t is always nice to see you | Tom’s Diner, AnnenMayKantereit і Giant Rooks
Драко витирає рушником чоло. Нога поболює, він задумливо дивиться на гомілковостопний суглоб і повільно витягає пальці вперед. Біль переходить кудись нижче і всередину. Драко зітхає.
На його трекері шість сорок — себто є ще хвилин із двадцять. Він неохоче скидає з ноги кросівок і масує стопу. Прохолодний, просякнутий сирістю нічного дощу вітер торкається розпашілого обличчя. Зимно і вогко. До мокрого асфальту біля його кросівки прилипає охристо-жовтий кленовий листок, обпалений з одного боку помаранчевим, а з іншого неторкнутий: зелений.
Він не любить осінь. Має надто багато причин, щоби її не любити.
Мряка давить на скроні й він шмигає носом. Погляд блукає порожніми лавочками і знелюднілими стежками. У таку погоду хіба що дурні виповзуть із дому. Він та ще чоловік у дощовику, що апатично розкидує крихти хліба біля ставка — ті самі дурні.
Драко гмикає, взувається і прямує в бік нових п’ятиповерхівок, що сіріють поміж змарнілих крон. Розум його захоплюють інформаційні дисплеї Атлантік та позов Еллієнтлейк, щодо нібито вкраденої системи інтуїтивних сповіщень. І на хвилину він вимикається, перебираючи в голові поточні задачі. Сьогодні о десятій суд у справі pro bono про визнання недійсним договору на забудову земельної ділянки. Але суд його не обходить: з ним впорається навіть новачок. Справжній головний біль — Еллієнтлейк. Він знає, що їх нові дисплеї абсолютно нерентабельні. Але проблема в тому, що знати він це не повинен.
Його увагу привертає дзвінкий радісний лай.
Назустріч вимощеною камінням дорогою дріботить Мілка — золотисто-біла бордер-колі. Вона привітно махає хвостом, а лапи її поцятковані грязюкою. Драко нахиляється, щоби почухати собаку за вухом, і співчутливо киває загорнутій у темний плащ господарці. Дана Девон — модельєрка найкращих костюмів у Іст-Сайді — кисло усміхається.
— Привіт, — хрипить вона крізь горловину светра. — До біса, так різко похолодало.
Драко мугикає у відповідь, Мілка тикається мокрим носом у його литку, оббігає по колу й тікає геть. Дана зітхає й човгає слідом. Він мить дивиться їй у спину, перед тим як розвернутися й піти додому.
Він спускається сходами за Роуз, хоча правила етикету, добре йому знайомі, кажуть, що треба чинити інакше. Роуз заправляє пасмо рудого волосся за вухо й одягає окуляри із зеленим склом.
— Власник ну просто булонька, — вона поправляє комір сорочки. — Тобі сподобається, — додає, маючи на увазі чи то кав’ярню в цілому, чи то, безпосередньо, кондитера.
Відколи вони обоє стали молодшими партнерами в Хоакін-Трасс, узяли за традицію пригощати одне одного, коли знаходять гідний заклад. Їх любов до смачної їжі навряд чи хтось із компанії розділяє по-справжньому.
— Сподобається?
— Перестань занудити, — Роуз усміхається. — Він готує найкращі тортики в місті і страшенно милий.
«Кондитера», — гмикає Драко. Вони виходять на вулицю та йдуть до паркування, де вже чекає таксі. Навіть Мангеттен, сірість та висотки, захоплені осінню, і вітер приносить незрозуміло звідки купу сухого листя.
— То чому ти обідаєш не з ним? — насміхається Драко.
— Я намагалась — сміється вона у відповідь. — Але він точно грає за обидві команди.
— Звідки ти це взяла? — цікавиться Драко. — Тільки не кажи, що він якийсь дивний.
— Не дивніший за тебе, — відказує Роуз, сідаючи в таксі.
І Драко не подобається ця відповідь, тому що він точно знає, що сам до чорта ненормальний, а ця градація «до» може вмістити достатньо фриків.
За пів години вони на місці, а не стоять у пробці, що вже трохи дивно, бо, авжеж, ця неймовірна й точно єдина у своєму екземплярі кав’ярня в бісовому Брукліні. Драко оглядає непретензійний рубаний напис «Сьоме перехрестя» над темно-оливковими лакованими різними дверима, величезні аркові вікна з такими ж зеленими рамами й сіру фасадну штукатурку. Ґанок з обох боків оточують масивні кам’яні горщики з вересом, хризантемами, коліусом і любистком. Хто взагалі саджає у квітник любисток? Роуз штовхає його ліктем.
— Подобається?
— Нічого особливого, — відказує він, саме це й маючи на увазі. Роуз цокає язиком, зрештою крокуючи вперед.
Коли вона відчиняє двері, Драко затамовує подих. Всередині бездоганно пахне. Горіхами, карамеллю, вершковим маслом, стиглою вишнею… Він не може розібрати і вдихає повні груди. Це не щось солодощаве. Не терпке. Ні, точно не горіхи. Запах свіжий і насичений. Фіалки, полуниця і…
Роуз посміхається.
Добре. Запах абсолютно точно ще нічого не значить. Він закочує очі. Всередині кафе нагадує оранжерею схрещену зі студією, і так, він має визнати, тут мило й затишно, хоча й занадто просто. Інтер’єр навряд чи отримав би премію по типу «Дизайн барів та ресторанів». У нього тіпається око при згадці справи Карбоне в Маямі.
— Замовлення на барі, — каже Роуз, тягнучи його за рукав.
— Ти жартуєш?
Очевидно, ні. Вони прямують до вітрини з десертами, що привітно сяє тепло-жовтим. Всередині майже безлюдно — якийсь старий п’є каву визираючи у вікно й дівчина в кутку, нотує в записникові. У годину пік це видається дивним. Натомість вітрина зразково-щільно заставлена золотистими круасанами, булочками, тортиками, пирогами й тістечками. Бариста за стійкою усміхається Роуз.
— Покличу Гаррі, — каже вона.
Драко саме прискіпливо озирається, вдивляючись у непогану копію «Білого латаття» Моне, і зовсім не сіпається, коли чує це ім’я. Він уже забув. Звик. Більше не згадує. У світі мільйони Гаррі, і всі вони йому байдужі.
Двері кухні протяжно грюкають. І голос звучить надто знайомо, нудотливо тисне у вухах. «Просто схожий», — переконує він себе, повільно обертаючись. Шкіра вкривається сиротами, і він мимоволі закусує внутрішній бік щоки, бо раптом стає жахливо спекотно, а в очах миготять темні плями. Погляд його зупиняється на чорному волоссі, зібраному в пучок, підвернутих до ліктів рукавах сорочки, що не приховують татуювання на передпліччі, і бісових зелених очах.
Серед мільйонів йому трапився той самий.
Гаррі, його мати, Поттер кілька разів кліпає. Усмішка, адресована Роуз, повільно сходить із його губ, а брови погрозливо супляться.
До горла підкочує кислуватий клубок, і Драко нервово ковтає. До цього моменту він був упевнений, що більше ніколи його не побачить. Майже десять років тому він утік. Утік, як останній боягуз, поки тривали суди, поки винних і менш винних упікали в Азкабан. Полишивши батьків і будь-які спроби відбілити власне ім’я. Полишивши погрози й намагання жити там, полишивши магічний світ.
Але ж ні, ось він , у чорному фартухові з фірмовою нашивкою, стоїть, стискаючи в руках рушник, і зайнятий тим, що недоброзичливо-пильно розглядає його з ніг до голови. Що ж, Драко теж не може відвести очей. Поттер змінився, став вище.
— Ви знайомі? — Роуз переводить погляд із нього на Гаррі, і Драко розуміє, що в роті пересохло. Його губи здаються теж до чорта сухими й він облизує їх.
— Ні, — Поттер перший приходить до тями. — Зіткнулися сьогодні в метро, – він видавлює нервово-штучну посмішку. — Уявляєш, оце так збіг.
— Серед восьми мільйонів людей, зіткнутися з тим, хто приїде до тебе в обід з іншого округу випити кави — тягне вона. — І справді, збіг.
Що він у біса тут забув? За його розрахунками, Поттер саме має відловлювати злодіїв в Англії. Драко криво посміхається, можливо, це відбувається рефлекторно, у шану минулим часам, але брова його повзе вгору, і руки складаються на грудях. Він не хоче цього робити, але робить. І перед тим, як із його губ зривається бодай слово, Поттер видавлює:
— Перепрошую, я… — він невизначено змахує рукою. — В мене карамель на плиті.
Він ще раз кволо усміхається й поспіхом щезає за дверима.
Драко хочеться рвати на собі волосся. Провалитися крізь землю. Кинути все і якомога швидше тікати. Але йому давно не сімнадцять, тому він концентрується на залеглій між рудими бровами зморшці і прищурених медових очах.
— Мені як завжди та фісташковий еклер, Алісо, — каже Роуз до баристи. Погляд із неї зісковзує на ідеально чисту поверхню стільниці. — Дерек? — кличе вона.
Так тепер його звати. Дерек Мелрой. Прямо як астронавтку НАСА. Ім’я Драко для маглів надто незвичне, і він позбувся його, як і всього іншого, і, відверто, уже доволі давно, щоби якусь хвилину він вагався, перед тим, як зрозуміти, чого вона чекає. Він поправляє пасмо волосся, і, нарешті, бере себе в руки, натягуючи маску холодної байдужості.
— Флет-вайту буде достатньо.
Як тільки вони сідають за столик, розташований біля вікна, Роуз нахиляється вперед.
— Це що в біса було?
Кутик його рота повзе догори. «Тобі сподобається, — сміється він про себе. — Ти навіть не уявляєш наскільки.»
Драко перебільшено зацікавлено проглядає сповіщення на телефоні, підіймаючи руку, виграючи для себе трохи часу. Добре, йому варто панікувати? Він уже відвик. Взагалі, якщо розібратись, щоби Поттер тут не робив, йому нашкодити він навряд чи зможе. Бо, здається, вони з Роуз товариші, а Поттер не ображає товаришів. А друзів товаришів?
У нього немає жодних підстав на арешт, час уже сплинув, хіба що… Поттер не з тих, хто фальсифікує докази. Був не з тих.
Блюдце дзвякає об стіл, привертаючи його увагу. Разом із флет-вайтом бариста ставить перед ним білосніжне велюрове тістечко, всипане крихтами сухої малини.
— Це від закладу, — говорить вона.
Драко дякує, відкладаючи телефон убік. Аліса збентежено киває й повертається назад. Драко проводжає її поглядом і підсовує до себе тарілку, прискіпливо оглядаючи. Поттер же не збирається його отруїти?
— Ну! — сіпає його Роуз.
Ложка в руках Драко зависає над ідеально рівною формою і м’яко торкається пухкої поверхні, доки не тоне всередині. Він кладе шматочок у рот, і мусить визнати — це смачно.
— Смачно, — каже він.
— О боже, я не про торт, — вона нервово стукає долонею по столу. — Звісно, смачно. Що трапилося?
— Про що ти? — відказує він, відправляючи другу ложку в рот.
— Точно не про те, як ви зіткнулися в метро, адже ти їздиш на таксі.
Він тре перенісся. Роуз хмурніє.
— Я… — починає, але історія якось не клеїться. — Ми вчилися разом.
— У тому пансіонаті? — Драко киває. — І щось між вами було?
Він не знає, як відповісти на це питання. Бо те, що між ними було, немагам (а саме так їх називають у Нью-Йорку) не розкажеш. Тому зітхає, відкидаючись назад.
— Між нами багато чого було, — розпливчато відповідає він. — Але не те, про що ти питаєш.
— Дерек, — Роузі супиться.
— Між нами був конфлікт.
— Але ж я не помилилася? — запитує вона.
— Ні. Не помилилася, — гмикає Драко, шматуючи ложкою ніжний бісквіт у тарілці.
— Якщо хочеш…
— Жартуєш? — перебиває він її тоном, що не передбачає продовження цієї теми.
Усе одразу встає на місце. І любисток у горщиках, і приємний запах, і, врешті-решт, інтер’єр. Єдине, що досі йому не зрозуміло — Моне й панівний зелений. Хоча варто визнати — це все Гаррі личить. Навіть якщо цим займався відділ постачання, і все це несправжнє, штучностворене. Він сьорбає каву з димно-кардамоновим посмаком і ледь-ледь усміхається в чашку.
Роуз витягає із сумки ноутбук і пересідає на диван до Драко. Вона відкриває документ та прогортає сторінки, які вимагають його уваги. А він відчуває себе останньою нікчемою.