Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Енні тремтячими руками знімала з мене ППМ. Я не вірив. Дивився прямо на неї, на її пальці, які сіпались, і не вірив в це!
– Ні! Чому?! Припини, Енні, негайно! Чому ви це робите?! Чому, Райнере?!
Їхні слова про титанів, те, що зараз робить Енні… Просто не вкладається в голові! Я кричав, кричав так голосно, як міг, говорив будь-яку дурню, аби переконати Енні не виконувати наказ Райнера, та він дуже швидко заткнув мене. Я намагався боротись, намагався вирватись, та клятий Райнер надто міцно тримав! Чому вони це роблять? Чим я заслужив смерть? Чому саме за день до випуску? Адже я мав їхати всередину стін! Кляті виродки!
Такою я Енні ще не бачив. Вона тремтіла від слів Райнера, губилась і ніяк не могла себе опанувати. Це… страшно. Чому? Чому вона зараз така? Чому Райнер зараз такий? Що вони приховують? Чому хочуть вбити мене зараз? Чому моє серце так сильно калатає? Я боюсь? Я боюсь.
Викинувши кудись мій ППМ, Енні нарешті відійшла від мене, перелітаючи на інший будинок. Тільки тоді я почув тупіт, стріха, на якій я лежав, трусилась від цих гігантських кроків. Гупання титана разом з моїм серцем змушували мене знову затулити вуха долонями. Гуп. Коли Райнер з Бертольдом зрозуміли, що моя смерть близько також покинули мене споглядаючи зі сторони.
Титан підходив дедалі ближче. Гуп. Куди Енні викинула клятий ППМ?! Та спробувавши підвестись, я лише послизнувся, злітаючи з даху на бруківку. Гуп. Ти клятий довбень, Жане! Тільки гірше зробив!
Земля піді мною вібрувала дедалі сильніше. Гуп. Та я навіть підвестись не міг після такого падіння. Я ніби всі кістки в тілі собі зламав! Це така тупа смерть! Гуп. Лежачи на землі, я споглядав сліпуче сонце. Воно таке… гарне? Чому я раніше цього не помічав? Під моєю спиною чулась смерть, гучне “гуп-гуп-гуп”, яке ставало дедалі ближче й сильніше. Та мені навіть втекти не дадуть, адже та клята трійця смиренно спостерігає за мною та чекає моєї смерті. Гуп. Так бісить! Я такий безпорадний! Гуп. Такий жалюгідний! Ось так помирати з власної провини… Жахливо. Гуп. Я не хочу помирати! Ні, тільки не смерть! Гуп. Я хочу запросити Мікасу на побачення! Гуп. Хочу провчити цього клятого самогубцю! Хочу багато жити й не знати нужди! Гуп. Хочу жити в безпеці, за стінами! Ні…
Я хочу жити. Спочатку я просто хочу вижити. Гуп. Щоб коли я помирав, був певен, що зробив усе для свого клятого життя! Гуп.
Спонуканий та вмотивований власними думками, я знову спробував підвестись. Тільки-но я відірвав голову од бруківки, як наштовхнувся на гігантську руку, що тягнулась до… ні, по мене. Велетенські 5 пальців викликали мій панічний крик разом зі сльозами. Я давився власним голосом. Я не розумів чому саме я плачу. Я розумів лише одне: моя смерть вже переді мною і мені треба дуже сильно постаратись, аби втекти від неї.
Продовжуючи волати та благати про допомогу, я, сидячи, панічно відштовхувався ногами від землі, відсовуючись від цієї руки. Здавалось, я зараз виплюну легені. Я не міг підвестись – мені не вистачало клепки додуматись до цього. Та я б і на ногах не втримався!
Коли, здавалось, я був уже в руці цієї потвори, між мною та титаном промайнуло лезо. Це лезо відрубало цю п’ятірку гидких пальців, які були більшими за мене самого. Я не тямив нічого. Мене хтось рятує? Але ж… Я миттю обернувся, та Райнера, Бертольда й Енні не було! Їх не було! Невже я врятований? Невже? Я ніби зачарований сидів і дивився, як якась постать кружляла навколо титана, намагаючись вбити його. І от нарешті гупання скінчилось разом з впалою тушею цього монстра. Тепер гупало лише моє серце.
Моїм рятівником виявився Марко. Я зміг розгледіти його чорне волосся, його ластовиння лише коли він підійшов ближче. Я ще ніколи так не радів його сяйнистим, усміхненим, чайовим очам. Зараз він здавався ще гарнішим, ніж зазвичай, ще кращим. Разом з тим він був якимось… примарним. Безумовно, я бачу його зараз наяву перед собою, але… він складав враження привида минулого, зорі, що впала з неба та от-от згасне.
– Жане, я обіцяв стерегти твій сон, пам’ятаєш?
Ця дурнувата обіцянка… він пам’ятає її?! Він справді пам’ятає ту нашу розмову на початку кадетського вишколу?.. Він не може бути ще кращим.
– Вставай, нумо. Я допоможу тобі.
Знову він сяяв. Навколо вирувало казна-що, а він знову широко посміхався лише мені, виказуючи найвищий рівень доброзичливості. Чому я із сумом дивлюсь в ці очі? Чому я із сумом рахую його веснянки? Чому їдуче відчуття втрати охоплює мене лишень при погляді на Марко?
Він простягнув мені руку, очікуючи. Я поквапився схопитись за його допомогу, схопитись за нього. Невідома туга все сильніше охоплювала мене. Та лише доторк, лише один малий доторк дав мені зрозуміти в чому справа.
Я відкрив очі. Наді мною були верхівки лісів та зоряне небо, що визирало з-під них. Марко вже немає в живих. Давно вже немає в живих…
Відмахнувшись від Арміна, який щось запитав, сидячи біля багаття, що давно вже тліло, я попрямував в ліс. Я бачив тут одну галявину ввечері…
Я досить швидко знайшов потрібне місце. Сівши на вогку траву, я закинув голову вгору. А я і не знав, що вже світає. Небо поступово світлішало, зганяючи із себе білі крапки. Ця картина злякала чомусь. От би дивитись на зорі вічність. Марко любив зорі, він знав зорі. Я ніколи його не розумів, та зараз… Напевно після смерті він також став зорею: сяє так само ясно, але вже дуже далеко. Так, стати далеким сяянням після смерті в його стилі.
“Зорі – це далеке сяйво, Жане. Я люблю зорі…вони так далеко від нас, а їх однаково видно. Їхнє сяйво просто неймовірно захоплює мене своєю силою. Коли мені хочеться здатись, я завжди дивлюся на зорі, адже вірю, що колись зможу сяяти так само яскраво. Я ж не гірше цих цяточок на небі…”
– Дякую, Марко.
Хотілось знову закрити вуха, аби не чути чийогось храпу, якихось пташок та інших шумів. Але десь всередині мене, наче те вогнище, тліла надія почути це його рідне й таке тепле “На здоров’я” чи “Нема за що”, “Будь ласка, Жане”.
Я не знав, як настав світанок, не знав коли сонце змінило зорі. Омріяних слів я так і не почув.