— Я можу відмовитись? — після декількох годин важкої розмови я нарешті задала найважливіше питання.
— Так, — Іпполіта з надмірною цікавістю роздивлялась власні нігті, — якщо пощастить, проживеш ще років десять, спостерігаючи, як вимирають цілі раси й кінець кінцем залишишся один на один із спустошеною і розореною планетою.
Я закотила очі, хоча вони напевно так спухли від сліз, що не відображують моїх істинних почуттів. Постав вона мене перед фактом, що я мушу відправитись у довгу, важку, сповнену смертельних небезпек подорож, в компанії незнайомих мені особистостей, то не розмовляла б з нею декілька місяців точно.
Та й без того, я навряд чи швидко змирюсь із думкою, що я більше не людина із плоті і крові, а ходячий реактор. Поправка. Божественний реактор, який до того ж не може використовувати цю енергію самостійно.
Але злитися на колишню — а як по іншому, якщо вона приховувала такий секрет, знаючи всі найганебніші історії мого життя — найкращу подругу, не було сенсу. Яким би сильним ти не був, завжди знайдеться хтось сильніший. У нашому випадку, це був її жахливо невдоволений батечко із квестом “Якщо ти вже така доросла, на, вирішуй проблему вимирання цілого світу зі своєю подружкою”.
— А що буде, якщо я не знайду всіх “Провідників”? — останнє слово я виділила, зробивши пальцями лапки. — Мене розірве на шматочки?
— Що ти таке кажеш! — вона аж підскочила від обурення. — Ми з сестрами зробили усе від нас залежне, щоб ти зі всім справилась й жила довго та щасливо: по-перше, шість — твоє щасливе число; по-друге, з урахуванням можливих варіантів майбутнього, ми обрали ідеальних для тебе супутників життя…
— Вперше про це чую.
— Чи не супутників, — Іпполіта безпечно пожала плічком. — Головне — дістатися до озера в гном’ячих горах і зняти прокляття, а там вже роби чого душа бажає.
— Узурпація влади звучить гарно, — вже не перша спроба пожартувати, явно захисна реакція, бо зазвичай я надаю перевагу осудливому мовчанню.
— Аби було що узурпувати, — перевіривши годинник, богиня заметушилась. — Час не стоїть на місці, тому перед прощанням можеш обрати три подарунки.
Тц… Якщо вже моє число — шість, то й використовувати його треба всюди.
Потрібно зібрати думки докупи і згадати все фентезі, що коли-небудь потрапляло мені на очі. А його було досить мало, бо художня школа забирає добіса багато сил.
Гаразд, почнемо з базового набору “Речі, потрібні закордоном”.
— Мова. Мені потрібно знати їх так багато, як тільки можна, — я загнула перший палець. — Гроші, — другий. — Власний простір, куди я б могла складати речі, — на третьому я подумки подякувала Вероніці і її любові до китайських романів.
Не знаю, чого вона очікувала, але Іпполіта ніби видихнула з полегшенням, почувши мою відповідь. Біля неї з’явилась маленька копія чорної діри, засунувши в неї руку, вона витягла щось звідти.
Переді мною з брязкотом приземлився мішечок, кольору моїх черевиків, перев’язаний червоним шнурком з китицями. Поруч вона обережно поклала просте кільце з червоним камінцем. В принципі, я і раніше знала її улюблений колір.
Наостанок богиня підійшла й міцно обійняла мене. Такий знайомий і звичний запах ледве не змусив мене заплакати ще раз.
— До зустрічі, — прошепотіла вона. Відповісти я не встигла, опинившись у вже знайомому лісі.
Сонечко світило, пташечки співали, звіра ніде видно не було. Хоча б новий одяг на мені залишився. На пальці блищала каблучка, а гроші лежали поверх чистої і обережно складеної сорочки.
З суміщу відрази і розчулення відсунула подалі перемазане кров’ю тільце якоїсь невеличкої тварини. Мило.
Спакувала свої пожитки і, про всяк випадок заливши водою тліючі залишки багаття, відправилась у путь.
Цього разу, відчуваючи себе достатньо комфортно, я насолоджувалась прогулянкою, збираючи квіти, якісь трави та листочки, які потім можна буде засушити для гербарію. Або для якоїсь настоянки для суглобів.
Наспівуючи щось собі під носа, я ледве не впустила зірвану помаранчеву ромашку, почувши крик:
— Там хтось є?!
Попереду, підпираючи дерево, сидів блідий, як поганка, юнак. І дуже звичайний, я очікувала як мінімум незвичайних кольорів волосся чи шкіри і як максимум не гуманоїдних істот.
— Привіт, — я спробувала привітно посміхнутися, але помітила як він тримається за живіт. — Ви в порядку?
Якийсь час він просто витріщався на мене, а потім зі здивованим виразом обличчя пробурчав щось.
— Перепрошую?
— Це моє, — він ткнув пальцем у сумку, — я загубив вчора.
О, який неймовірний збіг. На секунду я навіть подумала, що він може бути Провідником, але я просто бачила людину перед собою. А Іпполіта наголосила, що навіть на певній відстані я буду відчувати їх, бо магія всередині буде тягнутися до цих людей. Чи нелюдей. І достатньо просто торкнутися одне одного, щоб встановити Зв’язок.
Витягнувши гаманець, я протягнула річ її власнику. Зі стогоном хлопець піднявся і, швидко перевіривши вміст, полегшено видихнув.
— Дякую, що повернула, — він усміхнувся, — моя наречена убила б мене, якби дізналась, що я ледь не загубив її подарунок на полюванні.
— Якщо я вже врятувала вам життя, то маю прохання: відведіть мене до міста, — на секунду відвернувшись, я думала сховати гроші за пазуху, але згадала, що тепер вмію робити циганські фокуси зі зникненням предметів.
— Легко, я й сам планував повернутись, — він зробив декілька невпевнених кроків і озирнувся. — Але якщо допоможеш — ми дійдемо швидше.
Я закинула його руку собі на плечі, щоб він сперся, і ми пошкандибали. Це все ж краще, ніж петляти самій цим лісом.
— То що з… — я на мить зам’ялась, — тобою все-таки сталось?