Навіть Павлові Макс не казав деяких речей.
Наприклад, як ще в садочку зрозумів, що дівчата його не дуже цікавлять. Що його це навіть не дуже бентежило, бо йому дуже пощастило з батьками – вони з малечку казали йому, що в усьому його підтримають. Навіть у їхньому містечку вони були дуже відкритими та точно прийняли б його, якби він розповів їм правду.
Але він не розповідав – ані їм, ані Павлу.
Як у літньому таборі, у те літо, коли Павло переїхав до Києва, познайомився з хлопцем. Хлопцем, який був копією Павла – таким само чорнявим, вродливим «ботаніком», який не лише добре вчився, але й займався спортом і наче існував для того, щоб ускладнити Максові життя. Що цей хлопець дуже швидко розкусив його і побачив те, що Макс стільки років успішно приховував від усіх. Що всю зміну вони, ховаючись якомога далі від усіх, цілувались та дрочили один одному, але не наважувались ні на що інше.
Про всі ночі вдома, коли Макс пестив себе під ковдрою, уявляючи свого єдиного на той момент хлопця… І те, як часто замість нього він уявляв собі Павла – його щиру усмішку, очі, широкі плечі, великі долоні, міцний прес…
Він дуже хотів припинити, але не міг. Це лише фантазії, - намагався заспокоїти він себе. Це – мов фото у журналі. Якщо він дрочить на фото Х’ю Джекмана, це не означає, що він в нього закоханий, правда ж? То ж яка різниця, якщо замість Х’ю Джекмана у його фантазіях хтось інший? Павло й справді був першим красунчиком школи, за ним усі дівчата впадали. Тож чому б і не він?
Щовечора, погасивши світло, Макс обіцяв собі, що цього разу все буде по-іншому. Х’ю Джекман, лише він. Але варто лише було трохи відпустити свою уяву, як Х’ю Джекман у мить перетворювався на Павла – такого ж високого, вродливого та недосяжного.
У таборі після десятого класу у нього була історія з хлопцем з іншого загону – білявим, смішним, зовсім не схожим на Павла. Але, коли вони лишались наодинці, Макс все одно уявляв собі саме його. Уявляв і нічого не міг з цим вдіяти.
Потім була травма, біль у плечі та ніщо. Справжнє ніщо, сіре та безлике, в якому Макс борсався доки не повернувся з Києва Павло. У перший вечір, коли він витягнув Макс на пробіжку, той по-справжньому усвідомив, наскільки він цінує Павла та його дружбу. Таку дружбу треба було оберігати будь-яким чином, за будь-яку ціну, вирішив Макс. Але у вечір перед випускним, коли вони курили траву, лежачи на ліжку, він вперше усвідомив, що це щемке відчуття у грудях – це кохання. Що Павла він любить не лише як друга. І це почуття, ця щемкість, це захоплення – воно нікуди не дінеться, що б Макс не робив.
Ця думка так перелякала його, що він сам був не впевнений – він провалив іспити в київські університети тому, що був не підготовленим чи тому, що боявся справді жити з Павлом в одному місті. Він був впевнений, що якби він не був закоханим у Павла, то вже давно розповів би йому про себе. І Павло відреагував би абсолютно нормально. Але розповісти йому про свої почуття Макс не міг – страх втратити найкращого друга був гіршим за будь-що інше.
І все б і лишалось так, як було, якби не магістратура в Києві, квартира за два кроки від квартири Павла та не чортові шоколадні цукерки…
***
Коли він переїхав, Павла в Києві не було. Він був десь в Угорщині, на конференції, назву якої Макс навіть не намагався запам’ятати. Тож вперше в гості до Павла він потрапив лише за кілька тижнів.
Павло здавався трохи змарнілим та дуже втомленим.
- За цей час я нормально спав лише дві-три ночі, - пояснив він, розкладаючи шматки піци на тарілках. – Довелося працювати вдвічі більше, я ледь не вирубався вдень, під час сесій. Треба з цим всім зав’язувати…
Після вечері вони влаштувались на дивані перед телевізором, але фільм нікого з них не цікавив. Ліниво передаючи один одному косяк, вони розмовляли про різні дурниці.
- Досі не вірю, що ти тепер мій студент, - Павло засміявся та відкинувся на спинку дивану. – З тих пір, як ти переїхав, не міг повірити, але думав, що може лекції допоможуть. А сьогодні побачив тебе в аудиторії – і все одно не вірю.
- Я теж не повірив, - Макс простягнув йому косяк і теж влаштувався на дивані зручніше. – Ти б чув, що про тебе студентки говорять…
Квартира Павла, яку він нарешті вперше побачив не по скайпу, була простою в найкращому сенсі – без нагромаджень старих поламаних меблів, без шпалер з квітами та без килимів. Ця простота йому дуже личила і була на диво заспокійливою, як і сам Павло.
- Студентки? Говорять? – перепитав Павло і зробив затяжку – повільно, наче знав, що у Макса від цього перехоплює подих та темнішає в очах.
- Говорять, говорять, як в школі говорили, - Макс відвів погляд та спробував не думати про те, про що думати було не можна, ніколи. – Який ти красень, які у тебе м’язи, яка п’ята точка…
Не думати виходило. Павло розсміявся – щиро та абсолютно вільно, як сміявся лише коли його по-справжньому «розбирало на гвинтики». Макс любив бачити його таким – без ваги правил, цілей, ще якихось дурниць, які Павло набирав на себе тоннами, щоб постійно над ними працювати, щось там писати та досліджувати.
Після таких розповідей було дуже приємно бачити його просто розслабленим та щасливим. Макс з болем десь всередині, під ребрами, вкотре подумав, що хотів би бачити його таким постійно – не обкуреним, а просто таким от справжнім. Подумав та забрав у Павла косяк – він явно відставав від нього, а хотілося теж щасливо усміхатись і ні чим не грузитися…
- Блін, ти такий дурило, - як в дитинстві штурхонув його у плече Павло. – Скільки я тобі казав – мене не гребе це все - що в школі, що зараз…
Рука Павла була теплою – настільки, що паморочилося у голові. І справа була не в холодному вересневому дощі за вікном і не в ще кількох затяжках. Після років закоханості на відстані, самотності у чужому місті та випадкових стосунків, які ніколи не тривали довше за місяць, Максові дуже хотілося розчинитися у цьому теплі без останку. Хоч на один вечір, хоч на мить…
- Сам ти дурило, - Макс потер обличчя рукою і зробив ще одну затяжку.
Його нарешті почало розбирати, але сум не відпускав, навпаки… Павло – розслаблений, щасливий та вродливий, так близько, нарешті. Скільки він думав про це, скільки йому снились такі вечори?
- Ти що, вирішив загрузитись? – спитав Павло, який завжди все розумів, навіть у такі вечори. – Що таке?
- Все добре, - Макс заплющив очі і спробував думати про щось інше.
- Не вірю, - зітхнув Павло. - Зараз ти сам загрузишся і мене загрузиш…
- От зараз нас обох грузиш саме ти!
- Ну дурило і є, - похитав головою Павло. - Що б тебе не гризло, добре, що ти нарешті тут, правда?
- Правда, - ледь чутно сказав Макс. – Нічого мене не гризе. Просто знаєш, буває іноді…
Павло стиснув його плече і цього разу не забирав руку. Її тепло пропалювало Максову сорочку, перетворювало його м’язи на желе і забирало будь-які думки крім «так, будь ласка, торкайся мене як і де хочеш, лише не забирай руку!».
- Звісно, що знаю, - зітхнув Павло. – Не піддавайся цьому «іноді»…
Він взяв з коробки на журнальному столику кілька шоколадних цукерок і поклав одну з них собі до рота, ледь не застогнавши від задоволення.
- О, те, що треба! Хочеш?
Він простягнув іншу цукерку Максу. Саме тоді, мабуть, у Макса і згоріли всі запобіжники… На долю секунди йому здалося, що насправді не було в їхньому житті ані травми, ані навчання у Львові. Бо вони весь цей час, зі школи, були разом. Що не було ніяких хлопців, ані з табору, ані інших. Був лише Павло, тільки він… Що Павло давно знає все і про нього, і про його почуття. Знає, і поділяє їх…
Тому найбільш природнім у цю мить йому здалося нахилитися назустріч і взяти цукерку з його пальців губами. А потім, перш ніж його мозок встиг його зупинити, поцілував Павла – його м’які, неочікувано ніжні губи, які одразу ж відповіли… Чи то йому здалося? І десь за смаком молочного шоколаду Макс відчув інший смак – його смак. В ту мить у нього згоріли всі запобіжники, вибудовані за роки цієї безглуздої, безнадійної закоханості. Він нахилився ближче, цілуючи Павла ще глибше, сильніше, так, що паморочилось у голові і дзвеніло у вухах.
Чому вони не робили цього раніше? Це ж так…
Почекай, що? Раніше?
Макс відсторонився і відчув, як всередині у нього все холоне. Не дивлячись на Павла та не слухаючи його, він підскочив на ноги та, аби як взувшись, вибіг з квартири. Подалі від Павла, подалі від своєї фатальної помилки, подалі від зруйнованої дружби… Єдиної, яку обіцяв собі захищати за будь-яку ціну.
І лише діставшись своєї квартири, Макс дав волю почуттям. Наскрізь мокрий від холодного вересневого дощу, він аби як стягнув з себе одяг, став під гарячий душ і закусив губу, намагаючись не заплакати. Це було б надто мелодраматично, думав він, і кусав губи, намагаючись не піддатись відчаю. Він ніколи не плакав – ані коли отримав травму, ані коли Павло поїхав. Але зараз стримуватись було набагато важче.
На ранок гарячі хвилі розпачу та сорому змінились холодним прийняттям.
Він зруйнував все, що тільки міг, лише за кілька днів. Треба тепер якось жити з цим і не втекти, не покинути магістратуру, не з’їхати з глузду…
Телефон, який він вимкнув ввечері, показував з півтора десятки дзвінків від Павла та повідомлення від нього: «Ми можемо поговорити?».
Макс випив три чашки кави, зробив з десять кіл по своїй не найбільшій квартирі і зрештою написав: «Не зараз». Потім тимчасово зам’ютив Павла у всіх месенджерах та додав його номер до чорного списку. Робити це було боляче, але він був не готовий ні про що розмовляти. Можливо потім, але зараз йому треба було трохи прийти до тями.
***
Це сталося два тижні тому.
Павло ще кілька разім намагався поговорити з ним - по телефону чи в університеті, але Макс справді був не готовий. Він цього всього не планував, аж ніяк. Павло взагалі не мав ні про що здогадуватись, бо Макс, який роками сподівався, що закохається все ж в когось іншого і почне знову сприймати Павла як друга, планував зайнятися цим питанням одразу після переїзду.
Найгірше в цьому всьому було те, що тепер йому не хотілося нікого іншого. До поцілунку можна було просто уявляти, що вони з Павлом не сумісні. Може, він і цілуватись не вміє, бо коли йому було вчитися? Він же постійно за книжками був – і в школі, і в університеті, і тепер от… Але виявилося, що Павло цілуватись вмів, ще й як. І вони, на жаль, дуже підходили один одному, бо у Макса досі в очах темніло, коли він згадував його губи, його смак, його тепло…
Найменше йому хотілося думати про те, з ким саме Павло навчився так цілуватися. Уява підкидала йому всіх його однокласниць та навіть однокласників, студенток, дівчат з деканату, молодих викладачок з інших факультетів. Макс ледь не скрипів зубами, але ніяк не міг перестати думати про це.
Переїзд до Києва був помилкою, магістратура була помилкою… Перші дні йому найбільше за все йому хотілося втекти кудись далеко, до міста, де його ніхто не знатиме, заховатись серед незнайомих вулиць та людей, і ніколи більше не дивитись в очі своїм помилкам.
Потім йому наснилося саме таке життя – у незнайомому місті, серед незнайомих людей та… без Павла. Прокинувшись, він довго вмивався холодною водою, щоб прогнати цей жах якомога далі. Ні, це був не варіант, бо сенсу в такому житті не було.
Тож треба було щось вирішувати.
У пошуках вирішення він за два тижні тричі напився з Васьком та його друзями, і, як повний ідіот, щоразу дзвонив Павлу. Двічі, на його щастя, Павло не чув відповідав, але третього разу Максові нарешті не пощастило. Він не хотів навіть думати про те, що наговорив тоді…
Він мав якось виправити всю цю ситуацію.
***
У п’ятницю вранці він прокинувся з чітким наміром зробити хоч щось.
Лекцій було лише дві, тож до обіду він вже звільнився. У вестибюлі корпусу він здалеку бачив Павла, який розмовляв з Пирлецькою – викладачкою української. Приблизно так Макс і уявляв собі його колишніх – молодими, вродливими, на підборах у будь-яку погоду.
Він зробив величезне коло корпусом для того, щоб обійти їх непоміченим, але на виході, звісно ж, зіштовхнувся з Павлом. Дощило, на ньому був сірий светр, і очі його через негоду здавалися такими саме сірими.
- Привіт, - сказав він Максові.
І усміхнувся – так тепло, що було боляче.
- Привіт, - пробубонів собі під ніс Макс і вилетів з корпуса, наче за ним бігли.
***
«Станція метро Хрещатик, перехід на станцію Метро Незалежності»
Макс нервово подивився на телефон. Може, ще зарано? Чи навпаки – може, його не пустять, бо забагато людей? Боже, нащо йому це, можна ж спробувати познайомитись онлайн, як він робив раніше…
Ескалатор, вихід з метро, люди, люди, звернути у провулок, вийти на наступну вулицю, два кроки – і ось вивіска.
Охоронець на вході, звичайний чоловік років за сорок, який міг би бути охоронцем і в сусідньому супермаркеті, вочевидь помітив його знервованість і змовницьки підморгнув йому.
- Гардероб он там, за колоною, - засміявся він, побачивши здивоване обличчя Макса. – Заходь, сьогодні хороша програма!
Макс до цього навіть не думав, чи буває в клубах взагалі якась програма. Він сам не знав, чого очікував – побачити гей-клуб як у фільмах чи той, яким лякала їх в дитинстві сусідка-алкоголічка, яка так і не пережила розпад совка. Тому, мабуть, трохи закляк перед сходами, які вели вниз.
- Заходь, заходь, там всі свої, в тому чи іншому сенсі, - усміхнувся чоловік.
І Макс все ж зробив крок вниз, намагаючись зрозуміти, що це щойно було.
Він справді ніколи не був у клубі. Якось вже так сталося. Тому з полегшенням видихнув, коли виявилося що внизу було темно, гучно, доволі людно та зовсім не страшно.
У миготливому світлі було видно силуети, але не обличчя, і це його трохи заспокоїло, наче додало анонімності ситуації, в якій він досі почувався доволі дискомфортно. Наче він на мить був не він, а просто хлопець, вільний від всього того, що висіло на Максові останні тижні, якщо не роки.
«Може, в цього мене інше ім’я, - подумав він. - І інша біографія. Може, у мене навіть є хлопець – не випадковий, а хтось, з ким мені справді добре. Хтось, хто мене навіть любить…» Хтось з темним волоссям, блакитними очима, широкими плечима, хтось, хто знає його краще за всіх, і прикурює так, що можна кінчити від одного спогаду, шпиняє його за все підряд, і водночас найбільше за всіх переживає за нього…
Він обійшов танцпол по периметру, бо дуже не хотів пробиратись через натовп, і підійшов до бару. Інший він точно не пив нічого міцного – досить того, що його оригінальна особистість останнім часом кілька разів цим грішила.
- Джин-тонік, - замовив він і одразу ж додав, - Тільки як можна менше джину!
- Може, тоді просто тонік з льодом? – засміявся бармен.
- Окей, - ніяково усміхнувся він і повернувся до танцполу.
Роздивлятись людей в напівтемряві було це цікавіше ніж зазвичай. До обрисів пар чи груп людей можна було вигадувати свої історії, додумувати, навіть фантазувати. Може, ось це чиєсь перше побачення, чи взагалі вони щойно познайомились, а ось група друзів щось святкує, і один з них виділяється на фоні інших на диво знайомою статурою, а ось ще одна пара, хлопець і дівчина, цілуються… Періодично хтось з цих людей виходив з темряви на світло, і раптом ставав для нього справжньою людиною – з іншими рисами обличчя, і, скоріш за всі, іншою історією.
За півгодини Максу стало нудно. Нудно і сумно. Він не знав, чого саме він очікував від цього вечора, від першого свого походу до клубу, але він явно помилився. Йому не хотілося ні з ким знайомитись, не хотілося думати про стосунки з кимось, і сексу ні з ким незнайомим теж не хотілося. Мабуть, тому він і не наважувався все ж прийти сюди раніше, чи пошукати знайомств в інтернеті – він десь глибоко всередині добре знав, що насправді це не допоможе. Що насправді він хоче бути лише з Павлом, особливо зараз, після того, як дізнався який той на смак…
Він обернувся до бармена, щоб заплатити за свій тонік без джина, і відчув, що на нього хтось дивиться.
За кілька метрів від нього стояв Павло. Справжній, не уявний, у чорній сорочці, розстібнутій на грудях і з коктейлем в руці.
Стояв і дивився на нього.