…Ви думали ця робота так і почнеться з опису щось по типу «Темне небо окутало місто і забрало людей у свій сон. Проте не всі спали, не спали лише…». О ні, вибачайте, не сьогодні. Авторка великий Наполеон і ви взагалі уявляєте як це писати ще один максі коли є один міді й один максі не закінчений? Не уявляєте? Ну, проте я уявляю, знаю і скажу вам одне — це самогубство. Чистої води мазохізм. В цілому писати купу замальовок, бо є купа ідей і далі забивати на свої роботи це теж щось з цієї серії, проте ви не уявляєте яка у мене є геніальна ідея! Ні, ну правда, я вас просто запевняю, що ця ідея бомбезна. Проте, ну знаєте, як я і казала, в мене не сильно є багато часу, там усі оці райтерські блоки, тра-ля-ля, але я хочу якось з максі зробити міні, і це означає я встигну описати лише головне. Що з іншим? Для цього тут я! Сьогодні я буду тим самим другом, який розмовляє з вами коли ви дивитеся фільм і дещо спойлерить. Тому перегляд перетворюється на слова друга, сцени фільму і знову слова друга. Або подруги, не знаю, вважайте мене чи автором або авторкою, чи подругою, чи другом, та хоч хлопцем чи дівчиною — хіба це важливо? Ні, бо важливе саме те, що я вам принесла. Ну все, все, я перестаю балакати й почну розказувати. Терпіння у вас, як у мене, але ми один одного коштуємо.
Все починається з будинку Клер. Уявіть будь-який будинок, немає часу описувати, що там він мав два поверхи, знаходився за містом, його освічувало сонце і тому стіни з кремового перетворювалися в стіни жовтого чи персикового відтінку. Ну ви знаєте як фантазувати. На другому поверсі розмовляла Клер з Леоном, про їх відносини. Не питайте як так вийшло, що вони почали багато спілкуватися та потім вирішили спробувати щось побудувати, бо знайшли в один одного те, що шукали, я в цілому не знаю як так вийшло…
Сонце вікна другого поверху освічувало їх обох. Ці проміння були наче проміннями надії та намагалися заспокоїти їх конфлікт. Будувати стосунки інколи буває дуже тяжко, особливо, якщо один з партнерів вибирає розумом здорові стосунки, а серцем зрадницькі аб’юзивні й маніпулятивні.
- Леоне, я просто правда не розумію. Давай, поясни, поясни чому все виходить як завжди, — мовила Клер, поки її волосся чарівно переливалося на сонці. Брат часто називав її рапунцель, а вона сама навіть не помічала цього блиску. Хоча саме зараз вся її увага була прикута до хлопця, який сперся об стіну та склав руки на грудях і роздумував як все сформулювати. Він ненавидів себе за те, що знову і знову опинявся тут, намагаючись пояснити чому робота є важливішою за відпустку, яку так бажала Клер і яка так була потрібна йому. Він знав відповідь, проте вона була жахливою, вона вбивала з середини й не тільки Леона.
- Я знала і знаю. Ада, нічого нового. Я розумію, важко забути, важко вибрати, проте… - почала вона, але ще на словах «Ада» він напрявся і тепер вирішив перебити її.
- Клер, прошу. Це правда, вона вкрала моє серце і я намагаюся, я правда намагаюся почати все з нуля для себе. Я знаю, що для неї просто цуцик, якого можна використати, я знаю, що мною маніпулюють і крутять як заманеться, я все знаю і я намагаюся все змінити. Ти для мене є дуже важливою і ти знаєш, що ми вибрали шлях стосунків у вигляді розуміння один одного, підтримки — це і є любов…
- Проте не кохання, так, — перебила його вже Клер.
- Клер…
- Леоне, треба час, я знаю. Просто…я втомлююсь, можливо саме мені лише і треба відпустка, а тебе тримає на плаву саме робота. Я кожен день коли працюю бачу пекло, як і ти, і я знаю, що ми вирішили просто лише спробувати, тобто про які взагалі плани може йти розмова?
- Мені треба час, лише час. Клер, моє кохання до тебе є більшим і сильнішим, я впевнений це заспокоїть серце. З тобою мені легше.
- Мені теж, але я не зможу вічно бути поряд, якщо ти не зробиш нарешті повний вибір. Це все зараз можна назвати симбіозом, потребую в один одному, але не стосунками.
- Я ненавиджу себе за це, я правда ненавиджу її за те, що вона зробила зі мною.
- Я ненавиджу себе, що можу лікувати людей, але не можу вилікувати тебе.
- Куди саме ти хотіла поїхати? Думаю відпустка і правда нам потрібна, — промовив Леон потроху наближаючись до неї, щоб обійняти.
- Гаваї. Я ще з самого дитинства…
…Вона з самого дитинства мріяла про це бла-бла-бла, так, забагато тексту, що головне. Отже, на будинок напали, його почали обстрілювати. Проте у Леона та у самої Клер вже на автоматі є навички пригинатися, особливо коли стоїш біля вікна. Вони встигли впасти на підлогу, а потім потроху пробиралися до кімнати, в якій була ще одна таємна кімната зі зброєю. Там було багато різної зброї, не важливо які моделі, важливий лише момент, що у них з’явилася зброя і головним завданням зараз було це якось дібратися до машини та тікати з цього місця. Обстріли на диво зупинилися, зомбі дякувати комусь не було, все наче затихло. Проте це «наче» воно завжди дуже зрадницьке…
- Ти як, в порядку? - питав він у Клер оглядаючи її руку, яка при падінні на підлогу проковзала по дерев’яній стіні будинку й тепер була прикрашена подряпинами та трохи кров’ю.
- Це не смертельно, тому так, а ти? - відповіла вона витягнувши свою руку назад і зарядивши зброю.
- Був би, якби ти була обережніше.
- Тоді прикрий мене, бо я зла, бо хтось псує мою поїздку на Гаваї. - промовила з посмішкою Клер і пішла обережно спускатися на перший поверх тримаючи зброю напоготові.
- Я обіцяю, що ми все-таки з’їздимо на Гаваї, — відповів Леон з тією ж посмішкою і поспішив за Клер, щоб все-таки обігнати її й піти першим. Але він вже не встигав і все повертало до того самого моменту вибору, якого він і боявся.
- Привіт, Леоне, — лагідно та навіть з ноткою отрути промовила Ада при цьому тримаючи ніж біля горла Клер. - Рада тебе знову зустріти в стільки миленькому місці, — продовжувала вона.
…Якщо ви мене питаєте чи ревнує Ада Леона, то я вам скажу, що звичайно, я вам нічого не скажу і думайте самі та фантазуйте. Це зайві слова та букви, щоб написати так, тому пропустимо пусті розмови ні про що…
- Відпусти її негайно, — промовив Леон направивши на неї свій пістолет.
- Що, вистрілиш? Правда? - питала Ада, з посмішкою. Їй подобалося гратися з ним, а особливо спостерігати за його мімікою. Бій з самим собою який він вів був не менш перевершеним.
- Так, — твердо відповів він, чим навіть здивував її. Звідки в нього такий тон? - думала Ада.
- Я рахую до трьох і ти або відпускаєш її, або я вистрілюю, — продовжував Леон тримаючи повністю серйозне лице.
- Леоне, справді?
- Один.
- Леоне, ти думаєш я повірю тобі?
- Два.
- Ти ж не зможеш вистрілити, я знаю.
- Три, — коли він промовив цю цифру, то пальці натиснули на курок і куля вилетіла з пістолета та потрапила прямо в плече Ади. Вона була дуже шокована і Клер не менше. Ніж випав у неї з рук, а Леон кинувся до Клер, щоб забрати її й разом дібратися до автомобіля…
…Ну і там шок, овації, здивування оплески. Початок гарний, проте лише початок. Там далі купа непотрібного тексту знову. Ну ви знаєте як це сісти в машину, там завести її, опустимо це все. Клер була здивована, Леон страждав, хоча вони обидва страждали. Трохи скла ніколи не буде шкода, особливо мені. Ну знаєте, вже валяється цілий ящик понад рік, треба ж кудись нарешті діти це все. Якщо треба скло ви пишіть мені, віддам даром.
Продовжимо, дорога привела їх обох до будинку Кріса і Джилл. В цілому це будинок батьків Кріса та Клер, але Клер давно купила собі своє, щоб не сильно докучати брату, який теж вирішив почати якісь стосунки з Джилл. В цілому вони мила пара, але які це були стосунки ніхто не знав, так само як і Клер та Леон про свої. Це скоріше феномен Редфілдів, або тих людей, що пережили апокаліпсис, зібрали себе заново по шматочках та намагаються якось жити це життя далі. Тут мила сцена ще є по сценарію, я бажаю її пропустити. Ви любите милі сцени? Мало флафу? Воно вам точно треба? Серйозно?…Ну добре, добре, забирайте…
Їх зустріла Джилл, Кріс як виявилося саме зараз поїхав в магазин купити щось на вечерю. Джилл своєю чергою була як завжди привітна і помічала усе.
- Куди влипли знову? - запитала Джилл з нотками суворості у них обох, наче мати у своїх дітей.
- Скоріше які неприємності знову прилипли до нас, — відповіла Клер і строгість Джилл змінилася на посмішку, а потім навіть сміх. Вони обійнялися одна з одною. - Хтось вирішив обстріляти будинок, нічого нового, — додала лиш Клер.
- Не хтось, а Ада, Ада Вонг, таємна агентка, яка працює на себе і свої бажання. - промовив Леон.
- Це та сама? - запитала Джилл.
- Так і вона навряд чи вижила.
- Чекайте, у вашому домі тіло Ади Вонг? Мені цікаво з якого моменту у місцевої поліції з’являться до нас питання.
- Коли будуть новенькі, всі інші й так знають хто ми, — відповіла Клер, — я у свою кімнату, — додала дівчина та відправилася по сходах.
- Леоне, ти як? - спитала Джилл.
- Я захистив Клер, тому все нормально, звичайний день на роботі. Я за Клер.
- Леоне, я ж знаю твої почуття до Ади, це знає кожен. - Джилл зупинила його.
- Тоді нехай цей кожен нарешті зрозуміє, що для мене кохання це Клер. Про інше немає і мови. - відповів Леон подивившись їй в очі. Він поклав пістолет на тумбочку та піднявся наверх по сходах в кімнату до Клер.
- Це я, надіюся можна, — зайшов він постукавши перед цим у двері. Клер дивилася на щось на полицях, це змусило його посміхнутися, закрити двері та підійти ближче й обійняти її.
- Вибач, я не хотіла робити тобі боляче, — промовила дівчина, дивлячись йому в очі.
- Ти не винна, я попереджав і в цілому, ти знаєш, я зробив свій вибір. Найбільший біль був би втратити тебе, — промовив він, поки серце далеко тримало надію, що Ада жива. Серце зраджувало, але Леон не збирався здаватися йому.
- Я все одно знаю правду. Але…дякую. Я не знаю що тобі кажуть, коли ти їх рятуєш? Дякую принц, що врятував мене? Чи я скажу королю і ти зможеш стати моїм рицарем? - казала Клер і під кінець розсміялася. Цей сміх підхопив і Леон.
- Таке теж казали, але дякую мені цілком вистачає, — відповів він з посмішкою та притиснув її ближче до себе.
…В цей момент у двері постукали та відчинили. Це був Кріс, вони всі зніяковіли, Кріс зрадів. Ну, знаєте, агентка Шеррі виконала свою справу, рід врятовано…Ладно, забудемо про меми. Далі вони всі поспілкувалися, щось вирішили, повечеряли. Ну, далі нічого цікавого цілком. У відпустку Клер і Леон так і не встигли, вища влада інколи буває жахливою, тому Леону треба було виїхати на завдання, а Клер як завжди вийти на роботу. А потім знову Ада, ніч, яка стане раєм та пеклом Леона і зламає повністю усе, що вже було вибудовано з Клер. Знаєте, я лише можу додати, що від серця не втечеш. Чим далі тікаєш, тим ближче до того, від чого тікаєш. Тому Клер вирішила сходити на цвинтар до могил своїх батьків. Балакати з Леоном не було бажання, він наче не знав про це місце. Кріс і Джилл лиш почали б її жаліти, проте в цілому на це немає причин. Клер знала, що сама на це підписалася, це була лише спроба. Проте серце все одно було розбитим, а також просило лікування…
Клер інколи приходила до могили своїх батьків, щоб трохи прибрати все, запалити свічку, принести нові квіти. Кріс робив це теж часто, як виявлялося, бо навіть зараз вже була запалена свічка. Може він вже теж сьогодні тут був? - думала Клер. Вона пам’ятала батьків і дитинство, напевно їм пощастило втрати батьків не настільки в ранньому віці. Клер не сильно вірила в те, що батьки чули як вона розмовляє з їх могилою, в цілому як і її брат, тому вони просто мовчки все робили та давали думкам заповнити голову, поки навколо була тиша.
- Розбите серце, яке не лікує час. Час лиш ілюзія того, що хвороба пройде, але по-справжньому з часом вона лиш глибше вживається в тіло, — раптово промовив голос дуже поряд, прямо за спиною і на незнайомця одразу був наставлений пістолет. Клер не забувала про зброю навіть поза будинком.
- Традиція Редфілдів, мати надії на якийсь пластик зі шматочками металу, — промовив він з усмішкою та легким рухом відкинув зброю в бік.
- Хто ви й що вам треба, — сміливо промовляла Клер.
- А брат не розповідав про мене, Клер Редфілд?
- Не запам’ятовую імена кожної немертві, яку він не добив.
- Дуже грубо, дуже грубо, — він неймовірно швидко опинився ближче. - Особливо з тією людиною, яка пропонує щось дійсно цікаве.
- А хіба я казала, що зацікавлена?
- Мені здається ми не так почали розмову. Альберт Вескер до ваших послуг. - промовив він.
- Чи є сенс казати своє ім’я, якщо ви його вже знаєте?
- Немає.
- Але для формальності, Клер Редфілд. І так, тепер мені знайомі ви.
- Так-так, я знав, що ваш брат не полишить історію зі мною. Але поговоримо про вас, міс розбите серце, — продовжував Вескер з легкою посмішкою.
- Чи це стосується вас якимсь чином? Хоча скоріше чим вас зацікавила працівниця TerraSave? Якщо попросите приєднатися до Umbrella Corporation, то боюся моя відповідь ні.
- Ні, я лиш пропоную вам можливість зцілитися та помститися усім.
- Просто так? Ви правда думаєте, що я не знаю ціну?
- Ціна є, ви дуже розумна. Мені лиш треба жива душа для експериментів, ваша підійде.
- Ви правда думали, що прийдете до сестри вашого ворога і вона погодиться на пекло, про яке чула з дитинства? Та ви дуже наївні, — казала Клер. Весь цей час вона намагалася непомітно повернути свою зброю, проте як тільки вона опинилася в руках, Вескер одразу вибивав її з рук.
- Не люблю нахаб, — промовив він і підняв її за футболку вверх, — у вас все ще є час подумати, — промовив він, відпустив її та пішов геть. Клер впала колінами на асфальт намагаючись дихати й дивилася на постать, яка віддалялася.
…Не чекали, не гадали, не думали? ХА! Я знала, що геніальна. Що ж, далі у нас знову куча всього не важливого. Там, наприклад спроби спілкування Леона з Клер, коли та проводить час з Розою, скандал за вечерею. Тобто все звичне і нічого цікаво. А от тут починається найцікавіше, проте часу у нас мало, а значить треба залишити лиш найголовніше. Якщо коротко, Вескер після останніх експериментів якимось чином почав мати зв’язок з людьми, які або були заражені Т-Фобос, або зараз заражені цим вірусом. І цей зв’язок був як можливість передати людині якісь короткі думки й на цьому все. Нічого такого великого, якби Клер після того самого викрадення, була заражена чимось іншим, але Вескер потроху додавав їй мук. Ті самі думки про помсту, хоча ти цього не хочеш і ще щось, що спокушало. Вона вирішила вночі, тихо, поїхати до Мії, яка колись працювала в Umbrella corporation і дуже логічно могла допомогти зрозуміти більше..
- Мія, як це може діяти, працювати? - питала Клер, поки Мія заварювала їм обом чай. Було видно, що її розбудили, хоча ця втомленість і покинута частинка душі після смерті Ітана, давала теж про себе знати. Але була і та сама частина Мії, з доброю посмішкою та піклуванням. Ця її частина і готувала зараз чай та бажала допомогти.
- Я не впевнена, але є підозри, що цей вірус якось пов’язаний з носієм чи навпаки, Вескер ввів собі саме Т-Фобос. Або може бути щось схожим до мегаміцелія, тобто вірус має корінь і серце незалежно від носіїв. Важко сказати, що саме правильне. Тримай, твій чай, — вона поставила чашку з зеленим чаєм ближче до Клер та собі з чорним. - В тебе є більше інформації?
- На жаль немає. А що буде, якщо мій організм отримає вірус такого ж типу, який був? Чи прийме його організм або зможе побороти? - запитала Клер.
- Твої питання мене лякають, Клер. Що ти задумала?
- Нещодавно, Вескер, запропонував мені одну справу. Я не розумію для чого йому я, проте є розуміння, що це все не просто так. Якщо я погоджусь і зіграю свою роль, зможу дістати інформацію і зупинити теракти, або в цілому увесь цей жах.
- Клер, ні, і тільки ні, навіть не думай. Дорога, прошу, це не та дорога на яку треба ступати. Вона веде лиш до одного кінця і ми усі знаємо якого.
- Не завжди. Розумієш, він має якийсь зв’язок і якщо не я, буде хтось інший і невідомо, що буде в голові у цієї людини.
- Подумай про брата, ти думаєш він переживе якщо втратить тебе?
- Не втратить і він не знатиме настільки довго, як треба. Мія, мені треба допомога, але якщо знатимуть інші це все зламає. Я знаю, що план жахливий, знаю, що чекає, але ризик це єдине, що ми можемо роботи заради людей.
…Знаєте, це тяжко шукати щось важливе в цьому клятому сценарії. Ну серйозно, ви бачили скільки тут сторінок? А ще все цікаве, просто ну от як я могла не вписати Розу та її тренування з Клер? Це ж справді цікаво! Але сюжет, сюжет, сюжет, ми всі тут зібралися за екзотичним шипом, що відмічений в шапці. А поки з нього майже нічого немає. Може хтось нарешті вимкне це світло? Я не хочу бачити більше ці букви. Я от думаю, може податися в не знаю…актриси! Ну знаєте, все вже написано, лишається лиш вивчити на пам’ять, прочитати багато разів, перекручувати в голові ці сценарії. Рай для мене…Так, про що це я. Сюжет. Нехай тільки хтось з вас скаже, що більшість слів це моє балакання з вами, читач. Я намагаюся як можу і взагалі закрита тут, з вами, сиджу і шукаю що важливе та показую. Балачки розбавляють усе, ну добре, добре, сюжет. Клер вмовила Мію допомогти й наступним днем направилася знову на кладовище, щоб почати свою гру і план. План, про який знали лише Клер та Мія, план що міг коштувати життю усьому світу і їй, але одночасно ризик міг зробити так, що віруси зникнуть назавжди. Вескер не вірив словам Клер, але вчасно з’явився Леон, який вирішив постріляти у Вескера. Ну добре, я покажу вам це, в обмін на вашу душу. Та ладно, розслабтесь, я не Вескер…
- Вас справді зацікавила влада і сила? - спитав Вескер з цікавості. Дивно бачити людину, яка вчора бажала тебе вбити й не приймала пропозицію, а сьогодні з очима, що сяють та випромінюють протилежні бажання.
- Невже ви не бачите? Цей світ прогнив, мене втомили ці люди без мізків, навіть зомбі краще думають за них. Я хочу очистити світ, — як тільки ці слова закінчилися в їх сторону прилетіла куля.
- Як негарно приводити з собою друзів…- відповів Вескер і почав одразу увертатися від усіх куль, що летіли в нього. В цей момент Клер ненавиділа Леона ще більше. Якого дідька він тут робить? Чому все псує? Зброї з собою вона не брала, а тому треба було щось думати. Кожна думка була ризикована, а особлива дія. Куля летить прямо у Вескера, проте Клер стає перед ним, щоб захистити й…
- Не думаю, що ти безсмертна, — промовив Вескер і закрив її собою, все-таки даючи кулі попасти в нього. Але куля для нього це крапля для океану — нічого. Ні крові, ні поранення, ні ще чогось. Проте тепер на обличчі була посмішка, хитра посмішка та довіра до неї і її слів. Дії завжди кажуть набагато більше, ніж слова.
…Уооо, я таке знайшла, не повірите. Ай, вам треба для початку розповісти що було далі. Вескер повірив Клер і забрав з собою у лабораторії з цвинтаря та якомога далі від Леона. Леон же своєю чергою передав усе Джилл та Крісу й намагався донести їм те, що Клер стала на сторону зла і захищала Вескера. Проте ніхто не вірив йому. Це не йшло по плану Клер, їй не треба було, щоб на її пошуки відправлявся будь-хто та особливо брат. Вона це розуміла, тому намагалася щось придумати. Поки ідея не прийшла до неї, до неї прийшла Ада, точніше звичайна зустріч колег, майже корпоратив…
- Що вона тут робить? - спитала невдоволено Ада у Вескера.
- Вона майже в нашій команді. Цінний екземпляр, який ти не змогла дістати, прийшла до нас сама. І чому ти не казала, що сестричка Редфілда краща за самого його?
- Редфілд? Ти знаєш Редфілдів? Хіба вона могла б самостійно прийти?
- Я їх знаю і здивований не менше, але вона довела свої слова. Не думаю, що хтось просто так хоче померти за ворога. - відповідав спокійно Вескер, — Не смій щось зробити з нею, вона нам потрібна, — додав він і пішов геть. Як тільки Вескер зник, Ада одразу підійшла до Клер.
- Захотіла погратися з вогнем? І як воно?
- Адо, яка чудова зустріч. Леон знає про твою співпрацю з Вескером?
- Його це не стосується.
- Правда? Як жаль, бо коли він дізнається це знову розіб’є йому серце, — мовила Клер і біля її горла знову опинився ніж, — Думаєш я боюся тебе? Знаєш, ти смішна, дуже смішна. Тобі й пальцем не можна до мене торкнутися, бо буде гірше. А що буде як він дізнається? Один лиш дзвінок.
- Навіть не смій.
- Або що? Адо, Адо, єдине, що я можу тобі порекомендувати це не підходити до нього і не казати ні краплі. Або Вескер про все дізнається і він теж, не думаю, що на цей раз тобі вдасться вижити, — промовляла Клер підставляючи свою голову ближче до ножа, без страху.
- Ти сучка гралася з ним, його почуттями.
- Хто з нас? Мені здається ти говориш про себе. Що, страшно побачити правду? Правду, що тобі нічого не світить, маніпулятивна ідіотка, Н І Ч О Г О. Ти лише лялька таких як Вескер, удаєш, що вирішуєш на кого працювати, а по справжньому просто рабиня, власна кишенькова таємна агентка. Як шкода тебе, — продовжувала Клер і ніж одразу був прибраний, а гнів так і горів в очах Ади. Оце бажання вбити, але не можеш, занадто велика ціна.
- Навіть не думай підійти до нього, усе впаде, — додала Клер і знову була притиснута до стінки й ножем біля горла.
- Якщо ти нанесеш йому біль, повір, я повернуся і все-таки переріжу тобі горлянку, подруга, — промовила Ада і потім пішла геть.
…Звичайно Клер грала. Ні, ну ви знаєте її й хіба вона так би сказала? Просто велика ціна за помилку, тому треба було бути ідеальної до деталей навіть конфліктів і взаємодій з іншими. Якщо вам цікаво звідки вона навчилася, то прошу подивитися на Кріса з останніх частин резидента. Ну ви бачили його? Ще й з сигаретою. У Клер є в кого брати приклад. Проте повернемося до Вескера і Клер. Далі все просто. Клер вводять оновлений вірус Т-Фобос, Вескер спостерігає за експериментом і потім тестує її, а ще пізніше допомагає навчитися контролювати нові можливості. З дарів, так чомусь люблять казати про таке оновлення організму за допомогою вірусу, вона отримала можливість вселяти страх, контроль усіх носії цього вірусу, деякого зв’язку з ними, а також фінальну форму, кращу форму свого тіла. Ту саму огидну і яка стає останньою точкою людяності. Клер надіялася що до цього не дійде. В цілому вони з Вескером непогано працювали, вона тихо по плану копала інформацію і дізнавалася, що Вескер готує вакцини, хоча не було зрозуміло для чого. Тим часом Кріс все дізнався у Мії, ну як дізнався, витягнув цю інформацію з Мії…
- Мія, я намагаюся вас захистити, а ви замість цього от так кидаєтеся в пекло? Чому ти не відмовила її? Чому не сказала мені? - гнівно повторював Кріс.
- Бо вона вже не дитина, Кріс. Бо вона права, це може допомогти.
- Кому допоможе її смерть?
- А якщо у неї вийде, то смерть Ітана не буде просто фактом, — випалила Мія, — Думаєш я не втомилася від цього? Я жила так, усе життя лабораторії, а потім коли здавалося ось, твій чоловік поряд, донька, все добре, ви пережили багато, але живі й приходить щось нове, що руйнує все. Воно не скінчиться поки не покласти цьому край. Вона знала на що йде і що робить і поки все йде за планом. Якщо ти влізеш, то все зіпсуєш, — продовжила вона.
- Чим? Тим що захищу її й вб’ю нарешті Вескера?
- В тебе вийшло його вбити в минулий раз? - мовчання, яке знову заповнила Мія, — Ні, бо це більше, це те, що ми не можемо знищити просто зброєю, якою б вона не була. Цей корінь не вирвати просто тим, що ми маємо. У нас є вибір, але це або ризик, або смерть. Якщо ти й справді хочеш їй кращого, то довірся її. Це саме той час, коли треба довіритися, не бути головою, командиром, а солдатом, якого ведуть. - Мія сіла втомлено на стільчик.
- Що вона планує?
- Отримати вакцину, яку почав розробляти Вескер, дізнатися для чого і зламати ці плани вбивши його та таким чином врятувати світ.
- Якою ціною?
- Дуже дорогою. Як мінімум світу треба буде підкоритися Вескеру, перед тим як звільнитися від усього.
- ЦІНОЮ ТИСЯЧУ ЖИТТІВ І ЇЇ ЖИТТЯМ!? - кричав Кріс, а потім вдарив кулаком по столу.
- Ціною свого життя, на людей ліки подіють. Процент того, що на неї теж дуже невеликий процент. Її вірус засяде глибше і приживеться в тілі більше.
…А що б ви зробили? Я от знаю кажуть герой готовий пожертвувати тобою ради порятунку світу, а злодій світом ради твого порятунку. Ким є Кріс? Так, добре, повернемося напевно до класики. Як поживає Леон і Ада, цікаво? Ну, Леон винить себе за все, що сталося, ненавидить себе й Аду, хоча себе більше. Ада не наближається до нього, лише далеко наглядає, бо страх все-таки поселився в її душі, і це зробила Клер навіть без своїх сил, хоча краще б було закріпити, бо урок не було засвоєно…
Захоплених земель ними було більше. Ще одне селище, ще одні прибічники їх «віри». Клер не любила коли з науки робили щось таке, Вескер сміявся з цього повторюючи, що «науковці» звучить не так цікаво, як «боги». Проте саме зараз на завдання вийшов Леон, і Ада теж, тільки намагалася його захистити. Це було великою помилкою, яка потребувала свою ціну.
- Клер, подивися які у нас гості, — мовив Вескер, коли до зали заводили Леона й Аду. - Зрадниця і твій недоторка.
- Я здивована, що їм не подобається наша гостинність. Це не ввічливо так показувати свою невдоволеність.
- Ти ж знаєш, ми їм можемо показати справжню гостинність.
- Так, проте залиш це мені. Все-таки цей цуцик мій за нашою домовленістю, а зі зрадниками я залюбки розберуся, — мовила Клер з тією самою посмішкою, яка бажала крові. Вескер не видавав жодної цікавості, лиш відповів:
- Тільки поверни наші речі, які були взяті. Інше все на тобі.
…Леон не вірив своїм очам. В цілому Ада теж. Клер на диво також. Вам до речі цікаво скільки пройшло часу? Хммм, ну приблизно десь 2 з чимось років. О так, все йшло повільно, але за планом, а вірус засідав все глибше і глибше в тілі Клер. В цілому Леон і Ада живи, там по сценарію їх уводить Клер туди, де нікого немає, каже, що попереджала і тепер врятувати їх буде складніше, вручає зброю проти себе і просить вистрілити. По суті вона повинна була тут померти, але постріл лише сильно пошкоджує її. Леон і Ада тікають, а Вескер допомагає відновитися Клер і бажає помсти. Ой знаєте, давайте напевно вже найголовніше — кінець. Уся земля заражена, деякими землями управляє Вескер, деякими Клер. Деякі люди якимось чином залишилися не заражені й це не враховуючи тих, хто під захистом з самого початку домовленості. Але для правди треба і їх заразити, або придумати план…
Клер, яку вже давно охрестили богинею Тіморес, або богинею страхіть та жахів, спокійно крокувала до визначеного місця, де були усі ті, кого вона хотіла захистити й ради кого почала це все. Проте вона розуміла, що її ненавидять, кожен з них ненавидить її, особливо Кріс. Клер втратила усе ради порятунку світу, ради можливості врятувати цей клятий світ. Вона увійшла в залу одягнена в золоту сукню, що прилягала до її тіла і розвивалася від ходьби. На руках були золоті прикраси, як і на шиї, а на голові щось, що люди назвали короною і створили для неї. Хоча скоріше зомбі, який вона все ще надіялася врятувати. Погляд, такий повний горя, гніву і злості, погляд ненависті брата — перше, що її зустріло. Вона знала, що найбільше жахіття знаходиться тут, ще одна перевірка долі. Їй теж не можна було впадати в страх, бо вірус почне контролювати її, що зробити усе ще гірше, якщо кудись ще гірше можна.
- Ненависть помітна і чутна та я про неї знаю. Мій вибір, мій ризик, моя доля. Кожен з вас має право кричати, мовчати, ненавидіти мене. Я теж ненавиджу себе за своє рішення, проте якщо це врятує все, я готова була спробувати. Зараз, саме той момент кінця, коли або ви мені допоможете і є процент виграти, або ви покинете мене і я програю.
- Клер, просто скажи чому? Чому? - мовив Кріс взявши її за руку. По тілу пройшлися мурашки. Перша стадія страху. Іронічно.
- Ради вас, — відповіла вона дивлячись йому в очі. Її руку відпустили.
- Тебе хтось просив?
- Клер, чому ти пішла на це? - почав вже Леон і вона повернулася до нього, а серце починало битися частіше, — Я не зміг, чому ти не дала мені нарешті померти? Чому рятуєш?
- Ви робите гірше, — мовила Мія і підійшла до неї, вчасно втримуючи її від падіння. Також вона одразу почала перемикати її увагу і все лиш для того, щоб рівень страху знизився, — Як би ви ненавиділи цей вибір її смерть нам не допоможе. Якщо ми тут у нас лиш один шлях, бо помирати навряд чи хтось хоче. Розі, доню, принеси, будь ласка, води, — продовжувала Мія. Ада на здивування підійшла перша допомагати. За нею була Джилл, потім Леон і нарешті поборовши себе Кріс. Страх вдалося вгамувати, та це був лише початок.
…Клер поділилася планом, точніше тим, що має вийти. Зіграти останній спектакль, де сцена це світ, персонажі це зомбі в цьому світі і їх повинні грати усі вони, а богами є Вескер і Клер. От тільки це все треба зіграти настільки добре, щоб справжні зомбі не задумалися навіть на секунду, що це фальш. Кожному з них треба було підкорятися Клер, будь-якому побажанню, навіть якщо цим буде смерть людини при розумі. Там далі не цікаво, повірте, звичне принеси, подай, віднеси, зроби-візьми. Головне готувалося набагато краще і самою Клер…
- Лиш два боги, ніяких безглуздих рішень, повна тиша, що може бути краще? - мовив Вескер відпиваючи трохи вина.
- Мене б лякала тиша раніше, проте зараз це і справді мелодія для вух, — промовляла вона з посмішкою, нарізаючи щось схоже на стейк. Майже звичайна їх вечеря.
- Ти уявляєш, що ми можемо створити далі? Розвинутий світ, де наша влада є найвищою, де ми вирішуємо ще більше.
- Не сильно розумію тебе, ми ж зараз маємо те саме.
- Ні, це скоріше зомбі, вони не думають. А я кажу про використання твого вміння тримати все в страху, а отже під контролем тільки розумних видів.
- Проте я втрачаю контроль над тими, хто не заражений.
- Тому ми можемо все покращити, але зайнятися цим вже, наприклад завтра.
- Над цим треба подумати, Альберт. Мене і зараз все влаштовує, я не бачу чогось, щоб мене не влаштовувало.
- Тобі не набридло одне й те саме з ними?
- Ні, можливо я не бачу багатого…Проте поговоримо про це завтра, так, — промовила вона і встала із-за стола направляючись на вихід, — Надобраніч.
- Ти ніколи не залишаєшся зі мною, чому? Хіба Леон був кращим? - промовив Вескер і опинився дуже близько біля неї, закриваючи прохід.
- Альберт, ти правда хочеш про це поговорити зараз? - запитала вона подивившись в його очі.
- Ти відкладаєш цю розмову роками, наче боїшся мене чи щось приховуєш. - промовив він і притиснув її до стіни, скорочуючи між ними відстань.
- Я боюся наслідків, — промовила Клер поправляючи комір його сорочки.
- Ми завжди зможемо все вирішити.
- Проте є винятки. Все одно є.
- Богиня страху боїться, — промовив він з єхидною посмішкою та відпустив її.
- А бог швидкості полюбляє повільно пити вино, — відповіла Клер з посмішкою й опинилася знову дуже близько до нього.
- Ти любиш гратися, чому я не здивований? - Вескер перебирав її волосся.
- А ще люблю спати, тому мені пора, — Клер намагалася вибратися з обіймів.
- Чому б тобі сьогодні не поспати зі мною? - не відпускав її він.
- Це наказ?
- Цілком.
- Боюся бог забув, що перед ним богиня. - Клер вибралися з обіймів, але знову була притиснута до стіни.
- А богиня забула, хто надав їй цей дар.
- Бог обіцятиме спокійний сон? - вона з посмішкою дивилася на нього і своєю рукою торкалася його щоки.
- Навіть більше, теплий і безпечний.
- Тоді так і бути, богиня змилується над богом. - промовила вона і була нарешті відпущена.
- Вам сюди, не впевнений, що ви знаєте дорогу. - відповів з посмішкою Вескер і вказав шлях.
…Ця підготовка, фундамент, що клала Клер роками нарешті майже добудував будинок. Ми майже біля кінця і знаєте, мені тепер навіть шкода, що все йде до кінця. Правда, це ж означатиме, що ми з вами повинні теж прощатися?…Але ми так чудово спілкувалися, сміялися, сумували разом, ненавиділи й любили…Чи ви пообіцяєте повернутися сюди якось ще раз? Ну знаєте, заглянути на чай, каву, какао, посидіти. Проте навіть якщо не вийде нічого, я рада, що зустрілася з вами. Так дивно, сюжет дуже схожий. Клер використовує проти Вескера ту саму зброю, яку колись давала Аді, вакцину та антивірус розпиляють по всій планеті й зомбі потроху перетворюються на людей, тих кого можна було врятувати…
Вескер помирав. Він тепер зрозумів увесь план та сміявся з того, що його все-таки обвели.
- Вільям не повірить, що мене змогли обвести, — казав він. Згадував сина, дуже часто лабораторії, Вільяма. Клер не знала про це все раніше, він рідко згадував Вільяма, а тепер при смерті наче намагався все розказати й викласти. За планом вона повинна була піти геть і допомагати іншим, але зараз її щось зупиняло. Вона не могла піти й просто скотилася по стінці поряд, слухаючи ці всі історії. Чи знав хтось Альберта іншим? Як виявилося так, це був Вільям, Аннет, син, його мати, яку він окреслював просто словами «мати Джейка». Потім молодість, юні роки, лабораторії, лабораторії й ще одні лабораторії. Експеримент 7, потім експеримент 49, потім 537. Він тримав її руку і продовжував говорити, поки не зупинився розуміючи, що щось не так і подивився на неї.
- Тобі не допомогли ліки? - запитав він. Це було раптово, посеред усього потоку слів і речень.
- Так, — лиш відповіла Клер і її руку стиснули сильніше.
- Помирати вдвох романтично, але не так науково, казав колись Вільям, — промовив Вескер. А потім двері кімнати відчинилися і на них пало світло, яке змусило прикрити Клер свої очі.
…Це була Шеррі й Джейк, які раптово знайшли ліки для них обох. Як виявилося в лабораторії вже працювала Мія та Луїс, разом розробляючи щось, що б врятувало їх. Хоча логічно, що думали більше про Клер, проте Джейк та Шеррі вмовили й переглянути Вескера. Знаєте, я не хочу йти, але розумію, що пора. Вони вилікувалися і стали людьми, просто знову звичними людьми. Світ запалах новими фарбами, новим сходом сонця. Тут є ще дещо, що вам варто побачити. Але я все-таки розумію, що прощаюся остаточно і це буде кінець нашої історії, нашої зустрічі. Дякую, що були зі мною, не кожен читач посидить з автором до кінця, почує його. Не кожен автор говорить до читачів. Проте ми тепер як напарники, так? Тоді ми ще зустрінемося, я в це вірю, мені б хотілося вірити. Ви заслуховуєте на цей кінець…
Світ потроху відбудовувався, усе приходило у свою норму. Люди не сильно розуміли та пам’ятали усе що було, більшість усього було стерто з їх пам’яті. Це була дія чи то ліків, чи то вірусу, проте головним був лише результат. Світ намагався відновитися, усі стикнулись з бідами, проте командна робота та згуртованість допомагала усім ставати на ноги. Так, за лише якихось 5 років усе більш менш було відновлено. І не тільки у світі.
Леон та Ада нарешті змогли бути разом без усіляких причин тікати один від одного. Хоча Леон був вдячний Клер за все і вони залишилися хорошими друзями. Джилл та Кріс одружилися, вони давно про це мріяли. Мія та Роза знайшли себе в подорожах, Луїс став їм допомогою, Шеррі та Джейк планували весілля. Клер вдихала свіже повітря, дивилася на небо і раділа усьому, як все вийшло.
- І куди ти тепер? - питав Кріс.
- На Гаваї, — відповідала вона, — Я так і не доїхала туди.
- Тоді давайте усі разом. Я не проти пляжу.
- І сонця! Яка краса, — казала Джилл.
Так вони усі й опинилися на Гаваях. Все було наче звичним, зі звичними деякими скандалами Леона та Ади, дискотеками й в цілому відпочинком, на який вони, захисники та борці з біозброєю, заслужили.
- Мадам, боюся там є улюблена ваша пісня, яку ви не пропустите, — мовив знайомий голос, — Не змушуйте мене наполягати,- на обличчі Вескера сяяла усмішка.
- Клер, ти не встигаєш, я перша добіжу до танцмайданчика, — мовила Розі й бігла вперед.
- Завдання змінилося, тепер головним завданням є добігти першим до пляжу. Я впевнена ти програєш, — промовила Клер з хитрою посмішкою і кинулася бігти.
- Хтось нагадає їй, що я все життя бігаю? - сказав Альбер, поправив свої окуляри й кинувся не тільки бігти, щоб виграти та дібратися першим, а й піймати порушників спокою його життя.
Rescue me from the demons in my mind
Rescue me from the lovers in my life
Rescue me from the demons in my mind
Rescue me, rescue me, rescue me
Rescue me(Thirty Seconds to Mars - Rescue Me)