- Мірайн, будь ласка, не починай.
Ів закочує очі, затягуючись сигаретою і Мірайн думає про те, що опіки від недопалка - це взагалі прикольно, і дуже недооцінено, як легкий спосіб тортур.
Годинник мирно собі цокає у вітальні, десь у дворі гавкає пес Лакі. Щасливим, до речі, він ніколи насправді не був, вічно потрапляв у колотнечу, і до старості залишився без вуха і з лисиною на животі.
Дівчина не турбувалася, що її думки могли витікати так далеко від тієї ситуації, в якій вона перебувала зараз. Це було по-своєму цікаво: як швидко люди поряд зрозуміють, що вона не слухає? Але відповісти все ж таки варто. Тут її встигли розкусити.
- Я мовчала взагалі.
- Я бачу, як ти дивишся на мене.
Дивиться вона, до речі, як завжди, просто Ів це «зазвичай» не помічає, бо дивитись на дочку, та ще й спостерігати за поглядом у її плани не день не входить.
- Мені байдуже, мам.
Мірайн переводить погляд на вікно, де незнайомий їй чоловік, грюкнувши дверима таксі, стрімко ховається в ньому за поворотом у бік міста. Гидко. Не так, щоб про це міркувати і замислюватися, але відчуття в районі живота, ніби щось не те з’їв. Вона ніколи не звинувачувала матір у цьому і не стане, прав на це не має, але краще від цього не ставало. Ніби в брудному світі стало ще брудніше, а вона з цим зробити нічого не в змозі.
Ів поправляє шовковий халат, притримуючи тканину, що сповзає, з пишного бюста, і струшує попіл своїми довгими тонкими пальцями. Мірайн дивиться на свої та думає про те, які шанси бути настільки не схожими з батьком? А з двома? Генетика занадто химерна штучка, щоб водити її за ніс. Хіба що один із її батьків не був би таким насправді. Але це питання вона ніколи не поставить. Не тому, що соромиться, але тому, що їй просто все одно. У її житті це зовсім нічого не змінить.
- Тато скоро повернеться?
- А тобі нащо знати?
Ів мружиться своїми великими зеленими очима, зводячи до перенісся акуратні брови. Мірайн аж морщиться про себе. Дякую, однокласники свого часу встигли помітити все у зовнішності її матері, що можна було помітити, і що не можна теж. І, звичайно, уточнити, які вони з нею різні.
- Він обіцяв звозити мене до міста.
- Їдь сама, можеш взяти мою машину.
Дівчина знає, чим продиктована така щедрість матері, і ні краплі не соромиться користуватися цим. Сором, страх бути розкритим, докори совісті. Якийсь акт хабара, щоб Мірайн випадково не видала батькові те, що йому знати не потрібно. Хоча тут швидше з якого боку дивитися на «потрібність» цієї інформації. Насправді вона і не збиралася цього робити, але навіщо згадувати про це, коли людина зробила висновки за тебе?
- Тим більше, він не в змозі вже буде.
- Як завжди, – тихо додає Мірайн, встаючи з-за столу.
Мамина машина ніколи не припадає пилом в гаражі, хоча і користується жінка нею рідко. Більше того, це вже майже машина самої Мірайн - так часто та сідає за її кермо, і також часто миє її, лагодить, полірує до блиску. Майже твоє – слово «майже» можна й упустити пару разів. І знову ж таки, не те, щоб їй вона була така важлива, але нудьга, розумієте…
Гравій приємно похрустує під шинами коліс, а свіже повітря лісової смуги навіть трохи підбадьорює, що Мірайн трохи більше, ніж звичайно, відкриває вікно. Промені заходу сонця проникають у машину, забарвлюючі бортову панель у приємні теплі тони, і дівчина майже навіть посміхається.
У місті нічого не змінюється з останнього візиту сюди. Хіба що, будівель побільшало, може. Це не місце для життя, але справжня машина, хижа тварина з величезною пащею, що намагається з’їсти тебе і проковтнути, не жуючи, хоч зубки гострі хоч куди. Мірайн подобається думати про місто в такому ключі, представляти його величезним живим організмом, який завжди голодний і не прогавить шансу поласувати заблудлими мандрівниками.
Виходити назовні майже немає бажання, але задля цього вона і вибиралася, власне. Проходить до непристойно старої і від тієї безглуздої будівлі, яку відвідувала протягом останніх п’яти років, але нічого не відчуває. Втім, нічого нового.
- Чому ви не були на церемонії, міс Лангс?
Секретарка у коледжі надто життєрадісна для того рівня роботи, яким її щодня постачає директор, що Мірайн у якийсь момент навіть стає її трохи шкода. Можливо, вона закохана в нього, раз дозволяє йому розпоряджатися її часом, навіть не робочим, як той сам того забажає, але директору на пам’яті дівчини завжди більше подобались чоловіків.
- Батько був хворий, я потрібна була вдома.
Мірайн бреше, майже сама вірячи в це. Їй подобається ця гра з власним розумом, коли сам вигадуєш собі рядки з життя та біографії, а потім затято намагаєшся впихнути хибні спогади у вже існуючі. Ооо, Мірайн справді це подобалося. А особливо ігри. Особливо з розумом.
Звичайно, це була брехня тільки від частини, але не варто було уточнювати, що хвороба батька - наслідки білої гарячки.
Дівчина крутить у руках свій диплом, бездумно розглядаючи хромовані деталі на поверхні, що просвічується. Вони освоїли Галактику вже багато століть тому, буйство всіляких форм життя оточує їх у найпересічніших місцях, міжзоряні подорожі прості, як клацання пальців, але чомусь саме диплом майбутнє вирішило оминути. Пахло дешевим сай-фаєм.
- Дуже шкода, сподіваюся, що зараз із ним все гаразд? - Секретарка стурбована щиро і це змушує насторожитися.
- Я теж сподіваюся.
Мірайн прощається на здивований погляд секретарки і мовчки виходить із будівлі коледжу. Було не дуже складно, нудьгувати не буде. Щось таке крутилося в голові, поки Мірайн займалась прогулянкою до безкоштовного паркінгу, де залишила свою машину. Коледж був приватним, навіть престижним, і на нього у батьків грошей вистачило, але чомусь на паркування зайвої копійки не знаходилося. У них останні роки взагалі рідко знаходилася хоч якась копійка. І, можливо, коледж був скоріше великим подарунком дідуся з боку матері, ніж вкладенням у майбутнє дочки самих її батьків.
Так, дідусеві зателефонувати потрібно просто обов’язково. У тій глушині, де він жив, з розваг була хіба що його улюблена стрілянина, та й сварки місцевих п’яниць. Але старий уперто не хотів повертатися назад у місто після… Мірайн зупинилася, зробила глибокий вдих, і повернула в провулок, щоб скоротити шлях. Слова в голові висловлювалися неприємними хвилями в тілі. «Засуджений… зрада… засуджується до смертної казни…» - вона тоді була вже дорослою, але все, що говорилося на тому суді не могла зрозуміти і зараз. Можливо, була надто дурна для цього, а можливо, просто грали емоції.
Емоції… вона про таке давно не чула. Років з шість, напевно. Тоді, коли вона вперше зробила це. Тепер на кінчиках пальців почали поколювати яскраві теплі спалахи тактильних спогадів: тяжкість бластера в дівочій руці, стерта стара гашетка, легка віддача при викиді плазматичного снаряда.
- Красуня, можна познайомитися?
Вона помітила його, коли чоловік через пару секунд звернув за нею, як він думав, непомітно в провулок. Хитається на кожному кроці, запах перегару за метр - вона була знайома не з чуток з усім цим, так що майже навіть не відчувала огиди.
Мірайн розвернулась до чоловіка, який стрімко наздоганяв її на своїх тремтячих ногах. Втім, казав він впевнено, мабуть не вперше таким займатись.
- Чого мовчиш? Давай хоч познайомимося, бо я не можу так без прелюдії.
У голосі звучить глузування, і ось тепер Мірайн стає гидко. Він не тільки хоче зґвалтувати її, так ще й вирішив познущатися словесно. Збоченець на максималках просто.
- Відчепись.
- О, то ти не німа? Я вже подумав, що ми не потоваришуємо.
Він тепер майже впритул стоїть до неї, але дівчина не думає тікати. Дивиться в каламутні карі очі, неглибокі зморшки на лобі між брів, все ще розкішну шевелюру, звичайну статуру. Намагається запам’ятати, сфотографувати в пам’яті образ, щоб потім вона змогла повернутися до нього. Змогла, коли треба буде проявити хоч щось, а вона не зможе. Але вік живи – вік навчайся, от і вона вчиться.
- Чи не тікаєш? Розумниця. Все одно наприкінці там стоїть моя охорона. Вони, якщо що, допоможуть.
Значить багатенький. Вирішив, що може просто так впіймати дівчину на вулиці, а потім йому за це нічого не буде? Нудно. Мірайн аж хмикнула, що явно не сподобалося її «ґвалтівнику».
- Ти що тут надумала, сучка? – ніж миготить у руці горе-маніяка, а через секунду, після перехоплення під лікоть, потрапляє у долоню до Мірайна.
- Міг щось і цікавіше підготувати.
Дівчина крутить у пальцях звичайний складаний ножик, все ще міцно заламуючи руку чоловіка, що верещить, у нього за спиною.
- Відпусти, лярва, хлопці, на допомогу!
Мірайн хмикає ще раз, приставляючи холодне лезо до шиї ґвалтівника і той миттєво вщухає.
- Я віддам тобі гроші, у мене їх багато, повір…
- Не сумніваюся.
Він навіть не виривається. Чи то від страху, чи настільки слабкий. Тільки тремтить, зводячи коліна, і потіє.
Мірайн роздумує кілька секунд. Буквально нутром відчуває, як пульсує жилка на шиї чоловіка, чує, як краплі поту стікають по обличчю та падають на брудну вулицю, чує, як він боїться, як боїться її.
- Прошу…
Більше схоже на шепіт. Мірайн відчуває своє прискорене серцебиття і відчуває як потихеньку розморожують її крижані руки: спочатку кінчики пальців, потім долоня, кисть, все вище і вище, далі по тілу, несучи розпалену кров по венах і артеріям в мертвий організм, щоб нагадати їй, їй повністю, що життя тече всередині і ось прямо зараз вона так виразно стукає у двері.
«Тук-тук, Мірайне, я тут, відкривай. Тук-тук. Дій»
Дівчина на секунду прибирає ніж від горла тільки для того, щоб наступного моменту добре полоснути ним по шиї багатія. Спостерігає, як бура рідина, яку тепер не стримують кайдани з м’яса та шкіри, фонтаном вибирається назовні, заповнює асфальт своїми яскравими прожилками, наче багряними річками.
Тепло розливається всередині, і стримуючи власну багряну річку, Мірайн повертається до початку провулка, обминаючи його. Знайдуть її, не знайдуть - без різниці. Дівчина відчуває, що фарби світу з’являються знову, розмальовують її зсередини, немов вона дитячий журнал з героями з мультиків. Відчуває злість, радість, скорботу, агресію, щастя, навіть голод. Все, як і тоді, коли їй було шість, все, як і має бути.
«Тук-тук, Мірайн, тук-тук».