— Звісно, я завжди готовий прислухатися до тебе, коли це стосується технічних вимог продукту, але не коли ти починаєш розказувати про відгуки у соцмережах.
Коли Юра йшов на пиво з колегами, він зовсім не розраховував, що цей вечір закінчиться тим, що Богдан, його керівник, буде роздягатися просто сидячи на ньому зверху. Ще й продовжувати підколювати:
— Ти сам, як і вони, багато чого не договорюєш. Доводиться самому докладати руку до цього.
І Богдан мав рацію. Юра ні за які гроші світу не сказав би, що прагнув затягти свого нового керівника у ліжко з першої ж їх зустрічі. Проте зараз Богдан, знімаючи поки лишень краватку, а вже сидячи на відчутно стоячому члені, міг без жодних слів переконатися в цьому самотужки.
— На свій захист скажу, що я все ж іноді кажу, що думаю.
— Не пізди, — сказав Богдан, відкинувши краватку та взявшись за ґудзик на сорочці. — Ти нюхав моє волосся, тримаючи за стегна, а все одно спробував видати це за прикру випадковість.
— Але це я зібрав всіх на вечір та підіслав Колю впевнитися, що ти теж прийдеш.
— І на тому спасибі!
Юра хотів ще додати, що заздалегідь вибирав заклад, щоб Богдан точно не відмовився, щоб вечір підходив, що замовляв столик ще за кілька днів, але всі слова залишилися забутими, коли він нарешті побачив підтвердження своєї здогадки. Мережево. Під чорною офісною сорочкою в Богдана був ліфчик з червоного мережева. З маленькими трикутничками на сосках. З багатьма бантиками та стрічками, що перехрещувалися на животі нижче резинки.
Богдану не було що підтримувати. Ліфчик просто… був. Весь цей час знаходився під одягом. Прихований від сторонніх очей, про існування якого знав лише власник. Від якого зараз Юра не міг відвести погляду. І Богдан це бачив. Він хмикнув, привертаючи увагу.
Юра через силу відірвав очі від мережива, що візерунком покривало світлу шкіру. Глянув на Богдана, який, закусивши губу, підморгнув. Провів рукою по шиї, та ковзнув нею до низу. Між грудей, до пупка і нижче, взявшись за ґудзик штанів. Юра безпомічно ковтнув, розуміючи, що нижче чекає не менш цікаве видовище, та не бувши впевненим, що зможе його витримати, не кінчивши передчасно.
***
Ніхто не був радий звістці про нового керівника. Жора отримав підвищення та перейшов до іншої команди. А він був добрим керівником. Клеєм в колективі. Завжди знав коли замотивувати, а де підставити плече. Мабуть, саме тому його й підвищили, бо такі люди на дорозі не валяються.
Всі це розуміли, але рішення взяти людину ззовні, а не підвищити когось з команди, вважали помилковим. Іван мав добре підв’язаного язика, та й сам Юра завжди показував добрі результати, хоч і прийшов лишень пів року як.
А може тому і не взяли? В команді не було одного явного лідера. Тепер же вся команда об’єдналася проти загрози в лиці новенького та готувалася пройти через етап притирання.
Хто ж знав, що Богдан виявиться таким красенем? Що можна буде шию звернути, коли той повз проходитиме? А Юра ледь і не звернув. Врятувало те, що він врізався в стовп, коли очима проводжав підтягнуту дупу у вдало підібраних штанях. Галасу було… звісно тоді й Богдан на нього звернув увагу. Можливо все й зрозумів, а може просто охрестив подумки незграбою. Одне краще іншого.
— Це ваш новий керівник. Іван, введеш в курс діла? — запитав Жора, після привітання в спеційно заброньованій кімнаті.
— Звісно, — Іван одразу увімкнув презентацію та піднявся, підходячи до екрана.
Той підлабузник, звісно ж готувався, мітячи якщо не на підвищення, то на те, що Жора міг запросити собі людину в команду найближчим часом і обирав би він з перевірених людей.
Іван тараторив, розповідаючи про клієнта та продукт, розробку якого вони вже майже довели до першого прототипу, а Юра місця собі не міг знайти. Він, звісно, намагався сидіти рівно та вдавати, що уважно слухає, але очі так і зупинялися на профілі Богдана.
Перше, що привернуло увагу Юри, звісно були сідниці, але лице виявилося до пари. Не дуже високий, нижчий Юри майже на голову, Богдан наче зійшов з обкладинки модного журналу. Чорнявий, гладко виголений. Він майже не посміхався, але цим мав ще більшу схожість з античними статуєю.
І все в ньому було ладне. Костюм сидів, ніби на нього шили, зачіска наче тільки з салону, чіпкий погляд, який здавалося помічав найменші дрібниці. Глянув і всю суть побачив. Чи найбрудніші таємниці. Правильно було б назвати його оцінювальний, але Юра не міг відхреститися від думки, що під таким поглядом він би присів та відсмоктав.
Здригнувшись від образу, що наринув, Юра швидко закинув ногу на ногу, щоб якось притиснути член, що здумав дати знати про своє схвалення. Наче це хтось міг побачити під столом. А здавалося, що зможе Богдан, якщо придивиться уважніше.
— Юра, тобі слово. Розкажи, про аналіз ринку, — Іван посміхнувся, та поспішив сісти на своє місце.
Секунда і всі очі були направлені на Юру. Дивився й Богдан. І саме не зводячи з нього очей, новий казус не змусив себе довго чекати. Юра підскочив, забувши, що склав ноги, і вдарився коліном, матюкнувся та впав на лікті, намагаючись перетерпіти біль.
Піднявши очі, він побачив те, чого не хотів найбільше. Хлопці з команди сміялися, а от Богдан виглядав розчарованим. Друге враження виявилося не краще першого. І це зіграло як і повинно було. Не на його користь.
***
— А дупа в нього дійсно шикарна.
— Я ж тобі казав, — тихенько прошепотів Юра, одразу закриваючи рота стаканчиком кави, ніби Богдан навіть спиною на відстані двадцяти метрів міг прочитати по губах.
— То ти до нього підкотиш чи як?
І майже одразу подавився, заплювавши столик кафе.
— Ти огидний, — Юліана, подруга з відділу маркетингу, витягнула кілька серветок з тримача та подала Юрі. — Слину підітри.
— А от не треба казати всяку маячну під руку.
— Де маячня? Ти ж сам сказав, що дупа настільки шикарна, що ти був би не проти, щоб такою тобі на лице сіли.
— Та циц ти! — Юра заозирався навкруги, але нікого не було поруч. Лише повз проходили двоє студентів та й ті вже встигли відійти на кілька метрів. — Нічого я робити не буду. Він одружений.
— Давно? Діти є?
— А яка різниця? Мені все одно нічого не світить.
Це було дійсно упущення століття. Звісно не було гарантії, що Богдан грав за ту ж лігу, що і Юра, але помріяти ж ніхто не заважав. Ніби вони все ж могли провести разом час після роботи, чи навіть залишитися після наради якоїсь в кімнаті. Юра б попросив приватну бесіду, Богдан би погодився. Дивився б своїм проникливим поглядом, поки Юра знімав би піджака, краватку…
— Здається в мене встав.
— Господи, що ти як підліток, який вперше цицьки побачив? — Юліана поглянула на Богдана в компанії Жори та ще декількох керівників. — От тобі не пощастило. Сумно дрочити у вбиральні на його апетитні сідниці.
— Ти ще погляду не бачила. Від нього хочеться зі штанів вистрибнути, але найгірше не це.
— А те, що вам ще разом працювати бозна скільки? — спробувала підказати подруга, але отримала зовсім іншу реакцію.
— Срака.
— Та я вже зрозуміла, що дупця в нього — що треба, — гикнула Юліана та прикінчила свою каву під осудливим поглядом Юри.
— Все ж мене більше турбує, що він вважає мене придурком. Язик заплітається, коли він поряд, і нормально спілкуватися не виходить.
— То не розмовляй — пиши. Руки ж в тебе все ще з правильного місця. В повідомленнях дупи не видно — відволікати не буде. Гляди реабілітуєшся настільки, що запросить тебе приєднатися третім в їхньому сімейному ліжку, — похлопавши Юру по руці, подруга зім’яла стаканчик та пішла у бік головного входу в будівлю. — Але серйозно, якщо ти так відверто палишся, то він безперечно помітить. Чи хтось донесе йому і ви втрапите у дуже незручну ситуацію. Якщо піднімуть питання кому йти, то не впевнена, що то будеш не ти.
Юра теж стосовно цього переживав та розумів, що з цим доведеться якось жити та працювати. Поки він тільки те і робив, що вляпувався у незручні історії через неуважність та замріяність, але ж воно не могло продовжуватися вічно. Рано чи пізно розуміння того, що не судилося, мало наздогнати його та поступово звести всі хтиві бажання нанівець.
Мало, але все пішло по пизді. А точніше по сраці. По чортовій пружній та вабливій сраці.