– Здрастуй, Еш! Що там? Звав?- Зазирнув у вітальню Картер.
– А, так, сідай, будь ласка, я зараз звіт дочитаю і почнемо. Як там у тебе справи? Як Рікон в ролі начальника?- Запитав Ештон, продовжуючи вникати у Ключ.
– Та, все окей. Що мені буде? Освоюю плюшки, що додаються до звання твого члена зграї.- Заржав Картер.- Дружина поки в захваті. Зараз їй нову роботу підшукуємо. Десь в Гаремі. Бо на стару їздити не хоче. Звикла ходити пішки.
– М. А в свиту мою не хоче? Вона ж і так тут живе.- Запропонував Ештон.
– Еее… Не знаю. Спитаю.- Стенув плечима Картер.
– Так вона до твого життя буде трохи ближча.- Відірвався від Ключа Ештон.
– Може й так.- Усміхнувся Картер. Він якось зовсім не нервувався. Був задоволеним. Ну, може і добре все… Але… Якщо прислухатись… Всередині, глибше, ніби якась каша була. Ніби він спеціально намагається бути “невимушеним”. Ештон закрив Ключ і покосився на Картера:
– Що це з тобою?
– Та нічого, все гаразд.- “Чесно” подивився Картер йому в очі. Наче блеф п”ятирічної дівчинки.
– Слухай, друже, а давай хоч ти не будеш ускладнювати мені життя. І щоб я не вмовляв сказати де вавочка?
Картер іронічно посміхнувся і потер брову:
– Та все окей, просто якось… Некомфортно, що всі навколо знають, що на душі робиться…
– Можна подумати, так не завжди у тебе.- Усміхнувся і йому Ештон в тон.- Смієшся – значить весело, іскри з очей летять – значить злий, а як тут у тебе з”являється зморшка,- Тицьнув Ештон Картера в лоб між брів,- величиною з гірську ущелину, як зараз, значить уже надумав собі якусь хрінь.
– Іди до біса!- Відмахнувся від нього Картер. І обурення полилося через край. Ештон задоволено усміхнувся, от здавалось би такий толковий, а такий простакуватий. Та це на краще – так Ештон точно знає, що з його другом все гаразд і коли.
– Ти краще скажи, що ти намагався зробити? Емоції маскувати чи що?- Запитав все ще з усмішкою Ештон.
– Ну, кажу ж! Що таке враження, ніби кожен в душу дивиться!- Картер душевними проблемами ділитися не любив. Хоч і був відкритою душею. Він ніби ділився тільки хорошим…
– Ясно. Те, що ти хочеш зробити, називається – закритися. Дивись.- І Ештон закрився. Картер зосереджено вдивився в Ештона. Не “на”, а “в”. Це змусило посмішку знову полізти на обличчя…- Але ти не поспішай. Всьому свій час. Навчишся. У тебе будуть найкращі відомі мені вчителі у світі. Ну, хіба що Мерін змогла б краще. Але вона більше любить домашню роботу, аніж практичні завдання. Ти спершу вкури що таке енергія хоч. Я не впевнений наскільки сильно розвинуті твої здібності… Ти не пам”ятаєш коли це почалось?- Зосереджено подивився Ештон на Картера.
– Що… почалось? Знаєш, навколо стільки… хріні всякої, що ти уточняй.- Незадоволено скривився він, фонтануючи обуренням.
– Відчуття, Картер! Ніби те, чого ти раніше не помічав.- Ештону було цікаво. Він раніше не говорив про це ні з ким з своїх хлопців, хоч його здібності прокинулись саме поруч з ними.
– Еш, я не шаман. Поясни по-людськи!- Не розділяв Картер позитиву Ештона.
Ештон спробував пригадати як воно було у нього, поки він не розкрив свої здібності повністю, задумався, відкинувся на спинку і думки потекли повільніше… І спогади потягнулися якось вслід:
– Коли у мене прокинулись здібності… Не можу сказати, що вони були такими, як у Шони чи Кіра. На них достатньо було уважніше подивитися, і ставало зрозуміло, що вони щедро обдаровані природою. А от у мене нічого аж такого не було. Але разом з тим, не відчути змін було неможливо. Спочатку я думав, що божеволію. Я став відчувати присутність людей, наприклад, особливо в безлюдних місцях. Небезпеку. Або ж здобич на полюванні. А інколи… Ніби таке відчуття з”являлося… Я не знаю що це і до цих пір. І пояснити поки не можу ніяк. Ніби погляд на ситуацію з іншого ракурсу. З ракурсу ворога, наприклад. Після В”єтнау не повторювалось. Я зазвичай не розпитую про це… Тому що думаю, що це прокидається після якогось поштовху. Після травматичного досвіду, наприклад. У мене – після першого вбивства. Мені це тоді нормально по мізкам проїхалось. Але, я думаю, що є й інший шлях. Наприклад, виявити осіб з задатками і талантом і тренувати їх. Тоді здібності розкриються. Особливо після встановлення договору це реально. У мене повністю розкрились здібності після встановлення договору. У Шони після початку тренувань з спільними медитаціями.- Ештон поглянув на Картера з легкою дружньою усмішкою.- Так що не хочеш – не розказуй.
Картер напружено думав.
– Мабуть, немає в мене нічого. Ну, нічого того про що ти розказуєш, точно.- Продовжував він хмурити свою гірську ущелину між бровами.
– Ні,є. Коли я роблю якісь неприродні зміни в своєму біоритмі, ти точно це помічаєш. Як тоді на першій лекції, коли я маскувався, пам”ятаєш? Або от коли закрився.- Ештон по трохи входив в азарт дружньої суперечки.
– Пф! Та це що кожен не бачить чи що? Був чувак – нема чувака.- Щиро здивувався Картер.
– Ахаха це і є відчуття чужої присутності. У людей воно не розвинуте, взагалі-то.
– А, ну ясно.- Безтурботно усміхнувся Картер і махнув рукою. Здогадався, зрозумів. Ештон інколи дивувався з того, як у Картера це спрацьовує в голові – клац в один момент і все на своїх місцях.- Ну, тоді, мабуть, після того, як батька гопота побила.- Картер не змінився в лиці, ніби дурничку сказав, але в душі так багато болю піднялось… Такого далекого, тягучого, давнього. Але він поглянув на Ештона з тою ж усмішкою. Йому потрібне не співчуття – рани старі. Що ж йому потрібно?
– Лайновий досвід.- Виродив Ештон. Та Картер – не лар. Йому потрібно дещо інше, аніж розбір польоту. Він той хлопець, якому потрібно, щоб поруч була потрібна людина в потрібний момент. А більшого і не треба. І нехай вони зараз говорять за щось добіса старе і забуте, переживає він за щось актуальне, свіже і болюче. Переживає це поруч з другом – і стає легше.
– Таак. Лайновий.- Картер губу закусив. І посерйознішав.- Він в кому впав. І за три місяці я навчився з ним говорити “так”. Знаєш, от заходиш ти в приміщення, і присутній там відгукується тобі, навіть якщо мовчить. Або… Як боляче, то всередині щось здригається…- Картер запитально поглянув на Ештона.
– Ніби як зміна біоритму.- Кивнув Ештон.
– Мабуть.- Стенув Картер плечима. А тоді з зітханням схилився ліктями на коліна.- А потім мамі сказали, що він уже не прокинеться. І апарат потрібно відключити. Мене, ясна річ, ніхто не слухав. Ну, я малим пацаном був. Клас шостий. Чи який…- Картер звісив голову вниз, вздовж рук.- Короче, його вбили в мене на очах.- Потім Картер підняв голову з трошки болісною посмішкою. І на душі було теж якось так. Болісно, але далеко.- Якось так.- Ніби озвучив думки Ештона.
Ештон напружено дивився на друга з міцно стиснутими губами. Картер йому усміхнувся ширше і підбадьорливо плеснув долонею по плечі:
– Та не переживай. У старого пса мають бути шрами, ато молодняк не поважатиме.- Оскалився він.- Он понабирав дітвори в зграю.
Ештон підтримав Картера посмішкою, хоч вона була не весела:
– А що ж тоді не так, Картер?
Він скривив губи “не знаю”, мовляв і стенув плечима:
– Випити охота і з шльондрами розважитись. Але в Шазарії випивка – штука рідкісна, а під боком дружина сидить.- З серйозним виразом обличчя видав він.
– Придурок.- Усміхнувся Ештон.
Картер заржав. А тоді все ще підсміюючись і з продовгуватим “еех” почав терти собі лоб:
– Та я знову собі яйця морочу, чи все в тебе окей. От наче вже заспокоївся. І ніби бачу, що все в тебе люкс. І, якщо вже зовсім чесно, після твоєї аури полегшало. Ну, чи після тієї зграйної ночівлі… Ну, після того, короче. Але, от варто мені щось одне почути і все – знову, як квочка насидна. Повір, Еш, я розумію, що це вже реально маразм. Але нічого зробити не можу.- Зітхнув він.
– Це що ти вже почув?- Щиро здивувався Ештон, а тоді спробував перевести тему, схаменувшись:- Це не зовсім маразм, це Клятва Вірності, заключена через зад, що народилася з загрози смерті… Ще й так вручив себе мені, ніби від цього твоє виживання і залежало. Хоча… Може так воно і є, до речі. Інколи договори дивно спрацьовують.- А потім Ештон зрозумів, що все одно треба повернутися до того, що Картеру болить:- Тому, поки договір зруйновано не буде, будь готовий, що він тебе дійматиме подібним чином. Та це не означає, що потрібно мучатись. Я вже тобі казав. Щось не так – приходиш і кажеш. Інакше не вийде, Картер. Не доконуй себе, друже.
Картер приречено поглянув на Ештона і тяжко-тяжко зітхнув:
– За дітей… Оце…
Ештон не зрозумів. Картер знову простогнав:
– Ну, що ти не можеш… І мене заїло. І все.
– Аааа, так це пройдений етап. Не парся. Я і не хотів дітей.- Підбадьорливо усміхнувся Ештон другу.
– Ну, так. Розкажи мені. А хто дитячим тренером хотів стати? Всі вуха позаливав цією ахінеєю? А хто дітей он в зграю поназбирав, няньчить тепер? А?- Скривився він досить болісно.
– Вірно. Няньчити чужих, а не народжувати своїх. Знаєш, можливо я цього не хотів, бо не було відповідної жінки поруч.- Стенув Ештон плечима.- Але зараз я в такому світі опинився… Де я маю кохану дружину, але, сам розумієш – діти це не про нас. Та і зграя… Ти з часом відчуєш, зрозумієш, що це не взвод… Це дійсно сім”я. Я реально багатодітним батьком почуваюсь. Повір, мені досить.- Заржав Ештон і добряче хлопнув Картера по плечі, від душі. Той аж похитнувся. А тоді дивився на нього, ніби запевняючи себе – з ним все добре! Але перепитувати не наважувався.
– Все добре, Кат.- М’яко, впевнено, по-доброму запевнив Ештон.
– Окей. Ясно все.- Ніби втрамбував він собі в голову. А тоді зітхнув:- Окей, досить вже. Нащо звав? Робота є?
– Ага, давай. Роздягайся, лягай на диван, я зраз стільчик візьму, зачекай.
– Це тому лари голі ходять?- Заржав Картер, ніби повертаючи собі звичний стан, знімаючи куртку паралельно
– Тобто?- Спитав Ештон на півдорозі в кухню.
– Ну, сказав вожак – роздягайся, а ти уже – хоп і готово все.- Аж лускається всередині, дибіл. А ззовні такий серйозний, що хоч премію видавай.
– Ідіот…- Усміхнувся Ештон з якимось полегшенням і пішов таки на кухню.
– А що, нормальна теорія.- Продовжував він скалитись.
– Якщо тобі дійсно цікаво – то це через систему провідників у Храмі. Тому і ходять босі і в максимально відкритому одязі.- Усміхнувся Ештон, ставлячи стільчик поруч з вже лежачим Картером.
– Типу, щоб не сушити одяг весь час?
– І це теж. І щоб хвилі Храму краще відчувати.- Кивнув Ештон.
– Ясно все. То що ми робити будемо?- Трохи посерйознішав Картер.
– Я спробую руйнувати твій договір. Я такого ще не робив ніколи.- Одразу попередив Ештон.- Одного разу бачив, як це робила Мерін. Але я тоді окрім “вау, як круто”, нічого не зрозумів.
– Ага, весело. А якщо у тебе не вийде?- Запитав Картер, покосившись на Ештона.
– Ну, якщо не вийде, будемо чекати Мерін.- Розвів руками він.
– Угу.- Картер замовк, але Ештон не одразу зрозумів, що той хоче, чого чекає:- То що? Робиш чи ні?
– А, так давай.- Усміхнувся Ештон. Він поклав йому руки на плече, і ввійшов медитацію.
Договір Картера був не великий по об”єму, але хаотичні дрібні зв”язки були наче клубок заплутаних ниток. Не зрозуміло з чого почати. Ештон прогнав кілька раз радар, намагаючись щось знайти, але не зрозуміло що. Зрештою, Ештон вирішив, що не торкатиметься до серцевини договору – самої клятви, вірності, бажань, почуттів. Натомість спробує руйнувати те, що не є принциповим, але наповнює договір майже повністю – зв”язки, що заключають в собі біль. Ештон знайшов один зв”язок, через який перегиналися кілька інших, натягуючись, наче струни. І вирішив, що він – якраз те що треба, аби спробувати. Ештон акуратно обвив цей зв”язок власним потоком енергії, й зруйнував. Картер відгукнувся судобним біоритмом, відторгненням та болем. Ештон негайно вийшов з медитації і поглянув на Картера.
Картер закричав в реальності. І поглянув на Ештона, схопившись за плече. Ештон зблід і негайно поклав руку назад на плече – вирівняв біоритм, тоді прогнав радар по тілу – мозок заполошено бився. Ештон злегка вирівняв біоритм там – заспокоїв. Картер закрив очі, глибоко вдихнув.
– Порядок.- Подивився він спокійно в очі Ештону.- Просто не сподівався.
– Що сталося?- Ештону треба розібратися… Ештон, звісно не був певен, що робить, але… Мабуть, реакція не повинна бути така гостра. Можливо діяти треба якось інакше? Мерін казала, що витоншувала договір зсердини. Ну, так воно і є. Руйнувати спершу не принципові зв”язки, потім каркас… Мерін казала, що зрештою її договір був порожнім – лише зовнішня оболонка. Так же?
– Ну, таке враження, що ніж в плече вставили.- Скривився Картер. Ніж в плече… Або осколок. Судячи з біохвиль, мозок сприймав біль, якого не було. Але самі по собі зв”язки руйнувати не боляче, якщо звісно в них не закладено купи агонізуючого болю…
– Хріново.- Заключив Ештон, не зводячи напруженого погляду з Картера. Ой, хріново…
– Та я просто не сподівався, що болітиме. Давай. Роби. Я готовий.- Вмостився Картер, приготувавшись.
– Ти не витримаєш.- Рішуче заперечив Ештон.
– Та ще не таке бувало. Все окей, давай.- Рішуче кивнув Картер, намагаючись передати свою впевненість і Ештону.
– Ні.- Заперечно похитав Ештон головою.- Там таких зв”язків тисячі. Можливо більше. А біль – не фізичний. Це ментальний біль. Ти просто не витримаєш. Мозок згорить. Потрібно придумати щось інше. Я поки що подумаю.- Потер Ештон лоб. Зараз замість цієї медитації помедитує про князівський договір і про Картера…
***
А от і спільна медитація. Коли Ештон зайшов в кімнату, зграя перемовлялася про щось. Це вірне рішення – раз вони зграя, повинні спілкуватися.
– Привіт, ну що ви? – Привітався Ештон.
– Привіт, нічого, Ештон, все добре.- Прощебетала Сірін, яскраво сяючи.
– От і добре. Сьогодні у нас спільна медитація. Будемо вчитися. Хто не хоче?- Як в картах, так? Хто не хоче – не грає. Але не бажаючих не було.- Окей, раз всі хочуть, ділимось на пари. Вілліам з Ріконом, Кір з Шоною, я з Акеларом, Сірін стереже.- Всі, здається, поділом були задоволеними. Рікон з Вілом вже знають один одного і працюють разом. Кір з Шоною теж уже рознайомились і теж мають спільний проект.- Старші вчать входити в медитації, вирівнювати біоритм, емоції, не лише собі, але і партнеру.- Всі слухали уважно. Кивали.- Рікон повчи Віла закриватися.
– Гаразд.- Відізвався Рікон.
– Кір, медитуєте окремо, просто вчишся входити в медитації самостійно, як якір використовуй посторонній чинник, здібності на Шоні не використовуєш, окей?- Кір кивнув і став серйозним. Шона покосилася на нього.- Точно розумієш про що мова?- Уточнив Ештон.
– Так, Шону не використовую для того аби вирівняти власний ритм, орієнтуюсь на щось інше. Якщо відчую її свідомість поруч – відсторонююсь або виходжу з медитації.- Кивнув він, не розриваючи зоровий контакт з Ештоном.
– Так в теорії. Але сказати легко, зробити тяжче. Якщо щось не виходить – краще взагалі не рухайся, ясно?
– Так, ясно.- Кивнув він.
– Сірін слідкуєш за всіма. Якщо щось не так, одразу виводь з медитації і клич мене. Зрозуміло, маленька? Бережи зграю.- Усміхнувся їй Ештон. І Сірін кивнула, сяючи, як промінчик.- Ну, по конях.- Усміхнувся Ештон всім.- Пішли Акелар.- Запросив він його жестом в найближчу ізоляційну капсулу. Малий слухняно зайшов всередину.
Вони сіли один навпроти одного. Тепер Ештон допетрав звідки малі приперли йому у вітальню напольні подушки. Він так давно сюди не приходив, що й не знає оновлень. Ну, окрім зручностей нічого нового не з”явилося. Суть все та ж сама. Камери, як у сферах Пірея, із такого ж матеріалу, що ізольовує від випадкової енергії, там трохи технологій здер, да сям, щось сам придумав, та і якось так.
– Отже, почнемо?- Усміхнувся Ештон Акелару.
– Так..- Не зовсім впевнено кивнув малий.
– Не хочеш тренуватись?- Ештон хотів би зрозуміти, що крутиться у нього в голові.
– Ні, хочу!- Запевнив малий.- Просто… В мене не виходить нічого…
– Чому ж не виходить? Виходить. Просто в кожного свій талант. І проявляється він по різному. От, скажи чим тобі сподобалася Шона?- Почав пояснювати Ештон.
– Хранитель!- Запанікував Акелар. Ештон зупинив його долонею, прикривши очі на мить: не варто виправдань, мовляв.
– Я вже зрозумів. Ти вибрав мене, як вожака, і рішення не зміниш. Це твій вибір, я поважаю. Але ми зараз про інші речі говоримо. Про тебе і твої здібності.- М”яко усміхнувся Ештон.- Шона дуже специфічна дівчина, з дуже специфічним талантом і вміннями. І якщо ти зі мною поділишся, мені буде легше тебе скерувати.
Акелар сидів, слухав, виглядаючи з-під лоба. А потім кивнув. Зосередився і склав руки під грудьми. Ось зараз Ештон збагнув, кого цей малий йому нагадує – Лагора. Ніби копія якась. Може це його син?
– Я… Відчув її. Коли вона огорнула мене своєю енергією я відчув шепіт. А в її картині… Я відчув… Це було схоже відчуття, тільки ніби…- Акелар зажмурився, ніби прислухаючись, навіть не так – ніби намагаючись згадати звучання.- Ніби це був… Щось інше… Я не знаю, як пояснити.- Безсило поглянув він на Ештона.
– Ти відчував емоції, що Шона вкладає в картину?- Підказав Ештон. Акелар зосереджено поглянув на Ештона.
– Ну, це само собою… Але там є щось іще. Ніби от шепіт, так? Але… не живий.- Спробував він описати.
– Запис шепоту?- Випалив Ештон здогадку.
– Так!- Закивав малий.- Якось так.
Тобто виходить, що малий розгледів в картинах Шони дещо нове для Ештона, з точки зору таланту Акелара – відбиток душі? А коли Шона зчитує тих, кого пише на картині – вона ніби слухає душу? Ніби від”ємний шепіт. І… Малий це теж відчув? Цікаво. Дуже цікаво…
– Хранитель…- Якось не впевнено, але з наміром не відступати звернувся Акелар.
– Так, Акелар? Що?- Усміхнувся йому Ештон.
– Я не бачив у ній вожака.- Рішуче сказав він.- Я просто вперше почув таке. Був спантеличений. Мені було цікаво, я хотів дізнатися що це. Але… Це не поклик.
– Гаразд. Вибач мені. Я не повинен був ставити під сумнів твій вибір, гаразд?- Усміхнувся йому примирливо Ештон. Малий розгубився.
– Я… Все гаразд! Не треба вибачатися…- Якось спробував він щось видобути з себе.
– Якщо гаразд, то добре. На майбутнє – теж кажи, якщо щось турбує, не мовчи, окей?- Усміхнувся йому Ештон. Малий кивнув, явно, намагаючись привести свій внутрішній світ до ладу. Ештон простягнув йому руку, запрошуючи в обійми. Малий шоковано поглянув на Ештона. І поставив руку, аби нахилитися, раніше ніж подумав, на інстинктах. Тоді зупинив себе і невіряче якось так і застиг – дивився, напівсхилившись сидячи, ніби бажаючи підповзти ближче, ніби дикий звір, що і хоче підійти, але не вірить такому ж хижаку напроти. Акелар мотнув головою, закривши очі, ковтнув і перевів насторожений погляд в очі Ештону. І ще якийсь час так і дивився напружено на Ештона. Йому уже рука стала поболювати від статичного навантаження. Але Ештон терпляче чекав. Акелар нахмурився ще дужче, стиснув губи і наблизився до Ештона повільно, втис лоб в плече. А серце при тому скажено забилося. Йому було страшно, не без того, але ще в ньому були почуття, яких Ештон зрозуміти не здатен, будучи людиною, щось глибоке… І щемлячі такі відчуття, ніби на високих нотах скрипки – на межі з слізьми і посмішкою. Ех, малий-малий. Намучив він себе своїм самітництвом…
І Ештон дав йому стільки часу, скільки тому було потрібно, аж поки він сам не захотів відсісти. А коли Акелар повернувся на своє місце – його погляд став трішечки впевненішим.
– Так що? Тренуємось?- Усміхнувся йому Ештон.
– Так.- Усміхнувся Акелар у відповідь, хоч і видно було, що посміхався він рідко – не звична для нього міміка.
– Гаразд. У мене є два варіанта. Перший – я можу спробувати ввести тебе в медитацію насильно. Але, я думаю, що це можна залишити на потім. Раз твій талант “любить” більше напівмедитативний стан, на ньому поки можемо зупинитись. А я для тебе побуду піддослідним. Спробуй почути мій шепіт. Як тобі план?- Усміхнувся йому Ештон.
– Ваш шепіт?- З сумнівом нахмурився Акелар.
– Ага. Заодно перевіримо мою теорію на рахунок твого таланту.- Ештон ввійшов в азарт. Було цікаво. Акелар на нього теж зацікавлено дивився.
– Гаразд.
І вони почали. Акелар настроювався, щоб “слухати”, а Ештон ввійшов в напівмедитативний стан і вивів свідомість за межі тіла. Спершу просто вийшов і спробував роздивитись, помотилявся туди-сюди. Малий сидів собі. Може спробувати йому нашептати там щось? Ештон наблизив свідомість до Акелара впритул і спробував йому щось сказати. Малий не реагував. Ештон спробував кілька варіацій – трохи чіткіше, голосніше… Аж раптом Акелар затулив вуха і болісно скривився.
– Гей, малий!- Ештон негайно повернувся в тіло і кинувся до Акелара, обійнявши заодно і гладячи по голові.- Все гаразд? Я переборщив? Ніби ж не голосно говорив…
Малий завмер і підняв на нього шокований погляд.
– Я чув шепіт…- Сказав він.
– Ну, я вже зрозумів…- Зітхнув Ештон.- Що сталося?
– Просто шепіт був дуже голосним… Я намагався вслухатись… І в якийсь момент я так сильно прислухався… Майже почув, але не витримав – це було схоже… Ніби мені просто сили не вистачило – почути…
– Хм…- Скептично підняв брову Ештон.- На скільки я розумію, ти чуєш душі поза живим тілом.
Малий нахмурено і зосереджено на нього подивився.
– Але частота твого сприйняття не співпадає з частотою випромінювання цими душами, розумієш? Ніби звук дуже високий, і твоє вухо не розрізняє цей звук?- Малий закивав – розумів про що мова.- Але в твоєму випадуку… Я думаю, що мова не про те, що ти не можеш цей звук вловити, а в тому, що ти їх не можеш розшифрувати. Тобто ти їх чуєш, але не розумієш.- Малий знову закивав, а Ештон продовжував тримати його в обіймах, які нічого не означали. Просто малому тоді було боляче, і Ештон його підтримав, як зміг, а потім малий почув відповіді на запитання, які його мучили надто давно, і перестав помічати будь що інше. А Ештон що? Йому не шкода. Про що він там?- От, що таке шепіт взагалі? Це коли амплітуда звукових хвиль настільки низька, що на межі з здатністю чути, або ж поза нею – людина чує шепіт, але не розуміє зміст сказаного. Отже що? Варіанта два. перший я підбираю амплітуду, яку б ти зміг почути. Не знаю як, але можна пробувати. А другий варіант – ти намагаєшся вловлювати і розуміти інші хвилі. Можливо, якщо ти розумітимеш, що робиш, легше буде. Плюс, спробуй послухати душу поки вона в тілі. Ми спробуємо спільні медитації. Можливо тоді ти зможеш настроїтись на таку ж душу поза тілом. Ну, і якір. Після спільних медитацій спробуєш слухати душу, але зосереджуватись на тілі або на моїй свідомості. Побачимо, так?
– Так.- Усміхнувся Акелар. І тепер вже Ештон засумнівався в тому, що малий не помічає обійм – мабуть просто насолоджується тим, чого не мав так давно.
***
Після того, як Ештон з Шоною остаточно завершили печать, з’явився додатковий час. Тож Ештон зайнявся нагальними питаннями – князівським договором, вирішенням проблеми з Картером, хоча з’явилися ще ідеї щодо печатей- оберегів в Зовнішньому Світі. І Енергетичне питання Ештон вирішив, хоч і не найпрекраснішим чином, але цей бар’єр – сам по собі захід відчаю, тож… І вирішення енергетичної проблеми вийшло – прийнятне…
Питання з князівськими договорами – просувалось. А от що робити з Картером… Ештон теж мав рішення. Він просто забере біль Картера на себе. І спробує. Так буде чесно. По-перше, Картер уже раз пережив увесь цей кошмар і вдруге – це просто не чесно. По-друге, якщо вже Ештон використовуватиме якір, то справедливо, якщо він трішки сам побуде в ролі якоря… А по-третє, якщо Картер буде його князем, справедливо, якщо Ештон за це заплатить. Ось так Ештон і прийшов до цього рішення. Ештон іще вкінець не отупів і розумів, на що він зараз зважується: буде боляче. Добіса боляче. Ну, але і яйця ще при ньому. Картер і не таке робив. І Ештон зможе:
– Ну, пішли.- Усміхнувся він Картеру, запрошуючи в ізоляційну кімнату. На цей раз він перемішав пари. Кір з Ріконом. Акелар з Шоною, а він – з Картером.
Рікон уже встиг піднатаскати трохи Картера, тому той без проблем збагнув, що потрібно робити – використати Ештона як якір. Але Ештон вирішив його трохи піддурити – не сказав, що хоче забрати біль на себе.
Так і почали медитацію. Дивне трохи відчуття було – бути чиїмось якорем. Відчуваєш чужі емоції і при цьому, вони не… випромінюються, ніби вбираються в тіло, свідомість. Минуло трохи часу, перед тим, як Ештон приноровився. А тоді повернувся до справи. Уже звичним методом вибрав зв’язок, відсутність якого мала б ослабити договір, обвив його своєю енергією, і, з розумінням, що зараз буде боляче, зруйнував його. Та хто ж знав, що буде так боляче! Чорт! Це не просто ніж в плечі! Таке враження, що ніж в свідомості, що біль під шкірою, десь зсередини роздирає… Чорт! Свідомість трохи потьмарилась і розфокусувалася, але біль хоч був сильним, швидко минув. І Ештон знову сфокусувався і повторив процедуру. А потім знову трішки приходив до тями, а потім знову. І так раз за разом. Тільки з кожним разом було тяжче зосередитись… З кожним разом біль був глибшим, більш ріжучим, тяжчим, тягучішим. Продирався глибше. Бив точніше. Ештон “згруповувався” аби терпіти чергову порцію болю, але інколи блоку було не достатньо. І біль продирався глибше. Ще глибше. Так, що Ештона осліпляло. І в якийсь момент, Ештон збагнув, що уже не вибирає зв’язок – б’є наугад. Пора зупинятися.
Ештон виринув з медитації. Свідомість не хотіла синхронізовуватись. Нудило не на жарт. А вертольоти були такі, ніби він три місяці в глибокій медитації провів. Чорт. Ештон закрив очі. Зітхнув. Глибоко вдихнув-видихнув. Тоді відкрив очі і зловив якусь точку на підлозі. Болю більше немає. Потрібно рухатись далі. Він підняв очі і наткнувся на погляд Картера.
– Ну, як зараз?- Запитав Ештон усміхнувшись.- Краще зараз було?
– Так.- Тихо сказав Картер.- Майже не боляче. Ти краще скажи, ти як?
– Нормально. Просто такі штуки вимотують. І після медитації інколи потрібна синхронізація з реальністю.- Відмахнувся Ештон. Він насправді уже нормально почувався. Просто розбито. І втомлено.
Як би там не було, а він зумів закінчити тренування і долізти до ліжка. А там і відімкнутись.