Ніч. Під карнизом вигнутого даха на висоті десятка поверхів почулося чиєсь томне, розмірене дихання, а потім вниз під завивання вітру спікірувала безшумна тінь с червоно-білим відблиском, знову злившись зі стіною і ставши абсолютно невидимою. Вогні вулиці мигнули, повіяло холодом. Тінь трохи випрямилася, підвелася, як кішка перед стрибком, вдивляючись в темні далечини сплячого міста. Нарешті, на горизонті двічі блимнув знайомий золотий вогник ліхтаря, спрямований в зенит, а потім згас. Сигнал отриманий.
Тінь обережно ступила на край даху, пробуючи його на міцність. Руки в рукавицях обхопили карниз, фігура в пітьмі розпрямилась і здійснила затяжний стрибок, перебираючись на інший дах.
Вона безшумно ступала, ледве дотикаючись землі, порхала, як метелик, спускаючись усе нижче і нижче, в лоно міста, щоб там, де немає ліхтарів і ворожих поглядів, щоб зустріти своїх приятелів.
Сьогодні чудова ніч для здійснення маленької, але завбачливої помсти недругам — клану Хашимото, з тих самих пір, коли ті зкинули Шимада з трону і заняли місто. Помсти тим, хто відняв в них кров, сім’ю, працю, друзів і знайомих… І колишнє безтурботне життя, де невидима небезпека не чатувала на тебе в пітьмі. Помста тим, хто слідкує за кожним їх кроком і намагається повільно, але цілеспрямовано затягнути їм петлю на шиї, відсікаючи останні спроби вибороти своє законне місце народження.
Сьогодні є шанс, що вони нанесуть доволі серйозний удар, бо їх ціль — знищення свіжої поставки зброї.
Жіноча фігура в одежі, яка нагадувала щось середнє між старовинним кімоно з традиційною сорочкою і сучасними спортивними кедами і бомбером, майже невидима, прокралася по темному вузькому закоулку, перестрибнула кілька старих парканів і забралась по дошці в старий спустошений голубник, покинутий вже як кілька днів. Його власника тиждень тому розіп’яли на паркані за те, що він відмовився бути скритим зв’язківцем для інших секторів, підконтрольних Хашимото.
Звісившись з голубника униз і обдивившись вулицю, можна було в дальньому її кінці побачити на тому самому паркані кривавий слід. В кутку, в смітнику валялись кілька наспіх схованих зламаних людських кісток, вирваних з м’ясом нігтів, клок згрубілої і напів-розкладеної шкіри та моток почорнілого, закопченого від вогню волосся — усе, що зосталось від людини. Стояв задушливий запах крові, а в повітрі усе ще ширяла аура смерті і мук.
Коли ти вдихав повітря в цьому місці, здавалось, що ти вдихаєш саму суть розкладення, що роздирає легені і перетворює їх в губчату аморфну масу.
Деякі сусіди вже встигли в страху покинути свої домівки, а дехто ще зостався молитись за покійника. Вони казали, що вночі чують в голові нелюдські крики і мольби вбитого, що бачать образи його агонії на яву, як він просить о милосерді й намагається виплутатися з зазубреного залізного дроту, що розпинає його тіло на шматки на втіху його катам…
Банда пам’ятає це. Вона чула його крики, відчувала запах крові, розпеченого метала і обпаленої шкіри. Бачила, і нічого не могла зробити. Вони не мали численої переваги… Шістка проти двадцяти — і в усіх найновіше озброєння, що поставляється збройовими магнатами Східної Европи.
Хотілося вити і кричати, хотілося закрити очі, воззвати до усіх богів, щоб вони змилосердилися над нещасним… Але жорстока реальність така, що ти часами безсилий перед ситуацією і не можеш на неї вплинути…
Після тої ночі багато змінилося. Вони зрозуміли, перед яким ворогом їм прийдеться предстати і на що піти, щоб зупинити його. Саме після тої ночі багато хто з них обзавівся імплантами й досі небаченою для себе мужністю.
В голубнику її зустріли декілька пар допитливих очей, перевіряючих, чи не завітав чужинець, але дівчина пошарила в кишені і витягла на світ божий талісман в вигляді лисячої голови, помахавши їм в повітрі.
— Кіріко… З’явилася… — Худощова постать із парасолькою та маскою каса-обаке в найдальшому кутку блиснула металевою рукою, поплескуючи по ручці пістолета на поясі, закликаючи до дії. — Ходімо.
З голубника по черзі вилітають ледве помітні тіні — люди в дивних обладунках-шатах, що більше підходять для вистави. Амабіє — дівчина в масці птаха з шипастими віялами; Танукі з дробовиком; Оні — ікластий демон з таті наперевіс; Каппа з молотом; Каса-Обаке з голографічними печатками на руках, а також раніше представлена Кіцуне. В кожного з них характерне вбрання та власна обожнювана зброя.
Можливо, терористи і вважали, що дух міста остаточно загинув… Але не загинули його захисники. Адже не знають люди, що з маленької іскорки може збухнути полум’я: нехай доволі молоде, але розлючене та травмоване покоління, відсіяне десятками вуличних сутичок(і часто з реальними жертвами) може не лише дати відсіч, а ще й зарядити місто своєю запеклою енергією, дати йому тисячі приводів зненавидіти Хашимото, і контрабанда зброї, торгівля людьми і нарко-картелі здавалися найнешкідливішими з них.
Усе почалося з невеличких пакостей і легкого підліткового бунтівського завзяття, але чим старше ставало це покоління юних ніндзя, тим серйознішими ставали їх наміри. І вони не обмежувалися мальованням графіті чи пограбуваннями — дійшло до вбивств. Реальних вбивств.
Ніхто не вірив і не сподівався на обіцяну помсту. Усі думали, що вони просто розфуфирені підлітки, які в силу віку, не розрахувавши своїх сил, вирішили посперечатися з цілою терористичною організацією. Але ж ніхто не стане сперечатися, не маючи тузів в рукаві, вірно?
Банда була вигнанцями, але вони відрізнялись від інших численних мілких угруповань якраз тим, що в них був більш величний родовід, більш серйозні відпрацьовані бойові навички, практична зброя супротиву в повноцінних збройних конфліктах та… аугментація.
Так вже віддавна повелося: дивні відношення між місцевими жителями та бондою, що колеблися десь посередині між нейтральними та засуджуючими. Канедзака віддавна була досить консервативним містом, де домінували традиції, тому тут такі «іграшки демонів» не користувались пошаною(Рьоту взагалі колись вигнав з дому власний батько, коли дізнався, що його син поставив собі аугментацію).
Але скільки би люди не зневажали імпланти, скільки б не називали банду Кіріко божевільними фанатиками, правда в тому, що вони усе одно були одними з небагатьох, хто цілеспрямовано хотів протидіяти Хашимото, а не плисти за течією і слідувати новому хижацькому режиму.
Док — майже занедбане і малонаселене місце, в якому ночами можна почути цікаві розмови різного ступеня секретності. Всередині дока — склад зі зброєю і доволі популярна точка збиту нелегальних товарів.
— Сакура — лівий коридор B1 і підвальні приміщення, Нобуто — В2, Кіріко — дах, Харуто — другий поверх, Цумугі — третій, я — головний вихід. — Ще раз тихо сказав Рьота, в черговий раз слідуючи своїй педантичності і інструктуючи групу, хоча план був відпрацьований до дрібниць ще тиждень тому.
Почувся тихий лязг зброї, Рьота пару разів змахнув руками, як дирижер, подав групі якісь тільки їм зрозумілі знаки і зник в темряві, поки його друзі розповзались по позиціях.
Кіріко відділилась від основної групи, збираючись по старій драбині на дах склада і роздивляючись месцевість. Десятки охоронців, один кулеметчик, камери, автоматичні турелі…
Дівчина сховалась за одним з кожухів вентиляції, проводячи рукою по шиї.
Веди мене…
Пристрій на потилиці тихо заджичав, неприємно вібруючи, передаючи на нейрони легке тремтіння.
Народжена з хворими очима, вона майже не могла бачити, а в десять років повністю осліпла.
Вона пам’ятала кошмар з дитинства…
Коли її маленьку голівку заполонив безформений буран, аморфний шторм з цифрових образів, генерованих ще не налаштованим, частично неконтрольованим імплантом, що повинен був подарувати їй другий шанс.
І тоді в її житті з’явилася вона…
Анто.
Її порятунок від жаху засліплення. Її джерело гармонії в цьому жалюгідному, жорстокому і складному світі, що рятував її від душевного болю.
Хтось, хто завжди приходив, коли інші відвертались і називали божевільною та схибленою. Її внутрішній дух, її сила.
Імплант перейшов в свій бойовий режим. З шиї і спини дівчини заструмились промені. Тонкі нитки, як сполучна ланка між кволим, малосилим людським тілом та ефірною, нематеріальною, видуманою сутністю, покликаною надавати моральну підтримку.
Вони спліталися в дивовижні візерунки, обплітали кінцівки, вибудовуючи абстрактні фігури, відтворені з несвідомого і втілені в життя аугментикою. Кожен нейрон збуджувався, коли імплант зчитував його і втілював мрії на яву у реальність.
На стіні, де її торкалися фантомні промені, почали вимальовуватися перші обриси, вирізняючись яскравим кольором в темряві. Спочатку двомірний образ, схожий на картинку з персонажами з казок, потім усе більш реальний і чітко помітний, перетворювався на об’ємну форму.
Лапки, мордочка, пухнастий хвіст і мудрі очі-намистинки.
«Привіт, Анто… Привіт, мила…» — Подумки привіталась Кіріко зі знайомим, теплим образом. Її серце невгамовно трепетало, увесь вечір очікуючи на цю зустріч. — «Ти знаєш, для чого ми тут. Пробач, але я не можу марнувати часу… Давай пройдемо цей шлях разом. Знову.»
Лисиця кивнула, і Кіріко могла б ручатися, що на її тваринній мордочці з’явились якісь зачатки людської посмішки, які бачила та відрізняла тільки вона. Тварина підстрибнула, його силует відділився від стіни. Звіреня заскакало довкола неї, радісно тикаючись мордочкою в одежу. Кіріко почухала її за вушками, але її маленька хранителька сіпнулась, підстрибнула на місці і побігла в далечі, вже не піддаючись короткоплинним радісним поривам, і дівчині довелося наслідувати приклад неповторної серйозності в особі маленького друга, який кликав її в бій.
Натхнення і наснага, що підживлювалися роками самонавіювання, робили свою справу. Віра в щось нематеріальне, що зливалась з національною культурою і корінною релігійністю, вірою в потойбічне, закріплена візуальними образами, даними імплантом, давали ефект наркотику, лише без шкідливого на процеси мозку з «третьої сторони». Це було щось більше, ніж наркотик. Це була справжня, сліпа віра. Єдине, за що варто триматися, щоб почуватися впевнено в будь-якій ситуації і бути на плаву. Щось, що вселяє впевненість.
Анто була цим наркотиком. Втіленням її сили, її натхненням, її рішучістю, її спокоєм та часом… люттю. Адже фантазії ніколи не розчаровують, вірно?
Луна укрилася, а зірки палали, як піднебесні вогники на брамі в потойбічну обитель небачаних богів. Нічне небо стало нескінченим космічним океаном, відбиваючи його скорботний образ розрізненності, ворожнечі та нерівної боротьби за виживання.
Анто ширяла в повітрі і там, де вона ступала, зоставалися срібні сліди, на літу перетворюючись на тонкі смужки-стежки, по яких можна було ходити. Кіріко безшумно летіла за своєю лисицею, слідуючи її шляху, ступала там, де ступала вона, крокуючи в повітрі і не лякаючись зірватись вниз.
І маленька блакитна мара веде її крізь усі перешкоди. Легкість.
Як легко ступити на шлях помсти, коли за тобою слідує цілий пантеон божеств…
В стопах палала знайома ірреальна прохолода, наче йдеш по тонкому льоду. І льодяна доріжка тримає тебе, не бажає відпускати зі своєї могутньої стихії, сповнює своєю силою, позбавляє важтажне людське тіло важкості, замість даруючи невагомість…
Лиса дивилась їй прямо в очі, завжди вказуючи вірний шлях: ось тут ще одна камера, там далі в кількох кроках охоронець, за кутом пастка, а тут на службових дверях панель з можливістю екстреного викликання підмоги та посилення охорони.
Але для впевненої людини не існує ні охоронних систем, ні цих людей з найновішою магнітною зброєю, всюдисущих камер… адже немає на світі більш небезпечної людини, в серці якої палає вогонь люті.
А найменші сумніви в мить розвіювались тоді, коли в її руках блищали кунаї. Вона щиро кохала цю зброю. Воно нагадувала про дім та сім’ю. Серед її озброєння навіть був один особливий ніж, який вона ховала на поясі… Вона назвала його в честь матері — Аса, і ніколи не метала у ворогів, віддаючи перевагу здійсненню ним тільки вбивств в контактному бою. Легкий шматок заліза, відбираючий життя… З усіх сторін покритий ріжучими кромками, зоставляючи лише тонку гладку поверхню посередні для здійснення маневрів, так що ділетант міг би назвати це просто заточеним шматком метала без рукояті. Але якщо необережно, без поваги торкнешся в недозволеному місці — втратиш пальці.
Імплант замінював не тільки функції очей, але й іноді корректував роботу мозку, декотрих нервів рук і спини. Саме він чітко обчислював відстань, потрібну для здійснення маневрів, траєкторію куль супротивника і польоту кунаїв. Читав ворогів, як книгу.
Один ледве вловимий спалах — і ось на одне всевидяче око камер менше. Один охоронець падає замертво, хапаючись за порублене горло. Другий валиться на землю од блискавичного удару в висок. В третього вона вибиває з рук автомат і б’є прикладом в сонячне сплетіння, а потім долонею добиває в сонну артерію.
За нею стелиться ціла доріжка з трупів, але вона наче й не помічає їх в своєю летальному екстазі, в пориві якого усілякі дрібниці втрачають свою важливість і стають нецікавими деталями третього плану в спектаклі смерті.
На верхніх поверхах також чуються підозрілі шорохи і рідкі вскрики жертв інших членів банди. Кожен з них знає свою частину «спектаклю» і успішно виконує свою роль.
На одному з дахів стоїть снайпер, однак він ще не знає, де саме ховається незваний «гість». Його рухи впевнені і відточені, як і належить професійному найманцю, але проти нього працюють близька відстань і ефект несподіванки.
Очі неіснуючим шостим відчуттям вловлюють на переферії погляду блакитний розмитий спалах, руки на секунду віднімаються, втрачаючи чутливість, а в голові в немислимому темпі зростає паніка. Звичайна людська паніка.
І ось невдачливий боєць пришпилений до стіни, з відрубаними руками, а навпроти нього стоїть діва з перекошеним обличчям, в якому вже майже не вгадуються людські обриси. Від неї походить дивне сяйво, очі сфокусовані, а зіниці зменшились.
Цей животрепетний холод у грудях, коли усе тіло пронзає різкий біль, м’язи німіють, наче заморожені заживо, але мозок розлючено б’ється в своїй застиглій плотській в’язниці, намагаючись збити з себе окови зцепеніння; а дух-лисиця бродить десь поруч, але вже тане і втрачає свій чіткий образ, стаючи для Кіріко усім, що вона бачить і відчуває, вбачаючись їй в кожному предметі — відблиску вуличних ліхтарів, спалаху дул вогнепалу, в подиху вітру, навіть диханні. Ним наповнене повітря, він усюди, де б ти не був, переслідує по п’ятах і є невід’ємною частиною тебе, зливаючись своєю сутністю з кожною клітиночкою твого тіла.
Кіріко видихає. Легені благоговійно приймають порцію прохолодного нічного повітря, як ману небесну, і запалюють лють знову, не даючи тілу перепочинку. Від її погляду душа готова покинути тіло, охоплена диким тваринним страхом і трепетом перед невідомим.
Снайпер бачить — просити милосердя марно. Зп’янілий від свого наркотику розум не можна зупинити. Цей знайомий напів-сліпий погляд, що бачить одночасно усе і нічого, який знаменує лише смерть, а наскільки швидку і безболісну — вирішує вбивця.
Але Кіріко не маньяк. Вона вбиває хоч і …, але не заради насолоди, а заради чіткої цілі. Не із-за кровожерства, не наживи чи багатства або демонстрації своєї сили, а згідно свого покликання — слідуючи за серцем, що жадає помсти.
Найгостріший, найулюбленіший кунай зі знаком сонця залишає свої піхви. Кіріко відчуває — її руками вже керує не вона, а Анто. Вона здійснює останній, професійний удар милосердя, і дух залишає тіло.
Останній ворог вбитий, але ціль їх завдання ще не виконана до кінця.
На фільнальному рубіжі збирається уся компанія. Загальна увага переключилась на цінний вантаж.
Ящики, відмічені голографічною печаткою з головою тигра… Вона ріже очі, навіть коли на неї не дивишся, а коли усвідомлюєш, коли вона належить — серце обливається кров’ю.
Магнітні автомати, пістолети, осколочні гранати, кулемети, РПГ… Чого тут тільки немає. І усе бажає напитися людською ненавистю і забрати пару життів.
Рьота відкриває свій рюкзак, наповнений піротехникою. Звук застібки чується в могильній тиші, як раскат грома.
— Вони хотіли феєрверки. Вони отримають свої феєрверки. — Тихо проговорює про себе Рьота, мстиво смакуючи кожне слово.
— Вони отримать доказ нашої сили…
Кіріко в сумнівах.
Імплант вібрує і, наче друге серце. посилає сигнали, хоче про щось попередити. Вона прикладає руку до грудей.
Пальці поколює, рука німіє. Світ ніби завмер, обриси предметів розчинились фарби очистилися і зосталась тільки бездонна темрява ночі, а Кіріко — наодинці з нею, і тільки від її тіла сяє благоговійне місячне світло, рятувальна аура яка відганяє темряву. Анто десь всередині неї кричить. намагається дозватись, звернутися до здорового розуму.
Груди розриває від цього ниючого болю.
Вогонь може знищити усе… Так, вони досягнуть своєї помсти, але що отримають замість цього? Навіщо вони пройшли увесь цей шлях? Щоб позбавити Хашимото постачання зброї.
Але вони не бажали знищувати місто. Це не було їх початковим завданням.
Що буде потім?
Вони вже не будуть героями. Вони будуть не краще Хашимото. Вони легко можуть вибратися з вогню, але через них можуть загинути люди, що не мають як бойові навички і диковинні технології.
Кіріко, виходячи з короткоплинного трансу, тихо промовляє:
— Рьота… Можуть постраждати люди. Ми не хотіли зайвих жертв…
— Що ти пропонуєш?
— Ми хотіли просто позбутися зброї і людей Хашимото. Але ти нічого не казав про влаштування пожежі.
— Хотів влаштувати маленький сюрприз.
— Це не весело, Рьота. Ми не будемо краще терористів. Ти зможеш спокійно спостерігати, як в полум’ї гинуть люди?
Чоловік, прикутий дротом до огорожі. З його тіла стікають кров та гній. Частина шкіри закоптилася чорною кіркою. Білок, що стікає з виколотих очей… На грудях зяють наскрізні рани… Навколо нього стоять люди зі зброєю. І висока людина з вогнеметом, його безсердечний кат…
Всі картини оживають перед очима, одна страшніша за іншу, і від кожної з них серце б’ється все частіше.
Юнак дивиться в землю, задумливо вертить в своїх руках запальничку і дроти піротехники. Він розмірено хитає головою в такт вітру, як лялька, але насправді дуже напружено розмірковує над словами.
— Добре… Я розумію. Збережу їх для іншого випадку.
Вони стають в коло, беручись за руки, завершуючи завдання.
Своєрідний братський рітуал об’єднання, коли усі перешкоди пройдені. Кіріко може відчути, як б’ються їхні серця, наче вони — єдиний організм.
Бачить їх ще малими. Пам’ятає щасливе дитинство. Чисті, невинні діти.
— Нехай ця вилазка просто буде для нас ще одним рішучим кроком на шляху до правосуддя.
Вони поховають зброю їхніх ворогів, а коли клан оступиться, вп’ються йому в горлянку і вип’ють усі соки. За всіх невинних. — Ми — Йокаї, і ми відіб’ємо своє місто у тих, хто вирішив, що може розпоряджатися нашими життями.
Люди сліпі. Вони бачать у Кирико та її друзях лише віруючих підлітків, які слідують якимось своїм, нікому не зрозумілим шляхам.
У них своя рівновага. Вони знають — жорстокість допустима, коли має праведну мету. Не вдасться відновити справедливість, цілими днями сидячи в храмі та читаючи мантри, адже не всі люди мають такі самі моральні цінності, як і вони. А в когось їх зовсім немає.
Йокаї – це не просто крута назва. Це безіменна, незрозуміла сила, що рухається праведною помстою — щось, що має тримати в вузді первісного страху, навіть тоді, коли ти вважаєш себе всемогутнім, всевидячим і всечуючим у світі, що кишить інформаційними технологіями.
Але не всі технології можна вивчити та скопіювати.
Це їхня маленька магія віри, не доступна нікому.