«Кохання в небезпечних ситуаціях рятує нас від відчаю і дає нам надію на перемогу над темрявою.»
Віктор Франкл
Раккун-Сіті.
29 вересня. Вівторок.
На заправці «Mizoil» було тихо і безлюдно. Я вийшов зі своєї машини та озирнувся довкола. Увесь день була сильна осіння злива, але тепер небо стало чистим і на ньому з’явились білі цятки – зорі.
«Навкруги нікого…» Промовив я сам до себе. «Це дивно.»
Я потер скроню. Учора в мотелі я випив забагато, і тепер доводилося терпіти похмілля. Це все через Кетрін! Ми зустрічалися з нею два роки, ще з того часу, як я навчався в академії. Я думав, що дівчина поїде зі мною разом до Раккун-Сіті, та виявилось, що для неї наші стосунки не були надто серйозними.
Не те щоб я дуже сильно переймався через наше розставання. Кетрін хороша дівчина і завжди подобалась мені як людина, до того ж секс з нею був непоганим. Але ніяких високих почуттів між нами ніколи не було. Скоріше я відчував себе так, наче втратив хорошого друга.
Раптом, мою увагу привернув шум з придорожнього кафе. Я вже запізнився на доповідь у поліцейський відділок, але все ж таки вирішив перевірити що там відбувається.
У вікнах кафе було темно, тому мені довелося зайти всередину. Я дістав пістолет, тримаючи його на готові. Звісно, тут навряд чи могло бути щось, що потребувало зброї, але все ж варто перестрахуватись.
«Агов! Тут хтось є?» Вигукнув я.
Через якусь мить в далекому кутку кафе щось заворушилось. Потім почулося гарчання та шипіння.
«Якась тварина?»
Але це була точно не тварина. Силует людини у темряві повільно наближався до мене, шаркаючи ногами.
Я згадав про ліхтарик і дістав його з кишені, насвічуючи на невідомого.
«Що за чорт…» Від побаченого я мало не впустив ліхтарик з рук.
Прямо на мене йшов… живий мрець! Це все ще була людина, але виглядала вона так, наче померла вже дуже давно, тому що усе її тіло гнило і розкладалось.
Я позадкував, врізавшись в один зі стільців, і наставив дуло пістолета на це створіння, але не наважувався вистрелити. Живий мрець закричав таким голосом, який пробирав до кісток, і кинувся на мене вже й не так повільно. Його гнилі руки вхопили мої плечі і тримали міцно, хоча виглядали кволо.
«Відчепися!» Я запанікував, намагаючись відчепити від себе цю істоту.
Я підняв пістолет та вистрелив йому у серце. Здається, зомбі ніяк не відреагував на постріл, та продовжив намагатися вкусити мене за шию.
«Блядство!» Я зробив ще декілька пострілів прямо в голову. Тоді живий труп похитнувся і нарешті випустив мене зі своєї хватки. Я штурхнув його ногою, і той впав на підлогу.
Якусь мить я тупо дивився на це створіння і кліпав очима, не вірячи у те, що відбувається. Зомбі? Ні, я ж не в якому-небудь фільмі про апокаліпсис! Але все ж таки це було так.
Я присів біля тіла та посвітив на нього ліхтариком. Мрець виглядав як чоловік років 50, але його шкіра була настільки гнилою, що відвалювалась від будь-якого дотику. До того ж, від нього виходив трупний сморід, через що я скривився з відразою.
Ззовні почулося гарчання нових зомбі. Я швидко підвівся, тримаючи пістолет на готові. Я повільно підійшов до дверей, а потім різко відчинив їх, і зрозумів, що це було помилкою. Бо почувши звук, мерці, які вже оточили заправку, почали зтягуватися до мене.
Я мав дістатися до своєї машини, щоб забратися звідси до чортової матері. Але вони обступили мене з усіх сторін. Я почав стріляти в них. Я вже зрозумів, що потрібно цілитися їм у голови, щоб вони остаточно померли.
Але зомбі було забагато. Декілька створінь повалили мене на землю, і моя зброя відскочила у сторону. Зомбі-дівчина з довгим брудним волоссям і половиною лиця, яка у неї залишилася, залізла на мене зверху, придушивши своєю вагою, і намагалась вкусити. Мені одразу стало важко дихати від ваги на моїх грудях та трупного смороду.
«Забирайся геть, сука!» Вигукнув я, зціпивши зуби, та спробував відштовхнути її ногою, але нічого не вийшло. Тільки завдяки диву я все ще не був вкушений.
Несподівано пролунав постріл, і вже точно мертва туша повалилася на землю. Після чого ще декілька пуль влучили у голови зомбі, які оточили мене. Я швидко підвівся та озирнувся довкола, тяжко дихаючи.
Навпроти мене стояла руда дівчина з моїм пістолетом у руках. Вона була одягнена у шкіряну куртку та спідницю по коліна, і вся мокра від дощу. Її руки міцно та впевнено тримали зброю, але на обличчі був переляканий вираз, як і у мене. Мої губи склалися у букву о, і тихе «вау» злетіло з вуст.
«О боже, боже, боже…» Повторювала дівчина. «Що це в біса за хрінь!?»
Нові зомбі прибували. Я похитав головою, щоб вийти з оціпеніння, та підійшов до дівчини, забравши у неї свій пістолет.
«Сідай до мене в машину! Треба забиратися звідси!»
Дівчина кивнула та побігла до чорного джипу.
Я, у свою ж чергу, почав також повільно задкувати до автомобіля, попутно стріляючи в зомбі. Врешті решт я сів за кермо та завів двигун. Живі мерці вже обступили мій джип з усіх сторін. Їхні нігті шкрябали залізо, створюючи неприємний звук.
«Тримайся міцніше.» Попередив я дівчину перед тим, як з силою натиснути на газ та збити декількох зомбі, які загороджували шлях.
Ми виїхали на трасу. Створіння ще намагались наздогнати, але автомобіль був значно швидше.
«Уф,» нарешті видихнув я. «Не так я уявляв собі свій перший робочий день.» Я спробував посміхнутись до загадкової красуні, але посмішка вмить сповзла з мого лиця, бо їй явно було не до веселощів.
«Що за пекло тут відбувається!?» Вигукнула дівчина.
«Не знаю,» я закусив нижню губу, зосередившись на дорозі. «Сподіваюсь, у відділку поліції ми знайдемо відповіді.»
«Стоп. Ти коп?» Здивувалася вона. «І не зміг втримати пістолет!?»
«Ну, вибачте! В академії мене не вчили, як вбивати мерців!» Обурено відповів я і мимоволі почервонів від злості та сорому. «До того ж…» Я схаменувся, коли помітив, що на лиці дівчини присутні лише страх та хвилювання, і вирішив змінити тему. «Доречи, як тебе звуть?»
«Лорелай Кімберлі,» відповіла вона.
«Що, прямо як у «Дівчата Гілмор»? Мені можна називати тебе Рорі?» Я трохи посміхнувся до неї, згадуючи цей серіал, який йшов по телевізору. «А я Леон Кеннеді.»
Лорелай невдоволено хмикнула: «Мене ви можете називати тільки за прізвищем, містере Кеннеді.»
Я приснув зі сміху через її відповідь. Вона намагалася здаватись серйозною, але виглядала милою. Я спробував подавити сміх: «О, добре, міс Кімберлі. Як скажете.»
На якусь мить у авто повисла тиша. Лорелай відвернулася і вперто дивилась у темряву за вікном. Я знову порушив мовчання першим: «А ти непогано стріляєш. Де навчилася?»
Дівчина закусила нижню губу та замислилась. «Мене навчив… брат. Він також працює в поліції.» Я помітив, що слово брат було сказане з зовсім іншою інтонацією. «Я приїхала сюди тому, що шукаю його.»
«Зрозуміло. Ну, в якомусь сенсі у нас є спільна мета – поліцейський відділок. І ми обоє опинились у цьому пеклі. Егеж, Рорі?» Я не наважувався розпитувати про її брата більше, було видно, що для неї це не досить приємна тема. І в такій ситуації не варто було робити атмосферу ще більш гнітючою.
«Мг…» Буркнула Кімберлі та невдоволено зиркнула на мене.
Я посміхнувся, зрадівши, що мені легко вдавалося її дратувати. Напевно, ми могли б швидко потоваришувати. «Гаразд, міс!»
Помітно було, що Лорелай злегка трусить, вона явно непокоїлась. Врешті решт я вирішив не діставати дівчину пустими розмовами і зосередитись на дорозі.
Не відриваючись від керма, однією рукою я швидко дістав з заднього сидіння свою куртку і поклав їй на коліна.
«Навіщо це?» Запитала вона, кліпаючи очима.
«Холодно, а ти в спідниці,» Я похитав головою. «Хто взагалі одягає спідницю в зомбі апокаліпсис?»
Лорелай подякувала та одягнула мою коричневу куртку авіатор.
«Я не знала, що в цьому місті відбувається така хрінь. Я думала, що просто швидко зайду у відділок і одразу поїду. Усі мої речі залишились в машині на заправці…»
Я розуміюче кивнув їй та сумно посміхнувся.
Якийсь час ми їхали в тиші, але потім я вирішив увімкнути радіо: «До уваги всіх громадян! У зв’язку зі спалахом у місті, радимо сховатися у відділку поліції Р.С. Усі потребуючі отримають їжу та медичні засоби».
«Це означає, що ми на правильному шляху,» зазначив я після почутого.
***
Через деякий час ми в’їхали у місто. На вулиці було темно та порожньо. Багато машин власники залишили прямо на дорозі, і нам довелося зупинитися біля шлагбауму, тому що далі через них неможливо було проїхати.
«Доведеться далі йти пішки. Тут недалеко».
Лорелай уважно роздивлялась вулицю у вікно.
«Або бігти…» Вона вказала на тротуар.
Я зазирнув у вікно. Мені знадобилось декілька секунд, щоб у темряві роздивитись двох зомбі, які жерли вже мертву людину. Звук плоті, що рветься, викликав легкий холодок по спині, і мене пересмикнуло.
«Це тобі,» Я дістав свій другий пістолет і віддав дівчині. «Будемо рухатись швидко і обережно. Намагайся не відставати від мене».
Кімберлі покрутила пістолет у руках, роздивляючись його. Вона виглядала наче підліток: круглі оленячі очі, ніс, вкритий ластовинням, пухлі щоки. Також лице дуже бліде, як це зазвичай буває у рудих. Я усміхнувся, окинувши поглядом її одяг: шовкова чорна спідниця і тепер моя куртка, яка була неймовірно велика на неї і додавала їй ще більш милий вигляд. Вона була досить симпатичною і одразу сподобалась мені.
Помітивши мою посмішку, Лорелай невдоволено подивилась на мене: «Що?»
Та характер мала не надто приємний…
Я відкашлявся і придав своєму обличчю серйозний вигляд: «Скільки тобі років?»
«Мені двадцять.» Кімберлі підняла брову, ніби відповідь була очевидною.
Я відкрив рота, закрив, а потім знову відкрив: «Так ти вже повнолітня?»
«А ти думав, що неповнолітня дівчинка вирушила на пошуки брата?» Дівчина закотила очі та похитала головою.
Звісно, я так не думав, але припускав, що їй не більше вісімнадцяти.
«Н-ні, ні, я…»
Я не встиг договорити, тому що ззаду вулиці почувся якийсь шум. Незабаром з-за рогу виїхала велика вантажівка. Вона їхала невпевнено, збиваючи машини на своєму шляху і наближалася до нас.
«ВИЛАЗЬ З МАШИНИ!» Тільки вигукнув я, перш ніж вантажівка розчавила мій джип, наче бляшанку.
Я встиг вискочити і відбігти достатньо далеко, і невдовзі машину охопило яскраве полум’я. Вантажівка проїхала ще кілька метрів та перевернулась, врізавшись в купу покинутих автомобілів. Водій точно не міг вижити.
Палаючий джип надто привертав увагу мерців, і вони почали повільно шаркати до мене з усієї вулиці. У темряві поширювались зловісні крики й вигуки.
«Міс Кімбрелі! Лорелай!» Кликав я, намагаючись розгледіти частину тротуару, яку загороджувало полум’я.
«Невже вона не встигла вибратись з машини…» З жахом подумав я. Я не хотів залишатися на самоті у цьому пеклі…