І знову ліс. Та ж локація, той же кривавий дощ, та ж темрява і світло, що пробивалося крізь неї догораючим багаттям. Вівтар теж на місці, тільки трійнят на ньому вже немає, тож він міг подивитися, чиє ім’я там написане.
«Не те щоб я не знав цього», — напрочуд спокійно, байдуже навіть зауважив він, дивлячись на тонкі лінії імені — «Микита Лісний». Він раніше не думав про свою смерть, але зараз виникало відчуття, що просто завжди знав відповідь, тому й не запитував. Він не знав, коли, як і за яких обставин це станеться, але він помре, і ця надмогильна плита стане тим, що нескінченність утримуватиме його тіло глибоко під землею.
— О, ти не виглядаєш здивованим. Уже був тут, чи не так? — почулося збоку. Микита відскочив назад, тримаючись з останніх сил, щоб не закричати від переляку.
— Т-т-т-т…
— Та я це, я, — пирхнув Бажан, скорочуючи відстань між ними. Його гостроносі чоботи майже по щиколотку були вкриті травою, а шуба волочилася по землі недоглянутим кудлатим шлейфом. — Але тобі не можна розмовляти.
— У… — «якому сенсі» хотів сказати хлопець, доки біс не затулив йому рота рукою.
— Я серйозно. Ми непрохані гості в цій реальності, і якщо я всього лише роззява, то ти маєш вплив.
— Якого біса? — зашипів хлопець, віддерши руку від обличчя. — Коля. Він зник, я маю його знайти! Для чого ми тут?
— Ні, ну правда, коли я говорю щось зробити, треба просто мене послухати, — Бажан закотив очі і знову надійно притис долоню до чужого рота. — Я починаю шкодувати, що не взяв парочку затичок у нашу подорож.
Очі Микити вилізли з орбіт і ризикували випасти від обурення, він засмикався, намагаючись звільнитися.
— Найменше мене цікавить зараз твій друг. Я не збираюся витрачати на це свій час, — другу руку Бажан втиснув хлопцю в потилицю, фіксуючи його на місці. — Ти бачив це місце у снах, га? Увесь цей час ти бачив підказки.
«Які, трясця, підказки?!» — хотілося закричати Микиті, але він лише конвульсивно бився за свою свободу, залишаючи на чужих руках рівні червоні борозни від нігтів. Обмеження руху стало для нього тригером досить давно, щоб це перетворилося на панічний страх.
— Це — ключ до секрету, що зберігає твоя сім’я останні шістнадцять років. Але ця якщо видаси хоч звук, коли він підійде ближче, то не тільки нічого не дізнаєшся, але й наразиш себе на небезпеку. — чоловік ніби й не відчував, як Микита роздирав його руку до м’яса. — Це позатілесна подорож, розумієш? Я переніс нас сюди, щоб ти міг побачити все своїми очами. На жаль, юний монстр гостро реагує на твої вібрації, і якщо він тебе помітить — зжере раніше, ніж встигнеш поплакати йому про тлінність буття. Ти мене чуєш?
Микита не чув. Страх задушливими обіймами стискав його шлунок, викликаючи запаморочення та гострий напад нудоти. Перед очима стояла картинка, де він тиснувся до стіни, відчайдушно забивався у кут, поки бабуся йшла до нього з криками та паском навпереваги.
«Господь милосердний і довготерпимий, Господь всепрощений і всеосяжний, зверни Свій погляд до мене і не покинь мене в пітьмі гріховній! Зглянься на слабкого раба Твого, вкрий своїм покровом і яви мені силу великої милості т-т-т… т-твоєї… ТРЯСЦЯ!» — усвідомлення, що молитви більше не мали сенсу, прийшло поступово разом зі звуками за межами його паніки. Бог ніколи не почує його молитв, Микиту не те що викреслили зі списку благочестивих — його туди, виявляється, навіть не вписували. З очей бризнули сльози, але сором за них так і не прийшов, вимкнувшись під час надзвичайної ситуації.
— …відпущу тебе, якщо ти обіцяєш мовчати. Ти обіцяєш?
Микита закивав, хапаючись за обіцянку свободи, як за рятівний круг. Варто було Бажану відпустити, хлопець повільно опустився навколішки. Його легені відчувалися маленькими і слабкими, кожен вдих колов, вбивав цвяхи паніки у грудну клітку.
«Просто гіпервентиляція. Ти в порядку. Ти в порядку, — руки тремтіли, коли хлопець переніс на них частину ваги, а долоні оніміли, ніби від холоду, але він відчував полегшення: якщо перед очима немає чогось такого травмуючого, як власна сім’я, він міг із цим впоратися. — І відтепер ніяких молитв».
— Не говори, — нагадав Бажан, пильно дивлячись, як краплі сліз і поту падали з кінчика трохи кирпатого носа, змішуючись із росою, пропадали між травинками. Це… подобалося йому. Напівпрозорі зачатки боротьби і абрис хребта, що намічався — поки що лише простим олівцем, — виглядали досить вражаючими на тлі всього, що біс бачив за останні п’ятнадцять років. Це було схоже на мікрокрок у бік того Микити Лісного, якого він хотів бачити в майбутньому.
Появу чудовиська Микита відчув раніше, ніж почув і тим більше побачив. Повітря завібрувало, майже задзвеніло від потоку аномальної невідомої сили, змушуючи всі нутрощі тремтіти і корчитися в очікуванні. Якщо у присутності Бажана простір тріскотів від енергії, кололо пальці вогнем, то ця істота приголомшувала, змушувала чекати своєї смерті покірно й нерухомо.
Мармурово-білі ноги вимазані у бруді і крові майже по коліно, з кожним важким повільним кроком ступні вминали землю і траву так сильно, що залишалися характерні вм’ятини глибиною близько двох сантиметрів. Воно було високим, масивним, як той самий айсберг, що занапастив «Титанік». За бажанням істота, напевно, могла голими руками четвертувати бика або проломити Микиті череп безіменним пальцем.
«… або видерти серце з грудей одним рухом руки», — хлопець тільки зараз справді усвідомив, про яку небезпеку говорив Бажан. Цей звір — те, що роками ганялося за ним у снах, що буквально кілька годин тому проломило грудну клітку, зім’явши ребра, наче тонкі прутики, і забрало собі його жалюгідне, слабке серце.
— Залежно від вібрацій, які ми вбираємо, змінюються й наші власні, — чорт схилився над Микитою. — Ця істота народилася й померла в концентрованій ненависті, буквально вся його природа складається з неї. Пам’ятай про це, коли зможеш додати два і два.
Чорне скуйовджене волосся сальними пасмами опускалося до попереку, а рідкі ковтуни вилися навколо оленячих рогів, що стирчали по обидва боки від маківки. Роги раз у раз зачіпали гілки дерев, на голову сипалося листя і всяке сміття, але істота незворушно продовжувала свій шлях, не звертаючи уваги. Обличчя Микита не міг розглянути з такої відстані, проте чудово розглянув хвіст, що стирчав у районі куприка.
«Що це таке?» — мабуть, запитання на його фізіономії читалося настільки чітко, що Бажан зрозумів без слів:
— Упир, — пояснив той. — Найчастіше вони не мають таких колоритних рогів, проте іноді смерть залишає на нас відбиток, який не може перекрити навіть нове втілення. Просто продовжуй дивитися, хлопчику, — наказав він м’яко.
Упир ішов далі, важко переставляючи ноги, а перед надмогильною плитою завмер, схиливши голову набік, ніби прицінюючись. Він нахилився, дозволяючи волоссю розкидатися по землі, і приклав долоню до нашкрябаного «Микита». Із глибини його горла почувся рик, пальці безжально вп’ялися в камінь, і той із тріском піддався.
«Він щойно пальцями віддер шматок надмогильної плити, — Микита нервово смикав край футболки, борючись із бажанням запищати. — Шматок надмогильної плити з моїм ім’ям. Здається, я сильно не подобаюся цій… істоті».
Немов на підтвердження думок хлопця, Звір розкришив у пил граніт у долоні, а потім ухопився за пласт руками по обидва боки і зсунув його вбік. Плита піддалася без опору, шорстко проїхалася землею, відкриваючи очам свіжовикопану глибоку яму, і звір повільно в неї опустився з тремтячим у грудях ревом, сповненим скорботи й болю.
— Ходімо, — першим ворухнувся Бажан, простягаючи хлопцеві руку. Микита йшов, не розбираючи дороги, лише за допомогою Бажана залишаючись у вертикальному положенні, і, опинившись впритул до могили, сам собі затиснув рота, щоб не видати жодного звуку.
— Виглядає не таким уже й страшним тепер, так? — зі смішком зауважив чорт, схиляючись над ямою так, наче роздумував: стрибнути чи ні?
Микита не відповів, стискаючи пальцями щоки до синців, не в змозі відірвати погляду від звіра, що згорнувся клубочком й руками дбайливо притискав до грудей маленьку дитячу подушку з вишитим на ній різдвяним оленем.
***
— Ти вдарив мене, — опинитися на підлозі посеред своєї кімнати було ледь не дивніше, ніж величезний рогатий упир у помиральній ямі, якого Микита бачив кілька хвилин тому. Він підвівся на ліктях із незадоволеним муканням. Голова тріщала, а варто було поворухнутися — лівий бік обличчя пройняло пульсуючим болем.
— Винен, — біс знизав плечима і простяг хлопцеві руку, але той скривився ще дужче і встав з підлоги сам. — Ображатимешся тепер пів дня?
— Ти хворий?
— Цілий день?! — удаваний жах відбився на обличчі. Микита сів на ліжко і спробував абстрагуватись, відвернувшись до стіни. — Якщо тобі полегшає, я зробив це для справи.
У режимі повного ігнорування хлопець укрив плечі ковдрою і взявся за телефон: треба було якнайшвидше написати всім близьким приятелям Колі. Напевно, пропажа просто не зміг всидіти вдома після потужної дози адреналіну та пішов шукати пригоди на свою веснянкувату дупу.
— Позатілесна подорож, — продовжив Бажан незворушно, хоч і не отримував реакції у відповідь. — Відьми можуть переміщатися в різні реальності, а біси, упирі, мавки та інші існують у всіх одночасно за замовчуванням. На пальцях не поясниш, але суть ось у чому: таким, як я, нічого не варто скакати паралельними світами; таким же, як ти, потрібна практика, сильна магія чи супровідник. Я був супровідником і приховував твою присутність, поки ти тримав рота на замку.
«Біси, упирі, мавки, відьми та інше. Чарівно», — єдиним підтвердженням того, що Микита слухав, були пальці, що завмерли над телефонною клавіатурою.
— Твої сни — не те саме, вони — начебто свідомі сновидіння. Багатовікова сила минулих поколінь вела тебе, проте я в ці сни потрапити не можу, як і змусити тебе припинити бігати лісом, як індичка без голови, — Бажан пирхнув. Микита надув в образі щоки. — Був і інший варіант: очистити простір, провести обряд, але це зайняло б надто багато часу. Я пробив ментальні щити і скоротив метушню до мінімуму, бо ми не маємо часу.
Хлопець стиснув губи і почав розсилати заготовлене «знаєш, де Микола?» обраним контактам.
— Ти пробив мою голову. Не ментальні щити, — тон був сухий і дряпав горло зсередини. Він навмисне не говорив про сплеск паніки, що його поглинув тоді в лісі. Сором дивовижним чином пересилив злість за порушені особисті кордони. — Ти казав, що знаєш, хто я і хто мої батьки, але замість відповідей вирубив і показав мій нічний кошмар.
— А ти повіриш на слово, якщо я розповім? — Бажан усміхнувся й сів поруч, безпардонно склавши ноги в чоботях на подушку. Микиту пересмикнуло від гидливості. — Ти, навіть побачивши, ні у що не віриш.
— А що я побачив? — хлопець висмикнув подушку з-під ніг і відклав туди, де бісівщина до неї не дотягнеться. — Двометрове рогате… щось, що намагається мене вбити уві сні останні вісім років? Іноді йому навіть вдавалося, бо кілька разів мене хоронили живцем.
— Не «щось», — чорт намалював у повітрі лапки. — Упир. Колись думали, що вони з відьмами — вважай, що те саме. Напевно, ваші хвостики збивали людей з пантелику.
— Хвостики?
— Ну, знаєш, такі відростки, що стирчать із куприка.
— Я не маю ніякого хвоста.
— Хочеш кинутися на пошуки прямо зараз? — Бажан рушив бровами, наче натякаючи на щось сороміцьке.
Микита проігнорував питання, вирішивши розібратися з цим пізніше.
— То що там про упиря?
— Ним можна народитися чи стати, багато хто з них вміє ворожити. Уроджені мають два серця і до першої смерті існують як відьми. Посмертно ж упирем можна стати лише відьмі, яка померла насильницьким шляхом. Дуже насильницьким, — чоловік понизив тон, через що кожне слово забарвлювалося в похмурі тони й набувало обтяжливої ваги.
— Цей став упирем посмертно, так? — Микита відклав телефон і відсунувся до стіни, щоб бачити Бажана. Той лежав, склавши руки за головою, і вирячився в стелю, на якій де-не-де ще були приліплені маленькі флуоресцентні зірки, що світилися в темряві.
— Тобі натякнула могила, де він спав?
— Ха-ха-ха, — по складах і без виразності видав хлопець. — Вони всі такі… відморожені?
— Зовсім ні. Він — рідкість. Пам’ятаєш, я казав? Багато залежить від вібрацій навколо нас і від того, ким ми були до переродження.
— Ще одна загальна інформація, що дає мені ціле нічого, — Микита насупився, потираючи синець на вилиці. — Підіб’ємо підсумки: ти показав мені вбитого дуже насильницьким шляхом відьмака, що перетворився на упиря. Що мені це дає?
— Тобі взагалі не здається дивним, що тобі вісім років до ряду сниться одне й те саме? Та сама локація, ті ж персонажі, той же результат?
— Із локацією все легко: мозок не може намалювати картинку, яку я не бачив раніше, не може просто придумати. Усе, що я бачу у снах, — збірний образ уже побаченого й гарна уява. І це нічого не пояснює.
— Тобто ти знаєш, що то за місце? Це полегшує завдання, — узагалі біс і сам знав, куди йти, але вважав за краще мовчати: недовірливому Микиті потрібно самому пройти кожен етап їхньої подорожі.
— Так. Не зовсім. Наша дача. Ну, точніше сказати, ліс поруч із нею, — перед очима спалахнули спогади: барвистий захід сонця, таз із нагрітою під палючим сонцем водою, де він купався з улюбленою гумовою качкою і фантазував, що могло б бути в лісі, галявина якого так і притягувала погляд. — Я впізнав будинки, які іноді бачив, але в самому лісі ніколи не був, батьки не пускали мене.
— Дивно, — чорт хихикнув. — Ну, тоді час у дорогу? Одягайся.
— Що? Навіщо?
— Шукати відповіді на твої запитання, звісно.
— Як зі стіною розмовляю, — зашипів Микита. — Мені треба шукати Миколу, усі запитання можуть зачекати.
— Запитання можуть, я — ні. Одягайся, інакше я знову тебе вдарю і винесу на мороз просто в піжамі.
***
Його дитинство не було простим. Не було щасливим та безтурботним, не було гучним, не було активним. Його дитинство не було дитинством. Озираючись назад, він не бачив сюрпризів на дні народження, милих сімейних традицій та віри в якесь просте, але дуже світле диво. Він бачив ненависть за замовчуванням. Прикриту, начебто пасивну, але від того не менш хворобливу для юної свідомості.
Дідусь тримав підкреслену дистанцію, наче вони не родичі. Зізнатися, онукові це подобалося: на тлі бабусі дід здавався острівцем спокою в цьому повному агресії світі. А ще він частенько приносив Микиті якусь канцелярію з роботи, тому хлопчикові завжди було де і чим помалювати. Із бабусею було складніше. Бувши суворою на межі з деспотичністю перфекціоністкою, вона виховувала онука в чітких рамках, із конкретним переліком правил і законів. І вона… ненавиділа його. Вона вирощувала в ньому усвідомлення: із ним щось негаразд.
— Нам треба бути обережнішими, щоб не потрапити батькам на очі. Тебе вони, звичайно, не побачать, а ось зі мене шкуру живцем спустять, — чим ближче вони підходили до знайомих місць, тим більше хлопець переживав.
— Я можу зробити себе видимим, але навряд чи це допоможе комусь, — біс хихикнув, покірно повертаючи на нову стежку, що вела подалі від дачних ділянок. Микита хотів піти околяса, уникаючи місць, де потенційно міг зустріти когось знайомого. — З іншого боку, перспектива змусити їх бачити те, що мучило тебе роками…
— Говориш так, ніби не маєш до цього відношення, — хлопець мружився, відтворюючи в пам’яті всі рази, коли гуляв околицями в дитинстві. — Що важливіше: як ми знайдемо потрібне місце, якщо я жодного разу там не був?
— Ну, ти ж відьмак, зробиш якусь «аваду кедавру» — та й годі, — тон був веселий і задерикуватий. Микита зупинився і розвернувся до Бажана обличчям. — Не хочеш? Ну гаразд, є варіант простіше.
— Знову битимеш?
— Будеш усе життя тепер мені це згадувати?
— Із твоєю допомогою згадувати мені не довго лишилося.
— Думай позитивно, хлопче, я обіцяв тобі довге повноцінне життя, пам’ятаєш? — Бажан підморгнув і повернув Микиту спиною до себе, тримаючи за плечі. — А щодо пошуку… насправді зовсім не обов’язково вигадувати велосипед. Як ти казав, мозок не може показати того, чого не бачив раніше. Отже, десь глибоко у твоїй голові захована карта з намальованою в потрібному місці скринькою. Нам залишилося лише змусити мозок працювати.
— Кулаками? — Микита втиснув голову у плечі із сильно перебільшеним переляком.
— Починаю думати про це, — запевнив Бажан і затулив хлопцю очі обома руками. Із дотиком прийшов тріск електрики, волосся на потилиці стало дибки. — А тепер зосередься.
— Навіщо ти мені затулив очі?
— Для того, щоб змусити твій мозок працювати, — заговорив він тихо, через що довелося напружити слух. — У своїх снах ти не переставав тікати, навіть коли в цьому не було потреби. Ти вже знаєш ліс як свої п’ять пальців, треба лише згадати.
— Але… якщо я знаю дорогу, то мав бути тут у реальному житті?
— Ти й був. У день народження.
— А…
— Досить запитань, хлопчику. Знайди відповіді, — слова перетворювалися на заклинання. Вони пробирали до кісток, роблячи їх податливими та покірними. — Зараз я приберу руки, але ти не розплющуватимеш очей. Ти побіжиш. Так швидко, як тільки зможеш.
— Але як я… побіжу? — хлопець занервував, чіпляючись нігтями за манжет куртки. — Я-я-я не зможу. Не вийде.
— Хлопчику, — смішок лоскотнув трохи відстовбурчене вухо. — Ти — відьмак. Твоя кров передбачила тобі велике майбутнє, і я заприсягся дати тобі його, якщо довіришся. Я залишуся позаду і випущу трохи сили, щоб рефлекси взяли гору й самі вели тебе до потрібного місця. Ти нікуди не вріжешся. Обіцяю, що жодне дерево не стане на шляху в тебе. А тепер біжи.
«Зараз», — голос Бажана загудів у голові голосніше за власні думки, і за мить сталося щось, чому Микита не міг дати пояснень.
Простір раптом змінився, наелектрезувався, затріщав, а повітря наповнилося неосяжною іскристою енергією. Це не було схоже на жах, що змушував його бігти у своїх снах, сила Бажана тільки штовхала Микиту вперед, наближаючи до мети. Перші кілька метрів він передчував смачне зіткнення з реальністю, але його так і не сталося — він справді ковзав між деревами, як ніж по маслу.
Коли ноги самі собою перейшли на крок, хлопець розплющив очі й ахнув:
— Зовсім як…
— Як у снах, так? — Бажан закрокував поряд. — Тільки погода інша.
— У моїх снах завжди тепло, бо я народився влітку, — видав Микита так, ніби завжди знав. Що ближче вони підходили до вівтаря, то більше в його голові з’являлося дивних думок. — Чому я знаю, що це пов’язано?
— Ти належиш до магічного світу, — просто відповів чорт. — Тому я й хотів, щоби ти побачив усе сам.
На підтвердження слів Микита зупинився й уважно подивився на ділянку землі прямо перед собою. Вівтаря не було, але наявність чогось аномального тут була очевидною. Менш очевидним, мабуть, був би покажчик, що світився, або зазначена в «гугл картах» геолокація.
— Чому немає вівтаря? — хлопець присів і тицьнув пальцем у землю, руку одразу пройняло пульсуючим болем.
— Він би привертав багато уваги, а їм цього не хотілося.
— Їм? — Микита обернувся.
— Сам ще не здогадався? — Бажан усміхнувся. — Скажи, ти знаєш, як твоя мати померла?
— Навіщо питаєш, коли знаєш, що ні?
— Тому що ти давно мав додати два і два.
— Я не розумію.
— Розумієш. Як вона померла?
— Кажу ж, я…
— Добре, — біс кивнув і клацнув пальцями. Перед Микитою матеріалізувалася лопата. — Тоді копай.
— Я не розумію, — він насупився, невпевнено торкаючись гладкого держака.
— Відповідь перед тобою, просто дістань її.
Микита не став сперечатися. У голові паморочилося, її розривало від мільйона питань, і найлогічнішим здавалося піддатися чужій волі і підтвердити здогади, що засіли в мозку. Він випростався, схопився міцніше за лопату і встромив її в землю. Поодинокі сніжинки давали зрозуміти, що позначка на градуснику опустилася нижче нуля, і промерзлий ґрунт лише підтверджував це. Доклавши достатньо зусиль, хлопець зміг підняти покритий інієм наст, але далі справа не пішла: земля була надто твердою.
— Н-не виходить, — він відкинув лопату. — У мене не вистачає сил.
— Ох, звичайно, міг би й сам здогадатися, — біс закотив очі. — Відійди.
Хлопець не повірив, якби не бачив сам, як помахом руки Бажан підняв шар землі два метри вглиб і відкинув його вбік. На місці рівної поверхні залишилася яма з рівними краями. Микита завмер на місці, не наважуючись підійти ближче.
— Ну ж бо, — підказував йому чорт. — У глибині душі ти вже знаєш відповідь, просто боїшся мати рацію.
Микита боявся, боявся так сильно, що піджилки тремтіли, а ватяні ноги підгиналися. Він швидко і поверхнево дихав, притиснувши долоню до грудей, і дивився на яму як на відкриту пекельну браму.
— У тебе більше немає віри, правда? Немає бога, немає нічого, на що ти міг би покластися в тяжку годину, — продовжив Бажан, м’яко підштовхуючи хлопця до першого непевного кроку. — Я дам тобі опору, дам допомогу, дам віру в майбутнє. Але спершу я дам тобі правду. Іди та забери її, хлопчику.
Микита зробив крок, потім другий, потім підійшов до краю і затримав подих. Він згадував своє дитинство, згадував образу та біль, що зберігало його маленьке слабке серце. Підсвідомість мучила його ночами, а тіло ніби не справлялося з роллю homo sapiens sapiens і здавало позиції швидше, ніж у старого з Паркінсоном. Він почувався мертвим. Наче якась його частина давно гнила під метрами землі. Наче…
На самому дні ями лежало немовля. Копія Микити в дитинстві, тільки з маленькими баранячими ріжками та копитами замість ступнів. Його очі заплющені, але хлопець був упевнений: під повіками ховалися криваво-червоні райдужки у колір вимазаних по лікті кров’ю рук його батьків. Із моменту смерті немовля не змінилося ні на краплю, його тіло через магію всередині було непідвладне часу й законам людського світу. Він приречений до кінця століть бути тут у повній самоті.
— Твоя мати лягла під біса. Навряд чи вона тоді знала: у вас у сім’ї діти біблію замість букваря читають, — смішок звучав дико й недоречно. — Через кілька тижнів зрозуміла, що щось пішло не так, але виявилося, що вагітність проходить набагато швидше за звичайну. Вона не встигла за термінами для аборту, тому звернулася за допомогою до матері, — голос Бажана був м’яким і ледве чутним за придушеним риданням Микити. — Ви народилися приблизно на шостому місяці, ці пів року ваша мама провела під замком у будинку, навіть сусіди думали, що вона кудись поїхала. Коли настав час, бабуся відмовилася везти її до лікарні та приймала пологи сама.
— Вона медсестра, — прохрипів хлопець на підтвердження, витираючи щоки рукавом куртки. — І я ніколи не бачив документів із пологового будинку, фотографій — нічого подібного.
— Твоя мати померла від крововтрати, потім вони говорили поліції, що все почалося надто спонтанно і вони не встигли викликати швидку. Першим народився ти — нормальний, зовні цілком здоровий. Твоєму братові пощастило менше: він прожив близько п’яти хвилин, перш ніж бабуся задушила його подушкою.
— П-п-п… — Микита з жахом затулив рота, не вірячи своїм вухам. — П-подушкою?
— Ти зовсім недавно її бачив, — підтвердив Бажан найгірші його побоювання. — Та червона з оленем Рудольфом.
— Той звір…
— Упирем посмертно може стати лише відьма, що померла насильницькою смертю. Брат, як і ти, народився стовідсотковим відьмаком із величезним потенціалом, але помер, оточений безглуздою ненавистю, від рук рідної бабки, — біс схилився над могилою, роздивляючись дитину. — Померлих новонароджених у нас називають безпірними, їх прийнято хрестити та обов’язково давати ім’я. Вони вимагають упокою так само, як і будь-яка інша істота, але твої батьки виявилася варварами, які не шанують власні релігійні традиції. Перші сім років такі діти мають шанс: якщо за цей час хтось дасть їм ім’я і хрестить, вони зможуть спокійно піти в інший світ. Із братом цього не сталося, тому на восьмий рік від народження він переродився й почав приходити до тебе у снах.
Микита заплющив очі з відчуттям, що мозок вибухає від надлишку інформації. Він був упевнений, що втрачає щось дуже важливе, щось істотне в купі безладних думок.
— Одного не можу зрозуміти, — продовжував Бажан розмірковувати вголос, озвучуючи запитання, яке спантеличувало його роками. — Чому ти залишився живим? В утробі. За логікою, як найсильніший, брат мав поглинути тебе і з’явитися на світ один, але вас було двоє.
—Т-троє.
— Що?
— Уві сні їх було троє. Д-дітей, — хлопець заскиглив. — Один був мертвий.
— Тро-о-о… — протягнув Бажан, усміхаючись. — Троє, ну треба ж!
Сміх біса розірвав темряву до крові, гуркотом розлітаючись околицями. Він задер голову, ловлячи язиком сніжинки, поки груди здригалися від зовсім недоречного, жахливого на тваринному рівні звуку.
— Чому ти?.. — налякано прошепотів Микита, позадкувавши.
— Три! А я все гадав, у чому справа… Ви ж як із цієї казки, хлопче! «Троє поросят»! Ніф-Ніф був найслабшою ланкою і не пройшов природний відбір, його з’їли брати в утробі, — Бажан загнув вказівний палець. — Нуф-Нуф виявився недостатньо практичним, не зміг приховати ознаки приналежності до нашої раси, за що й був убитий, — загнув середній. — Залишився ти, хлопче, мій любий Наф-Нафе! Ти достатньо сильний, щоб не бути зжертим в утробі, і при цьому достатньо слабкий, щоб зійти за звичайну дитину. Це тебе і врятувало, будиночок виявився найміцнішим, і вовк не зміг до тебе добратися!.. Шкода навіть, що це не врятувало від дорослішання з божевільними психопатами, — чорт задоволено усміхався, сяючи яскравіше за мідний таз.
Хлопець дивився на Бажана скляними очима, не вірячи, що це все справді відбувається з ним. Його батьки — зразково-показові, побожні люди — тримали доньку під замком півроку, а потім власноруч убили, відмовивши в гідній медичній допомозі. Його батьки — ті, що все життя твердили Микиті про важливість дотримання божих заповідей, убили рідну дочку, онука, а потім приховували це більше десятиліття. Його батьки. Ті самі, що у вісім років вперше назвали його поганю, виявилися страшнішими за всі нічні кошмари, що він бачив за життя.
— Прийми мою пропозицію, хлопче. У твоєму житті не залишилося людей, гідних довіри. Твоя сім’я – кровожерливі вбивці, на совісті яких уже дві смерті. Брат неодмінно знайде тебе, він жадає твоєї смерті, але навіть після неї ти ніколи не пройдеш через райську браму. Я тобі потрібен. Зі мною ти будеш сильним, досягнеш висот, зі мною ти ніколи не потрапиш у пекло… — Бажан підійшов до хлопця тісно, виблискуючи своїми багряними очима, ніби мав намір загіпнотизувати.
Раптова мелодія дзвінка на тлі розритої могили і всіх обставин в цілому звучала аномально й недоречно. Витягнувши телефон із кишені куртки, Микита довго дивився на нього, не у змозі вирішити, що з ним робити.
— Ти можеш відповісти потім, там нічого важливого, — недбало кинув біс. Достатньо недбало, щоб відчути недобре й натиснути «прийняти». Бажан щось невдоволено пробурмотів.
— Так, бабусю?
— Микито! Микито, ти де?! — хлопцеві довелося відсунути телефон далі, щоб уберегти барабанні перетинки.
— Я… — він замислився на мить, вигадуючи правдоподібну відповідь. Не важливо, як сильно він її ненавидів за все, що вона накоїла, починати відкриту конфронтацію просто зараз не було сил. — Вийшов у магазин, а що? Щось трапилося?
— Нам щойно додзвонилися з поліції, кажуть, що твій однокласник помер! — кричала у слухавку жінка. Час зупинився. Микита застиг, горло стислося, перекриваючи доступ до кисню, змушуючи безглуздо розтуляти рота, як викинута на берег риба. — Якийсь Микола Валинко. Кажуть, ми маємо з тобою приїхати до відділку для розмови. Ти ж нічого не накоїв, так? Микито? Микито?!..