Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Едвард мав би здивуватися, коли на поручень, надзвичайно близько як для будь-якого дикого птаха, сіла чайка з пов’язаним до лапки аркушем паперу. Та з того моменту, як його нога ступила на цей клятий корабель, ніщо більше не здавалося дивним.
«Помста» переживала безвітря вже третій день. Хмари густішали над її вітрилами, а сонце перестало мати значення ще відтоді, як воно забарвило небо фіолетовим кольором. Едвард стояв на мостику та вдивлявся в океан і розсипані на ньому відблиски денного світла. Якби не топіт чоботів і тихі розмови на палубі — можна було б подумати, що час зупинився. Навіть море вже не показувало ознак життя — просто вода навколо. Пустий горизонт більше не манив своїми таємницями.
Раптом пролунало лопотіння крил, і так різко, що Едвард вихопив пістоль зі свого ременя та направив його в бік звуку. Справа звична, тому до нього майже ніхто не підходив без стуку чи іншого попереджувального знаку. Всім хотілося жити. Рука опустилася побачивши чайку, що приземлилася на поручень. Вона роздивлялася Едварда своїми маленькими чорними очима.
Це була не та пташка, що цілими днями кружляла над головою Баттонса, яку він кликав на ім’я та називав дружиною того іншого птаха, зі смерті (а точніше вбивства) якого життя Едварда повернуло в інший, протилежний від жаданого курсу бік. Ця чайка була схожа на білосніжну хмарину, яку вітер зовсім випадково приніс до їхнього навіть дияволом забутого корабля, без єдиного сірого чи чорного пір’ячка. За всі свої роки плавання Едвард ніколи не бачив птаха красивішого.
Моряки вбачали у такій появі божественний знак. Деякі пірати також вважали це знаком милості вищих сил. Едвард не згадував бога вже довго, тому й вітер перестав супроводжувати їхню подорож. І про ніякі знаки з неба не могло бути й мови, принаймні в його присутності.
Насправді при ньому й так майже ніхто не розмовляв, якщо не треба було відповісти на наказ. Тільки Іззі, як і завжди, якщо не кричав на членів екіпажу, то свербів у Едварда під вухом із тим, куди їм пливти, кого грабувати та як карати за неслухняність. На превеликий жаль Іззі — колишній екіпаж «Помсти» виконував усі накази слухняно та, у більших випадках, мовчки. Про що їм говорити з капітаном, який залишив їх помирати на маленькому острові посеред океану? Кожен день Едвард чекав бунту з їхнього боку, але так нічого й не відбувалося. З усього екіпажу тільки Олуванде перекинувся з ним словом, запевнивши, що бунту з їхнього боку не буде. Інші навіть не дивилися на Едварда, поки займалися своїми справами. Окрім Люціуса, але то був погляд вбивчої ненависті. Коли в Едварда був особливо поганий настрій, на обличчі Люціуса з’являлася крива посмішка. Така ж сама, з якою Едвард викинув його колись за борт.
Так вони й пливли безцільно, поки вітер не зник, море зупинилося, і чайки перестали кружляти над їхніми головами.
Чайка плеснула крилами, нагадавши про свою присутність, і тоді Едвард помітив клаптик паперу, прив’язаний до її лапки.
Як і очікувалося — не знак з неба і не передбачання долі. Звичайний листоноша.
Обережними рухами Едвард витягнув клаптик з-під акуратно зав’язаної мотузки. Папір зазнав впливу як вітру, так і морських хвиль, але послання добре збереглося. На щастя, воно було невеликим. Почерк пізнався одразу — до болю в грудях — хоч Едвард і бачив його лише пару разів за весь той недовгий час, що він провів разом з його власником.
«Північно-східний напрямок від Нассау. Райський острів. Маяк на узбережжі.»
Чайка стрімко піднялася в повітря, як тільки стала вільною. Білосніжне пір’я розчинилося серед пишних хмар.
Послання в один кінець.
Руки Едварда тремтіли, поки тримали змучений шматок паперу.
«Що Стіду потрібно?» — питав він себе, перечитуючи маленький лист знову й знову. Це було тільки одне з безлічі питань, які крутилися в його голові.
То він осів у Нассау?
Не повернувся назад до сім’ї?
Йому більше нема куди йти?
То він тепер доглядач маяка?
Запрошує в гості?
Нема було сенсу шукати відповіді. Чайка полетіла геть — відповідь ніхто писати й не збирався, навіть якби Едвард і вмів би, та він скоріше б зловив іншу чайку, ніж попросив Баттонса та його пернату подругу. Може й лист було адресовано не йому. На «Помсті» перебував весь її ориґІнальний екіпаж у повному складі. Один… Двоє з них вміли читати — Едварду все ще доводилося нагадувати собі, що Люціус не був витвором його уяви — то ж Стід міг надіслати листа комусь із них.
Та й що Стід міг йому сказати? Ще. Остання зустріч розставила все на свої місця.
Точніше, сам Едвард.
***
Коли йому доповіли про шлюпку, що наближалася до «корабля Чорної Бороди», Едвард подумав, що тільки повний ідіот міг на таке наважитися. Коли в шлюпці виявився Стід Боннет із залишками своєї команди, він дозволив їм піднятися на борт, а сам схопився за давно покинуту шпагу. Іззі, звісно ж, протестував, але заспокоївся, як тільки побачив в руці Чорної Бороди зброю напоготові. Навіть зрадів, від чого Едварду стало огидно. Гірше було тільки зворушливе видовище, коли Френчі та Джим возз’єдналися зі своїми товаришами.
Едварда нудило — все мало б бути не так. Вони всі мали або загинути, або одразу ж напасти на нього в спробі помститися, та вони раділи та сміялися. На «Помсті» вже довгий час не було місця для сміху. І Люціус, блідий як привид, не повинен був знаходитися серед них. І Стід Боннет, втомлений і знесилений, але все так само прекрасний, не повинен був дивитися на нього повним радощів поглядом. І полегшення. І ще чогось, про що важко було навіть подумати. Ніхто не радий Чорній Бороді. Ніхто не хоче, щоб його шлях перетнувся з Кракеном, тому як тільки з вуст Стіда пролунало його ім’я, Едвард спрямував вістря шпаги йому в груди.
У смертоносній тиші з обличчя Стіда зійшла вся радість.
— Едварде, будь ласка — він не звучав більше впевнено. — Я хочу поговорити. Опусти меча.
А ще ніхто не вказував Чорній Бороді, що йому робити.
— Говори, — відповів він наказним тоном.
Вістря шпаги торкнулося шкіри, що виднілася з-під вологої сорочки, і Едвард не розумів, що його бентежило більше: ніжний золотистий відтінок засмаглого тіла чи непохитність Стіда.
— Я хочу поговорити наодинці, — сказав він, намагаючись звучати твердо.
Едвард вагався. Залишитись наодинці означало можливий прояв слабкості у вигляді кинутися до Стіда з обіймами та поцілунками, забути про все та сказати, наскільки він радий його бачити. Говорити про те, що між ними сталося, при всіх, було не найкращим варіянтом. Тільки не після того, як він знову змусив усіх боятися.
Чого Едвард не очікував, так того, як Стід рукою охопив вістря направленої на нього шпаги.
— Якщо хочеш, можеш заколоти мене, — сказав він. — Ти маєш на це право, та я не відступлюсь, доки не скажу все, що потрібно сказати.
Все ж рішучість Стіда хвилювала його більше. І захоплювала. І навіть збуджувала. Але тільки в глибині душі. Дуже глибоко. Та судячи з купи очей, спрямованих на Едварда, в нього на обличчі все було написано. Це була б прекрасна можливість викликати його на дуель, але якщо Стід хотів висловити свою останню промову, то чому б не надати йому цей шанс?
«По старій дружбі» — єхидно доносилося з темніших глибин його душі.
Шпага опустилася. Едвард тихо наказав ступати за ним. На палубі «Помсти» знову лунали радісні вигуки, у вихорі яких тонуло обурення Іззі.
Якщо Стід був здивований або розчарований видом своєї колись капітанської каюти, то він не показав цього. Едвард подумки проклинав його джентльменську натуру. Йому хотілося, щоб Стід злився на нього, щоб був привід накричати у відповідь і висловити все, що скупчилося за довгі самотні дні. Але він дочекався, поки Едвард сяде за стіл, став перед ним, склавши руки перед собою, та почав свою розповідь.
Стід розповідав неквапливо та спокійно, стискаючи кулаки так сильно, наче б його це втримало. Адмірал, що планував їх стратити, повів його в ліс із метою вбити власноруч, але, бувши сильно п’яним, застрелив себе сам. До своєї нездарної смерті козел наговорив Стіду щось такого, що змусило його повернутися додому. Який Стід колись покинув заради своєї безглуздої мрії стати піратом. Замість того, щоб прийти на берег і попросити захист, допомоги, любові — будь-чого! У той момент Едвард відчув себе по-справжньому зрадженим.
Він вислухав і про холодну зустріч вдома, про перебування в Бріджтауні, майстерно організоване одурення, довге плавання і, звісно ж, дорікання щодо недбалого ставлення до їх колись спільного екіпажу. Навіть тоді сердитий голос Стіда не був повний тієї люті, з якою Едвард готувався проткнути його груди.
— Я дійсно винен перед тобою, Еде, — Стід опустив очі. — Я забув про наш з тобою договір, бо мені було страшно. Думав, що Чонсі дійсно застрелить мене.
До Еда почало доходити — він з жахом усвідомив, що ледь не скоїв страшну помилку. Тоді, в лісі, не так далеко від пляжу, де все було готово до їхньої втечі, Стід міг померти. Лежати в нічній темряві, у кривавій калюжі, схований між деревами, поки прохолодна земля не ввібрала в себе його тіло. Поки Ед сидів на причалі та навіть не подумав його пошукати.
— Що він бляха такого сказав тобі?
«Які слова змусили тебе тікати в протилежний бік?»
Він відчув, як на чолі з’явилося щось вологе. І в очах також. Шкіра рукавичок потріскувала від сильного стискання.
— Він сказав, що я паскуджу чудові речі. Людей, що мене оточують, — продовжував говорити Стід, стримуючи сльози. — І я з ним погодився.
Едварду хотілося струсити його за плечі, та якомога сильніше. Накричати в обличчя та ув’язнити в обіймах. Стиснути з такою силою, щоб Стід відчув, наскільки його життя насправді цінне. Але Ед навіть подивитися на Стіда не міг. У голові одразу з’являлися ліс, п’яний адмірал із пістолетом і труп з листям у золотистих кучерях.
Добре, що шпага залишилася лежати десь на причалі. Еду вистачало кошмарних видінь.
— Гадав, що він вб’є мене, — голос Стіда тремтів. — Ледь не дозволив йому.
І через це Едвард залишив на смерть людей, які були не тільки йому віддані, але й бажали йому тільки добра. Через власну дурість і недалекість. Ось і вся ціна тактичному генію, що не додумався пошукати людину, яка або загубилася дорогою, або була викрадена. І ледь не померла.
Едвард опустив голову, ховаючи сльози та власний сором.
Стід хотів сказати щось ще — щось дуже важливе. Ед відчував це, але зовсім не був готовий почути слова, про які навіть уві сні не наважувався мріяти.
— Я залишив тебе, — повторив Стід вдруге чи втретє. — Я був наляканий, але все одно пішов.
«Але ти повернувся! — хотів сказати Ед. — Ти живий — це все, що має для мене значення! І я зовсім не хотів тебе заколювати. Сердився сильно, але ж ти розумієш!»
Це було б так легко сказати, якби щось не давило на горло.
Стід продовжував говорити:
— Та все ж я повернувся. Звісно, нерозумно з мого боку очікувати, що ти пробачиш мені, та все, чого я хочу — бути з тобою.
«І я! Я теж! — кричало все всередині Едварда. — Хочу бачити тебе поруч, бути поруч! Хочу схопити та нікуди не відпускати від себе, бо ти наслухаєшся бісової маячні та наробиш бісових дурниць! Хочу, щоб тобі ніколи більше не було страшно! Я захищу тебе, тільки залишся!»
Та багато чого змінилося, поки Стіда не було. У Чорної Бороди тепер ще більше ворогів. Кожен англієць, кожен іспанець і кожен інший пірат бажав бачити його голову як прикрасу для щогли. Увесь екіпаж був налаштований проти нього. І якщо Стід пробачить Чорній Бороді висадку на острові, екіпаж — «Помсти» зненавидить його так само.
Як я зможу тебе захистити, якщо сам ледь не став причиною твоєї загибелі?
— Але якщо ти хочеш, щоб я пішов, — тут Едвард підняв голову та побачив, як опустилися руки та плечі Стіда. — Я піду. Тільки скажи, Еде.
Що він міг йому сказати, коли всі потрібні слова застрягли в горлі? Коли між ними з’явилася відстань значно більше, за всі моря світу?
У голосі Стіда ще була надія.
— Що зробить Еда щасливим?
«Еда щасливим робиш ти» — відповів він тоді під спів морського бризу. Губи Стіда відповіли на поцілунок, повні ніжності очі дивилися з-під вій у мрійливому мареві, поки хвилі дзюркотали в такт биттю його серця.
То було вже давно. Залишилося на причалі споглядати схід сонця. І та довіра, яка між ними була, нагадувала руїни корабля, потерпілого від пушок. Яка іронія. Проблема тільки в тому, що, якщо Стід готовий був будувати це судно спочатку, то Ед вже не довіряв собі. Уся міць, дужість і авторитет Чорної Бороди — усього цього не буде достатньо, щоб захистити Стіда, скільки б він не намагався.
Ніколи не буде достатньо.
З ним або через нього Стід міг загинути. Ед не міг цього допустити. Тому Чорна Борода прийняв рішення.
— Я вислухав тебе, — він піднявся зі столу, але не відривав очі від його поверхні. — Я забираю весь твій чортів екіпаж і твій чортовий корабель. Тобі ж залишаю життя. Вважай це милістю Чорної Бороди.
Він не бачив обличчя Стіда, та його голос звучав болісно.
— Еде, невже я не мо-
— Я дав тобі шанс висловитися. — Кожне слово різало гостріше за ніж. — Про інше договору не було. Негайно покинь цей корабель.
Нарешті Ед наважився подивитися на Стіда. В його очах горіхового кольору не було сліз, губи не тремтіли, але вигляд у нього був такий, наче отримав ляпаса, та при цьому намагався тримати образ. Типовий Стід. Такий дивний, незрозумілий і такий кох-
— Ти дійсно цього хочеш? — запитав Стід своїм капітанським тоном.
«Це дійсно зробить тебе щасливим?» — мав він на увазі. Важко було не здогадатися.
Ед буде про це шкодувати. Вже на язиці відчувалися гіркота та сіль, коли він вимовив:
— Так.
Стід кивнув головою у відповідь.
— Знаєш, — Ед мав би вже замовкнути, але щось тоді понесло. — У нас все одно б нічого не вийшло. Занадто вже різні ми з тобою, приятелю.
Навіть засміявся, аби це більше було схоже на жарт.
— Авжеж, — відповів Стід, засміявшись, від чого Едварду захотілося заскиглити.
А потім він сказав:
— Прощавай, Едварде, — вклонився по-джентльменськи й одразу пішов геть із каюти.
Ед не бачив, як екіпаж прощався зі Стідом — не бачив, як той опускався назад у човен або що казав своїм людям наостанок. Над ним лунали голоси й кроки, поки він шукав хоч якусь не порожню пляшку, щоб заглушити виття в грудях. Усе було порожнє, як і те місце, до колись під курткою ховався клапоть червоного шовку. Ед сподівався, що на палубі було достатньо голосно, аби його крики не були почуті.
Коли Чорна Борода піднявся на палубу. Стіда вже не було. Зате були заплакані та засмучені обличчя. І скривлена від радощів пика Іззі. Ед розігнав усіх у справах, а сам повернувся назад до каюти. Навіть не зміг дивитися в бік океану, щоб, не дай боже, не побачити, як хвилі забирають Стіда далі від нього.
Попри своє рішення, Едварда не покидало відчуття образи щодо Стіда.
Йому хотілося, щоб він поборовся за його увагу, за його довіру. За їхнє примарне майбутнє. Було б непогано побачити Стіда на колінах, щоб потім підняти його власноруч і, таким чином, закувати в обіймах. Можливо, Едвард чекав на пристрасне зізнання в почуттях, гарячий поцілунок і присягу ніколи не залишати його знову. Він забув, що Стід — джентльмен від черепа до кісток пальців і п’ят. Довбана галантність текла в ньому разом із кров’ю. Тому Стід з повагою віднісся до бажання Едварда ніколи більше не з’являтися на його очах.
«Прощавай, Едварде» — сказав Стід.
Не «До побачення» або «Ми ще зустрінемося». Це дійсно була їхня остання зустріч.
— Зате він житиме, — запевняв себе Ед, вирізаючи ножем на столі фігури. — Хай це буде моєю останньою жертвою. Аби в цей раз тільки спрацювало.
Смерть ніколи не стане для Едварда достатнім покаранням, якби сильно не старалися його вороги. Він сам зробив собі вирок. Самотність і сором будуть йому тортурами, бо тепер точно знав, що ніколи не забуде Стіда Боннета. І не перестане кохати його.
Так, кохати.
***
— Не думав, що на території Піратської республіки є маяк.
Джентльмен у темно-синьому камзолі оглядав споруду, що тягнулася до наповненого білими хмарами неба; проводив рукою по стіні зі світлого каменю.
— Його було побудовано нещодавно, і про це знають лише одиниці, — пояснював сивобородий чоловік, запалюючи трубку. — Ніхто не хоче привертати зайву увагу англійців, але піратам так само потрібен путівник. Помагає, що острів вважається безлюдним.
— Але ж ви тут живете!
Це мало б прозвучати як питання, та вийшло скоріше здивований вигук.
— Хтось має, — старий пожав плечима, поправив спалий на чоло капелюх і підморгнув єдиним правим оком.
Не дивлячись на те, що острів дійсно був безлюдним, Одноокий Джо частенько зустрічав тут піратів або звичайних моряків, яких приносило штормом. За їжу та ночівлю у своїй хатині вони допомагали з будуванням або іншою роботою.
Вперше за все своє довге та відлюдькувате проживання він побачив човен, що сам плив у бік острова. Чоловік веслував по мертво-спокійних хвилях і навіть махав рукою, коли старий вийшов на берег. Одноокий Джо почав вже думати, що самотність нарешті дістала його настільки, що в нього почалися галюцинації.
Джентльмен обійшов маяк навкруги, не відпускаючи руки від кам’яної стіни. Його погляд раз у раз підіймався вгору. Одноокого Джо це веселило. Чоловік роздивлявся маяк наче витвір архітектурного мистецтва. Звичайна вежа зі звичайним гострим дахом, що надійно закривав собою ліхтар — нічого особливого. Та йому доводилося бачити багато джентльменів, аби зрозуміти, що всі вони були диваками. І цей не був винятком з правила.
— То ти хочеш стати доглядачем маяка? — запитав Одноокий Джо,
— Можливо, — джентльмен посміхнувся. Найбільший дивак, якого йому довелося зустрічати. — Цікаво було б навчитися, як усе тут працює, безперечно, але найбільше, якщо чесно, мене цікавить прихисток.
Добровільне проживання на безлюдному острові між океаном та містом, де правлять пірати. Це вже не просто дивацтво, а справжнє божевілля. Та Одноокий Джо не був дурнем і розумів, що в усьому можна знайти для себе вигоду.
— Он воно як, — він і сам почав посміхатися. — Як тебе звуть?
— Томас, — сказав Стід Боннет.
Старий одразу збагнув, що ім’я несправжнє, але йому не було діла, як хто хоче зватися. Він і сам за все життя стільки імен змінив, що пальців на тілі не вистачило б перерахувати.
— Що ж, залишайся, Томасе, — він перемістив трубку в іншу долоню та протягну вільну руку. — Старий самотній пірат ніколи не відмовиться від компанії та зайвих рук.
Стід бадьоро відповів на рукостискання.
— То ти був колись на маяку? — запитав Одноокий Джо, показуючи дорогу до своєї хатини.
— Колись моя весільна церемонія проходила поруч із ним.
Єдине око старого пірата здивовано округлилося.
— Не так вже й погано для початку, — він поплескав Стіда по плечу, від чого очі того одразу посумніли.
***
Минуло три дні з тої пори, яка чайка принесла послання, яке точно не призначався Едвардові, що не заважало йому зберігати його у внутрішній кишені своєї куртки.
«Помста» неслася хвилями у богу зна якому напрямку. Назустріч їм траплялися невеликі торговельні судна, які грабувалися легко та швидко, то ж більшу частину часу екіпаж або займався дрібними справами, або попросту тинявся кораблем.
Після одного з набігів Едвард сидів у воронячому гнізді, розглядаючи горизонт, що останнім часом стало тим заняттям, яке по-справжньому почало приносити йому задоволення. Коли на палубі почувся крик, повний радості, він здригнувся, наче від пострілу пушки.
— ПРИЙШЛО!!
Баттонс зі своєю чайкою на голові тримав у руці згорток паперу, який вже дійсно був схожий на лист. Усі збіглися на клич, навіть Ікло з Айвеном, що Едвард не міг не помітити. Як тільки Іззі повернеться з трюму, то порозганяє всіх, то ж можна було дозволити їм насолодитися моментом.
— Це від капітана, так? — тихо спитав Швед. — Капітана Боннета?
Едвард знав, що вони досі звали Стіда капітаном, і не звертав на це ніякої уваги. Смішило хіба що те, що екіпаж «Помсти» продовжував робити з цього таємницю. Так і само, як і той факт, що вони вели з ним листування. Едвард все чув і бачив, навіть коли дуже сильно не хотів цього.
— Так, це його почерк, — підтвердив Люціус.
По тілу Едварда пройшов імпульс, і він використав усю силу волі, щоб не піднятися на ноги, зістрибнути з гнізда та приєднатися до всіх на палубі. Його погляд не сходив із сонячних відблисків на хвилях, але голоси доносилися знизу разом з вітром.
— Що він пише? — нетерпляче питав Тарган.
— Де він зараз? — поцікавився Олуванде.
Люціус зачитав зміст листа:
«Оселився. Все добре. Сподіваюся, ви всі здорові та вас не ображають»
— А де оселився? — спитали Джим.
— Значить лист все-таки був, — в словах Олуванде лунало щось схоже не «А я вам казав»
Не дивно, що вони хотіли зробити з нього капітана, подумав Едвард.
— Мабуть, загубився десь в океані, — висловив свої підозри Френчі.
— Треба було Олівію відправити з першого разу, — заявив Тарган.
— Олівія хворіла тоді, — пояснив Баттонс. — А Б’янка — її дуже хороша знайома.
— А от листоноша з неї вийшла так собі, — похмуро прокоментував Малий Джон.
Едварду доповіли, що «Помста» тримала курс до Нассау для поповнення запасів. Насправді Іззі хотів продати корабель і купити новий, більший і швидший. У всіх були свої очікування від прибуття. Команда Стіда хотіла якомога швидше опинитися на березі та якомога далі від Чорної Бороди, а сам Чорна Борода хотів розпитати, куди саме відправився Пірат-Джентльмен після прибуття в порт. Потайки від всіх само собою. Також Едвард вирішив розпустити екіпаж «Помсти» як тільки вони дістануться берегу. Іззі наполягав на найманні нового екіпажу для нового корабля. Все збігалося з його намірами настільки чудово, що Едварду навіть не довелося вмикати свій тактичний геній.
Тільки-но Піратська республіка з’явилася на горизонті — Едвард викликав Олуванде до капітанської каюти.
— Якось чув, що команда оголосила тебе новим Капітаном.
Збентежений вигляд Олуванде змусив додати:
— Коли мене з Боннетом забрали англійці.
— Було таке, — Олуванде почухав потилицю. — Навіть очолив бунт проти старпома Гендса.
Едвард всміхнувся. Не тільки капітанство Іззі було неймовірно коротким навіть за найгіршими стандартами, але й просто жалюгідним — екіпаж навіть не визнавав його за капітаном. А ще Стіда називав нікчемою, коли навіть і дня на посаді не протримався.
Думка про Стіда заколола в боку, та варто змінювати курс, коли виникають складності. Стід підтримав би його рішення, Ед переконував себе; він би зрадів, якби почув, що і до його екіпажу була проявлена милість Чорної Бороди.
«Ти правильно вчиняєш, Еде» — навіть його голос залунав у голові так чітко, наче він був поряд.
— Коли прибудемо до Нассау, — сказав Едвард. — ви всі можете бути вільні.
Олуванде остовпів і зморщився.
— Коли ви кажете «всі», то маєте на увазі… — звісно, він не міг не вточнити.
— Абсолютно всі, — повторив Ед. — Ти, Джим, Люціус і решта можете йти, куди захочете. Ти тепер капітан офіційно.
Олуванде з полегшенням зітхнув, але тут його наздогнала остання фраза і він відмахнувся.
— Який з мене буде капітан без корабля? — навіть засміявся. — Не найкращий час для знущань.
Ед, якби сильно не хотів, не міг доєднатися до жартівливого тону. Не все можна перевести в жарти. Люди від того тільки швидше йдуть, як показала практика.
— Я дам вам грошей на перший тиждень, — він кинув йому назустріч мішечок, який Олуванде влучно спіймав. — На новий корабель і за моральну шкоду.
— Дякую.
Він збирався вже йти, коли Едвард окликнув його.
— Ви того… — І чому прості слова так важко йому давалися? — Бережіть себе. Ваш капітан хотів би, щоб з вами нічого не сталося.
Олуванде поплескав його по плечу, і від цього Едварду хотілося стрибнути за борт.
Подорож до Піратської республіки минула спокійно. У екіпажу «Помсти» був піднесений настрій, тому й накази виконувалися з певним задоволенням. Смак волі відчувався у всіх на вустах, і навіть Едвард міг відчувати його. Коли хтось із членів екіпажу огризався на лайки Іззі, він або ігнорував це, або відмахувався, залишаючи свого старпома на милість команді Стіда. Точніше, цього разу на немилість. Стід би пишався ними.
Коли «Помста» опинилася в порту Нассау, Едвард простягнув Олуванде руку та перепросив у решти вибачення. Усе минуло швидко та без особливої емоційності. Хіба що той лисий чоловічок, Чорний Піт, ледь не зі сльозами на очах сказав, що шкодував про втрачену можливість побитися з ним, як справжні пірати. Люціус зітхав і гладив його по спині. Еду теж було шкода, та це найкращий миротворний подарунок, як він міг собі дозволити.
Баттонс зі своєю чайкою на голові відсалютував йому, і Ед із радістю повторив цей жест.
Без тіні злості екіпаж «Помсти» підходив до нього для прощального рукостискання. Останнім підійшов Люціус, і йому єдиному вдалося помститися Едварду наостанок.
— Щасти тобі, Еде, — сказав він з посмішкою.
Ніж у хворе коліно не відчувався б так гостро.
Усі пішли за новим капітаном, а Ед проводжав їх поглядом і думав, чи так само вони прощалися зі Стідом. Чи він так само потиснув кожному руку та посміхався попри весь драматизм ситуації?
Хто зна, може вони знайдуть свого капітана та відправляться у нову подорож, про яку Чорна Борода безсумнівно почує від інших піратів. Все ж, про живих піратів ходить значно більше чуток, ніж про мертвих. А все решта не мало значення.
***
Музики в таверні Іспанки Джекі грали балади, чого в столиці Піратської республіки ніколи не траплялося. Едвард не був проти подібної музики, та й з новим репертуаром галасу в закладі поменшало. Все краще, ніж слухати гарчання Іззі.
Як тільки «Помста» була позбавлена «зайвого вантажу», за його словами, корабель швидко був проданий якомусь капітану з бородою такою ж чорною, як в Еда в молоді роки. Новий корабель за домовленістю мав би прибути наступного дня, і щасливий вид Іззі дратував Еда з неймовірною силою. Він із задоволенням відправився шукати охочих приєднатися до команди Чорної Бороди та Ед одразу ж відправився до таверни Іспанки Джекі.
Незнайомий йому бармен, молодший за попереднього, одразу запропонував йому якесь нове пиво коштом закладу, що Еда дуже здивувало. Не те щоб у них з Джекі були погані стосунки, та вона не відрізнялася щедрістю. Він сховався з келихом у кутку, якомога далі від усіх, і надалі б тримався осторонь, якби якісь нікчеми не почали розпускати свої язики про Пірата-Джентльмена та про його незвичайну смерть.
— Нікчемному піратові нікчемна смерть.
Їдкий сміх переріс у протяжливий крик, коли в руці пірата виявився встромлений кинджал. Чоловіки, що сиділи навколо не щасного, також більше не сміялися.
Ед пишався собою — спритність і швидкість ще були при ньому.
Келих об голову або ще один відрізаний палець задовольнили б його значно більше, але Іспанка Джекі не простила б йому ще однієї бійки. Тим паче минулого разу від Еда випадково дісталося її одному з її чоловіків. Молодик за барною стійкою явно ще був не готовий до подібних сцен.
— Тільки завдяки твоєму статусу тобі досі дозволено сюди заходити, — сказала Джекі, коли присіла поруч з келихом елю. — Якщо ти гадав, що ніхто нічого не помітить, то ти недооцінив блискучий зір Джекі.
Ед промовчав.
— Дякую за пиво, — сказав він натомість, імітуючи тост. — Вдалий час для оновлення меню.
— То які твої плани, Чорна Борода? — вона всміхнулася та запалила сигарету. — Новий корабель, як я чула? А разом з ними нові плюндрування?
— Зараз мій план напитися й виспатися. — Ед не бачив сенсу не бути з нею відвертим. — А там подивимось.
— Сумуєш за Піратом-Джентльменом?
Піднесений в руках келих застиг у повітрі.
— Я знаю тебе, ти не лізеш у бійки, поки тебе не чіпають, — Джекі обвела зором таверну. — Усі тут знали, що ви плавали разом. А з чутками про його смерть, висновок робиться сам собою.
Ед згадав розповідь Стіда про його одурення. Наскільки б неймовірною не була ця вистава, звісно ця новина просочиться й сюди.
— Коли я почув про це, то не повірив, — промовив він і нарешті зробив ковток.
— Він був ідіотом, — сказала Джекі, різка як завжди. — Але якщо він складав тобі компанію, значить у ньому було щось особливе.
— Було, — зітхнувши, відповів Ед, але тут же на його обличчі мимоволі з’явилася посмішка.
«Щось особливе» — це і перевдягання в одяг одне одного, і маяк на кораблі, і ночі під місяцем, і чай з мармеладом. І посмішка, ніжність і доброта, з якою тонкі губи вимовляли «Ед», очі, які блищали не менше, ніж кучері на сонці.
— Останнім часом у Джекі щось голова болить.
Ед здригнувся, згадавши про її присутність.
— Навіть щось на кшталт галюцинацій почалося.
— Що маєш на увазі? — запитав Ед.
— Бачила на ринку чоловіка, один в один схожого на Пірата-Джентльмена, — Джекі розвела руками. — І чомусь саме на нього, а не на когось із моїх…
Едвард зіскочив зі свого місця, стілець під ним перевернувся.
— ДЕ ТИ ЙОГО БАЧИЛА?!!
Усі очі були прикуті до їх столика.
— Ти сядь і заспокойся, — сказала Джекі, не відходячи від власного шоку. — Просто якийсь чолов’яга, як потім дізналася, шукав тут роботу.
— І що? — нетерпляче питав Ед після того, як підняв стілець і сів на своє місце.
— Що? Це Давид з ним розмовляв, — вона показала на молодика-бармена. — Одноокий Джо, його дід, вже давно живе пустельницьким життям на острові, який тут недалеко. Він кличе його Райським островом.
Серце Еда затріпотіло, заляскало крилами, наче та чайка. Саме цей острів згадував Стід у своєму посланні. Саме там він зараз знаходився. Тільки зараз він усвідомив, наскільки Стід був близько. Не у самому Нассау, але поруч.
— Скажу по секрету, — Джекі наблизилася, щоб прошепотіти: — Там будували маяк весь цей час.
Ед ледь стримувався аби не накинутися на неї з питаннями або обіймами. Звісно, що маяк! Стід писав про це. У капітанській каюті «Помсти» висіла картина із зображенням маяка. Вони якось вдвох створили маяк посеред туману та океану. Якщо це дійсно були знаки вищих сил, долі чи фатуму, Ед вже вірив у них.
— Для своїх, так би мовити, — продовжувала Джекі. — Одноокий Джо оберігає цю споруду, як англійці свої колонії. Якщо цей чолов’яга відправився туди, у нього можуть бути неприємності.
Тут Едові вже хотілося розсміятися. Чого Стіда постійно тягнуло до неприємностей? Як людина може бути настільки фартовою та нефартовою одночасно? Хоча, можливо, це стосувалося і самого Еда. Саме тому їм треба возз’єднатися знову. Якщо вже бог і всі вищі сили на їхньому боці.
— То як далеко знаходиться цей клятий острів? — поцікавився Ед якомога спокійно.
— Розпитаєш про все Давида завтра, — сказала Джекі, піднімаючись зі столу. — Сьогодні дай йому спокій. У нього останній день його стажування.
Від потоку хороших емоцій і новин пити більше не хотілося, то ж Едвард покинув таверну Іспанки Джекі та відправився до трактиру, в якому зазвичай зупинявся, перебуваючи в Нассау. Якщо Іззі десь і вештався містом, то Еду до цього не було жодного діла. До заходу ще було багато часу, але йому не терпілося залишити наодинці, щоб впасти на ліжко та уявляти собі зустріч зі Стідом. У трактирі його зустріли привітно, його кімната вже чекала на нього, від їжі несподівано для господарів відмовився. Ед зачинив двері, ліг на приготовлену постіль і роздивлялася почервоніле небо, доки не заснув.
Уві сні він побачив Стіда. Він махав йому рукою з вежі маяка — того самого, який намалювала для нього дружина, і посміхався під завивання хвиль, що билися об скелі. Стід кликав його, вибив до себе подібно сирені, а Ед залюбки йшов хвилями йому на зустріч. Наблизившись до маяка, він побачив, що замість рук у нього тепер були мацаки. Та Ед не злякався, а одразу знайшов їм гарне застосування: він охопив ними маяк з усіх боків, засадив у свої обійми, як і хотів. Стід пестив його вологу та слизьку шкіру, в його очах горіли зірки.
Вперше за довгий час Ед не тільки виспався, але й не хотів прокидатися, і цього разу через занадто приємні сни. Хоч вони й були трохи дивними.
Іззі прийшов по нього як тільки сонце закріпилося над горизонтом. Треба було рушати в дорогу. Новий корабель і нова команда потребували капітанських наказів. Та Едварда вже був свій план.
— Гадаю, що треба зачекати з новими подорожами, — сказав він. — Давно ми не досліджували Нассау як туристи, що скажеш?
Ед не звучав суворо, але й не приязно, аби в Іззі не виникло зайвих підозр. Усе одно старпом почне огризатися або загоджувати до піратських стандартів, хоча кожен пірат знає, наскільки важливо відпочити між плаваннями. Тільки Іззі не терпілося встати на чолі нового екіпажу та шукати можливість над кимось познущатися. Еду не було цікаво, кого він познаходив і як виглядає новий корабель. Він думав про те, чи ростуть на Райському острові квіти.
Авжеж поруч зі своїм старпомом Едвард не міг довго розмірковувати про хороше.
— Тобі варто було втопитися в ромі, — злісно промовив Іззі.
У той момент Ед нарешті відчув, що його слова більше не мають над ним сили.
— Краще б тобі розбили голову в бійці, бо для мізків усе одно вже занадто пізно.
Чорна Борода вже б схопив непокірного старпома за горло, дістав ножа та поставив би шрам як нагадування про неслухняність. Варіянт із відрізанням пальців досі був непоганий, якби тільки Іззі ще й не виглядав при цьому огидно задоволеним. Та у Чорного Бороди був надзвичайно хороший настрій. Як раз для щедрих подарунків замість покарань.
— Не думав, що доведеться прощатись таким чином, але така вже доля.
Ед зняв свою шкіряну куртку та кинув її на голову Іззі.
— Забирай корабель і екіпаж. Капітань собі бляха на здоров’я. Тільки спробуй протриматися більше однієї доби.
Він розвернувся та більше Іззі з того моменту не бачив.
Едвард повернувся до таверни снідати. Проститися з людиною, яка була поруч, служила роками, виявилося зовсім легко. Тим паче це було вже вдруге. Добре, що для цього не довелося встромлювати в Стіда шпагу. Від думок про Стіда потепліло на душі. Ед знав: цього разу він готовий до зустрічі, готовий перепливати океан і відбудовувати корабель, протягнути Стіду руку та знову віддати йому своє серце, тепер вже назавжди.
Як Ед дізнався пізніше від новенького чоловіка Джекі — Давида — Іззі з новим екіпажем покинув Нассау, не забарившись. Він ніколи б не чекав Едварда стільки, скільки Ед був готовий чекати будь-кого. Йому не терпілося дізнатися, як виглядає схід сонця на острові. Давид розповів про свого діда, що він є по суті доглядачем і маяка, і самого острова; і що дійсно нещодавно приходила людина, схожа на джентльмена, яка шукала роботи поблизу. Одноокий Джо старий, тому й наказав Давиду направити до нього когось, кому нема більше куди йти. Джентльмен, підозріло схожий на Стіда Боннета, виявився єдиним охочим відправитися на майже безлюдний острів доглядати маяк, який для багатьох досі залишався таємницею.
«Завтра, — казав собі Ед, покидаючи таверну Іспанки Джекі. — Завтра вирушу в дорогу»
Серце його тьохкало від очікування та бажання.
«Ми скоро зустрінемося, Стіде» — промовив Ед у бік моря.
Поки він збирав усе необхідне, всередину намагалися прорости зарослі сумнівів. Стід міг задовольнятися своїм новим життям. Можливо, він облаштував маяк за своїм смаком, привчив старого пірата до ранкового чаювання або вчився розмовляти з чайками, як Баттонс? Чи знайшлося б місце в новому житті Стіда для Еда?
Чи чекає він мене досі?
І все ж був тільки один спосіб перевірити. І не був би Едвард Чорною Бородою, якби не наважувався на ризики.
Усього минуло декілька тижнів з того моменту, як корабель на ім’я «Помста» відвідала прекрасна біла чайка. Декілька тижнів після останнього та єдиного листа.
Ледь почало світати і Ед відправився в нову подорож на невеликому судні — подарунок від Іспанки Джекі з приводу «розставання». Прослуховування балад все ж пом’якшило її натуру, або ж у ній увесь цей час спала романтична натура. А може вона про щось здогадувалася. Для Еда це не мало значення.
Ніяких більше зайвих думок і відступів назад. Тільки вперед.
***
Хмари несподівано застали небо зранку. Що було дивно, бо минулого дня не спостерігалося жодних ознак непогоди. Або ж Стід погано засвоїв уроки Чорної Бороди щодо передбачення погоди за хмарами. Він би за звичкою подумав про себе, як про поганого учня, але Одноокий Джо ніколи не скаржився щодо його здібностей. Навпаки старий хвалив Стіда та казав, що спокійно передасть йому посаду доглядача маяка після своєї смерті. Хоч він і посміхався, і відмахувався від слів про смерть, насправді це те, чого Стід боявся найбільше — залишитися самотнім.
Він надзвичайно зрадів, коли прилетіла чайка з посланням від його колишнього екіпажу. Якщо вони захочуть його провідати, то Стід із задоволенням буде чекати їх в гості. Одноокому Джо було б приємно розповісти свої страшилки більшій кількості людей, бо Стід, якщо чесно, трохи втомився слухати їх по третьому колу.
І як не виходило зайняти себе роботою або читання тих книжок, що йому вдалося придбати у Нассау та привезти собою, думки все одно повертали його до Еда. До карих очей, що ховалися за шарами кохлю, до м’якого голосу, який намагався звучати жорстко, та не зміг приховати розуміння й небайдужість. Вид у нього був такий нещасний попри повне занурення в чорне, що серце Стіда ледь не зупинилося. Не так він уявляв собі Чорну Бороду, який знову був вільним і повернувся в море. Здавалося, щоб Стід не робив, наслідки цих дій ставали дедалі гіршими, тому він і поступився. Дав Еду заборговану правду, а власні почуття залишив при собі.
Сумно було розлучатися, ледь зустрівшись, але якщо таким було бажання Еда, то Стід мусив це прийняти. Душу зігрівала думка, що якщо команда надумає зробити візит, то він припливе разом з ними. І Стід побачить його здалеку, може в кращому дусі, в меншій кількості чорного. Чорне завжди личило Еду, але як же йому пасували кольори.
І от він знову марить посеред білого дня. Ще й у такий момент, коли з хвилини на хвилину мала розпочатися буря. Стід ляснув собі по щоках і повернувся до маяка.
Роботи було небагато, то ж і підготовка до шторму зайняла небагато часу. Маяк знаходився майже на самому березі, тому часто ставав скалою, об яку розбивалися хвилі. Споруда була міцна, побудована добре, та Стід все одно досі нервував, бачачи велетенські хвилі. На кораблі їх можна було обійти або підкорити власному напрямку, а тут він дивився у вікно та молився, що вікна не потрощилися від сильних потоків. Якщо Одноокий Джо кожен шторм проводив із курінням своєї трубки, то Стід дивився на яскраве світло ліхтаря та згадував, як вони з Едом створили ілюзію маяка в перший день їхнього знайомства. Щоб потім зустріти світанок разом.
Судячи з того, як сильно потемніло небо, таким був план і на сьогодні.
Зненацька поки ще лагідний шум прибою розбавили крики чайки, що літала вздовж малої води. Стід не міг роздивитися, що це був за птах. Чи це була Олівія або та інша, яка принесла останнього листа? Чайка кружляла над ще малими хвилями, а потім раптом понеслась до горизонту — туди, де здіймалася грозова темрява.
Щось мало статися, підказувало все всередині Стіда. Це схоже не знак. Море щось принесе із собою, крім шторму. Або когось.
Стід вибіг на берег у розстібнутому навстіж піджаку. Він вже давно звик носити простий одяг, який в роботі виявився куди більш практичним, ніж мереживо та оксамит. З усіх прикрас у нього тепер був тільки бант на поясі з червоного шовку.
— І не набридло тобі оце бігати? — прокричав Одноокий Джо, ледь наздоганяючи його. — Кожен день ледь підіймається сонце — ти біжиш до берега.
— Сьогодні сонця навіть не було видно, — відказав Стід, добігаючи до берега. — Я ніколи не бачив чайок перед грозою.
Старий здивовано зирнув на нього своїм оком. Багацько дивацтв він помічав за Стідом, але це було чимось новим.
— Тільки не кажи, що ти прийняв бісового птаха, що загубився, за якийсь…
— А що як прийде якийсь корабель? — перебив Стід, оглядаючи темне море. — З моряком? Чи двома? Чи навіть з восьмеро людей!
— Якби хтось і прийшов, то постукав би у двері! — сварився старий. — Наближається шторм, нам треба бути на варті. Якщо прийде корабель, ми його побачимо.
Стід не рушив з місця. На його плечі почала крапати вода.
— Дозвольте тримати варту на березі.
Вітер підіймав хвилі за його спиною. Холодне повітря наповнювалося ароматом солі.
Одноокий Джо втомлено зітхнув.
— От же ж впертий! — і попрямував назад до маяка.
***
Авжеж бог не був би богом, якби не дав Еду ще один іспит перед доленосною зустріччю.
Хоча вчорашня погода не обіцяла грозу, та його б це не зупинило. Давид казав, що плавання до острова займе декілька годин, але зі штормом це явно займе більше часу. Та Ед був рішуче налаштований побачити Стіда в той же самий день.
Перевага маленького корабля в тому, що їм легше керувати, і оминати великі хвилі вдавалося проворніше. Подарунок Іспанки Джекі не відрізнявся швидкістю, але містив у собі всю проворність, яка Едові була й потрібна. Пощастило, що йому доводилося плавати й у значно сильніші шторми. Цей був як розвага, що позбавляла Еда нудьги.
Дощу, чорним хмарам та проминущим блискавкам не вдалося сховати блиск вогника вдалечині. Світло маяка нагадувало зірку посеред нічного неба.
Поки хвилі завивали, оточуючи корабель, Ед вдивлявся в золотисте світло. Наче кучері Стіда, наче його улюблений халат або кільця на його витончених пальцях, чи вишивка на розкішних костюмах. Навіть посеред шторму Ед відчував його тепло.
Стід дійсно був маяком, і нехай його корабель розтрощить шторм, він допливе до берега та дістанеться джерела того світла. Бо це найпрекрасніша річ на світі.
Хвилі віднесли корабель до піщаного берега, куди вказував промінь з вежі. Біль в коліні не завалила Еду вистрибнути на пісок, як і дощ і вітер не сховали від нього людину, що бігла йому назустріч.
Простий одяг і стемнілі мокрі кучері не зробили Стіда менш красивим. Навпаки. Погоді та розлуці не вдалося зіпсувати його, бо в посмішці ховалося справжнє сонце.
— Еде! — прокричав Стід, наблизившись. — Ти не міг вибрати більш вдалий момент для свого візиту?
Несподівано він дійсно звучав сердито. Так само несподівано Ед відповів сміхом.
— Чесно кажучи, розраховував на теплішу зустріч.
— Ти ж добре знаєшся на хмарах! — Стід не вщухав. — Ти прекрасно розумієш, що значить пливти в таку погоду. Ще й на такому маленькому кораблі! А якби ти роз-
Попри холодні обійми та тремтіння в тілі губи Стіда були гарячими.
Їм стільки треба всього сказати один одному, і було б непогано сховатися від шторму всередині маяка та висушити одяг, але Ед хотів ще раз спробувати сонце на губах Стіда, яким той пристрасно ділився.
***
— Не думав, що на території Піратської республіки є маяк, — сказав Ед, доки Стід витирав його волосся рушником.
— На жаль, у мене нема запасного одягу, — з посмішкою відповів він. — Привіз із собою зовсім мало речей.
— Але для книжок місце знайшлося? — Ед показав на невелику шафу в кутку кімнати.
Стід легенько штовхнув його ліктем і накрив їх обох вовняним пледом.
Вони сиділи навпроти невеличкого каміна, поки шторм за вікном потихеньку вщухав. Кімната була просторою попри тісноту. Врешті-решт Ед ніколи не був всередині маяка. Звісно, нчого не було від тої розкоші, в якій він звик бачити Стіда, але тут були стіл за стільцем, невелике крісло, вже згадана шафа з книжками та камін для подібних холодних ночей. Які Ед сподівався провести з улюбленою людиною під боком.
— І все ж було дуже необачно з твого боку пливти посеред шторму. — Стід насупив брови.
Ед знаходив це милим, що він досі намагався сердитися.
— Тобі звісно весело, — Стід замахав руками. — А якби щось трапилося? Якби вітер став сильнішим, і корабель накрило б хвилею? Я б ніколи тебе більше не побачив!
Посмішка зійшла з обличчя Еда, коли в очах Стіда блищало вже не відображення вогню. Достатньо болі приніс йому цей плачливий голос минулого разу. Сльозам більше не було місця між ними.
— Гей, — Ед обійняв Стіда за плечі та притиснув до себе ближче, не дивлячись на те, що між ними й так вже не було ніяких відстаней. — Я тут. І все гаразд.
Стід залишався не переконливим навіть коли Ед поцілував його в щоку.
— Я б не пробачив собі, якби відплив пізніше, — його губи не відходили далеко від вже теплої шкіри. — Я не пробачаю собі, що дозволив тобі піти тоді.
Стід нарешті повернувся до нього. Вони були настільки близько, що торкалися носами одне одного.
— Я не пробачаю собі за те, що не був достатньо наполегливим, — він знайшов дотиком руку Еда та переплів їхні пальці. — Я не хотів робити тобі ще гірше.
Ед хмикнув про себе.
— Гірше було тільки без тебе, — сказав він вголос. — Але тепер все буде по-іншому?
Його долоня піднялася вгору і Ед відчув на зап’ястку дотик губ Стіда — завжди теплих і завжди ніжних.
— Так, — прошепотів він, не відриваючи погляду від Еда.
Їх знову тягнуло одне до одного. Наскільки це можливо, питав себе Ед, бути притуленим усім тілом до Стіда та все одно хотіти бути ближче? Його тіло повністю відчувало присутність іншого, та цього було недостатньо. Стід вже закрив очі, приготувавшись відчути новий поцілунок, а Ед не наважився відпускати його обличчя з поля зору. Його долоня, яка була в руці Стіда, тепер на його щоці в надії прискорити зіткнення.
Раптом у дверях показався Одноокий Джо.
Стід з Едом відплинули один від одного, та недостатньо далеко, аби залишитися під одним пледом, в одному просторі.
— У мене є пара запитань, — прохрипів Одноокий Джо, ставлячи чайник з чашками перед ними. — Що тут робить Чорна мати його за ногу Борода? І чому він, Томасе, кличе тебе Стідом?
Спочатку вони збентежено перекинулися поглядами, а потім в унісон посміхнулися.
— Це насправді довга історія, — зніяковіло відповів Стід, протягнувши руку до чайника.
Ед одразу ж накрив його долоню своєю.
— Давай цього разу я почну.
Поки він розповідав усю історію та не відпускав руку Стіда зі своєї, за вікном почулося белькотіння чайок. Вони знову співали.