Trigger Warning: смерть, медичні маніпуляції.
— Ці руки…
— Нічого не крали?
— Нікого сьогодні не інтубували! — Артем патетично розмахує розчепіреними пальцями перед носом у Сергія, і той невдоволено відсахується, врізаючись потилицею у спинку дивана в ординаторській.
— Розслабся, — бурмоче він, — ще не вечір.
— Хіба я збираюся лишатися тут на чергування? — хлопець кривиться і вкотре за день клацає кнопкою електричного чайника. Сергій видихає, закусуючи щоку зсередини. Останній тиждень планових наркозів і правда небагато. На ургенції ж вчать першорічних. Зі старшими лікарям працювати легше — тільки от завідчувач наказав вимуштрувати малюків. Сергій теж відчуває невдоволення, але воно приглушене власним неспокоєм. Лікар підіймає руку, уважно оглядаючи вузлуваті пальці і лінії сухожиль.
Вони зовсім не тремтять. Тоді чому усі його останні інтубації — суцільні невдачі? Хіба можна безпричинно втратити навичку, якою уміло оволодів ще наприкінці першого року інтернатури? Сергій змушує себе розтиснути щелепи, аби зуби не посипались від тиску.
Васильович каже йому не перейматись. Мовляв, концентруєшся на невдачах — і тоді хід майбутньої роботи вже передбачено. Він не концентрується. І не відчуває страху. Не відчуває ж? Ні, лише дискомфорт, ніби його руки йому не належать. І це критично, бо для анеста немає нічого важливішого, ніж міцно тримати клинок і відчувати, куди його направляєш. Звісно, Тетяна Павлівна назвала б цілий перелік більш вагомих навичок, але він, як і всі молоді лікарі, в першу чергу прагнув роботи руками.
Артем мовчки подає йому каву і Сергій ледь втримує неочікувано гаряче горнятко, шипить крізь зуби.
— Ти чого? — дивується колега. — Воно ж майже вистигло.
Хлопець затамовує подих. Спогад болісно б’є у скроню. От воно — завжди було на поверхні — у снах перед світанком.
Це була не перша смерть за час його практики. Пацієнт був важким, його прогнози — очевидним. Коли серце зупинилося, вони по протоколу почали реанімацію. Той дурний м’яз ще намагався змагатися за життя, періодично неефективно скорочуючись. Дарма — майоріло у нього в голові, бо від мозку там лишилася тільки каша. Зрештою, все закінчилось, як і передбачали. Тоді чому він досі відчуває холод, застиглий на кінчиках пальців? Бо то було очікувано, але несправедливо — ще зовсім дитина.
Бо то було очікувано, і ні Сергій, ні його умілі руки, ні будь-хто інший цього б не змінили.
— Ну здрасті, — раптом чує він, тільки помітивши Васильовича в дверях ординаторської. — Чаюють. А працювати хто буде?
Артем невдоволено бурчить щось з набитим ротом. Лікар лиш відмахується і одразу грузить їх завданням — не наркоз, а виклик по санавіації, на що Артем невдоволено кусає губи. Це як мінімум на годин 6 туди і назад, а в нього, як пам’ятає колега, ввечері заплановано побачення з дівчиною.
— Я поїду, — каже Сергій — слова даються важко, шкребуть горлянку.
Його руки не тремтять. Час лиш повернути їх до роботи.