічі хлопнули в долоні, й музика знову почала відбиватися від стін. Придворні неквапливо  розходилися, удаючи, що розмова короля та «незнайомця» зовсім їх не цікавить. Навіть Фандрал після погляду Одінсона зник у натовпі. Тор, все так само стискаючи плече Лофта, повів його за собою. Наче Локі був тут таким самим принцом, як і в Асґарді. Наче в ньому текла кров смертних монархів, настільки добре його приймали.

— Я перепрошую за те, що запізнився, — все ж таки потрібно було шануватися, принаймні на перших порах.

— Мені вже доповіли, що ваша затримка викликана проблемою з гардеробом, — Тор відпустив його, упевнившись, що він йде слідом. — Також, згідно з мосьє Скаллаґрімссоном, ви відмовилися від лікування.

— На жаль, я не вважаю кровопускання медециною. Особливо коли до нього залучають п’явок, — від яких йому завжди ставало зле.

— Дуже голосна заява для людини, яка повністю втратила пам’ять.

— Це всього лиш логіка, Ваша Величносте. Кров — це життя. Мало крові — мало життя. Все дуже просто.

Надто примітивне пояснення. Локі міг все сказати іншими словами, але… його б не зрозуміли. Не в цьому часі. Зала виявилася більше, ніж здавалось на перший погляд, й серед танцюючих тіней у її нетрях йому на мить примарилась знайома постать в темно-смарагдовому, майже чорному, плащі й з самотнім рогом на голові. Ні. Хоча Сільві прекрасно знала, як вираховувати координати потрібної реальності, вона не змогла б так швидко перебрати всі можливі варіації світів та прийти сюди. Та й нащо їй шукати його? Лофт не заважав, не перешкоджав вбивству Канґа — навіть своєрідно допоміг, коли пішов, щоб не мозолити очі… Сільві прекрасно зрозуміла, для чого і для кого Локі зважився на такий крок, тому точно дасть йому спокій.

— …це моя дружина — люба Сіф.

Голос Тора змусив привида остаточно зникнути. Натомість до них приєдналась цілком матеріальна дівчина із золотавим волоссям у високій зачісці. Один локон спускався на відкриту ключицю, підкреслюючи елегантну шию. Обличчя її було ніжним, майже ляльковим… Не Сіф. Це не та Сіф, яка була знайома Локі. Нічого від воїна: ані сильної лінії щелепи, ані похмуро зведених брів, ані збитих кісточок пальців чи тліючої стервозності в очах. Ця Сіф намагалася приховати невдоволення за м’якою посмішкою та удаваною  дурістю: всім тим, чим жінок так часто нагороджують зверхні, пихаті чоловіки. Справжні ідіоти, неспроможні розгледіти найкращого союзника, найгіршого ворога просто у себе під носом.

— Ми всі вам безмежно вдячні за порятунок Його Величності. А я вдвічі, адже у нашого сина залишився живий батьк.

Син. Дружина. Було дурістю засмучуватися через події чужої реальності, але йому все одно боляче стисло серце. О, так: як прекрасно думати про нездійсненне.

— Я не міг вчинити інакше, особливо тоді, коли опинився поруч.

— Впевнена, ви применшуєте свої заслуги.

— Аж ніяк, Ваша Милосте.

Локі зробив те, що колись робити зарікся: вклонився Сіф. Над його схиленою потилицею через силу пролунав дзвінкий, натягнутий жіночий сміх. Хто-хто, а Лофт відчував фальш одразу.

— Я змушена залишити вас, панове, — промовила Сіф, коли Локі вирівнявся. — Мій королю, — присівши у реверансі, вона попрямувала до дверей, а слідом похапцем кинулися двоє служок.

— Королева при надії, — навіщось повідомив Тор, і боковим зором Лафейсон помітив, що з нього не зводили очей. — Часу пройшло ще мало, але вона вже не хоче перенапружуватися. Наше дитя… Вона вже одного разу не змогла виносити дитину.

— А син? — Локі зустрів погляд Одінсона.

— Моді тільки п’ять.

Тон був якийсь сухий, наче Тору не хотілося поглиблювати тему. Тоді навіщо взагалі починати? Здається, у кожній реальності Локі буде переслідувати суперечлива натура Одінсона. Як він хоче повернутися у свій світ… але й одночасно боїться, адже зруйнував геть усе, що було між ним і Тором.

— Чи буде нахабством з моєї сторони просити у вас дозволу відвідати бібліотеку? Завтра? — Локі питально підняв брови.

— Не думав, що звичайний солдат вміє читати, — видихнув Тор, неголосно, неначе спеціально лише для нього.

— Я освічений, Ваша Величносте, а одже читати, писати та пояснювати свої думки вмію.

Дивувати Тора завжди було приємно. Куточок його губ здійнявся в ледь помітній посмішці, й Локі прийняв запропонований слугою келих. Не пити. Навряд чи його взагалі візьме спиртне, але обличчя потрібно зберігати у будь-який час. Локі кивнув на дозвіл Одінсона відвідати бібліотеку і слова про слуг-путівників. Що ж, потрібно взнати, чого можна очікувати від цього світу.

Лофт окинув оком залу, зачепившись за Фандрала у бесіді з Вольштаґом. Герцог не кинув своїх підозр — це було помітно за частими поглядами крадькома. Він міг становити небезпеку, особливо враховуючи те, що Локі геть нічого не знав про цю варіацію Фандрала.

— А герцог Тірейський, він?.. — Локі не знав, як правильно озвучити власні думки, щоб його не відправили на плаху.

— Ми разом росли, дружили, війни разом пройшли. Тепер Фандрал входить у Раду. Як і Вольштаґ, до речі. Потрібно буде познайомити вас.

— Герцог, здається, підозрює мене в найстрашніших діяннях. Що досить правильно. Вам також не варто бути настільки люб’язним зі мною.

— Фандрал завжди всіх підозрює. Навіть блоха — ворог народу.

Його пораду пильнувати навмисно проігнорували. Можливо, він помилився, провівши паралель зі своїм Тором. Одінсон — король, який пройшов війну і явно пережив не одну дворову інтригу. Потрібно звести стіну, відгородитися, а також стати собою справжнім, забути те емоційне, що трапилося за останні дні. Звичайно, можна було поставити всіх на коліна та забрати правління собі, але… Так, тепер Локі розумів, що всі його спроби отримати владу дурні, нелогічні та надто імпульсивні. Він втратив справжнього себе Того, хто привернув увагу Тора холодним розумом. Добре, відносно холодним.

Так званий бал виявився нуднішим за всі свята в Асґарді, але незмінним було те, що з ним ніхто не прагнув спілкуватися. Навіть Тор традиційно його полишив. Лофт усміхнувся собі під ніс й залишив келих на одному зі столів. Йому ніхто не забороняв йти, так що було б дурнею не скористатися такою можливістю.

Літня резиденція. Так, це краще описує подібне місце. Але якщо резиденція настільки велика, то який тоді палац? І чи скоро Тор захоче поїхати звідси? Яка доля чекає на Локі тоді? Що буде з ним? Якщо він правильно пригадав, то своє право залишитись при дворі потрібно було довести папірцем з дворянським родоводом. Створити його легко, але що там написати? Вітчим — Одін, справжній — Лафей, брат — Тор. За таке точно відправлять на плаху, а завчасно помирати не хотілося.

Жменька придворних та слуг розсипалась по тьмяним прохідним кімнатам, а коридори та й взагалі стояли пусті. Інколи свічки рятували ситуацію — у цю ніч Локі не хотів, щоб його хтось побачив. В Асґарді він також полюбляв вночі прогулюватися по палацу. У цьому було щось особливе. Він не стримав усмішку, згадавши, як в одну з таких прогулянок до нього приєднався Тор. Ні, ніяких спогадів! Є ціль, до якої він прямуватиме, а все інше залишить на потім.

Локі зупинився біля одного з вікон й схилив голову до плеча, спостерігаючи за своїм віддзеркаленням. Втомлене обличчя і безпорадність. Невже й інші бачили цього жалюгідного невдаху? Чи тільки він сам? Жахливо. У темряві лісу Лофт намагався відшукати хоч якісь відповіді, але… але. Він зітхнув та притис палець до скла, дозволяючи тонким прожилкам інею неспішно розповзтися від нього павутинням. Пригадалося, як він боявся своєї сутності й того, що інші про неї дізнаються; як хотів отримати відповіді від Одіна, ненавидів себе та вважав потворою з брудною кров‘ю…

Десь зовсім поруч пролунало приглушене схлипування, змусивши його відсторонитися від вікна та прислухатися. Далекі кроки, такий же сміх, більше схожий на відлуння, та нове схлипування, яке перервав нерозбірливий чоловічий голос. Він не мав лізти у чужі справи… Похитавши головою, Локі спробував безшумно підійти до повороту в коридорі, де у щільній темряві за куто стояла парочка. Розлючений чоловік був вище за дівчину, що завмерла перед ним, втиснувши голову в плечі. Піти. Просто не втручатися в те, що його не стосується…

— …я ж просив тебе бути нормальною, — в хрипкому голосі відчувалась лють.

— Але ж я нічого… — дівочий голос тремтів від сліз.

— Не смій брехати мені.

Чоловік підняв руку для ляпаса, але Локі встиг вчасно зробити крок вперед та перехопити його зап’ясток. Ким би він там не був, але діти та жінки недоторканні.

— Що ви?..

— Найпринизливіше — бити того, хто слабший за тебе, — Лофт не дав чоловіку договорити й дужче стиснув чужий зап’ясток, отримавши болісне шипіння у відповідь. — А коли чоловік піднімає руку на жінку й поготів. Все нормально? — перепитав він прямо у дівчини, чиє обличчя поглинули тіні, й варто було розрізнити слабкий кивок, як Локі відпустив руку чоловіка.

— Йдемо, Сіґюн.

Сіґюн… Чоловік схопив дівчину за передпліччя і повів за собою. Сіґюн. Та сама, хто ставився до Локі з добротою на рівні з Тором та… жертва його витівок. Тоді, одержимий Тором, він не спроможний був вчинити інакше Та й не варто було діві з ідеальною репутацією водитися з таким, як він. Це ніколи не було смішним.

Локі стиснув губи та бездумно пішов вперед, поринувши з головою у свої думки. Тільки другий день у цій реальності, а проблеми так і знаходять його. Чи він просто накручував себе? Він не Тор, безперечно, він спеціально не тягнувся до небезпеки, однак останнім часом удача відвернулася від нього. Норни, як він ненавидів долю! Удачу. Збіги. Канґа, який все вирішив за нього. Намагався переписати його життя так, як йому було це зручно, проте виявився трохи дурним та прорахувався…

Локі не встиг зреагувати, коли його схопили за плече і штовхнули до стіни. Спина і потилиця спалахнули болем, і наступної секунди до шиї Лофта притислося холодне лезо клинка. Три убогі свічечки на столі біля протилежної стіни вже догорали, але Лафейсон і не потребував світла. Фандрал. Прослідкував за ним, нічого дивного.

— Герцог Тірейський, я… — Локі замовк і скривився, варто було металу сильніше впитися в його шкіру.

— Кому. Ти. Служиш? — майже виплюнув Фандрал.

— Служать пси, а я вільна людина. Заберіть зброю, інакше вас не зрозуміють і не пробачать за вбивство того, хто врятував життя Його Величності.

— Надто гарно говориш, як на простого солдата, — Локі відчув, як по шиї почала стікати кров, вбираючись в жабо і кожною краплею переконуючи його скрутити шию Фандралу.

— Вам, напевно, краще відомо, хто я, якщо ви насмілились напасти на мене в темряві й так недвозначно тиснутися до мене.

Найкращий захист — напад, а у словесних баталіях Локі був майстром. Фандрал відступив одразу ж, ховаючи клинок за спину. Якби слова завжди були такими ефективними, то Лофт би вже успішно підкорив собі всесвіт. Насправді ж хтось пройшов коридором повз, що й злякало Фандрала. Як завжди. З останнім поглядом, Локі відштовхнувся від стіни та пішов геть, наче нічого не трапилося. Він сильніше за будь-якого мідґардця, він — бог, але нічого не зробить навіть для того, щоб рана на шиї якнайшвидше загоїлася. О ні. Фандрал перший вирішив затіяти цю гру, й Локі не мав наміру її бойкотувати. Все ж таки, зупинка в цій реальності повинна мати хоч якісь розваги.