— Ваше місце сорок шосте, гарної поїздки, — молодий провідник повернув квиток, привітно посміхаючись.
Ігор посміхнувся у відповідь, на секунду забувши куди він прямував і що на нього чекало. Якби не жіночка, що підштовхнула в спину, можливо так і простояв, роздивляючись приємні риси обличчя навпроти. Так сказати, люб’язно повернула в реальність.
Зітхнувши, Ігор пішов у перед, радіючи, що з речей в нього був лише невеликий рюкзак. Просто знав, що його незабутня пригода лишень тільки починалася.
Якби не бажання зустрітися з матір’ю, що на кілька днів приїхала до родичів у Ужгород, він би й не подумав взяти квиток в плацкарт. Можливо купе чи навіть спальний вагон. Не так вже й часто їздив, тому міг собі дозволити. Але в останню мить залишились лише кілька хаотично розкиданих місць в плацкарті. Звісно ж верхніх. Щастя, що не біля туалету.
Підійшовши до свого законного місця, Ігор встиг відмітити «найцікавіше»: підлітків, які всілися в сімох на нижніх полицях одного купе, та родину з трьома маленькими дітьми, що зайняли весь блок з шести полиць. Залишалося лише сподіватися, що всі вони будуть вести себе тихо бодай після того, як вимкнуть світло.
На своєму місці, а точніше полицею знизу, що йшла під номером сорок п’ять, Ігоря зустрів інший сюрприз. Хлопчики років по сім-вісім сиділи за столиком та здивовано на нього витріщалися. Сусідні місця купе були порожні. Батьків поряд видно не було. Думка, що цих дітей спробують вкласти валетом знизу зовсім не додавала радості.
— Це ваші місця? В мене тут верхня полиця, — спробував попитати Ігор, але діти не відповіли й лише замахали головами.
— Любомир, Денис, йдіть сюди! — з сусіднього прольоту виглянула жінка. — Вибачте, вони не навмисно, — посміхнулася вона та знову зникла за загорожею.
Звідти ж з’явився чоловік, який поліз нагору, щоб дістати матрас. Приготування до поїздки йшло повним ходом.
Тільки діти підвелися та побігли до матері та тільки Ігор хотів зняти рюкзак і присісти, як йому знову прилетіло в спину.
— Дайте пройти. Не стійте в проході! — мимо пронеслася не молода жінка, тягнучи одразу дві великі сумки.
Ігор був впевнений, що то саме вона і штовхнула його на платформі. Майже одразу за нею пройшла інша жінка того ж віку, повніша і з торбами не меншими. Вони у двох зайшли у зону купе і майже одразу донеслися пропозиції помінятися полицями, бо в них обох були хворі спини, а лізти на верхню щоразу давалося складно.
Видихнувши, Ігор швидко сів за столик, обіймаючи свій рюкзак, наче той міг захистити від всіх чудасій потягу. Це лише одна поїздка — нагадував він собі. Назад йому вдалося взяти місце в спальний вагон, що значно зменшувала вірогідність невдалих збігів.
— Ви звідси? — дівчина зупинилася поряд, показуючи пальцем на верхню полицю.
— Так, в мене верхнє.
— Добре, — вона кивнула і сіла навпроти, спостерігаючи, як двоє чоловіків почали розміщати свої речі в купе навпроти.
Дівчина була молода, хоч і не дуже приваблива. Це вже якийсь шанс на приємного співбесідника чи бодай на адекватну поведінку. Ігор навіть не став діставати навушники, як хотів зробити хвилину назад.
— Я Ігор, — посміхнувся він дівчині. Краще було образу налагодити контакт.
— Леся. І в мене є хлопець.
Чи ні.
— В мене теж. Що ще про себе розкажеш? Ти до кінцевої?
Леся поглянула на нього з сумішшю роздратованості та осудливості. Здавалося, що на цьому розмову й завершено, але вона все ж відповіла.
— До кінцевої. Але одразу хочу попередити: як тільки потяг поїде, я хочу постелити та лягти.
От і приїхали.
— Що, навіть не повечеряєш?
— Я на дієті, — сказала, як відрізала. Дістала з сумки планшета та почала в ньому активно клацати.
«Вона тобі й не завадить», — подумав Ігор, але не сказав. З таким характером, а все ж когось знайшла. Хоча вона могла і збрехати, щоб відстав. Він же ж збрехав. Нікого в нього не було.
Троте, що думати, коли людина однозначно дала зрозуміти, що спілкуватися не хоче. Ігор теж був не в настрої розводити когось на теревені. Відвернувся собі та взявся розглядати оточення.
Вагон поступово наповнювався. Прийшла пара на сусідні верхні полиці купе. Хтось вже сварився в кінці вагона, хтось намагався всунути свої речі в ящики нижніх полиць, а хтось розпакував їжу з фастфуду та вагоном почав розноситися запах печеної картопельки.
Ігор тяжко видихнув, коли хтось з дітей через купе почав плакати, і дістав свої навушники. Увімкнув музику та залип на вид за вікном. Їхати залишалося тринадцять годин.
***
— Щось потрібно?
Ігор підскочив. Якось він замріявся і зовсім не побачив, що поряд хтось з’явився.
Обернувшись, побачив все того ж усміхненого провідника свого вагона. Воно і не дивно, що той цікавився. Ігор стояв біля входу в його купе та й підійшов, коли того не було.
— Ні, я просто… Хоча підкажіть, де вагон-ресторан?
— В сторону голови потягу. Сьомий. Якщо треба воду чи снеки, то в мене є.
— Та ні, мені б перекусити, — Ігор розвернувся, обпершись спиною на поручень та глянувши у вказаному напрямку.
Він тут і завис, бо треба було знову пройти через зону багатодітної сім’ї. Вони вивісили простирадла в проході, наче штори, та настирливо просили кожного користуватися вбиральною в іншому кінці вагона. Додавали «по можливості» так, ніби намагалися цими словами придушити.
Пройшовши раз, Ігор вже не рвався назад. Його сусідка Леся слово тримала і розстелилася одразу як провідник пройшовся з контролем після відправлення. Лежати на своїй полиці весь час поїздки теж не дуже хотілося.
— Так можна замовити сюди. Вони ж не готують, гріють запаковане, а мікрохвильовка і тут є, — провідник кивнув позаду себе, де була не тільки мікрохвильовка, але і холодильник.
— Там ще столи є, бо на моєму місці вже лягли.
— То можна в мене.
Ігор подивився на провідника знову. Посмішка виглядала щирою. Хто ж відмовиться повечеряти в компанії гарного усміхненого чоловіка.
Очі ковзнули до бейджика, але провідник простягнув руку:
— Олег.
— Ігор, — потис Ігор руку та щиро посміхнувся. — І що у вас можна замовити?
— Завжди готовий запропонувати гарячий чай та каву, — той сам сперся на двері позаду себе. — А з комплексних обідів на вибір: риба, птиця, м’ясо і вегетаріанський.
— Птиця — не м’ясо?
— Птиця — завжди курка, а от м’ясо буває різним. Якщо треба, то я уточню яке саме…
— З дороги! — жінка з дитиною на руках болідом пронеслася повз, ледь не зачепивши Ігоря. Він все ж встиг втиснутися в стіну, але черевиком по ньому таки пройшлися.
Поки він опустив очі, роздивляючись темний слід, двері вбиральні гучно зачинилися та почулася голосьба з того боку.
— Вам потрібна допомога? — запитав Олег у закритих дверей, але відповіді не отримав. Жінці було однозначно не до нього. — Мабуть, ні.
До носа лиш після долетів запах лайна.
— Вибачте, у дитини понос, — вважав за потрібне поінформувати батько хлопчика, що вже набагато повільніше йшов повз зі штанцями в руках. — Люба? — постукавши у двері, запитав він та майже одразу зайшов.
Ігор зітхнув ще приречініше. На його світлій футболці точно був не бруд з вулиці. На його одній з двох футболок, які в нього взагалі були з собою.
— Лайно…
— Скоріш за все, — констатував Олег. — Є в що перевдягтися?
— Так, але краще запрати. Це ж треба…
— Можу запропонувати в себе повісити сушитися. До завтра висохне.
— Буду дуже вдячний, — Ігор вже розвернувся йти до себе, але Олег його притримав за руку.
— То що замовити? Питати по м’ясу?
— Давай курку. Я поки сходжу замию.
— В туалеті є мило. І краще в дальній, — він повернув голову на ближню вбиральню. — Тут, здається, на довго.
З все ще відчинених дверей туалету почувся зовсім не двозначний звук і слідом голосіння матері, що не треба було їсти стільки солодкого.