Клод не брехав, коли сказав тим людям про те, що знав Ієшуа. Це було багато років тому, і тоді бармен все ще був Смертю. Скелет у той час блукав світом, шукаючи тих, хто відрізнявся від звичайних людей. Тих, кого можна було назвати дивними, як це робили люди. Занадто добрих, занадто емпатичних. Тих, хто зможе замінити скелета на його місці. Бо знаєте, навіть Смерть може втомитися.
Клод, але тоді у нього було зовсім інше ім’я, точніше його зовсім не було, бачив як змінювалися епохи, йшли у темряву боги у яких вірили люди, як інші Смерті приходили у цей світ, робили свою роботу та знаходили свою заміну. Навіть такі як вони мають право на спокійне посмертя. «Я хочу відпочити» - якось сказав він іншій Смерті, коли вони стояли на березі моря, дивлячись на те, як хвилі викидають на пісок уламки корабля.
— Знаєш, мій кучерявий хлопчик, якщо хочеш розважити себе розмовою з розумною людиною та відпочити, то йди у Єрусалим. Тобі сподобається. Він дійсно особливий,— з ніжною усмішкою промовила жінка та розправила власну білу мантію, розшиту чорними квітами. Вона була однією з найстарших Смертей. Народжена у цьому світ ледве не у той момент, коли ця планета пізнала життя. Вона не мала власне імя. Ніхто з них не мав його. Кожне з їх ніжних прізвиськ чи йменувань вмерло з тими людьми, які знали когось, хто став Смертю. Бо навіщо пам’ятати те, що ти був кимось, коли ти тепер провідник в інше життя? Без тіла, тільки кістки, що обтягнуті дивною субстанцією, якою можна керувати, без потреби їсти та спати, без можливостей закохуватися, точніше без права на це, бо рано чи пізно ти станеш тим, хто переведе своє кохання, якщо він чи вона взагалі тебе зможуть побачити, в інше життя. Смерть бачили тільки у двох випадках: це або твій провідник, або ти не такий як усі.
— Йди, не думай. Встигнеш на саме цікаве,— Смерть помахала тонкою долонею і зникла в один момент. Як завжди. Без вітання з’являлася і щезала, не сказавши ні слова.
Клод був здивований. Ніколи Перша не казала про особливих людей. Бо їх вона бачила і знала достатньо, щоб не вважати людство чимось, що було вартим її уваги. Смерть більше цікавили сатири, вампіри, перевертні, дріади та інші створіння, яких називали потворними. Для Першої вони були інакшими, чудовими у своїй незвичності. І Клод не міг з нею не погодитися.
***
Їх перша зустріч була схожа на щось прекрасно дивне.
Весілля — свято, яке дуже важливе для закоханих. Звісно люди одружувалися не тільки через взаємні почуття, але все ж…Смерть любив дивитися на людські гуляння. І саме тоді Клод побачив його. Ісуса з Назарету. І те диво, що він зробив — перетворив вино на воду. Але справа була не тільки у весіллі. Клода привабило не тільки це. Його потягнуло до душі, чиє сяйво було таким яскравим, як сонячне світло. Не такий, як усі. Той, що може стати майбутньою Смертю. Але ні. Не ця душа. Мойри щось наплутали. Бо не може бути людина такою. Такою чистою, настільки жертовною. Перша мала рацію. Клода чекало дещо напрочуд цікаве.
— Чому Смерть прийшов на весілля? Хтось має померти? — голос Ієшуа звучав стурбовано.
— Ти бачиш мене…Але воно і не дивно. Не може людина, чия душа сяє настільки яскраво, бути звичайною,— Клод тепло усміхнувся і подивився на зніяковілого чоловіка. — А чого я тут… Я люблю дивитися на свята. На те, як радіють інші. Я ж теж колись був людиною. Дуже і дуже давно.
— Це так дивно чути від Смерті. Що ти колись був живим, — Ієшуа зніяковіло поправив тогу. Йому було незвично спілкуватися з тим, хто забирає життя.
— Але ж і ти колись був дитиною, чи не так? І за роки виріс, ставши дорослим чоловіком. Чиста і непорочна душа, якій випав великий тягар. Але ти його несеш на своїх плечах, — Клод сумно усміхнувся. Знання це тягар. Але Мойри могли ще змінити долю Ісуса з Назарета. Якщо вони захочуть, звісно. — Я піду, ти правий. Смерті нічого робити на святі. Але думаю, що ми ще побачимося.
Ледве промовивши це, Клод розчинився у повітрі, залишивши Ієшуа кліпати очима. Чоловік не вірив самому собі. Отак просто стояти й розмовляти зі Смертю. Навіть сину Божему це здавалося дивним.
***
Друга їх зустріч була зовсім при інших обставинах. Клод прийшов до вмираючої дитини. Він ненавидів це. Ненавидів забирати душі дітей, але не міг нічого зробити з цим. Маленька дівчинка мучилася від болю, і було б правильно забрати її життя, завершивши муки. Але у цей момент плеча торкнулася прохолодна долоня і біля ліжка на колінах опинився він. Ієшуа, чия душа сяяла від доброти.
— Тобі не треба це робити, — тихий голос чоловіка заспокоїв Смерть. Ісус приклав свою долоню до гарячого лоба дівчинки й у наступний момент вона перестала стогнати від болю.
— Дякую, — прошепотів Клод і вийшов з будинку. У його душі у цей момент плескалися радість та неймовірна повага до цього чоловіка. Ніколи з плечей Смерті не спадав такий груз. Він був безмежно вдячний за це. І саме з цього моменту Клод зрозумів, що полюбив Ієшуа. Цю душу, що була найдобрішою у цілому світі. Такої відкритої для знань та до того, щоб зрозуміти. Яка вірила у добро. І яка давала стільки шансів на виправлення. Навіть коли цього робити було не варто.
Смерть ще багато разів побачиться з Ієшуа. І кожна їх зустріч буде теплою. Бо… Чи не радіють тому, що ти бачишся з другом?
***
Клод потрапив в Єрусалим пізно ввечері. Він знав, що сьогодні з Ієшуа стенеться щось погане. Дорога на схід, через тривожно завмерле місто, що не знало сонного спокою, привела Смерть до саду. У ньому, залитому сріблом повні, між покручених олив, на колінах стояв Він. У коричневій тозі, поверх якого була накинута синя аболла, стоячий на колінах, наче у молитві. Точніше то і була молитва, що звучала як питання у Всесвіт, на які чоловік не міг знайти відповіді.
— Чи зможу я хоч щось змінити? Чи зможуть мої слова хоч когось навчити?Господь, я мушу знати, я повинен знати! За що помру?!Що за користь світу, якщо я буду страченим? Нехай твій всемогутній розум мені це пояснить! Чому ти хочеш смерті синові своєму?Ти нас навчаєш, як і що, дай відповідь, чому? — наче у лихоманці шепотів Ієшуа, чия доля бути зрадженим своїм учнем, бути розіп’ятим.
— Я не знаю, чому твій батько нарікає тебе на такі муки,— Смерть став на коліна перед сином божим і взяв у свої руки долоні зламаного чоловіка. Пальці теслі тремтіли та були у мозолях, загрубілими та дуже холодними. Їх так хотілося зігріти. Смерть не думав, що йому буде так боляче від мук цієї людини. Хотілося зробити хоч щось, щоб зменшити цей жахливий біль. Наприклад забрати його собі. Клод любив сина божого, і єдине що міг зробити — прийти у цю ніч, щоб провести останні години разом.
— Я знаю, що не збагну нічого…Як недовідомі мені присуди Його, і так само недосліджені дороги Його! Але ж я всього лише людина. Мені страшно. Я боюся тебе, — Ієшуа стиснув пальці Смерті й вперся лобом у кістляве плече під чорним плащем. — Чому ти прийшов до мене саме зараз? Чому не завтра?
— Смерть це не кінець…Це лише перехід на іншу сторінку. Після того, як приходжу я, життя дійсно закінчується. Для тіла. Але душа безсмертна. І вона далі йде до нового тіла. І з першим вдихом дитини починає свою нову сторінку. Смерті немає, хоча тобі це і каже той… Ти й сам знаєш, хто я. Ти ж бачиш і знаєш мене. І я прийшов не для того, щоб забрати твоє життя. Тоді, на весіллі я просто побачив твою душу, її сяйво, і мені стало цікаво, кому вона належить. А ти думав, що хтось має померти, — Клод відчув на собі погляд. У карих очах плескався біль та нерозуміння. — Я не той, хто зрадить тебе. Не той, хто завтра стратить. Мені просто важливо що я можу зробити для тебе хоч щось. Ти мій друг. І я люблю тебе.
— Тоді… — Ієшуа здригнувся від того, що Клод встав з колін, і від того, що чорний плащ Смерті ліг на його плечі. — Чому?
— Ти тремтиш, ніч холодна, а твої учні навіть не розуміють с ким ти розмовляєш. Їм теж страшно. А я просто роблю що можу. І зараз це зробити так, щоб тобі не було холодно,— Клод щільніше вкрив чоловіка, стараючись зігріти майбутнього страченого.
— Тоді прошу, побудь зі мною завтра, коли мене поведуть на Голгофу. Просто поруч. І якщо ти будеш тим, хто поведе мою душу в інший світ, мені дійсно не буде страшно, — на обкусаних губах чоловіка з’явилася сумна усмішка.
— Я буду з тобою, — Клод стиснув пальці божого сина. — Я буду поруч.
— Дякую, — усмішка стала теплішою, а з очей пропав страх. Якби Смерть міг дихати, то зараз би не зміг би зробити й вдиху, бо сяйво цієї душі затопило його. — Я тобі вдячний за те, що ти розвіяв мій страх. І за те, що будеш зі мною завтра.Але схоже наш час закінчується. Йде з вартою той, хто зрадив мене…Я щасливий, що ти прийшов сьогодні у Гетсиманський сад. Що ти дав мені віру.
— Я не розумію, як можна зрадити тебе. Чому… Ти як полум’я що розвіює темряву. Пітьму злості, незнання, жорстокості. І ти повинен померти…Я не розумію, — Клод вдивлявся в мудрі карі очі, що наче сяяли зсередини.
— Бо таке моє життєве призначення — своїм життям викупити гріхи інших. Однією душею викупити інші. Маленька жертва для чужого щастя,— спокійно, наче прийнявши свою долю, промовив Ієшуа.
Він хотів сказати ще щось, але дзенькіт зброї та голоси варти перебили їх. Син божий встав з колін, стряхнув пил та подивився у сторону того, хто зрадив свого вчителя.
— Іуда… Бути зрадженим людиною, яку ти любиш, виявляється так боляче,— промовив Ієшуа, вдивляючись в обличчя учня.
Клод якщо мав бажання, міг докласти сил, щоб саме конкретна людина могла його побачити. І саме зараз Смерть хотів, щоб цей зрадник бачив, хто стоїть поруч з Іісусом, хто стискає його плече. Щоб потім муки совісті не давали спокою. Бо він цього заслужив.
А потім був той жахливий ранок. Ранок, який Клод волів би ніколи не згадувати. Але він не міг забути. Як би не старався.
Якби у Смерті було б серце, воно вмирало б від болю. Найпрекрасніша душа цього світу йшла на власну страту. І Клод не міг нічого змінити. Якби він міг плакати…
— Дозволь мені забрати твій біль. Прошу. Я не хочу цих мук тобі. Ти не повинен так страждати, — шепотів скелет, але Ієшуа все одно чув його, не дивлячись на завивання натовпу.
Він відчував біль Ісуса. Бачив, як ті, заради кого він пожертвував собою, брудною лайкою цькували найчистішу душу. І так нестерпно було бачити кров та рани на тілі друга.
— Навіщо? Навіщо?! — Смерть не міг цього осягнути. — Чому ти вмираєш за них?! Вони ніколи цього не зрозуміють! Молю, дозволь забрати твій біль!
— Не треба, — прошепотів Ієшуа, і ніжно посміхнувся губами, на яких запеклася кров.
Мить, і з губ Ісуса зірвався останній видих. Клод завмер наче соляний стовб.
Смерть всією душею ненавидів людство. Вони не заслужили Його прощення. Вони не заслужили того, щоб Він вмирав за них. Вмирав отак, розіп’ятий на хресті, наче якийсь злочинець, а не той, хто був сповнений наївної дитячої доброти та віри в це прокляте людство.
— Не треба їх ненавидіти… Адже я не вмер, мій любий друг.