You asked me, «What do you think of life?»
I said «Baby, not much, I wanna die»
Останній квартал довелося бігти, але Дазай спізнився всього на сім хвилин. Кунікіда, що чекав його коло входу в агенцію, не виглядав ані здивованим, ані особливо засмученим.
– Навіть без жарту? – захекано поцікавився Осаму.
– Якого наприклад?
– Ну, щось штибу “Як на роботу то не дозовешся, а як пити то прибіг”.
– Надто очевидно, – Доппо почекав поки Дазай трохи віддихається. – Ти, до речі, платиш.
– Але, Кунікіда-ку-у-ун…
– Навіть не намагайся, ти запропонував, ти й проставляєшся.
– Але до зарплати ще цілий тиждень, в мене немає грошей!
– В тебе їх ніколи немає, – резонно відповів Кунікіда, безапеляційно відвернувшись від нього й попрямувавши у сторону ізакаї.
– Що правда, то правда, – зітхнув собі під ніс Дазай, наздоганяючи свого партнера.
Кунікіда виглядав втомленим, навіть більше ніж зазвичай. Але це було й не дивно, подумалося Дазаю, в них видався той ще тиждень. Біганина з наркокартелем вийшла чи не гірша, ніж була під час його вступного іспиту.
– То як твоє ребро? – буденно поцікавився він. Кунікіду добряче потріпало в сутичці з охоронцями.
– Ціле, – відізвався Доппо. – Пані Йосано сказала, що просто синець, тому може й саме загоїтися.
– І ти не захотів пришвидшити процес? Ніколи не зрозумію чого ти її так шугаєшся.
– Те, що вона може вилікувати, не значить, що вона не спробує розважитись у процесі! – Кунікіда знизав плечима явно згадуючи якийсь особливо неприємний момент зі своїх численних зцілень. – До того ж, останнім часом ніхто з агенції не потребував її допомоги, тому вона явно занудилася.
– Кунікіда-кун, міг би й зробити пані приємне!
– Помовчав би!
– Хіба у твої ідеали не входить ввічливість й прагнення допомагати ближнім сво… – Дазай ледве встиг увернутися від “Ідеалу”, який цілився йому прямо у обличчя. – Але, Кунікіда-кун!
– Чув колись приказку “Мовчання – золото”? – прошипів Доппо.
– Ні, а що вона значить? - «чесно» поцікавився Осаму.
– Що ти здаєшся пристойною людиною лише до того моменту поки не відкриваєш рот.
Дазай розплився у своїй найщирішій капосній посмішці.
– Тільки спробуй, –напівшепітом процедив Кунікіда.
І Дазай – звичайно ж – спробував. Він встиг скорчити Доппо рожицю й показати язика, але не встиг вдруге увернутися від Кунікідиного блокноту.
– Я тобі на Різдво подарую блокнот у м’якій обкладинці, – пообіцяв він, потираючи лоба. – Ти мене колись приб’єш цим.
– А я думав ти хочеш померти.
– Вибач, Кунікіда-кун, я спочатку спробую менш болісні способи, але якщо що, то розраховую на тебе!
Доппо втомлено зітхнув.
– Я сьогодні накидаюся їхнім найдорожчим алкоголем, – він зупинився перед дверима ізакаї. – І ти будеш слухати моє ниття про бюрократію й ідіотизм шкільної програми з алгебри.
– Я й так кожного разу його слухаю!
– От і домовилися, – Кунікіда штовхнув двері й увійшов першим.
Всередині було тепло й не дуже людно. Вони не переговорюючись зайняли дальній від стійки столик й обидва заглибилися у меню. Дазаю подумалося, що це буде чи не перший раз за тиждень як вони обоє нормально поїдять, а не будуть перебиватися вилазками до 7/11 й дешевою кавою з автоматів. Так, той ще був робочий тиждень…
– То які плани на вихідні? – буденно спитав він, коли замовлення вже було зроблено.
– Спати, – Кунікіда стомлено відкинувся на спинку свого стільця.
– І все? Яке в тебе нудне життя трудоголика.
– А який твій план тоді? – насурмився Доппо.
– Я ще не знаю, – легко відмахнувся Дазай. – Люблю спонтанність, цікаво куди занесе мене невпинний плин життя…
– Головне щоб цей невпинний плин у понеділок заніс тебе на роботу, бажано ще й без запізнення.
Офіціантка (симпатична, але нічого особливого, можна пізніше спробувати випросити її номер аби побісити Кунікіду) принесла їхню їжу й напої.
– Хто знає, Кунікіда-кун, хто знає… – мрійливо промовив Дазай, беручись за палички.
– Смачного, – Доппо тихо хруснув своєю парою паличок, розділяючи їх.
– Смачного! Можна спробувати шматок твого Боніто?
– Навіть і не думай.
Їли у тиші. Під кінець Дазай таки спробував вичепити з Кунікідиної тарілки шматок риби, але без успіху. Не те щоб Осаму особливо старався, його трохи зморило від тепла й їжі, тому серйозно діставати Кунікіду вже не хотілося, але й зовсім перестати він не міг – звичка. Доппо, мабуть, теж це розумів тому не почав чергову сварку, тільки стомлено зітхнув щось про “малу дитину” собі під ніс.
Перші бокали віскі (не найдорожчого напою з бару, бо нікому з них не подобалося червоне вино, але все ж таки й не достатньо дешевого аби Дазай міг не переживати за свій гаманець) випили теж мовчки. Але це була приємна мовчанка, сита.
– Перекур? – запропонував Осаму після того як офіціантка відправилася повторювати їхнє замовлення.
– Перекур, – легко погодився Доппо, підводячись з-за столу.
Взагалі-то, Кунікіда не палив, рак легенів не вписувався в його ідеали, але іноді, як от зараз, він дозволяв собі трохи нікотину. Ніколи у тяжкі моменти, тільки під час таких посиденьок у барах. “Як розвага, а не як залежність”: пояснював Доппо. Дазаю завжди здавалося, що його партнер просто шукає лазівки у своїх власних ідеалах, але це значило, що в Кунікіди зазвичай були з собою цигарки, а на це гріх було жалітися.
У провулку коло ізакаї гуляв холодний протяг, Доппо прикурив першим, потім віддав Дазаю запальничку й злегка прим’яту пачку.
– Красно дякую, Кунікіда-кун, – вдячно прощебетав він. – Що б я без тебе робив…
– Сам би купував собі цигарки, – у відповіді не було їх звичного запалу, тільки та сама звичка, майже фізична неможливість не залишити за собою останнє слово.
Доппо випустив з рота хмаринку диму й її миттєво здуло холодним протягом. Дазай трохи пощулився й теж затягнувся.
– Що не так? – Кунікіда легко витримав його погляд. – Ти сьогодні увесь день сам не свій. Що сталося, Дазаю?
– Кунікіда-кун, так хвилюєшся за мене, це так мило…
– Угу, – Доппо не оцінив його спроби перевести розмову у їхню звичну суперечку. – Дуже мило. Так що там?
Дазай стомленно зітхнув й сперся спиною на стіну провулка, зробив ще одну затяжку, повільно видихнув дим. Як же з Кунікідою іноді важко. Він ще раз затягнувся подумки перебираючи слова й формулювання. Видихнув.
– Завтра річниця смерті мого друга.
Кунікіда нічого не відповів, очікуючи продовження. Бісовий прийом пауз: якщо ваш співрозмовник чогось не договорює, то робіть довгі паузи – йому доведеться їх чимось заповнювати. Дазай чудово розумів, що Кунікіда робить, але все одно продовжив – можливо віскі був міцнішим, ніж йому здалося.
– Йому було б двадцять чотири.
Доппо кивнув, наче тепер йому все стало зрозумілим. А може дійсно стало, Кунікіда Доппо сам мав за плечима невеличкий натовп з мерців, за смерті котрих він себе нещадно картав, це не для кого не було секретом.
– Що будеш робити? – тихо спитав він.
– Не знаю, – Дазай зробив ще одну затяжку. – Спробую втопитися у Токійській затоці чи щось таке. Що б ти зробив? – яке хороше питання: “Що б на моєму місці зробив Кунікіда Доппо?”, можливо, йому треба частіше його собі ставити.
– Я б приніс на його могилу квітів.
– Що як я не знаю які квіти йому б сподобалися?
– Тоді обери ті, які подобаються тобі. Йому вже точно все одно.
– Який тоді сенс? Тільки гроші витрачати.
– Заспокоїтися, – Кунікіда зробив останню затяжку й затушив недопалок. – Щоб самого себе не гризти. Ти ж не для нього це робиш – для нього вже нічого не можна зробити, – в лінзах його окулярів відбивалося тьмяне світло вуличного ліхтаря й очей було не розгледіти за цими відблисками.
– Думаєш так дешево відкупитися від самого себе? – сумно посміхнувся Дазай. – Всього-то букет квітів?
– Не думаю, – серйозно відповів Кунікіда. – Але ти й цього ще не спробував, тому тільки теоретизуєш. Втіль спочатку на практиці, якщо не спрацює – будемо думати далі, – він привалився до стіни поруч з Дазаєм. – Докурюй, тут холодно й нам точно принесли вже замовлення.
Дазай спіймав себе на думці, що він міг би зараз його поцілувати. От просто так, надто вже хороший був момент для цього. Так близько, треба тільки трохи підняти голову. Й їх би ніхто не побачив у напівтемряві провулку. Але це була дурна думка. Він похапцем закінчив свою цигарку й зронив недопалок на асфальт.
Кунікіда незадоволено клацнув язиком, але залишив при собі лекцію про правила поводження у громадських місцях й важливість підтримання чистоти. Свій недопалок він вкинув до смітнику коло виходу з провулка.
– Ходімо, – покликав він.
Їм дійсно вже давно принесли напої й лід у віскі вже навіть трохи підтанув. Дазай з острахом подумав, що Кунікіда тепер навряд облишить тему, він сам би точно не зміг – профдеформація.
– Так от, – Доппо ліниво побовтав бурштиновою рідиною у бокалі. – Я тобі розповідав про те, як треба вести класний журнал?
Дазай подумав, що тепер Кунікіду теж можна було б поцілувати. Із вдячності.
– Вмираю від цікавості, – чесно відповів він.