— На лижах катаєшся чи на борді?
— На борді. Вже років десять. Цього сезону навчився в стрибку робити оберт через голову.
— Круто, а відео є?
— Так, зараз знайду, — Богдан дістав телефон та почав швиденько копирсатися в ньому.
Колеги поряд згуртувалися та не соромлячись питали й про інші фотограції, що бачили.
Юра просто сидів в кутку та й не намагався покращити ситуацію. Щоразу, як він відкривав рота, всім ставало якось ніяково.
Вони тоді тільки сіли, разговорилися і хтось с колег помітив невеликий шрам, що виглядав у Богдана з-під рукава.
— То в дитинстві собака вкусив. Вже давно забулося, — покрутив кистю Богдан та відпив свого пива. — Тому я тварин не дуже люблю.
Задля підтримання бесіди, а також показати собі, що вони точно не пара, Юра і сам вирішив поділитися спогадом:
— Ой, а я навпаки. Дуже люблю собак. В мене в дитинству був алабай. Велетенський такий, наче теля, а добрий, хоч дітей вози. Батько дуже багато часу вклав в дресуру, що ми навіть дозволяли йому по парку без намордника гуляти. Люди, звісно, лякалися, але коли знайомилися з ним ближче, закохувалися одразу ж. Дуже за ним сумую, але у квартирі навіть не думаю заводити когось настільки ж великого.
— Цікавий збіг, — Богдан хмикнув, розстібуючи та загортаючи рукав. — Саме алабай на мене скочив, коли я малий захотів погладити собаку. Ледь відтягли. Був би в наморднику, такого б не сталося, — на відкритій частині руки майже до самого ліктя були давнішні шрами. Білі та майже пласкі з роками, але видовище було вражаюче.
— Який жах, — прокоментував Коля.
Неля притиснула руку до рота, дивлячись круглими очима.
— От тому я і боюся собак. Ніколи не знаєш, що в них в голові. Вона біжить на мене привітати чи роздерти, — закивав Іван.
— А мене одного разу на пробіжці за ногу вкусила маленька собацюра, — поділилася Катя. — Я в навушниках була і не чула, що вона якийсь час мене переслідувала. А коли сповільнилася, то та мене й вкусила. Я з переляку її пнула так, що та відлетіла в кущі. На мене одразу налетіла власниця с криками що я роблю. Курва. Вона навіть за своїм пацюком вгледіти не може, — дівчину аж скривило. — А коти — то зовсім інша справа.
— О так, в моєї тітки дворовий був, а розумний такий…
Юра спостерігав, як Богдан застібнув сорочку та продовжив з цікавістю слухати розповідь Жори. Сам Юра розумів, що з алабаєм просто випадковість і що таке могло статися з будь-чим, але нова купина не забарилася.
— А машина сьогодні — це відмазка і був якийсь прецедент, після якого ти не п’єш в малознайомій компанії? — спитала у Богдана вже трохи хмільна Неля.
Він дійсно був єдиний, хто вирішив сьогодні не пити та на подив офіціанта замовив безалкогольне пиво. Андрій, хоч вже і пішов, але годинку з ними посидів на славу. Замовив таксі й питань не було.
— Не кожному треба втрапити в історію, щоб не пити, — у свій стакан пробурмотіла Катя, але Неля її почула.
— От не треба! Я і без в історій постійно втрапляю, — пробуркотіла Неля, знову роблячи великий ковток.
— Ні, в мене насправді завтра плани рано в ранці, тому краще утриматися. Нічого не маю проти всіх вас. Просто збіг.
— Гірше було б, якби він потім напідпитку сів за кермо, — закивав Юра, відчуваючи необхідність якось вигородити Богдана. — Ми якось, ще в юному віці, так накидалися та вирішили їхати за добавкою. Машин ще не накупляли, але в одного з хлопців був доступ до автомобіля батька. Це диво, що ми нікуди не в’їхали, хоча кілька дерев однозначно дорогу нам перебігло, — на стриманий сміх посмішкою відповіла Неля та ще кілька колег, але Богдан лише скосив очі.
— Ну от десь за таких же обставин мого батька ледь не збив бухий водій. Тато ледь відскочив, але втрапив в кювет та зламав ногу.
Неля перестала посміхатися, а Катя осудливо глянула на Юру. Так само зробив і Жора, але в його очах буквально читалося питання «ти шо робиш?!».
На подальше Юра все ж обрав стратегію сидіти мовчки та просто слухати, спостерігаючи. Добре, що місце дозволяло. І все ж просто сидіти здавалося не порядним, тому він продовжував поновлювати свій бокал, бодай так підтримуючи компанію.
Все чекав, що хтось з колег спитає про найважливіше — про те, що Юрі вербіло дізнатися. Але ні. Іван якось більше розпитував про попередній досвід та команди. Колю цікавила машина Богдана, а Катю подорожі та спорт.
Ніхто не запитав про дружину. Ніхто. Навіть Жора, який мав трьох дітей і завжди любив показати кілька фотографій на корпоративі, жодного кроку в тому напрямку не зробив. Спитав лише про перші враження від нової посади та на тому і закінчив.
— То що там зі щасливим подружнім життям? Жінка сказала не дуже пізно вертатися? — слова злетіли скоріше, ніж мозок їх встиг обробити.
Юра посміхнувся, але запізно збагнув, що сталося. Він майже одразу й протверезів.
Сфокусував погляд, а на нього дивилися всі, включаючи Богдана. Звісно той не мав наміру відповідати. Зустрівшись очима з Жорою, де була його остання надія на порятунок, зрозумів, що налажав конкретно.
— Вибачте, мені треба вийти.
Швидко підскочивши, Юра закрокував до вбиральні. Він почув, що Жора щось тихо в нього спробував запитати, але проігнорував його. В голові вже розгортався невтішний сценарій.
Переведення. Про інше вже й думати було занадто обнадійливо. Навіть з його оптимізмом, важко було повірити, що після такого йому світить бодай трохи дружні стосунки з новим керівником. Терпіти жорсткі рамки або всебічне ігнорування Юра довго не зможе. В нього був такий керівник. Ледь до зриву проєкта не дійшло, а Юра взяв довгу відпустку для відновлення.
Зайшовши за ширму, що відділяла передпокій з раковинами та дверми туалетів, він притулився до стінки та закрив обличчя руками. Приглушено застогнав. Відчуття, що отак от самотужки поставив хрест на своїй роботі давалося занадто важко. Тиждень чи два потерпів би, щоб тяга зійшла, і все б налогодилося. Тепер це обернеться добре якщо лише двома тижнями важких поглядів та призирства. Може і місяць доведеться терпіти, відпрацьовуючи. А новий проєкт — це завжди нові проблеми, період адаптації та пощастить, якщо попередник пішов саме через підвищення, а не через кашу, яку заварив та не зміг розгребти.
— Юра, що сталося? Що не так?
Почувши знайомий голос, Юра здригнувся та повільно розвів пальці, поки не наважуючись прибрати долоні.
Навпроти стояв Богдан. Все так само прекрасний, хоча й однозначно роздратований. Що руки, що ноги, були схрещені, але думки Юри були не про те, що той не хотів тут бути, а про скуйовджене волосся, що так пасувало його діловому стилю, пом’якшуючи його образ та додаючи таке бажане відчуття неформальності.
— Я помітив, що ти не дуже добре сприйняв моє призначення. Може я зробив щось не те? Чи образив тебе якось?
Юра зміг лише помотати головою, продовжуючи роздивлятися чудове поєднання чорних штанів з чорною сорочкою. Контрасну краватку. Як хотілося, щоб Богдан одним рухом послабив її вузол. Щоб зробив крок, вимагаючи пояснень. Погрожував, що влаштує стриптиз та дозволить лише дивитися. Розстібне верхній ґудзик. Проведе рукою по волоссю. Другий…
— Тоді що не так? — продовжив Богдан з натиском, скинувши руку. — Має бути щось, що…
— Вибачте, — двері однієї з вбиралень відчинилися, випускаючи молодого парубка.
Хлопець поспішив до крайньої раковини, щоб якнайшвидше закінчити та піти звідси. Богдан відступив, даючи тому місця, та замовк чекаючи поки неочікуваний слухач піде.
Проте майже одразу до вбиральні заскочило ще двоє. Дівчина пішла до раковини, а чоловік одразу попрямував у відкриті двері та швиденько клацнув замком. Богдан відійшов ще, але дійсно стало трохи тісно.
Він майже в притул підійшов до Юри. Провівши рукою по волоссю, Богдан сказав тихіше, щоб почув тільки один:
— Це не краще місце для такої бесіди. Ходім принаймні на… — і він завмер, здригнувшись від неочікуваного дотику.
Юра теж не одразу зрозумів, що причиною того став він сам. Мозок наче не поспішав за тілом, яке в момент зреагувало на бажане.
Зробивши крок, опустив одну руку на стегно, притримуючи, а іншою провів від коміра до талії.
В ніс вдарив пречудовий терпкий запах, ледь відчутний. Такий, що хотілося принюхатися. Впевнитися, що не здалося. І Юра просто вперся в чужу маківку, вдихаючи повні груди.
Пальці ж разом з тим намацали не одну перепону. Дві. Смужки, що прилягали до тіла та саме тому не були помітні під темною тканиною сорочки. Хотілося дізнатися більше. Побачити. Торкнутися не через сорочку, а…
Юра відскочив, розуміючи, що то вже були не фантазії. Що він обмацав свого керівника у реальному світі, де таке ніяк інакше, як домаганням не назвеш. Юра навіть руки підняв, намагаючись показати, що то випадковість. Що він нічого не мав на думці.
Господи, по обличчю Богдана було зрозуміло, що його так просто не обдуриш, що він більш ніж здивований. Варто було тікати й швидше. Списувати все на алкоголь та секунду слабкість. Що він просто вперся, втративши силу в ногах, що просто…
— Тобто, — Богдан розвернувся до нього всім тілом, наче кам’яна стіна, що перекривала шлях відступу, — я тобі не не подобаюсь. А навіть навпаки? — він говорив повільно, ніби питав не лише Юри, а й сам розмірковував над відповіддю.
Розуміючи, що його розкрили остаточно, Юра повільно кивнув. Ставлячи крапку. Заносячи ногу над прірвою.
— Тоді справді «якого біса»?! Сказати через рота? Не поводитися як школяр, що за косички смикає? Ні? Бля, ну чому мені весь час такі дівчиська трапляються?
На останнє питання Юра навіть хотів трохи обуритися, але не встиг. Його схопили за краватку та потягли вперед, цілуючи. Й секунди не пройшло, як в роті хазяйнував чужий язик, сам Юра був притиснутий до найближчої стінки, а його руки стискали пружні та такі бажані сідниці.
— Бачу, що рятувати вас не потрібно, — здивований голос Жори висмикнув зі світу паралельного назад на тверду землю.
Юра підняв очі, бачачи розгубленого Жору з відсунутою ширмою і більше нікого навкруги.
Слова якось всі розгубилися.
— Ми саме вирішуємо наші конфлікти, — побачивши ту щиру широку посмішку, що Богдан адресував Жорі, Юра знову захотів його поцілувати. — Розрулиш там все по рахунку?
— Звісно, — і вони лишилися одні.
Юра знову потягнувся до пухких губ, але Богдан зробив крок назад, вислизаючи з обіймів.
— Поїхали, — скомандував він і, не випускаючи краватку з руки, спішно потягнув Юру в бік виходу.