Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
***
Ленс вливає в себе черговий стакан чогось гіркого. В такому освітленні неможливо побачити ні колір, ні пляшку, з якої налито. Хлопець вже годину сидить в компанії своїх друзів і випадкових людей з університету з яких, на диво, не знав більшості. Десь в кінці кімнати промигнув Лотор – це єдине, що змусило впевнитись, що вони з Підж і Ганком прийшли у вірний будинок.
Коли закінчується пляшка, яку хтось з цих людей взяв з собою на диван, Макклейну стає надто нудно і він починає шукати поглядом по кімнаті ще одну. Проте, натикається не на напої, а на дещо цікавіше, чого десять хвилин назад він не помічав. Коґане. Він теж тут?
Ленс розглядає хлопця, що сидить далеко(певно, в метрах восьми) від нього, так як це гостьова кімната – вона велика. Він іноді відводить погляд, коли відволікається на друзів, щоб в потрібний момент засміятися з історії чи вибриків від них, а потім знову повертається, навіть не приховуючи це, бо Коґане все одно дивиться кудись в бік, або у свій телефон, щось п‘є і ні з ким не тусується. Ленс хоче поговорити, але без зайвих очей.
Вкотре вирішивши потайки подивитись на хлопця, Макклейн знову повертає голову. Але буквально через секунду те саме робить і Кіт, несподівано для нього. В цьому погляді немає ніяких емоцій, він просто… дивиться. Ленс майже одразу відводить свій, коли стикається з хлопцем. Через декілька секунд знову робить спробу підглянути за ним, думаючи, що той вже відвернувся, але знову пересікається і соромно дивиться назад на Підж, яка щось п‘яно розповідає, вирішивши більше не дивитись в той бік.
А наступного разу, коли не витримує і знову повертає голову, щоб побачити, чи дивиться Коґане, не знаходить його взагалі. Просто зник.
А Кіту ж, насправді, було м‘яко кажучи некомфортно в подібних обставинах. Велике скупчення нетверезих і доволі гучних людей напружувало, хтось з них взагалі ледве не «кохався» прямо у залі. Так, він прийшов сюди самостійно і знав, куди іде, але не заради цього, а, як було зазначено раніше, за самокрутками чи ще чимось, поки безкоштовно. Все ж таки гроші, які час від часу дає «верховний громовержець» витрачати на це не хочеться. Вдосталь пропаливши збентеженого Ленса, Кіт всміхнувся.
Зітхнувши, він підходить до стільниці, на якій виднівся косячок, хапає і розчиняється у натовпі, починаючи блукати великим домом, щоб знайти собі безлюдне місце. Майже одразу Коґане помічає забуту усіма кімнату, навіть з відчиненими навстіж дверима і прямує туди, не забувши додатково підхопити зі столу пляшку пива. Тепер можна і полегшено зітхнути.
Опинившись у просторій, майже порожній спальні, темноволосий вмостився на ліжку, яке одразу ж злегка прогнулося під ним. Кіт відкриває пляшку пива о тумбу поряд, не переживаючи, що може щось пошкодити, адже це не його дім, і робить декілька ковтків, прикриваючи очі та видихаючи. Відносна тиша, якщо не враховувати музики за дверима. Заради безкоштовного всього можна і перетерпіти.
Макклейн би і продовжив просто сидіти у веселій компанії, правда, але він все, що відбувається, розцінює, як жирний і яскравий натяк. Невже це ним і не було?
— Я в туалет, — з якоїсь причини повідомляє він сидячим поряд, скоріше, для своїх друзів, щоб в них не виникло питань чи вони не пішли за ним, — Не сумуйте, — всміхається Ленс, окремо підмигнувши якійсь дівчині, і чує на останок кричащу йому Підж щось в жанрі «Не обов‘язково було це всім знати, бовдур!»
Ленс встає і йде на пошуки малетоголового. Навіщо? Бо той подивився на нього аж два рази (або теж не відводив погляд, Макклейн не знає, бо це робив як раз він) і кудись зник. Та і якщо це не натяк піти за ним, то хоча б можливість ще раз поговорити. Він же стовідсотково бачив записку, правда?
Макклейн знаходить потрібну кімнату не одразу. Через два рази, як заходить до когось в незачинену, один раз як чує гучні стони за дверима і не наважується зайти та ще раз, коли перевіряє вбиральні, бо з минулої вечірки пам‘ятає, де може засісти Кіт. Головне встигнути до того, як в цього малетоголового буде передозування.
— О, — єдине що каже Ленс, коли заглядає в одну з незачинених кімнат, побачивши на ліжку сидячого Кіта. Він не питає, чи можна зайти, бо, вірогідно, отримає відповідь «ні», а одразу заходить, ставши навпроти.
Побачивши знайоме обличчя, Кіт відчув як всередині щось напружилось. Тільки він почав насолоджуватись тишею та випивкою, спланувавши закурити це все, щоб розслабитись, як бачить це лице. Що за день.
— Ти помилився дверима, кімната для бовдурів в іншій стороні, — беземоційно каже він і робить ковток пива.
— І тобі доброї ночі, Коґане, — посміхається Ленс. Якщо Кіт настільки грубить у першу ж розмову за сьогодні, значить це реальний Кіт не під дією наркотичних речовин, це не може не радувати. Їм все одно треба поговорити. — Я-як поживаєш? — не знайшовши, з чого почати, каже хлопець.
Він сідає поряд на ліжко на безпечній відстані, не відводячи погляду з Кіта. Все ж, алкоголь в організмі дає йому сміливості.
Не дивлячись на і так великий простір між ними, Коґане все одно відсідає, засмучуючи хлопця цим, не бажаючи в принципі знаходитись тут з Ленсом. Він відводить погляд у бік, холодно кидаючи:
— Нормально.
Після чого знову робить два ковтки.
— Не думаєш, що нам треба поговорити, малет? — вирішує обережно почати з найпростішого, ніби ходить по краю леза. Він хотів перед цим ще щось незначне обговорити, щоб Кіт розслабився і нормально відповідав, але, як виявилось, не вийде. Тому Макклейн на цьому зібрав всю свою сміливість, продовжуючи пропалювати зплутане волосся Коґане своїм поглядом.
— Послухай, — невдоволено видихає темноволосий, переводячи погляд на Ленса, змусивши його напружитись, — Якщо ти один раз відсмоктав мені, це не означає, що між нами щось є чи щось взагалі буде, гаразд? Не розраховуй ні на що, — і знову відводить погляд.
— Взагалі ні на що? — з надією питає Макклейн, нахиляючи голову.
Позитивний настрой вже кудись зник, але на то ж є причини. Хлопець почервонів після згадки Кітом тої ночі, бо, знову ж таки, йому не хочеться це казати в голос, тимпаче коли він нагадує це ТАК.
— Абсолютно. Думаєш, я забув про всі твої гидкі придирки і слова в мою адресу тільки через хріновий відсос? — він допиває пиво і ставить порожню пляшку у бік, дивлячись на розчарованого хлопця.
— Кіте? А ти бачив записку? — засмученно питає хлопець, проковтуючи невдоволення словами про його навички. Це ж не було настільки погано! Чого він бреше!?
— Бачив. І читав, — видихаючи, сухо відповідає Кіт, дивуючись, що це ВСЕ, що зміг Ленс з себе вичавити.
— І… і як? — ледве вимовляє Макклейн, в якого вже точно зникає вся бувала впевненість. Мабуть, треба було все ж сходити за новою пляшкою, щоб взагалі слова не зв‘язувати і забути цей сором, — Точніше… Що я можу зробити, щоб ти, ну… — Ленс задумується, що він взагалі хоче. Бути друзями? Нормально спілкуватись хоча б як приятелі? Запропонувати зустрічатись жартома(чи ні), щоб не вийти з цієї кімнати взагалі, бо Кіт його вб‘є на рівному місці? — …Припинив сприймати мене так? Не знаю.
— Замість того, щоб спробувати поговорити, (хоча, краще б ти взагалі не говорив зі мною,) ти підкинув мені записку, наче першокласник, — Коґане вкотре зітхнув, дивлячись прямо на Ленса. Він не розумів, чому той так лізе зі шкіри, ледве не плаче, щоб мати хоч якісь стосунки з Кітом, які не стоять в межах взаємних чи односторонніх образ.
— Та ти!!! — обурено вскрикує Ленс, одразу ж повертаючи голос на минулий тон, бо планував поговорити нормально, — Я боявся! І що сенсу з того, скажи мені? От зараз я пробую з тобою поговорити, а ти тільки згадуєш старе і сприймаєш мене тільки так! — продовжує Ленс, тупнувши ногою по підлозі, щоб висловити своє незадоволення ще більше.
— Ти поводишся, наче інфантильна дитина, яка не отримала бажаного, — хрипко повідомляє свої спостереження Кіт, не відводячи погляду з чужого невдоволеного обличчя, — А з чого мені взагалі тобі вірити, що ти з чистих задумів вирішив налагодити стосунки? Ти-то взагалі один з дружків Ґріфіна…
— А оце вже справді образливо, Коґане, — цокає Ленс, склавши руки на грудях, — Ґріфін – чмо, і взаємодію я з ним тільки на вечірках за безкоштовні самокрутки! Краще обзивай мене, як завжди, я точно не один з них і ніколи його не підтримував, — каже Макклейн, намагаючись правильно сформулювати подальші думки, щоб донести до Кіта те, що думає, знову починаючи стару пісню: — Мені справді шкода, що я до тебе придирався весь час. Дуже-дуже шкода. Але я не знаю, що зробити, щоб ти мені повірив.
Діставши цигарку з майже нової пачки, темноволосий підпалив ту та затягнувся.
— Тоді сідай на коліна і гавкай, як псина, тоді, можливо, пробачу тобі, — саркастично каже Кіт, знизуючи плечима, всміхнувшись, — Тобі не вперше бути на колінах переді мною.
Макклейна охоплює обурення, а потім ще й знову сум‘яття, коли він чує останню репліку. Знайшов що згадати… Ленс просто… просто… просто не очікував цього в курильні, тому і нічого не зробив, саме так!
— Ха-ха, як смішно, — закочує очі він, складаючи руки на грудях, — А може вже дійсно нормально поговоримо, малет? Чи ти боїшся, що не стримаєшся? Або тобі та-ак подобається, коли я на колінах перед тобою, що ти дрочиш на це вечорами? — йде в атаку він. Ленсу вже нема чого втрачати, коли розмова і так не клеїться, тож якщо Кіт йому зараз вмаже по обличчю, то це буде хоч якась взаємодія. Ха-ха. Вони не штовхалися в коридорах навіть вже надто давно.
— Невже згадка того випадку в курильні настільки сильно задіває твоє абсолютно гетеросексуальне его? — злегка всміхається Кіт, роблячи лапки у повітрі. Набагато приємніше бачити одногрупника чимось незадоволеним і до жаху роздратованим, ніж з вічною гидкою і наглою усмішкою. І чому питанням на питання відповідати не можна? Тому що треба.
— А мені здається, ми ще позавчора разом з‘ясували, що в мене більше немає «абсолютно гетеросексуального ега», га? — нахиляє голову Ленс, піднявши брови і, як назло, легко посміхаючись, — Я тобі більше скажу, малет, — вирішивши раз і назавжди покінчити з цією темою, продовжує Макклейн, хоч і вагається, чи варто це казати взагалі, — Я вже й встиг зробити камінґ-аут друзям, поки ти два дні все ніяк не наважувався підійти. Хоч би образу в спину якусь кинув, ну.
— Кажеш це так, ніби є сенс взагалі з тобою говорити, — зробивши чергову затяжку, хлопець закинув ногу на ногу, випускаючи дим в чуже лице, — Якого біса ти взагалі після всього до мене лізеш?
Ленс вимучено стогне в долоні, закинувши голову назад.
— Бо я хочу з тобою спілкуватись, ні? Чи тобі більше подобається, коли я поводжуся як останній ідіот і придираюсь до тебе тільки щоб отримати хоч якусь взаємодію? — навіть трохи злісно каже хлопець, а потім усвідомлює, ЩО саме сказав, проговорившись, — Ой. Тобто, цей… Забудь, коротше.
Темноволосий відвернувся від Ленса, обдумуючи його слова. Макклейн, звісно, не мрія, – жарти в нього дурні, як і спроби якось задіти, зачіска, одяг, навіть бісовий сміх. Затягнувшись, він підняв брови догори, переводячи на нього погляд.
— Тоді в чому була твоя чортова проблема нормально поговорити на початку? А не кидати жарти про мої нігті в перший же день.
— А от! Не треба було мене ігнорувати, коли я до цього навіть привітався з тобою! Ти навіть очі закотив, Кіте! — обурено відповідає Ленс, сам же розуміючи, наскільки безглуздо звучать його слова і причини такої поведінки. Мало того, ще й якимось чином завжди був краще у навчанні, хоча просипає половину пар. А Ленс, між іншим, сидить з Підж(!!) і пише ці кляті конспекти, навіть вникати намагається.
— Перед тим, як привітатися, ти на всю аудиторію мало не крикнув, що я виглядаю як п*дик, — погляд хлопця змінився і став виглядати невдоволено, з німим «ти, бляха, серйозно зараз?» в очах.
— Ні, це… Чорт, — Макклейн навіть не думав, що Кіт міг це почути, бо цю частину історії як неважливу він вже і забув. Він же наче це тільки Підж сказав в якості: «що бачу, те і описую», але не очікував, що хлопець це міг почути. Соромно, — Вибач. Ну, зате я не помилився, — посміхається Ленс, гордовито киваючи собі ж головою.
— Якщо б я зараз був тверезим, то стовідсотково вмазав би тобі за таке, — відповідає Коґане, закидуючи окурок вже в порожньо пляшку, зітхнувши.
— Та давай вже, — ледве не підставляє своє обличяя Ленс, закриваючи очі. Потім, звісно, розуміє, що це і так може статись, тож повертається в минуле положення, — І взагалі, за що? Це ж правда. Я навіть свідком був, мал-лет, — хіхікає він, тепер вже самостійно нагадуючи все хлопцю.
Цокнувши язиком і закотивши очі, чорноволосий все ж вліпляє йому доволі сильний щолбан по чолу, задоволено посміхаючись.
— Ай! Це був жарт! — голосно вскрикує Ленс, одразу прикладаючи руку до пошкодженого місця. Як би тепер там шишка не з‘явилась від такого, він точно не переживе – це не прибере жодна масочка з екстрактом троянди. Макклейн у відповідь слабко (щоб не отримати ще більше) штовхає його в плече у відповідь, дуючись.
Кіт, на якого вже подіяв алкоголь, єхидно посміхаючись, одним плавним, але сильним рухом ноги скидає того з ліжка, дивлячись на Макклейна зверху вниз.
— Що ти робиш!? — знову невдоволено вскрикує хлопець, ривком підіймаючись на ноги і витрушуючи штані, — Ти зараз плакати будеш, Коґане, я тобі обіцяю!!
…І налітає на того, сильно штовхаючи долонями в груди, щоб Кіт повалився на ліжко. Свої коліна ставить по бокам від нього, ледве не сідаючи йому на пах, бо так робити небезпечно, його точно в такому випадку підведе… щось.
— І що ж ти зробиш? — так само єхидно всміхаючись, питає малет. Його обличчя помітно почервоніло, а волосся розтріпалося, відросла чолка зповзла з його чола, відкриваючи обличчя повністю, — Вб‘єш мене своїми безглуздими жартами? — гмикнув він. Сам на себе не схожий, бо п‘яний.
Ну і чому він ніяк не реагує!? Ленс же не може сильно вдарити його першим, бо тоді, виявляється, все почав він. Та і бити Коґане не хочеться, він взагалі планував нормально поговорити.
— Ти! — невдоволенно каже Макклейн, тицяючи вказівним пальцем Кіту в груди, — Я-
Але його переривають, змушуючи подивитись на двері, що щойно відчинились.
В кімнату ввалюються, сміючись, дві дівчини, в одній з яких Ленс розглядає Алуру – знайому з іншої групи. А друга, наче… Та старшокурсниця, про яку казав Ганк? Акша, здається.
— Ой, — каже дівчина з синім волоссям, коли бачить їх з Кітом, одразу припинивши сміятись, — Тут, здається, зайнято. Вибачте, — закінчує вона, утягуючи Алуру за руку за собою назад. Остання встигає вгледітись в темряву і кинути на Ленса наостанок здивований погляд і посмішку. От і зробив камінґ-аут перед всім університетом.
Двері знову зачиняються, а Ленс повертає голову назад до Кіта.
— Я забув, що хотів зробити.
Коґане навіть не глянув у сторону двері, він весь час задоволено посміхався, дивлячись на Макклейна. Як тільки дівчата пішли, він тихо посміявся.
— Вітаю, тепер всі будуть думати, що ми трахаємось.
— Та ні-і, — мотає головою Ленс, запевняючи: — Алура нікому не скаже. Напевно… Чорт, — хмурить брови він, задумливо потираючи підборіддя, — Шкода, що це будуть лише плітки, — всміхається хлопець, схиливши голову. Йому вже не соромно казати такі речі, бо, як виявилось, перед тим, як Кіт почне приблизно нормально говорити, треба перетерпіти те, як він говорить до цього, змушуючи його вмирати від сорому і ніяковіти, — Так на чому ми зупинились?
— Якщо я не помиляюсь, на тому, що ти хотів знищити мене, змусивши плакати, — скептично всміхається темноволосий, припіднімаючись на ліктях та ігноруючи все сказане до цього.
— А, точно. Дякую, що нагадав, малет, — усміхається Ленс, — Ти там казав колись, що краще вип’єш кислоти, ніж мене поцілуєш, правильно? Певно, ніщо настільки не знищить тебе морально, як це-
І нахиляється до Кіта, легко цілуючи того в губи. Одночасно з цим, все ж таки сідає на нього, припинивши опиратись на коліна, бо ноги вже боліли від напруги. Він не робить це довго, навіть не чекає, що Коґане почне відповідати, а майже через три секунди відсторонюється, задоволено усміхнувшись.
Видихаючи максимально близько до обличчя Макклейна, він слабко б‘є того в пах, (боляче, але не до смерті) після чого підводиться, злегка хитнувшись.
— Я піду за кислотою, щоб промити рота, — отруйно усміхається.
Ленс, стримуючи болісний стогін, втикається обличчям в ліжко, стискаючи в руках ковдру. Та-ак, не від такої дії зі сторони Коґане він хотів би стискати в руках ковдру, стримуючи стогін. Але Макклейн швидко приходить в себе, як тільки бачить Коґане біля дверей, тому вскрикує:
— Ні-ні-ні, стій, Кіт!
— Ти щойно поцілував мене без моєї згоди, тримаю в курсі, це цілком таке сексуальне домагання, — знайшовши в темряві ручку від двері, він кладе руку. Голова злегка паморочиться. В це пиво точно нічого зайвого не підсипали?
— Ти зробив те саме минулого разу! Те саме! — в своє виправдання каже Ленс, теж підводячись з ліжка і, ледве помітно хромаючи, підходить до нього, щоб закрити двері… собою. Насупившись, дивиться на Кіта, а потім все одно змінює обличчя на якесь сумне і робить спробу все виправити, — Вибач. Сядь назад, будь ласка, я ще не все сказав.
Зітхнувши, хлопець зиркнув на Макклейна, який різко, як і він сам, змінився в обличчі.
— У тебе є три хвилини, щоб стоячи тут сказати все, що хотів.
— Цей, я… — починає Ленс, зрозумівши, що все одразу вилетіло з голови. Особливо те, що він готував ще вдома, як домашнє завдання, щоб при першій можливості сказати. А ще цей час, який Кіт дав на пояснення стискає в рамки так, що Макклейн навіть сформулювати не може. Він декілька секунд кусає нижню губу, уважно дивлячись на хлопця, а після видихає, — Я розумію, що ще одної можливості з тобою поговорити вже не буде, тому прийдеться вивалити тобі все, як є, — чесно і швидко каже він, майже одразу продовживши, щоб не тягнути час: — Кіт, я надто довго намагався звернути твою увагу на себе, хоч і дурним способом. Я обіцяю, що ти не пошкодуєш, якщо даш мені один шанс, правда, — нахиляє голову Ленс, підіймаючи кутки брів, — Я не буду до тебе лізти чи щось таке, (якщо ти звісно сам не захочеш, ха-ха) а пропоную якщо не дружити, то хоча б спілкуватись. І я, мабудь, трохи перебирав, бо щойно ледве не запропонував знову тобі відсмоктати, щоб ти дав мені шанс. Ще й в голос сказав, — посміхається Ленс, відкидуючи голову до дверей, заплющивши очі.
Вислухавши всю цю несамовиту нісенітницю, яка не переконала Коґане майже зовсім, він відповідає:
— Бовдурів завжди шкода, тому… — вкотре зітхає, перед тим як закінчити, — Я даю тобі один шанс, тільки не втрать, як ти вмієш.
Ленс переможно всміхається, неначе виграв у Підж вперше у комп‘ютерній грі, адже вже навіть не сподівався, що зможе отримати позитивну відповідь.
— То тепер… Ми зможемо спілкуватись, як друзі? Ха-ха
— Так, напевно, іноді, — відповідає Кіт, відводячи погляд кудись убік і нарешті покидає кімнату, залишивши Ленса одного.
Здивований Ленс майже не губиться через це, а зібравшись з думками, через секунду йде на нові пошуки Кіта. Може, це трохи нав‘язливо, але він все одно скидає все на те, що в організмі алкоголь, якого зараз буде більше.
У великий кімнаті, де зібралась більшість людей, хлопець майже непомітно хапає в когось напівпорожню пляшку зі столу і шукає поглядом «емо». Шукати довго не прийшлось, він надто виділяється тим, що єдиний беземоційно сидить на дивані, поки всі навколо веселяться та танцюють чи сміються в компанії. До речі, про компанію: через них Ленс теж проходить непомітно, наближаючись до Коґане.
— Ти не проти? — питає він, вже завалюючись до Кіта на диван, знову ж таки, на безпечній відстані. Макклейн ставить на стіл перед ним ту пляшку, яку схопив, щоб це якимось чином впевнило хлопця.
— І знову ти, — майже без емоцій каже Кіт, — Якщо я сказав, що ми іноді можемо спілкуватись, це означає іноді, а не постійно, — вже трохи роздратовано додає він.
Макклейн корчить награно-засмучене обличчя, театрально зітхаючи. Музика надто гучна і б‘є по вухах, а колонки виплескують якусь іншомовну пісню, в якій, звісно, більше басів та мелодії для танцю, аніж слів, проте через це і складно почути один одного, тож приходиться прикрикувати.
— І що-о? — тягне він, схиливши голову, — Треба ж з чогось починати, малет, — хлопець хапає пляшку, яку щойно поставив, ледве не впустивши її, як завжди, та протягує Кіту.
— Ти мене задобрити намагаєшся, чи що? — піднімає брів у відповідь, проте все одно приймає напій з рук, — Не здивуюсь, якщо ти туди плюнув і гарнесенько перемішав.
— Ха-ха. Гадаю, це більше в твоєму стилі. Тільки ти б ще отрути підсипав.
— Та ну? — саркастично відповідає Коґане, зробивши ковток і переконавшись, що з рідиною все в нормі. Ну, наче. Він би і не помітив, якщо б там була слина.
— Ага-а! Ти б ще туди, цей, — додає Ленс, щолкаючи пальцями. Він ніби хапався за єдиний діалог у житті, мусоливши одну і ту ж примітивну тему до посиніння, вижимаючи без останку, бо хто зна, коли ще випаде така нагода поспілкуватись.
— Закінчуй, — різко обриває його темноволосий, скривившись. Він і уявляти не хоче, що б зараз цей йолоп придумав. Невже Кіт дійсно виглядав як людина, яка комусь харкне в напій? А, ну, взагалі, мабуть, так. Особливо якщо це… — В пляшку я плюнув би тільки Ґріфіну.
— О-о, це так мило, малетик, — всміхається Макклейн, заплескавши віями.
— І тобі наступного разу теж, — одразу виправляється хлопець, знову роблячи ковток.
Ленс на це лише посміхається і знизує плечима, промовчавши. Він дає відпочити хлопцю від своїх дурних розмов, замовкнувши на добрячих хвилин десять. Просто сидить, відкинувшись на спинку шкіряного дивану. Цікаво, а людина, яка влаштувала цю вечірку, має чотири дивани у вітальні дійсно, чи поставила просто для таких частих вечірок? Точніше ні, не цікаво. Головне, що зручно.
Ще через хвилину мовчання Кіт закурює прямо тут, за столом, де немає ні попільнички, ні, власне, дозволу курити в будинку, проте йому начхати і тоді, коли він допиває свій напій, і тоді, коли струхує попіл в цю пляшку.
Музика вже починала тиснути на голову, і Макклейн дивувався, що таке відбувається лише у нього, поки всі інші продовжують веселитися і продовжуватимуть ще протягом кількох годин. Зараз би кудись звалити. Але не спати додому, ні.
— Чуєш… — невпевнено починає Ленс, почухавши голову: певно, так думки формулюються краще.
Кіт зацікавлено киває головою вгору, міркуючи, що ще може вичавити з себе цей хлопець. Він ще раз затягується.
— Тут неподалік є закинута школа… Ми могли б, ну, знаєш, — хлопець щось малює в повітрі руками, ніби знаходить потрібні слова, а потім швидко каже: — Набрати звідси веселощів і позависати там. В-вдвох. Бо тут вже якось нудно.
Коґане скептично піднімає брів, озирнувшись навколо. Так, тут дійсно нема чого ловити. Атмосфера ця швидко набридає, та і інших планів в нього не було. Гірше вже не буде, чи не так?
— Можна. Тільки недовго.
***