Частина 1. Як це почалося.

- Отож, щорічна регата,  яка охоплює моря та канали Централа, оголошується відкритою! Усім зайняти свої позиції!

Натовп радісно заволав та територія біля порту наповнилася оплесками. Регата завжди набирала величезну кількість глядачів влітку на півдні Централу, адже місто було з морським портом, отже можливостей для купців з далеких країн було вдосталь. Та й туристи з різних частин Централу також полюбляли відпочивати на півдні, бо море, пісок та атмосфера навколо гучного міста була неповторною. Але найбільш Південне місто прославилося своєю щорічною регатою, в якій приймали участь не тільки моряки з досвідом, а ще й новачки, або юнги, які тільки закінчили морську академію. Іноді різниця була лише в розмірах суден, на яких мандрували учасники. Регата завжди тривала близько чотирьох місяців та, як було відомо майже усім, досвідчені капітани були швидше за молодих, хоча місто приймало абсолютно всіх в своєму маленькому порту.

Цього року регата обіцяла стати одною з незабутніх видовищ серед мешканців міста, адже старий ведучий та суддя гонки тепер також приймав участь разом зі своїм непримітним здалека судном під назвою “Мірабелла”. Цей чоловік прославився своєю неймовірною кмітливістю та працьовитістю, тому й заслужив титул найавторитетнішого моряка у всьому Південному місті і кожна дитина, - хлопчик або дівчинка, - мріяли стати такими ж величними, як і капітан Чхве. Вони розповідали батькам про його подвиги, та й самі батьки нерідко коли згадували капітана в щоденному житті. Він був зіркою міста, не тільки як капітан, а ще і суддя та ведучий регати. Коли хтось з моряків потрапив у халепу, він та його рятівна команда одразу ж вирушали на допомогу, аби врятувати учасників. Та цього року сам капітан Чхве Синчоль був націлений тільки на перемогу в регаті.

Старий баритон судді змінився на голосний тенор, адже новим ведучим довелося стати юнакові, який нагадував янгола, маючи два білосніжних крила за спиною. Він крикнув “Уперед!” і всі кораблі точно по команді зрушили з місця. Молодий хлопець схопив хустинку та витер краплі поту зі свого чола, бо нерви та тривога охопили його прямо перед самою командою “старт”. Він сидів у невисокій вежі поблизу порту і спостерігав за тим, як люди шанують кожного учасника, хоча більше всього уваги, звісно, було приділено саме капітану Чхве. Янгол тяжко зітхнув, поводив хустинкою по обличчю і, зробивши глибокий вдих, продовжив коментувати подорож моряків скрізь море, яке омивало берег Південного міста. Йому було ніяково дивитися на молодих юнг, що значно відставали від лідерів в самому початку, його крила заворушилися, ніби у схвильованої пташки. Пір’я падало на підлогу, а юнак ще довго просидів у вежі, аж до того моменту, поки мешканці не заспокоїлися і не пішли додому, або на святкування на честь відкриття регати. Але, принаймні, пішли не всі.

Хлопець, віком приблизно трохи старший за молодих юнг в гонці, залишився стояти на березі, поки корабель Чхве Синчоля не зник з горизонту. Він спостерігав за красою судна: середній розмір, зроблений з темного дерева та оздоблений позолоченим металом, а вітрила світилися багряним кольором, наче захід сонця. Більше всього юнацьку увагу привернули троянди, зображені на якорі та з обох боків самого корабля. Вони були так само багряні, майже як кров, і хлопець, підправивши свої круглі окуляри, роздивлявся їх до тих пір, поки корабель плив у протилежному від нього напрямку до самих семи морей Рая. З підручників юнак дізнався, що червоні троянди є символом пристрасного кохання, отож і подумав, що капітан, можливо, настільки сильно любить море і свободу, тому вирішив намалювати їх на судні. Але справжньої думки автора хлопець почути не зміг би, бо сонце сіло і всі кораблі линули до безкрайнього океану.

На березі поблизу великої дерев’яної вежі було так самотньо, що хлопець залишився сидіти там і просто дивитися на темно-синє небо, що простягалося прямо перед його очами, а білі цятки вгорі виглядали, як маленькі кульбабки на траві. Юнак трохи замріявся і зовсім не помітив, як місця на піску біля нього стало менше, а ще на його коліна впала лише одна біла пір’їнка. От тоді він повернув голову і побачив хлопця з крилами за спинами, а потім признав в ньому свого друга дитинства. Вони обмінялися посмішками та крилатий друг зітхнув, витираючи руки від піску.

- Я ніколи б не подумав, що буду так нервуватися, коли стану ведучим регати, - почав хлопець, - Вону, ти уявляєш? Я ледве самого Чхве Синчоля не назвав зовсім іншим іменем на початку! Якби він мене в обличчя бачив – то все, кінець мені! Тільки б пір’я і залишилось.

Юнак все зітхав, поки його друг Вону наблизився долонею до крил і погладив їх, щоб заспокоїти хлопця, але йому стало навіть лоскотно від білосніжних пір’їнок, по яким проходила його долоня.

- Слухай, Сокміне, я не думаю, що він тиран або не має серця. Вибачить він тебе, якщо раптом розкажеш.

- Ти, як на мене, погано пам’ятаєш його прізвиська серед мешканців. А хотів же головою фанатського клуба бути, ґа? - хлопець з крилами засміявся, поки Вону лише посміхнувся і продовжив дивитися на м’які крила Сокміна, коли він розмовляв. - Ну, збагни, його не просто так називають “Капітан Гак”, чи не так, друже?

- Друже, - Вону хихикнув через раптове звернення Сокміна, - Люди багато чого можуть вигадати. Не слухай їх, живи своїм життям.

Юнак з крилами спалахнув, ніби сірник, різко піднявшись з місця, від чого на його друга полетів пісок.

- Тобі легко казати, розумнику! Читаєш багато, кмітливий, спритний, ще й в квітах мастак! Що ж ти за людина, Вону?

- Звичайна, як і ти, тільки я ще чаклувати трохи можу, і крил в мене немає, на відміну від тебе, - юнак підправив окуляри і спостерігав, як Сокмін тихо згасає і знову сідає поблизу Вону, притуливши голову на його плече.

- Ні, ти ще чорну магію можеш відрізнити, напевно.

- Досить вже, Сокміне, я не чорнокнижник! - посміхнувся юнак.

- Ще й який… вивчився на лікаря, щоб прикриття собі заробити. Вже проходили цю тему, вчителю, йдемо до наступної!

Хоча Сокмін й був зараз під впливом емоцій, його друг знав, що все те, що він каже – просто спосіб здихатися стресу, тому образи на крилатого юнака зовсім недоречні.

На декілька хвилин між друзями була тиша. Голова Сокміна все ще лежала на плечах у Вону, поки вони обидва дивилися на зоряне небо і на сяючий місяць, через який берег світився білим разом із декількома човнами поруч. Сокмін відчув морське повітря і наблизився до друга, щоб роздивитися невеликі хвилі, що омивали берег міста. Вону тільки трохи повернув голову в сторону юнака, бо йому здавалося, що їх шкіра сяє під місячним світлом і вони чимось схожі з якогось боку. Раптом він вимовив:

- Сокміне…

- Ґа?

- Чим ти далі займаєшся? - спитав хлопець дуже тихо, немовби шепотів.

- Мені все ще потрібно слідкувати за регатою, - зітхнув Сокмін і нешвидко піднявся зі свого місця на піску, - Я спустився тільки заради тебе, лише на декілька хвилин. Вибач, я мушу йти, - юнак з крилами сумно посміхнувся.

- Тоді повертайся до своїх справ, я не маю права тебе тут тримати насильно. Побачимося пізніше? - Вону ледве випустив долоню Сокміна зі своєї.

- Без сумнівів! На добраніч, друже.

- На добраніч, - хлопець спостерігав, як Сокмін, усміхаючись, злетів до неба за допомогою своїх білих янгольських крил. Тільки Вону хотів промовити щось наостанок, і Сокміна вже не було видно. - Друже…

Підібрав білосніжні пірʼїнки з піску, Вону стомлено посміхнувся і подивився на те, як, варто йому було тільки їх повернути, так вони перетворилися на декілька незабудок. Зітхнувши, він дивився услід його крилатому другу і майже кинув квіти на пісок, але зупинився і, все ж таки, пішов додому піщаною стежкою, а згодом і бруківкою.

Розмірковуючи про своє життя, Вону задумався про те, що й сам він, по суті, міг би прийняти участь в щорічній регаті, бо колись поставив в приклад батька, - що був бортовим лікарем, - та відправився в морську академію на ту ж спеціальність. Від матері він унаслідував здатність лікувати людей з допомогою квітів, мовляв, народна медицина, але Вону ще й вмів розпізнавати рослини, що іноді грало йому на руку. Однак, недовго він був щасливий, бо, тільки юнак повернувся з академії – його мати опинилася в лікарні з летальною хворобою. Гроші, які не встигли піти на освіту в академії, пішли на рідкісні квіти, що прикрасили сіру могилу його матері.

Вону зізнався сам собі: буде нелегко, але життя таке, що в будь-який момент твоя доля вирішується за тебе, навіть коли ти втрачаєш когось дорогого тобі. Після цього Вону довго не бачив сонця, довго не чув співи птахів за вікном, бо все, на його думку, було марним. Тільки через півроку він нарешті відчинив двері своєї невеличкої сірої хатинки, аби подивитися на те, як майбутній переможець капітан Чхве коментує та стежить за регатою. Саме його голос спонукав Вону піднятися на ноги й знову почати жити, як раніше. Хлопцю навіть сподобалася тоді ще доволі молода зовнішність капітана з його довгим чорним волоссям і стандартним костюмом з елементами шкіри, який він, здається, замовив у швачки поруч з домівкою Вону. Він старався наблизитися до капітана якнайшвидше, щоб знову побачити його в дії, бо саме він спонукав хлопця рухатися в напрямку своєї мрії.

Два місяці по тому, наближаючись до осені, результати регати були досить очевидні, і, коли корабель з прекрасними пурпуровими вітрилами зупинився в порту Південного Міста, ніхто здивованим не був. Тим не менш, серед публіки можна було почути імʼя капітана в радісному тоні, адже абсолютно усі були задоволені перемогою Чхве Синчоля. Він нарешті спустився з судна на берег: його доволі висока статура з широкими плечами та груддю трохи лякала мешканців міста, але на обличчі в капітана сяяла посмішка у всі тридцять-два, що була його еталоном. Синчолеве темне волосся, яке він підстриг за деякий час без змагань, було зав’язане в невеликий низький хвіст, а зверху червона пов’язка, щоб втримати волосся, коли дуне вітер.

Звісно, капітан усім махав рукою та посміхався так, ніби сонце тільки зʼявилося на горизонті. Почувши цей галас на вулиці, Вону швидко вдягнувся та полетів на вулицю, аби побачити переможця в обличчя, але через кількість мешканців, що оточили Синчоля, було дуже важко пройти. Вону довелося жмуритися навіть в окулярах, щоб щось розгледіти, та навіть так він не розумів, що за людина стоїть на п’єдесталі разом з його крилатим другом Сокміном.

- Ось і наш переможець, Південне Місто! Як ся маєте, пане Чхве? - варто було Сокміну сказати ці декілька слів, як в хлопця одразу очі на лоба полізли, але його спроби пробратися через натовп до капітана були досить марними, тож він залишився на своєму місці. Лиш де-інде кричав: “Чхве Синчоль – найкращий!”

Сокмін тримав в руці майже зовсім новий винахід, що зробили для нього особисто феї-майстрині: він дозволяв йому говорити так, щоб його почули усі і, при цьому, не кричати. Він підніс пристрій до капітана Чхве, який досі посміхався, але звернув увагу на молодого юнака поряд.

- Дивна машинка, ґа? Цікаво, до чого дійшов наш з вами прогрес, Південне Місто! - натовп засміявся від фрази капітана, але трохи згодом замовчав, - В мене все просто чудово, тому що відчуваю вашу підтримку та любов до своєї не дуже цікавої персони. Я не побоюся цих слів: дякую всім, бо я завдячую вам своїм життям.

Площу заполонив шум від оплесків, що робили мешканці, і Синчоль, посміхаючись, ніби сонячне світло, кланявся перед усіма. Вону, який мав змогу бачити тільки потилицю капітана, старався розгледіти хоча б якісь маленькі деталі в зовнішності Синчоля, і наче розумів, чому він вважав чоловіка своїм ідеалом. В душі йому б теж хотілося стати для когось моделлю поведінки, щоб його імʼя почули усі мешканці країни, але, на жаль, поки що він лише міг тільки мріяти про життя відомих людей, адже до становлення знаменитим йому як до Місяця.

Люди пропустили капітана до таверни, в якій вже готували смачну святкову вечерю на честь переможця, а самі пішли по своїх справах: допомагати з прибиранням від сміття навколо, готувати вечерю, або просто залишитися вдома та іноді дивитися з вікна на місто, сповнене галасом і радістю. Вону залишилося тільки дивитися услід капітанові, поки він сам не рушив у сторону таверни, але його вчасно спіймав хтось за руку.

- Цить, ти куди зібрався, Вону? - високий голос Сокміна примусив юнака раптово заплющити очі, - Йому зараз не до таких роззяв, як ти! Він явно хоче трохи відпочити від уваги мешканців.

- Я навіть ані слова не сказав стосовно Синчоля, а ти вже мене зупиняєш.

- Бо я знаю, що хоча ти й тихіше, ніж миша, але з капітаном ти одразу будеш говорити так, ніби ви друзі з початку створення Землі! - крила за спиною у хлопця почали тремтіти в шаленому темпі, що змусило пір’я опадати ще швидше. - Хоча б почекай вечора і я тебе самостійно познайомлю з ним, тільки не йди до нього зараз, прошу!

- Добре, добре, досить від тебе, - усміхнувся Вону, - Чого ти такий метушливий? Щось трапилося?

- Синчоль не любить дуже багато уваги на собі, в нього тривога починається від цього. Тому я й прошу тебе почекати, добре? - запитав Сокмін, трохи відійшовши від друга.

Вону на це лише знизав плечима і кивнув, дивлячись на те, як Сокмін метушливо намагається змусити всіх тримати дистанцію від капітана.

- Не буду заважати.