Пол був би не Полом, якби прочитав пам’ятку для тих, хто проживатиме в санаторії або правила надання послуг перед тим, як замовляти путівку, тому прямо зараз він стоїть біля стійки адміністратора і читає все це вибірково, знаючи, що ніде не знадобиться докладна інформація про те, які капці потрібні для лікувальних процедур тут. Поки жінка в чорній сукні спереду сперечається з адміністраторкою про те, чому заселитися з її дрібним песиком, ймовірно, відомої породи, неможливо, Пол ще раз перевіряє необхідні документи, які включають паспорт. Кожна секунда здається вічністю, але вже за кілька таких вічностей адміністратор кличе до себе незнайомого (як і, власне, всі тут) темно-русявого хлопця з проханням допомогти дамі винести валізи надвір.
— І куди накажете з ними йти?! — роздратовано скрикнула жінка у чорному, голосно кинувши такого ж кольору валізу на ідеально білу підлогу. Як тільки чоловік, що опинився поряд, бере речі за проханням, вона продовжує: — Не чіпай мої речі, ідіот!
На що він, з німим питанням на обличчі, звертається до іншої жінки за стійкою. Пол уважно спостерігає за ситуацією, тому що робити більше нема чого – адміністраторка на місці всього одна, хоча є ще два порожні місця, тому і його прийняти нікому. Чується цокання підборів, а Маккартні все ще уважно спостерігаючи, вирішує сісти за один із столиків поруч зі стійкою, тому що розуміє, що витрачати час і нерви на розбірки, чому його не приймають так довго, – не те, чого він хоче зараз. Але так, спостерігати як тендітна жінка, яка хвилину тому майже доброзичливо обслуговувала людину, викидає чужий багаж за скляні двері будівлі набагато веселіше, ніж слухати, чому з собакою заселитися має бути дозволено.
Посмішка мимоволі з’являється на його обличчі, але відразу зникає, коли він згадує, що така ж доля може осягнути і його у разі недотримання правил.
Темно-русявий чоловік, що чомусь запам’ятався карими очима, лише дуже тихо сміявся, а потім зовсім замовк, зваливши кудись ближче до сходів.
— Ну і? Ви так і сидітимете тут до закриття корпусу? — звернулася та сама жінка, на блискучому бейджі якої красувалося «Йоко» великими чорними літерами.
Її бліді губи гидко причмокували через велику кількість такої ж світлої, як її шкіра, помади, а довге чорне волосся, здавалося, не бачило гребінця кілька тижнів.
«Може, вона так виглядає через втому під кінець робочого дня», — думає Пол, але потім згадує, що зараз пів на десяту ранку - навіть не день.
— Це ж не моя проблема, що у вас один адміністратор на весь профілакторій, — вирішує обрати невелику грубість з усіх можливих звертань Маккартні. Правда, на половині реченя він передумує (хто зна, чиї валізи наступними полетять за двері разом з їхнім хазяїном) і з співчуттям ніби до самого себе підіймає брови.
— Підійдіть до стійки і дайте мені ваш паспорт, — проігнорувала жінка, на обличчі якої читалося чітке невдоволення всім, що відбувається довкола. І якщо в неї з самого ранку настрій зіпсований, то страшно уявити, що відбувається ввечері з людьми, які її оточують.
Вдруге Пол спробувати грубити побоявся, бо він сюди приїхав оздоровлюватися, а не з відкритими переломами всіх кінцівок бігти за речами, які адміністраторка розірве і викине з вікна в інший кінець планети, тому мовчки підходить до неї та вручає свій паспорт з санаторно-курортною карткою.
— Пол Маккартні, — вголос читає жінка, посміхаючись, — Прошу вас здати свій багаж цьому чоловіку, щоб він заніс ваші речі туди, де ви проведете, — знову робить паузу Йоко, бо уважно вчитується у жовтуватого кольору документ, — Двадцять один день. Він вас проведе у номер.
Мова у неї була, відверто, місцями незрозумілою. І це тільки для тих, хто з нею особисто знайомий, розумієте? Але Пол її бачив і, що важливо, чув уперше, тому з потоку слів, що вилітали з її рота, він зрозумів тільки своє ім’я (і те, насилу не переплутав його з «голосуванням*», про яке тут нічого не могло бути). Можливо, це через її японський акцент, а можливо, вона просто не доходила до логопеда років так двадцять тому, і тепер люди навколо змушені задіяти всі звилини мозку, щоб зрозуміти: то вимовили твоє ім’я, чи все ж таки нецензурне слово.
— Що? — перепитав Пол, насупившись, — Кажіть виразніше, нічого не зрозуміло.
Він, певно, сам викопує собі могилу.
— Я сказала здати свої речі нашому портьє, що незрозумілого? — підвищила голос Йоко. По ній було видно, що ще одна така його фраза і вона просто лусне зі злості.
Але ось це схоже на той момент, коли ти з третього разу не дочув, що сказав твій знайомий, але вчетверте запитувати – це якось, ну, безглуздо, тому ти просто кидаєш щось накшталт «так» і заводиш нову тему. Бо Пол, чорт забирай, знову нічого не зрозумів.
Шляхом нелегких обчислень, спостереженням за руками хлопця, який тягнеться до його багажу, а також гаданням над можливими фразами, що говорять люди з такою роботою, Пол здогадався віддати важку валізу цим рукам і спокійно видихнути.
У той час, як портьє, яким назвала його адміністраторка, розповідав про розклад, про харчування та про те, куди можна піти у вільний час, Маккартні уважно розглядав кожну деталь приміщення, через що мало не втратив рівний ніс, бо спіткнувся про другу сходинку. І ні, це не уважність, що ввімкнулась пізно, врятувала його, а сильні руки чоловіка поряд.
— Ем… Дякую, — невпевнено промовив Пол.
У відповідь він просто посміхнувся і пішов далі. Майже кожна деталь інтер’єру була унікальною – такою, яка не повториться навіть у схожій частині корпусу. Єдине, що дозволяло їм не виглядати неправильно разом – одні й ті самі кольори і навіть єдиний стиль, у якому вони виконані.
На стіні біля другої драбини, так само як і біля першої, яку Пол уже достатньо розглянув кілька хвилин тому, красувалися м’ятного та світло-блакитного кольору об’ємні жителі морських (а може, й океанських) глибин, але не реалістичні, ще й тільки контурно.
Маленькі «прямокутні зубці» дентикули кремового кольору, хоч і не дуже зрозуміло, навіщо зроблені всередині, але все ж таки виглядали гармонійно і зовсім не були зайвими або недоречними.
Вони мали можливість пройти через хол, але портьє з незрозумілої причини в останній момент розвернувся в обхід, ніби бачить цю будівлю зсередини вдруге і просто не пам’ятає куди йти.
Пол нічого на це не сказав, може, навіть нічого не зрозумів, тож чоловіки попрямували нагору в такому ж мовчанні.
Над номером, у який його провели, як і над кожними дверима, висів металевий якорець розміром, може, з полуницю, а вже трохи нижче сріблясте число із засічками, яким позначена ця кімната. Шістдесят шість. Головне тепер не забути, щоб не прийти до когось.
— …Якщо хочете, я можу ще й показати, де вона знаходиться, — закінчує чоловік із невідомим поки що ім’ям через відсутність бейджу. Певно, не така вже він і важлива частина персоналу, якщо в нього нема навіть цього.
— А… Що саме? — перепитує Пол, якого щойно вирвали із думок. Не те, щоб він думав про щось важливе, це всього було розгладання деталей в інтер‘єрі.
— Їдальня. І буфет теж, — швидко відповідає кароокий, ніби підготувавши відповідь заздалегідь, знаючи, що його не слухають, — Точніше кафе, яке поєднали з цією будівлею, тож тепер це і наша їдальня.
— Ну, якщо вам не складно, то було б доволі, — Пол робить паузу, роздивляючись все, що трапляється на очі, в своєму номері, — Непогано, так, — все ж таки вимовляє він, навіть незрозуміло, чи то даючи відповідь на питання, чи то описуючи враження від кімнати.
— Тоді я зайду хвилин за десять, — заносить валізу всередину, а потім ховається за дверима, не збираючись слухати відповідь.
Десять хвилин – це, напевно, ідеальний час для того, щоб ретельно розглянути все до найдрібніших деталей. Хоч і крім заправленого (слава богу без лебедів із рушника) ліжка, ванної кімнати та балкона Пол нічим особливо користуватися не збирався, він все одно навіщось подивився під кожне підвіконня і за картину, на яку мимоволі задивився. Це була «Норвезькі гори на сході сонця» Ганса Ґуде, яка, на диво, була без згадки про море, як будь-яка деталь тут.
Розумно розподіляючи час, Маккартні вирішує за чотири хвилини, що залишилися, просто перевдягтися в зручніший одяг, розправившись з ідеально білою сорочкою і краваткою на ній, що чоловік зав’язав поспіхом за секунд десять. Так само швидко вона і полетіла на інший кінець кімнати. На заміну приходить добута з самої глибини валізи біла футболка.
По кімнаті лунає дзвінкий стукіт, а людина за дверима запитує: «Ви готові?»
— Так-так, вже виходжу, — відповідає Пол і штовхає валізу ногою під високе ліжко.
***
— Якщо ми пройдемо ще хвилин п’ять, то вийдемо до містків, а там вже й до моря, — розмірено крокуючи стежкою бетонної плити, повідомив «Джон», як було сказано на його бейджі, що з’явився на грудях зовсім нещодавно. Але Пол, судячи з наступної його фрази, не помітив би і через годину, що портьє вже не безіменний:
— А як я, до речі, можу звертатися до вас?
— Джон, — що в перекладі означає: «Гадки не маю, як до мене мають звертатися гості і чи в офіційній формі, я просто слухаю одним вухам, коли говорити починає моя дружина (Перші три дні роботи тут я взагалі був упевнений, що це готель), так що сподіваюся, що вас влаштує тільки моє ім’я без усіляких там «містерів» си прізвищ»
Пол киває, показавши тим самим, що запам’ятав звернення і надалі його використовуватиме.
До моря виходити вони не збиралися, бо це буде лише марною тратою часу, адже бетонні стежки в кінці розгалужуються у дві протилежні сторони: пляж і басейн з хлорованою водою, яка так називається тільки тому, що знаходиться в цьому басейні (насправді ж, там можна знайти будь-що від ретельно пережованого хот-догу, до осіннього листя, але тільки не той розчин, який там повинен бути), а до них дійти буде і без того легко. Та й помилуватися якоюсь там водою можна, підійшовши до фонтанів на передньому дворі санаторію.
Джон, що сам не володіє достатньою інформацією про об’єкти, що знаходяться на території, розповідав все, що вигадував, підкріплюючи сказане реальними фактами і точними реченнями, які чув від інших працівників відпочиваючим. Оповіді про появу та заснування санаторію вистачило до дороги до другого входу будівлі, а далі пішли розповіді про прекрасну природу та листя на деревах, що будуть зеленими навіть узимку. Сумнівно, але ніхто не казав, що йому повірили. Тимпаче, гість ніяк не перевірить, його путівля точно не до зими.
Як тільки вони доходять до другого входу, Джон навіщось притримує двері, щоб спочатку пропустити другого хлопця, на що той, навіть не замислюючись, не ставить зайвих питань і просто проходить. Перед ними великого розміру простора кімната відпочинку з ніжно-блакитного кольору стінами, якій надають затишок нейтрального кольору вогники гірлянди в тому кутку, де також розміщені різноманітні фотокартки з персоналом, який стоять немов дружна сім’я, з тими, хто зробив великий внесок у розвиток санаторію, та з естетичними видами даху цієї будівлі. І дах, що яскраво показаний у всій красі на фотографіях, і хол виглядали та були оформлені так, ніби це дитячий табір.
До стіни навпроти тієї, що з гірляндами, притулено два великі дивани, а біля них вже великий прохід з аркою замість дверей. У кутку стоїть скляний круглий столик з якоюсь, певно, нудною настільною грою для людей похилого віку.
Вже після того, як чоловіки пройшли в коридор, не затримуючи погляду на людях у кімнаті (на відміну від цих людей, які уважно спостерігали за ними до того моменту, як вони зникли за аркою), що чекали кожнийсвого часу на будь-яку процедуру.
— Далі коридором соляна кімната, інші приміщення з масажем різних видів та шоколадним обгортанням, але нас туди все одно зараз не пустять, тож сенсу йти немає, — пояснює старший, — Тут багато сходів, але ці, — поглядом показуючи на сходинки під своїми ногами, розповідає Джон, — Користі не мають абсолютно. Для гостей точно, оскільки вони ведуть тільки до приміщень для персоналу, окремі комори та кімнати прасування та чищення одягу.
— Я у вас на сайті бачив, що тут є ще аромотерапія, — кидає Пол, зиркнувши на портьє
— Так, звісно. Десь на другому поверсі. Там же ще є зали для тренувань із фахівцями, але я в цьому, якщо чесно, не зовсім розуміюся, — відповів Джон, ніяково усміхнувшись. І навіщо його послали розповідати те, чого він сам не знає?
Коли Маккартні вдосталь надивився на цікавий коридор, (хоча і не було що роздивитися: ті ж оформлення стін або дверей) чоловіки мовчки попрямували до їдальні. Здогадатися, що це зал прийому їжі, можна одразу по смачному запаху, який ледве, але можна почути, навіть у коридорі. У цьому запаху змішується все разом, але залишається таким же приємним.
— Привіт, Джейн, — каже Джон рудій жінці, яка натирала столи мало не до дірок, завжди намагаючись відтворити ідеальний блиск, який був, коли меблі тільки завезли. Виглядала вона життєрадісною і, на диво, бадьорою, хоча цілий день натирає ці столи і розбирається з харчуванням.
— Добрий день, — тепло посміхнулася вона, примруживши очі, — До речі, Джоне, — продовжила вона, ніби те, що вона хоче вимовити, треба було сказати ще кілька тижнів тому, — Ти, цей, закінчуй швидше, потрібен будеш. Підійди хвилин за десять до мене, га?
— Як скажеш. Щось термінове?
— Не зовсім, але твоя присутність більш ніж бажана.
Джон мовчки посміхнувся і кивнув, проходячи з Полом далі по приміщенню, думаючи, що ще розповісти про санаторій. Він проводив подібні «екскурсії» лишень кілька разів, (і ті давно) коли когось, хто вміє це робити і знає, чим зацікавити, з якихось причин не був на роботі. Тобто вже і не буде. Власнику, певно, так сподобалось, як це робив Джон, що він і звільнив ту людину, вирішивши не витрачати зайвих грошей. А це, між іншим, був теж портьє, тож на чоловіка звалилась більша робота.
— Так от. Це їдальня, як ви, напевно, здогадалися. Зараз обід у першої зміни, але незабаром він закінчиться, — показував Джон на зайняті людьми столи з різними стравами. Різними, але приблизно однаково корисними: апетитні на вигляд салати, багато овочів, як приготованих на пару, так і сирих накшталт свіжих помідорів. Також стояли корисні напої, як овочеві смузі або свіжі фруктові соки. Хтось віддавав перевагу простій холодній воді з лимоном, а хтось натуральний чай, тож тут було все, що хочеться, — Але у вас обід у другу зміну – приблизно за чотири години. Є ще вдосталь часу оглянути все самостійно чи зайнятися своїми справами.
— Так, я так і зроблю. Розкладу речі до кінця, наприклад.
— Тоді хай щастить. Ми з вами ще точно побачимось, — відповів Джон, а потім попрощався, махнувши рукою, і пішов до Джейн вирішувати те, навіщо вона кликала.
Тепер чоловік достеменно знав, на що витратить чотири години до обіду, щоб потім похвалити себе за геніальність.
— Сподіваюся, — ледь чутно пробурмотів Пол швидше для себе, ніж співрозмовника, теж розвертаючись до сходів.
Він піднявся у свій номер чи не швидше за швидкість світла, щоб не забути жодної гарної ідеї до приходу і записати їх куди завгодно. Навіть на рушник шампунем, навіть на стіл соком із маленького холодильника. Та хоч своєю слиною на вікно, аби тільки не забути.
Але як тільки Пол забігає всередину і відкриває валізу, відразу знаходиться необхідне. Випадково взятий з собою нотний зошит (за сумісництвом блокнот для будь-якої замальовки та запису) опиняється на чистому робочому столі, а Маккартні думає, що якби він був зараз сентиментальною ученицею середньої школи, а не дорослим чоловіком, напис «Любий щоденник, я закохалася» з’явився б сам собою. Зараз там виникне тільки невідомий невеликий шматочок римованого тексту, що пізніше, можливо, стане піснею.