Холодна та вогка. Зазвичай земля була більш тверда, так що розворушити її лопатою і тим більше голими руками навряд чи вийшло б. Ця — податлива, пухка й утрамбована зовсім неохайно, наче свіжа могила. Легені палали від нестачі кисню, але, як би він не намагався, вдихнути не виходило — тільки бруд та дощові хробаки глибше повзли через ніс і рот усередину.
«Давай, — наказував він собі ворушити здерев’янілими руками. Майже як плавання брасом, тільки страшенно складне і досить смертельне. — Давай!»
Земля огортала, здавлювала тіло хижими обіймами, вириваючи з нього шорсткі хрипи, що роздирали горло. Голову тягнуло донизу гравітацією та невтішною думкою: йому не вибратися. Надто мало часу, надто велика глибина і, по правді, надто млява тяга до життя. Принаймні саме це диктували йому кисневе голодування та всеосяжний страх. Можливо, він лише дарма витрачав останні сили і, навіть діставшись поверхні, не отримав би бажаної свободи. Можливо, там на нього чекало щось набагато жахливіше, ніж смерть…
— Трясця, — видихнув Микита, ривком сідаючи на ліжку. Просочена холодним потом футболка липла до тіла, наче зголодніла п’явка, викликаючи у хлопця дивні асоціації з тими хробаками, що буквально хвилину тому настирливо лізли йому в носа і вуха. Він затулив обличчя долонями й сильно замружився. — Трясця. Просто сон. Це просто сон. Просто сон.
Це повторювалося достатньо часто, щоб звикнути, але щоразу сни були настільки барвистими, що сумніватися у справжності не доводилося. Він помирав у кошмарах практично щоразу, ночі без сновидінь можна було порахувати на пальцях й віднести скоріше до дива, ніж до повсякденного життя. Микита глянув на стіну, де над дверима висів годинник, вперто ігноруючи темну постать, яка сиділа поруч на комоді.
— Четверта ранку, — це звучало як лайка: залишалося спати трохи більше трьох годин до того моменту, як бабуся увірветься до кімнати, щоб розбудити його до школи. — Чудово.
***
Бути нормальним… складно. Для Микити це все життя було завданням із зірочкою, а він і з базовими завданнями справлявся не без проблем.
Прокидатися зранку після неспокійного сну і вдавати, що дуже навіть виспався, інакше бабуся викине всю техніку в радіусі десяти метрів навколо нього. Вона й так вважала, що телефон з ноутбуком дісталися людству від лукавого, варто було подякувати об’ємній шкільній програмі за наявність такого дива в його спальні.
Провести цілий день у школі, симулюючи інтерес до уроків настільки правдоподібно, щоб не отримувати оцінок нижче «задовільно».
Розмовляти. Насправді це було найлегше, біля нього рідко (читай — ніколи) вишикувалася черга з охочих поспілкуватися, винятком став Микола — сусід по парті, — якого, на диво, легка аутичність анітрохи не бентежила. Навіть Микита вже підозрював, у чому річ, хоча міг би здогадатися й раніше: більша частина класу тільки про це й говорила, якщо на горизонті не було більш соковитих пліток.
Удавати, що в нього немає шизофренії. Що ж, із цим пунктом він поки що справлявся на «ура».
— …інший зошит. Два дні точно вистачить, — судячи з голосу бабусі, скрипучого й гнітючого, йому доведеться добре попрацювати над чимось у вихідні.
— Бабулю, повтори, будь ласка, — Микита знав, що в таких випадках краще завжди зізнаватися відразу, ніж бездумно погоджуватися з усім, що кажуть. Якщо він зараз просто кивне, але не зробить, що велено, рамки його свободи рушать до центру, і тоді він неминуче схопить напад клаустрофобії. — Я задумався про контрольну з фізики.
— Уже дійшли результати? — водянистого кольору очі вп’ялися в нього, немов кігті шуліки.
— Запитай, чому він витає у хмарах у такий час, — наказало, упираючись підборіддям у маківку, щось, що Микита охрестив галюцинацією. Хлопець не видавав, що бачить його, але про себе дивувався, як бабуся витримувала таку вагу, адже чорт сидів прямо в неї на плечах.
— І чому ти витаєш у хмарах у такий час? О пів на восьму, ти збираєшся весь день провести в напівдрімоті?
— Я не… — було складно впоратися з роздратуванням: хлопець заплющив очі буквально на мить, щоб не бачити вкрите зморшками обличчя, а заразом і велику кількість недоглянутого чорного хутра, що стирчало в різні боки. Шуба у злісного створіння була довга, об’ємна і створювала одним своїм існуванням зловісну ауру. Микиту сильно турбувало, чи не лоскочуть бабусі обличчя ці засалені шматки якогось дивного звіра. Слава Богу, вона не мала алергії на вовну. — Я думав про роботу. Результати ще не оголосили, я думав про останнє завдання. Те, що із зірочкою. То що ти казала?
Бридкий смішок розійшовся луною в його голові. Бісівщина точно кепкував з нього: неспокійно смикався на плечах, намагаючись умоститися; затуляв бабусі очі, щоб Микита не міг у них дивитися; бовтав довжелезними ногами в гостроносих чоботях, раз у раз зачіпаючи вкриті шаллю жіночі руки, через що вони періодично смикалися, немов від нервового тику.
— Я бачила твій зошит із біології. Він увесь розмальований на полях. Чим ти займаєшся під час уроків?
— Ти ж бачила мої оцінки, успішність прекрасна, — хлопець насупився. — Яка тоді різниця, що там намальовано?
— Це навчальний зошит. Зрештою, його перевіряє вчитель! Що він про тебе подумає, коли побачить цю нісенітницю?
— Що я дитина? — з урахуванням важкої ночі, раннього підйому та перспективи провести цілий день у режимі сомнамбули, говорити без сарказму було важко. — Я більше не буду так, але давай залишимо записи як є? Мені доведеться витратити всі вихідні, щоби переписати конспект.
— Ну й витратиш, що тобі ще робити? У такому віці ви, хлопчаки, тільки й знаєте, що ледарювати. Думай про майбутнє, Микито.
Він подумав, коли востаннє ледарював. Виходило, що десь років у п’ять, коли школи та нічних кошмарів ще не було, тож у перервах між читанням дитячої Біблії та допомогою батькам по дому в нього навіть залишався час для всяких «дитячих штучок». Зараз Микиті п’ятнадцять — він був впевнений, що фаза веселощів закінчилася разом із життєвими силами вже дуже давно, залишилася лише нескінченна втома. Іноді вона була настільки сильною, що хлопець серйозно замислювався: чи не підсипа́в йому хтось цианід у чай на регулярній основі?
— Ба, я справді думаю…
— Тебе дратує його непокірність, — знову подав голос чорт. Тон був безкомпромісним і наказовим — логічно, що бабуся відразу піддалася:
— Не думай, а роби, — відрізала вона. — У цьому будинку завжди робитимуть те, що я кажу.
— Але ж послухай…
— Крикни на нього, — підказав чорт. — Нехай знає, хто в хаті хазяїн.
— Я сказала — роби! — гаркнула жінка, щосили надриваючи зв’язки.
— Та це маячня якась! — крикнув у відповідь Микита, підводячись зі стільця, щоб бабуся більше не могла дивитися на нього зверху донизу. Не встиг він до пуття встати, як ляпас посадив його назад і гарненько приклеїв до сидіння. Дзвінкий, соковитий. Ляпас залишив на щоці червоний абрис долоні і присмак крові на язиці: хлопець від несподіванки боляче прикусив щоку.
«Круто, наказ демона їй не знадобився, щоб ударити мене», — в очах застигли сльози образи. Фігура у потворній шубі посміювалася. Бабуся важко дихала, її обличчя почервоніло, а на лобі вилізла вена, що пульсувала. Коли вона заговорила, голос ще був хрипким від стримуваної агресії:
— Нам час чергувати на дачних ділянках, ми з дідом приїдемо в неділю ввечері. Покажеш, що встиг зробити.
***
— Нічого, якщо я залишусь? — Микола зам’явся на порозі, не наважуючись зайти до передпокою.
— Ну звичайно, — Микита закотив очі і штовхнув друга в спину. — Що за питання?
— Я ніколи не був у тебе вдома. — продовжував пручатися Микола, чіпляючись пальцями за одвірок.
— І, мабуть, не збираєшся? — доклавши достатньо зусиль, Микита таки зумів заштовхати гостя до будинку.
— Микито, — почав хлопець, перебираючи пальцями край своєї куртки, — я не думаю, що це гарна ідея. Краще мені піти додому, а то…
— А то що? Поцілуєш мене? — він нарешті озвучив свої підозри вголос, прикидаючи, як захищатиметься від кулаків у разі, якщо підозри виявилися неправильними. — Бо якщо так, то краще пройти далі коридором. Кудись, де я зможу будь-якої миті вирубитися, бо за останні дві доби я спав близько шести годин. І один Бог знає, скільки хвилин у тебе залишилося до мого відходу до сну.
— Тобто ти…
— Так. Не знаю. Мені здається, що так, але треба перевірити, а я не хочу перевіряти з кимось іншим.
Це не було спланованою акцією. Якби не суворість бабусі цього ранку, йому б і на думку не спало запрошувати однокласника додому, та ще й з такими намірами. Але він відчував себе слабким і нікчемним, бажання впливати на власне життя пересилило всі аргументи проти. Зараз вони були зовсім самі. Микола здавався збентеженим, його рудувате волосся стояло дибки після шапки, щоки вкрилися червоними плямами. А губи виглядали як щось, що Микиті дуже хотілося спробувати на смак. У будь-якому разі, якщо щось піде не за планом, їхні стосунки здавалися достатньо міцними, щоб вони могли посміятися й забути про цю ніч.
Опинившись у спальні, вони не поспішали. Микита ввімкнув настільну лампу, відрегулювавши яскравість так, щоб світло не випалювало сітківку. Микола сів на край ліжка і стягнув светр, залишившись у футболці з мультяшним малюнком. Напевно, це щось популярне, але батьки не дозволяли Микиті дивитися телевізор у дитинстві, тому сказати напевне він не міг.
— Сильно болить? — Коля приклав долоню до обличчя друга, коли той сів поруч.
— Наче хтось з усієї сили вліпив мені ляпаса. — Микита пирхнув і схилив голову набік, затискаючи руку між плечем і щокою. — Тобі так само дивно, як і мені?
— Ти не виглядаєш так, наче тобі дивно. — пискнув хлопець, не в змозі впоратися з емоціями. Незручність досягла апогею, коли він насмілився запустити пальці в чорне волосся, що вже відросло і злегка завивалося на кінцях.
— Шість годин сну за дві доби, пам’ятаєш? Я фізично не можу бути переживальним, як деякі, — Микита мало не замуркотів, коли пальці ніжно почухали його за вухом.
— Але ти… ще не проти? — навіщось перепитав Микола, хоча активну згоду на обличчі навпроти не помітив би тільки сліпий.
Микита не відповів і подався вперед, невинно притискаючись губами до чужих губ. Гаряче й сухо — так відчувався рот Колі після кількох годин прогулянки на холоді та кількох хвилин нервового очікування близькості. Дихання перехопило. Вони обидва заплющили очі й завмерли, продовжуючи мить ще на якусь кількість секунд і сподіваючись, що вона триватиме вічно. Рот сам собою розтулився, язики зіткнулися, тіла пробило струмом ізсередини. Микита подався ближче, зачепився двома пальцями за край принтованої футболки, а другою рукою зім’яв ковдру, щоб тримати зв’язок із реальністю. А потім зрозумів, що Микола не дихає довше, ніж мав.
— Гей, ти чо… го… — він нарешті розплющив очі й мало не закричав від жаху, коли побачив руку, що стискала другові горло. Ту саму руку: з довгими чорними нігтями, тонкими пальцями та величезною долонею. Спочатку була тільки кисть, потім поступово, починаючи від зап’ястя, проступило й інше: кудлата шуба, чорні шаровари, чорні ж чоботи з гострими носами, чорне волосся, баранячі роги. І червоні, ніби кров’ю налиті, райдужки з вертикальними, як у кішок, зіницями. Микита вперше дивився в них впритул, вперше бачив обличчя демона так близько, а не тільки периферичним зором, як це було раніше. — П-п-п-п…
— Пи-пи-пи-пи… — перекривляв біс, зловтішно скалячись. Він стиснув пальці сильніше. На тлі масивної долоні шия Миколи здавалася якоюсь несправжньою, аномально тонкою та кволою, фарба сходила з його обличчя невблаганно швидко. А Микита все не міг прийти до тями, щоб щось зробити, бо з усіх кошмарів, що снилися йому ночами, той, що відбувався наяву, був найжахливіший.
— П-п-п-припини… — зірвався голос, перейшов на дівчачий писк, але чорта це анітрохи не насмішило. Навпаки: вперше за багато років усмішка сповзла з його обличчя, тепер він уважно дивився Микиті прямо в очі, а той вперше дивився у відповідь, вбираючи кривавий колір райдужної оболонки. — Припини!
— Припинити? Це ти мені? — вдаване здивування відбилося на смаглявому обличчі — зовсім не такому потворному, як показували у старих фільмах, але від того не менш страшному.
— Так, — адреналін змушував серце вистрибувати з грудей.
— Ой, ну я навіть не знаю, — чорт розсіяно почухав маківку вільною рукою. — Для того, хто ігнорував моє існування роками, ти дуже вимогливий. Якось без поваги, знаєш, без душі. Спробуй розпочати з вибачень.
— Вибач. Пробач, будь ласка, — Микита не думав ані секунди, він готовий був зробити будь-яке принизливе лайно, аби сьогодні в цій кімнаті ніхто не помер. — Будь ласка.
Судячи з виразу обличчя, біс був здивований цією покірністю, тому розслабив пальці на шиї і штовхнув Колю назад. Той жадібно, з хрипом вдихнув повітря й відкинувся на подушку:
— Що це… — голос не слухався, хлопець закашлявся, впираючись маківкою в ліжко.
Голова Микити працювала надто повільно через втому та полегшення, але адреналін ще не зійшов після пережитого й допомагав йому думати:
— У тебе астма? — він схилився над Колею, сподіваючись, що найчистіший жах не повною мірою позначився на його погляді. — Чи панічна атака? Господи, ти просто перестав дихати, я-я-я просто не знав, що робити… Як ти себе почуваєш?
— Наче… — стиха озвався Микола, очі його недовірливо дивилися в порожнечу — прямо туди, де хвилину тому стояв чорт. — Наче мене душили. Ні… к-ха… нічого не розумію. У мене немає слідів?
Микита не здивувався, коли не знайшов на шиї друга жодного сліду від пережитого.
— Нічого нема… Слухай, мабуть, тобі варто піти додому? Якщо напад станеться ще раз, я не зможу нічим допомогти. Я тебе проведу.
— Ти спав шість годин за останні дві доби. Ти точно залишаєшся вдома, — хлопець обережно підвівся й сів, продовжуючи якось невпевнено озиратися на всі боки. До ворожки не ходи — він і сам був радий якнайшвидше покинути чужу госпóду. — Тільки… дай мені ще кілька хвилин.
***
«Поспішай! — промайнуло в голові разом зі шквалом паніки. Тріск гілок під підошвами відчувався оглушливим, а його зірване дихання, напевно, було чутно на всю околицю. — Часу майже не залишилося!»
Ліс пахнув озоном і металом — кров. Величезна кількість зливою падала прямо з небес на його плечі, що зіщулилися від холоду. Із кожним кроком розпач навалювався з новою силою, не залишаючи і крихти надії, але він продовжував тікати.
Стежка вела його вглиб лісової хащі, подалі від знайомих дачних ділянок і вогнів цивілізації, тепер околиці виглядали дикими й необжитимм, ніби тільки зрідка дачники в сезон заходили сюди в пошуках грибів та лісових ягід. Він біг без чіткої мети, задовольнявся самотністю і звуком збитого дихання, поки не почув зовсім поруч дитячий плач, а тьмяне світло багаття між деревами не стало для нього маяком. Уповільнившись, він підбирався ближче, ховаючись за стовбурами дерев.
Імпровізований вівтар на надмогильній плиті — так би він описав побачене, коли підійшов ближче й зумів розглянути як слід. Імпровізований вівтар, на ньому три новонароджені дитини, і Микита міг присягнути тим небагатьом, що мав, — обличчя їхні були точною копією того, що він не раз бачив у своєму дитячому альбомі. Те ж чорне волосся, що обліпило непропорційно велику голову, ті ж чорні очі і родима пляма на правій ключиці. Те ж прізвище, якщо вірити видряпаному в нижньому кутку плити «Лі́сний». Трійня. Брудні, залиті кров’ю, підсвічені вогнем, вони лежали посеред хащі далеко від людських очей. На чиїсь могилі. Цілком можливо, що його.
Перший — зовсім як Микита в дитинстві; другий — нерухомий, синюватого відтінку і, напевно, вже охололий — Микита не хотів перевіряти, адже тоді довелося б його торкнутися. А третій виглядав як утілення всіх стародавніх історій про бісів: чорняву голову прикрашали маленькі баранячі ріжки, очі сяяли аномальним червоним світлом, а ноги від колін перетворювалися на козячі й закінчувалися крихітними копитами.
Микита відсахнувся від вівтаря з криком, позадкував, але тут же вперся спиною у щось холодне і тверде, ніби бетонна стіна виросла прямо із землі, щоб зупинити його втечу. Йому не треба було обертатися, щоб зрозуміти хто це. Сама смерть.
Його вирвало зі сну протяжним ревом так само швидко, як мертво-бліда рука вирвала серце з його грудей. Хлопець задихався, хапаючи обвітреними губами повітря, а пальцями — наскрізь мокрий комір футболки. У цій реальності його серце було на місці, воно голосно і сильно билося об ребра, щоб запевнити Микиту — він у безпеці, — але це не втішало, як і не втішав кожен подібний ранній підйом.
— Що, знову поганий сон? — весело озвався чорт. Микита смикнувся й обхопив руками плечі. Роки практики видавали його рефлекси: він продовжував дивитися у простір, навіть коли перед обличчям виникла морда з його кошмарів наяву. — Ти серйозно думаєш, що я дозволю себе ігнорувати після того, як прихильно відпустив того хлопчика?
Вісім років. Стільки було Микиті, коли він уперше побачив це чудовисько дорогою до туалету посеред ночі. Тоді він надзюрив прямо у штани й закричав так, що прибігли не лише бабуся з дідусем, а й сусіди.
— Можливо, моя люб’язність увела тебе в оману, але… що ти там бурмочеш?
— Отче наш, що єси на небесах. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде…
Він кричав, плакав, намагався забитися в чужі обійми, поки дідусь випроваджував сонних сусідів, а бабуся дивилася на нього, склавши руки на грудях. Вона дивилася, як онук здригався в риданнях, ховаючи обличчя в долонях, але, варто було дідові зачинити за сусідами двері, струснула хлопчика за плечі, відірвала його руки від голови і процідила: «Погань».
— …нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі.
— Серйозно? — чорт сів навпроти хлопця по-турецьки, підпер підборіддя кулаком і пирхнув. — Отче наш?
— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні і вибач нам провини наші, — Микита заплющив очі, але перед ними тут же спливла та сама ніч, коли бабуся лупцювала його паском кілька годин до самого світанку, — як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і…
— Якщо думаєш, що наприкінці я зникну чи згорю синім полум’ям…
— …і Святого Духа, нині й завжди, і на віки вічні. Амінь, — він затримав подих і розплющив одне око з тихою надією.
— …то поспішаю тебе засмутити: молитви твої як мертвому кадило, тільки зв’язки надірвеш.
Хлопець видав тонкий, жалібний писк, дивлячись на чудовисько навпроти. Чорт так і сидів по-турецьки, розтягнувши губи в усмішці. І нічого йому від молитв не стало, хіба що напад сміху здолав.
— Т-ти… — Микита відповз назад, ближче до узголів’я.
— Та досить, не такий я і страшний.
— Чорт!
— Тут за фактом, — демон ліниво кивнув. — Але якщо тобі цікаво, я маю ім’я — Ба́жан.
— Б-б-б…
— Ба-а-а жа-а-ан.
— Біс!
— Телепень! — у тон Микиті заволав Бажан. — Заборонений плід учора позбавив тебе здатності здорово думати? Давай заново: Ба-жан. Бажан.
Тієї ночі він — восьмирічний переляканий хлопчик із розсіченими до крові спиною і дупою — дивився на свою озвірілу бабусю з невимовним жахом і молився, ледве ворушачи губами. Наступного ранку Микита вдав, ніби спина боліла просто так, їв стоячи він для кращого засвоєння, а чудовисько вночі йому привиділось. І продовжувало привиджуватись ось уже восьмий рік.
— Що тобі потрібно? — раптом усе пережите за повних п’ятнадцять років життя перетворилося з травмуючого досвіду в паливо для його раніше слабкої жаги боротьби.
— До цього ми ще дійдемо, але спочатку… — чоловік розправив плечі і витримав довгу паузу. — Ти — відьмак.
— Відь… що?
— О, звичайно, — Бажан махнув рукою, розчаровано зітхаючи. — Мозок у вашого покоління зовсім висох через цю техніку, доведеться говорити цитатами, які точно тобі зрозумілі, — чорт поклав руку хлопцеві на плече, викликаючи неприємне поколювання, що переходило від плеча по всій руці вниз. — Ти — чарівник, Гаррі.
Микита раптом чітко усвідомив, що божеволіє. У нього шизофренія. Він бачить те, чого насправді не існує, він розмовляє з повітрям, він сперечається з нічим. Він хворий.
— Ні, ти не душевно хворий, хоча мене це теж дивує — з такими опікунами… Припини себе щипати, хлопче, ти не спиш.
— Тоді збожеволів, — Микита хитнув головою в повному запереченні.
— Чи ти таки відьмак? — Бажан скептично вигнув брову. — Днями бачиш мене, ночами — свою смерть. Невже за такого розкладу складно повірити в магію?
— Звичайно складно, трясця… — Микита зупинився на половині руху, рот безглуздо розтулився, але знадобилося кілька секунд, щоб хлопець видавив із себе хоч звук: — Мою смерть? Звідки знаєш, що мені сниться?
— Звідти, що я багато про тебе знаю. Хто ти, хто твої батьки, що переслідує уві сні і чому ти думаєш, що життєві сили ось-ось покинуть тебе. Я не якийсь там домовик Кузя з убого радянського мультика. Я — чорт, я був тут у ніч твого народження, я був тут протягом п’ятнадцяти з половиною років і чекав моменту, коли ми поговоримо.
— Я не розумі…
— Стати відьмою можна лише одним способом — народитися. Або дитина виношувалася відьмою, або була зачата від зносин людської жінки й чорта, — Бажан спеціально говорив без пауз, не даючи хлопчикові розпочати суперечку. — І, як усяка магічна істота, відьма слабшає під час контакту зі святою водою. Родичі не тільки підклали тобі свиню, хрестивши і знизивши цим можливий потенціал, а і труїли святою водою роками. Через незнання, напевно, — від посмішки, що виникла, віяло холодом і скепсисом. — Але суті це не змінює: ти думав, що хворий, хоча насправді просто щодня пив свій аналог миш’яку натщесерце.
— Або ти так говориш, бо сьогодні я не встиг її випити і тобі простіше на мене впливати, — Микита скинув руку з плеча і зістрибнув із ліжка. Не дивлячись, він нашарив на робочому столі канцелярський ніж і приставив до живота лезом до себе. — Я радше спливу кров’ю до смерті, ніж куплюсь на розкази диявола!
— Арідника сюди не приплітай, — порадив Бажан. Вистава з ножем його точно не вразила. — А я — біс, говорив же. І якщо тобі потрібні докази, можеш порізатися і промити подряпину святою водою. Подивимося, що станеться.
Хлопець звузив очі до крихітних щілин, ні на сантиметр не зрушивши з місця:
— Ти ж брехун, яких пошукати, з чого мені робити як ти скажеш?
— Добре, якщо ти справді не розумієш… — чоловік закотив очі і миттю опинився поряд з Микитою, вихопив у нього ніж і полоснув їм передпліччя. Поріз трохи розійшовся з обох боків, доводячи, що лезо увійшло досить глибоко. — Немає потреби просити тебе про щось. Я старший, сильніший, страшніший і можу змусити тебе виконати будь-що, скільки б святої води ти не проковтнув за раз, — стиснувши хлоп’яче зап’ястя двома пальцями, Бажан відкоркував банку з водою і недбало залив рану. — Але я не робитиму цього на знак того, що ти можеш довіряти мені.
Варто було воді дістатися до порізу, світ похитнувся від різкого спалаху болю, а кров ніби почала кипіти, дутися на нерівних краях. Микита знову жалібно пискнув, але не від гострих відчуттів — усвідомлення власної слабкості та несподіваної правди: свята вода робить йому боляче. Те, що покликане захищати, робить йому боляче, наче він сам перетворився на загрозу. До горла підійшла жовч від того, наскільки неприродною була ця думка.
— Ти — відьмак, — продовжив Бажан, відступивши назад, даючи трохи простору. — Зараз ти слабкий, але можеш стати доволі вмілим, якщо розвиватимеш здібності й перестанеш труїтися. Це займе багато часу, але я можу тебе навчити. Я можу навчити тебе бути сильним. Я можу… — інтонації були рівними, майже м’якими, а манера говорити настільки спритно, методично вкладала в голову юнака потрібне послання, що раціоналізм насилу пробивався крізь товщу змащених патокою промов.
— Тобі потрібна моя душа, так? — грубо перебив його Микита, зрозумівши нарешті, до чого йде розмова. — Ти для цього мене стеріг стільки років? Щоб я купився на казку про силу?
— Казка про силу? — чоловік звалився назад на ліжко, піднімаючи хмару пилу, що відблискувала у світлі ранкового сонця. — Люди продавали душу і за менше, а тобі пропонують доступ до магії, дарованої винятковій кількості в цьому світі. Це — влада, зверхність, міцне здоров’я, нескінченно довга молодість і сенс, якого так не вистачає твоєму жалюгідному життю.
— Моє життя не…
— Найгірше, що я бачив за віки на землі. Істота з унікальним потенціалом дозволяє розлюченій людській жінці робити із себе килимок біля вхідних дверей, — слова вироком забивалися в уразливе горло, змушуючи Микиту знову і знову ковтати клубок із образи. — Сподіваєшся колись бути визнаним? Людьми, які заперечують твою природу, перекручуючи її до рівня злодіяння? Твоє походження для них синонім погані.
— Ти — ось хто тут справжня погань, — зуби зводило від злості на себе, бо продовжував слухати, а не послав чорта туди, звідки той посмів вилізти.
— Вони змусили тебе думати так, і частково вони мають рацію: я ніколи не буду віддано служити їхньому роду. Ти — інша справа. Твоя душа сповнена магії, вона важливіша за будь-яку людську, і я обіцяю змусити її розквітнути всією своєю величчю.
— Щоб потім з’їсти.
— За все треба платити, — легко підтвердив Бажан, знизавши плечима.
— Своєю душею? — крикнув хлопець, не витримавши. — Можливо, твої трюки працювали в шістнадцятому столітті, але можу запевнити: ніхто у здоровому глузді не купиться на розповідь про силу та владу з вуст гріха у плоті. Мені справді треба говорити це? Я не хочу в пекло!
— Але ти там будеш.
Пауза, що повисла, виявилася голоснішої за будь-які слова, Микита насилу справлявся з бажанням затулити долонями вуха.
— Що ти верзеш?
— Ти будеш там, як і всяка магічна істота, адже твій Господь не пускає діток гілкою Триюди до раю, — Бажан із усмішкою стежив за тим, як змінюється обличчя хлопчика. — Оу, це, мабуть, розчаровує — усвідомити, що, як би не намагався, між тобою та будь-якою людиною твій Бог обере свого справжнього сина, незважаючи на будь-які злочини, що той скоїв?
— Ти брешеш, — Микита запустив у волосся неслухняні пальці й добряче потягнув, ніби сподіваючись зірвати із себе скальп і закінчити муки.
— Ні.
— Ти брешеш! — він і сам собі не вірив, але опір — єдине, що можна зробити, коли уявлення про світ руйнується прямо в тебе на очах.
Він ніколи не потрапить до раю. Його Бог ніколи дозволить покаятися у гріхах, не дасть можливості їх спокутувати. Він ніколи не буде достатньо гарним хлопчиком, щоб провести вічність не в пеклі. З усього, що Микита дізнався за той ранок, найстрашнішим було зневіритися у щасливому кінці. Релігія давала йому це — надію, адже саме на ній трималася його тендітна душевна організація, поки реальність давала під дих кожним прожитим днем. А тепер надії не було, і від того виникало відчуття, що його самого ніби більше не було.
Микита закричав так голосно, як тільки міг, відвернувшись до шафки і штурхаючи крихкі дверцята. Ті жалібно рипіли з кожним новим ударом усе голосніше, а потім нарешті зірвалися з шурупів і впали прямо хлопцеві на ногу. Це послужило чудовим підґрунтям для істерики — він змахнув зошити та книги зі столу, почав роздирати конспект із біології, який мав сьогодні переписати. Конспект, у якому більше не було сенсу, адже ким би він не став, коли виросте, це не змінить найголовнішого: після смерті впродовж нескінченності він варитиметься в казані на болісно повільному вогні.
Коли від зошита залишилися тільки дрібні уривки, а кімната дзвеніла від тиші, що тішила слух, Микита сидів на колінах посеред кімнати й намагався віддихатися. Якщо подумати, він ніколи раніше з розмахом не висловлював свої емоції, зараз був перший раз, коли він дозволив собі кричати на все горло, не турбуючись про оточення. У цьому був сенс, адже тепер йому в принципі мало про що треба було турбуватися.
Бажан увесь цей час мовчки спостерігав, з комфортом розтікаючись ліжком, а відчувши, що з істерикою покінчено, заговорив:
— Є вихід. Твоя душа нікуди не потрапить, якщо її поглинуть.
Микита нервово засміявся, затуляючи обличчя долонями, сподіваючись загнати гарячі сльози назад під повіки.
— Ти можеш прожити велике життя. Довге, яскраве, сповнене добрих людей та спогадів. Я навчу тебе всьому, що знаю, оберігатиму, доки одного разу ти не зрозумієш, що час настав. І тоді я зможу поглинути тебе, — ніби якась рептилія, він сповз із ліжка на підлогу й опинився прямо перед хлопцем, дзеркально сідаючи на коліна. — Це буде не так, як ти собі уявляєш. Ти нікуди не зникнеш, не ковзнеш у небуття. Нитки твоєї сили сплетуться з моїми, твоя пам’ять, мрії та прагнення залишаться в мені. Ти житимеш вічно, просто в іншому втіленні.
— Тобі потрібна моя душа? На, бери, — хлопець розставив руки вбік, не намагаючись стерти зі щік солоні доріжки. Картинка перед очима пливла і плавилась, наче пластик на відкритому вогні. — Навіщо чекати кілька десятків років, якщо можеш забрати зараз? Мені вона не потрібна!
— Ніколи не кидай такі слова бісу в обличчя, — порадив Бажан з усмішкою і простягнув пазуристу руку до юного обличчя. При зіткненні шкіри зі шкірою почувся тріск статичної електрики, у Микити волосся на потилиці стало дибки, коли чоловік змахнув пальцем вологу зі щоки і спробував на смак. За мить він витяг пальця з рота з чваканням і скривився: — Надто прісно. За цими сльозами нічого не стоїть. Ти прожив дуже мало, відчував занадто бідно, твоя душа зараз на смак гірша за м’ясо немовляти.
— М’ясо… немовляти?
— Не забивай голову нісенітницею, — Бажан недбало відмахнувся.
— І душа має смак? — Микита підчепив край футболки і потягнув догори, витираючи заплакане обличчя, але незабаром воно знову стало мокрим.
— Чи відчую я різницю між тобою і тим, хто уклав контракт, щоб покрити відсотки мікропозик? — пауза була відповіддю. — Мені потрібна зріла, сильна душа. Я допоможу прожити тобі найкраще життя з можливих, якщо погодишся, і тоді ми обидва вийдемо з гри переможцями.
— Я… я-я не…
— Будь-яка душа має право вибору, — Бажан простягнув руку вбік, за мить на неї приземлився мобільний Микити. — Але запевняю тебе: не пройде і двох-трьох днів, як ти погодишся. Складно ухвалити рішення, апелюючи тією інформацією, що маєш ти. Це — крапля в морі, менше, ніж ти наскиглив тут за останню годину.
— Про що ти говориш? І навіщо тобі мій теле… — Микита не встиг домовити, як мобільний у долоні задзижчав, а з динаміків полилася стандартна мелодія дзвінка. — Дай сюди… Так?
— Микита? — почулося з динаміка. — Це мама Миколи Валинка… Ти не знаєш, де мій син?
— У якому сенсі? — він прочистив горло. — Він не вдома?.. Ой, чого б ви тоді питали. Вибачте, я… тільки прокинувся, погано розумію.
— Ой, я розбудила тебе? Пробач, просто Микола не повернувся вчора ввечері. Він часто пізно повертався, але сьогодні зовсім спізнився, тому я вирішила зателефонувати до однокласників, з якими він добре спілкується. Чи знаєш, може, у нього з’явилася дівчинка?
«Дівчинка, так, — Микита рефлекторно торкнувся пальцями губ. — Не хочу вас засмучувати, але у вашого сина з’явитися може хіба що хлопчик», — думка здавалася йому кумедною перші п’ять секунд, поки сенс слів Валентини Миколаївни не дійшов до мозку, що гальмував. Микола не повернувся додому. Він вийшов із цього будинку і не пройшов два подвір’я по діагоналі без пригод.
— Вибачте, Валентино Миколаївно, але я не знаю. У мене дуже… релігійна сім’я, у нас не прийнято таке обговорювати.
— Ой! Звичайно, Микито, я не хотіла тебе бентежити, — запевнила жінка несміливо. — То ти нічого не знаєш?
— Ні, але… давайте я напишу всім його друзям, яких знаю? Ви не переживайте раніше часу.
Вони ніяково попрощалися, Микита жбурнув телефон назад на ліжко і витріщився на Бажана.
— Чого дивишся? — чоловік хихикнув і помацав пальцями правий ріг.
— Ти щось із ним зробив?
— Я? — Бажан озирнувся на всі боки, ніби сподівався знайти ще когось, до кого Микита міг звертатися. — У жодному разі.
— І я маю тобі просто повірити?
— Ти маєш інші варіанти?
— Ти можеш присягнути, що нічого з ним не зробив? Твоїм словам узагалі можна вірити? — у нього й справді не було варіантів, і визнавати це виявилося майже фізично боляче.
— Твоя віра — твоя проблема, хлопче, — Бажан схилив голову вбік, оцінюючи висохлі доріжки сліз на чужих щоках. — Минулої ночі я відпустив його з миром, як ти просив. Я не маю причин вбивати його.
— Ти відпупкувався від сатани. Тобі не потрібні причини.
— Це твої «батьки», — він показав у повітрі лапки однією рукою, — вважають поцілунок двох хлопчиків содомією. У мого Батька з цим проблем не виникало.
— Крити нема чим, — визнав хлопець, насупившись.
— Чудово. Із твоєю екзистенційною кризою покінчено? Тому що я маю ідею для другого туру, — Бажан підморгнув Микиті, схопився на ноги і височів тепер над ним з великої відстані. Довелося визнати, що цей ходячий нічний жах — дратівливо високий тип. — Я казав, що даю тобі пару днів для ухвалення рішення, тому нам варто розпочати зараз.
— Що розпочати?
— Дивитися правді в очі, — таємниче прошепотів Бажан, перш ніж стиснути кулак і щосили вдарити Микиту по обличчю.