Це все марно. Чи ти не знала? Ти сама марна. Як і усе наше існування… немає цілі, немає сенсу. Навіть служіння Алмазам не дає аж такого… вдоволення? Так.
Тепер ти як дикий шалений звір, що блукає по океанах і морях в надії знайти хоч щось, що поверне йому колишню «кристалічність», «цінність», «чистоту», його власну особистість і розум! Але тепер ти досягла незворотньої точки. Істоти цього світу занадто м’які. Вони вже зараз не зможуть тебе зрозуміти, на цій стадії… Вони будуть відторгати тебе, о шляхетний блакитний камінь. Для них ти покрилася попелом та гноєм, ти втратила свою блакить.
І скільки б ти не бажала хоч якось показати себе… усе марно. Не вийде не те що ігнорувати свою силу, чи то впиватися нею… усе одно зсередини тебе буде нищити отрута відчуття своєї нікчемності та нездатності щось змінити. Кілька разів ти винирнула з-під океану для того, щоб намагатись щось протидіяти спочатку Алмазам, потім Зеленому Агату, а ще Яшмі та Аквамарину… але ти програла в усіх випадках. Тим не менш… Що саме ти хотіла довести цим? Тепер усе одно ти до кінця життя не зможеш вгамуватися й зрозуміти, що не єси найсильнішим каменем. Але навіть так… Чому ти не покинула Рідний Світ раніше? Невже тобі, як і жалюгідним людям, властивий потяг до відчуття комфорту, незмінності та безтурботності? Ти ж розумієш, що навіть у найстабільнішій системі рано чи пізно з’являється тріщина?
Ти навіть свою силу зараз не можеш взяти під контроль! А вона створює бурі та цунамі, вбиває невинних людей, поки ти плаваєш на дні, не зважаючи на їх смерті.
Настільки забита заживо своїм горем, що не можеш навіть поворохнутися. Справжнє не-життя. А чи колись ви, самоцвіти, взагалі могли вважатися життям? Підконтрольні. Слабкі. Слабкі… морально. Вам легко вселити якусь думку. Яшма ж змогла вселити тобі думку про твою крихкість, чи не так? Насправді з допомогою своєї сили ви могли б здолати навіть Алмазів, але чомусь цього не робили. Вас усе влаштовувало? Ляпіс, що ти відчувала, коли бачила завоювання інших планет та брала участь у їх тераформуванні? Задай собі питання — хто ти тепер?
Тільки подивись на себе — ти досягнула дна в усіх сенсах. Ти осіла на бентосі, найнижчій точці океану, і той пісок продовжує не просто бруднити тебе, а закопувати і чавити. Тільки інші глибоководні організми іноді підпливають до тебе та використовують твоє майже безсмертне тіло задля своїх, як тобі здається, нижчих цілей — просто вижити. Прикріпити мушлю, чи актинію, чи іншу якусь дрібницю… можливо, навіть згорток своїх яєць.
Так, вони ще стараються вижити, хоча цілу вічність проводять тут, у пітьмі. Чи вони знають, що там на поверхні є хтось? Можливо.
Ти знаєш, що довго не протримаєшся. А чи тобі воно потрібно? Ти вже здалась та змирилась. Шляху повернення немає.
Чи тобі не починає здаватися, що усе твоє життя — один суцільний жарт?
А чи можна було розбитись ще на початку через нещасний випадок, та не проходити через усе це?
***
Кандея — це твоє божественне, таємне ім’я, написане старою, дуже високошанованою мовою. Начхати, що її не розуміють якісь гальки чи жалюгідні рубіни, ба навіть іноді самі Алмази — вони тобі не рівня. Ти — камень зовсім нового порядку. Ба навіть не так — ти не камінь. Ти зовсім інша істота, яка, на нещастя, повинна носити оболонку самоцвітів, хоча самими самоцвітами й була створена, як високоефективний творець. Деміург. Ти вже досить давно це зрозумів, хоч і не подавав виду. Хоч тебе і поважають, але вважають просто гарним пішаком в чужих руках. Ти терпиш. Терпиш та будуєш плани.
Твій вид за замовчуванням не може зливатися; але ти знаєш, як обійти цю маленьку неприємність та використати її на свою користь.
З самого народження ти імітуєш Зелений Хризоберил — казково-красивий самоцвіт. Так, не найсильніший, не найвищий, чи не найгарніший, як Алмази. Так, навіть не маєш своєї власної Перли чи двух. Тобі не підкорюється декілька космічних флотилій або цілі армії кварців та аметистів.
Твоя сила полягає… в дещо іншому. Вона знаходиться на більш тонкому рівні. В пізнанні невідомого. Зі своїм зором ти можеш спокійно рахувати планети та зірки в небі без будь-яких приборів; тіло твоє хоч і крихке, але може розпадатися на частини та збиратися знову через деякий час; розум твій може якщо не бачити пряме майбутнє, але аналізувати дрібниці з такою швидкістю, що це може іноді дати фору передбаченню сапфірів. З допомогою своїх сил ти можеш перетворювати живу та неживу матерію…
Але навіщо тобі усе це… коли немає свободи? Вже пів століття ти робиш вид, що вірно прислуговуєш Алмазам, що не проявляєш власної волі та виконуєш абсолютно усі накази, якими б жорстокими вони тобі не здавалися. Але навіщо усі ці сили, це глибинне пізнання і можливість перетворювати всесвіти, якщо за нього тебе засудять до розколу, ледве ти про це вільно обмовишся? Ти усвідомив — цей соціум, ця система, в яких ти змушений жити, повністю чужорідні самому твоєму єству. Іноді ти замислюєшся навіть над тим, щоб самовільно перервати своє існування, але більш фантастичні мрії про «ідеальний всесвіт», чи хоча б маленький рай, усе ще дають слабку надію на те, що ти зможеш його досягнути. Навіть, якщо на це буде витрачено тисячоліття.