- Блезе!
Ґрейнджер за сніданком вирішила потягати колишніх слизеринців? Ну добре, що почала хоч не з мене. Я вже вислав учора матері ледь не книгу зі скаргами про те, що мене впихнули до ґрифіндорців і чекав її співчуття. Зрештою, це вона мене сюди запровадила, про що я косвільно їй нагадав. Це батько сталево пропонував вирішення проблеми або взагалі звертав мою увагу на щось інше, як от навчання чи «жінку собі знайди». А мама завжди жаліла і заспокоювала, могла і в лоб поцьомати того вісімнадцятирічного бегемота в неї на колінах, вищого за неї на голову.
І от надійшов час совиної пошти. Я все ще не міг позбавитися того дивного почуття, ніби я не в своїй тарілці, проте коли підійшов Блез, стало набагато легше. Та й компанія слизеринських ґрифіндорців під боком неабияк заспокоювала. Така групка була і в Рейвенклові, щоправда, більша. А ті дві дівчини, які потрапили до Гафелпафу, взагалі стали найкращими подругами. У скруті й не так щебетати почнеш - це, до речі, було слизеринським девізом.
- Драко, ти випадково Ґрейнджер не бив по голові «Казками барда Бідла»?
- Що? - я не зрозумів, до чого він хилить, адже думками літав бозна-де, навіть не помічаючи того, як мені обмивають кісточки. Та і якщо повністю зосередити увагу на сказаному Блезом, краще не стане.
- Тільки що висовувала претензії на рахунок тебе. Питала, чи нічого ти про книгу цю не говорив. Я відповів, що ти прочитав її повністю ще на першому курсі і сказав, що більше до цієї провінційної літератури не доторкнешся і під загрозою смерті, лише щоб комусь іншому дати нею по голові. Ти був жорстокою дитиною, мушу сказати.
Я обернувся до золотої трійці. Ті вже перешіптувались, але замовкли, коли помітили мій погляд. Вдали, ніби займаються своїми справами. Мій внутрішній голос втомлено застогнав. Мерліне, попасти під підозри злидаря, зубрили (життєвий досвід підказує, що від образ «бруднокровка» та «зрадники роду» варто відмовитись) та Поттера спочатку навчального року. Хотілося закричати. Вони ж бо стовідсотково запідозрили мене в чомусь, що пов’язане з темною магією і Поттером. Пам’ятаю, у тій книзі писали щось про бузинову паличку, яка тепер належить йому, і ще якась бурда про смертельні реліквії. Хоча чорт, не сипте солі на рану, що я можу зробити вашому Поттеру? Втретє за його життя кинути в нього «Авада Кедаврою»? Здається, в нього вже імунітет на неї, а фраза «я тебе вб’ю» означає лише милу забаву між уроками. Вони, я в цьому впевнений, думають, що я хочу заволодіти бузиновою паличкою абощо. Треба припинити існування цього клубу параноїків, але спочатку лист від мами. Хто і як, а вона важливіше, ніж те тріо, яке після семи років гнання за Темним Лордом шукає тотальну зраду всюди. Читати її «тихо-тихо, моє сонечко, мій зайчик, моя кицюнька бідна, задовбали тебе на початку року, так? Бідося, мама тебе цьомає і любить, а вони всі йдуть у сраку» набагато приємніше, аніж слухати вічний шепіт за спиною.
Драсю, мені дуже шкода, що ти змушений сидіти за одним столом зі зрадниками роду, бруднокровкою та Поттером. На жаль, я не можу вплинути на Макґонеґел - вона занадто впливова, а наша сім’я в скрутній ситуації. Маєток кожного дня напхом напханий аврорами, впевнена, вони когось вислали і для слідкування за тобою, щастя, хоч листів не перевіряють. Тож будь обережним і не провокуй жодних конфліктів, тримай себе в руках і старайся якомога краще закінчити школу. Мені дуже важливий ти і твоє майбутнє, я хочу, щоб ти був щасливим.
Наступне засідання Чарверсуду відбудеться дев’ятнадцятого жовтня. Одним зі свідків буде Поттер. Саме тому прошу тебе, Драко, не провокуй із ним або його друзями жодних конфліктів. Це може мати погані наслідки.
Мама.
Я втомлено зітхнув. Отже, з цим не можна затягувати.
Після тривалої внутрішньої боротьби із соромом, я встав зі стільця та підійшов до золотої трійці.
- Поттере… є розмова до тебе. - Мерліне, я хоч маю нормальний вигляд?
Він подавився гарбузовим соком.
- У тебе є до мене що?
- Це стосується бузинової палички.
Поттер неохоче піднявся, розуміючи, що справа, скоріш за все, серйозна, і що відвертітися жартом про дементорів не вийде. Мені теж не подобалося, що він йде в мене за спиною, але це був вимушений крок.
Я намагався почати діалог якомога менш прибацано. Згодом, вдихнувши повні легені повітря, сказав:
- Отже, я не знаю, що тобі наплела Ґрейнджер про той випадок вчора у бібліотеці, але я не читав казок барда Бідла ще з одинадцяти років. Я просто побачив одну людину з вашої золотої трійці та запанікував, взяв першу-ліпшу книгу, яка лежала в мене під рукою та зробив вигляд, що читаю. Твоя бузинова паличка чи що там у тебе є мені не потрібна. Вільний.
І я вже майде пішов, як він схопив мене за зап’ясток та розвернув до себе.
- І з якого біса ти, побачивши когось з мого кола спілкування, запанікував?
- Дійсно, чому? Ґрейнджер на третьому курсі мені врізала за те, що я обізвав ключника, Візлі готовий принести мене в жертву замість свого брата, а ти взагалі вижив після того, як помер. З учасниками вашого тріо й на одній геоїдній планеті існувати разом страшно, не те що в одній бібліотеці.
Я з максимально напищеним виглядом, з тим, на який лише був спроможний у своєму становищі, висмикнув свою руку. Поттер гиготів десь ззаду, коли я йшов до столу.
- З чого регоче? - запитав Блез.
- Та хай хоч задихнеться від сміху, мені байдуже. - пробурмотів я, пишучи на новому листку пергаменту:
Із Поттером складно. Їхня трійця вже на початку року запідозрила мене в якійсь темномагічній бурді, пов’язаній із бузиновою паличкою. Я намагався пояснити, що я не затіваю нічого поганого, але навряд вони мені повірили.
Я обернувся до золотої трійці. Вони про щось говорили, але відкрито, без шепотіння. Намагаючись прислухатися до їхньої розмови, я відчув лише дзвін у вухах. Побачивши в Поттера в руках паличку, я зрозумів, що нічого вже і не почую. Засранці.
У ґрифіндорській вітальні немає скелетів тварин у шафах, там не треба використовувати зігрівальні закляття, аби не замерзнути, там нема виду на озеро, де міражі того, як хтось тоне. Якби тут не ходили ґрифіндорці і не перешіптувалися в мене за спиною, я б сказав, що тут нудно (навіть не зважаючи на те, що вже на початку року хтось свиснув маґлівський дезодорант) й до блювоти затишно, але пліткарі, які вже десять разів мені обмили кісточки і продовжують далі, кажуть «комфорту Мелфоя - ні», тож я все ще хочу додому.
Про бажання поїхати додому я збрехав. Мені аж ніяк не хотілося повертатися додому, де прямо над столом у трапезній була вбита вчителька маґлознавства, або куди притягали маґлонароджених і напівкровних чарівників, катували Олівандера, Грегоровича… якщо чесно, то я не знав, де гірше - в Гоґвортсі чи в маєтку. Але мама розклеїться, якщо дізнається, що мені було погано ще й удома, тож узайве розчаровувати її не хочеться. Я намагався написати щось позитивне…
Мені комфортно хіба що в бібліотеці або в туалеті Плаксивої Мірти. Так-так, це та прищава маґлонароджена рейвенкловка, з якою ти мені заборонила спілкуватися, коли я сказав тобі, що намагався залити в неї маслопиво. Цьогоріч я спробую зробити це з вогневіскі, тож можеш вислати мені ревуна.
Драко (НЕ НАЗИВАЙ МЕНЕ «ДРАСЯ»)
***
Великим щастям було побачити «зіллєваріння і настійки» першим уроком. Вчитель, щоправда, був так собі, проте любов до предмету привив ще Снейп, тому розрада меншою не стала. Але перспектива працювати разом із ґрифіндорцями все ж долила свою ложку дьогтю в бочку з медом.
- Корінь мандрагори, Лонґботоме.
Він бере безоар.
- Корінь мандрагори, Лонґботоме.
Поволі підходить до казанця.
- КОРІНЬ МАН-ДРА-ГО-РИ, ЛОНҐБОТОМЕ, НАВІЩО НАМ БЕЗОАР?
Він здригається, і безоар падає в казанець, через що рідина, яка щойно була блідо-рожевою, перемінила свій колір на яскраво-жовтий.
- Я повторю долю своєї тітки Белатриси і з радістю сяду за це в Азкабан, Лонґботоме! Ваша лінія прибацаних повинна урватися!
Я вже потягнувся до палички. Не для Круціатусу, звісно, але поригати слимаками Лонґботому не завадить. У цей час роззяви з цікавістю спостерігали за нашою перепалкою. Браун навіть про зілля своє забула, яке вже витікало з казана, і поки воно не пропалило їй туфлі, не звертала на нього жодної уваги. Сестри Патіл теж особливою зосередженістю з-поміж інших не виділялися. Катавасію перервав скрип дверей.
- Ох, перепрошую, дітки! Поки мене тут не було, нічого не сталось?
Учитель дурнувато всміхався. Це мене роздратувало ще більше, але я змусив себе вдати, ніби я в нормі. Паличкою я стукнув по казанкові, подумки промовляючи закляття, і та кольорова вода, яку створив Лонґботом, зникла. У цей час Слизоріг допомагав Лаванді розібратися із зіллям, що бурлило й плювалося на всі боки. Я взяв Невіла (Мерліне, коли я почав називати ґрифіндорців по імені?) за шиворіт мантії і просичав:
- Сиди тут і навіть не смій торкатися казанця, інакше я змушу тебе зварити це зілля самостійно та втоплю в ньому спочатку твою жабу, а потім тебе.
Я гидливо відшвирнув Лонґботома від себе і почовгав до комірчини з інградієнтами із книжкою під боком. Там я був один - розуміння цього приємно огортало груди теплом, не зважаючи на загалом холодну температуру кімнати. Залишалося лише закрити двері і…
Настала тиша.
Тут темно, мокро і холодно, але тихо.
Тут немає ніякого Лонґботома, який псує все, до чого доторкається. Тут немає ніякої Ґренджер, яка роздає підозри направо й наліво вже на початку року. Треба завести якийсь список гріхів ґрифіндорців чи як? Вони примудрилися зіпсувати урок настійок, чого зазвичай не виходило навіть у Поттера, а якщо виходило, то лише на шостому курсі. Та й тоді він просто знайшов старий підручник Снейпа, про що останній мені розповів. Якби не примітки Северуса, то у нього й протизапорне зілля не вийшло.
Двері відчинились.
- Драко? Ти в порядку? - з-за них виглянув Лонґботом.
Я повільно повернув до нього голову. Не можу сказати, який у мене був погляд, але Невіл повільно зачинив двері, ніби намагаючись не робити різких рухів. У результаті він прищемив собі пальці та на принизливо низькій ноті зойкнув.
- «Тц. Ідіот.»
Я розгорнув книгу на потрібній сторінці й шукав інградієнти. Корінь мандрагори (як цей притрушений сплутав його з безоаром?), хвіст саламандри, слиз бундімунки, око клаберта, кіготь багнюка, слиз флоберв’яка, пір’їна фупера… Мерліне, дай пережити цей день.
*
- Від мене намагалися приховати це, але я заліз у татів домашній кабінет, відчинив «Алогоморою» шафку з документами і знайшов теку, де титульний бланк був заповненим свідоцтвом про смерть. Порившись у тій папці, я знайшов виписку з Мунґівського моргу із причиною смерті.
Я вичікувально мовчав, спеціально тримаючи інтригу.
- Ну, ну, ну?! - не вгавала Мірта.
І я з придихом відказав:
- Драконяча віспа.
Із країв найближчого унітазу полилась вода, коли Мірта з реготом линула в каналізацію. Ті кілька секунд, коли її не було, здавалися вічністю. Згодом вона вилетіла з вентиляційної труби, і попросила розповісти їй ще щось.
- Якось мені прийшов лист із Гоґвортсу зі списком потрібних мені підручників. Я пішов у батьківську спальню, аби розповісти про це батькам. Відчинивши двері, побачив як тато, заплівши волосся в хвостик, стоїть посеред спальні в трусах…
Мірта видавала звук, схожий на свистіння чайника.
-…і каже мамі «Ну як, Нарцисо?», а вона…
- Оце так благородний чистокровний рід. Не те, що ці зрадники.
Я почув знайомий голос за спиною.
- Роне… - сказав не менш знайомий дівочий голос.
- Так. Чистокровний чоловік не може любити чистокровну жінку, і вони не можуть любити те, що в них народиться. Щасливий шлюб може вийти лише якщо один з них - маґл, а подружжя чарівник + чарівниця приречене на відсутність позитиву в родині. Знаєш, ми у своєму маєтку ніколи не жартуємо, в нас одвічно панує атмосфера серйозності. Багаті не тільки не плачуть, а ще й не сміються.
Я прикусив язика, аби не сказати «вашій сімейці пощастило». У принципі, протестуючи Візлі, я вже підписав собі Азкабанський вирок. Хоч завдяки Шеклботу дементорів і прибрали звідти, все ж сідати в тюрму це трішки…
- Роне, пішли. - Поттер взяв його за руку та вивів з туалету.
***
Через пів години я пішов до ґрифіндорської вітальні, де товклася вервечка людей, які, побачивши мене, заметушилися. Хтось кинув у мене «Аґваменті». Я ухилився, гидливо поглянувши на того сміливця, який до цього додумався. Ним виявився худий каштанововолосий п’ятикласник, що із острахом на мене дивився. Я був здивований, хоча професіонально цього не показував. Зазвичай мене обзивали, обговорювали за спиною і зневажливо зиркали, але на прокльони не наважувався ніхто. Усе ж я був найкращим учнем Слизерину зі своєї паралелі, і тому здебільшого «середні» ґрифіндорці не напрошувалися на бійку, не зважаючи на свою легковажність. Вони ж бо розуміли, що битися зі смертежером справа невдячна і може призвести до зайвої пари рук, які тирчатимуть з украй делікатного місця або кількагодинної сліпоти як мінімум і, відповідно, до смерті максимум. Саме через свою легковажність вони і думали, що я цілковитий ідіот та буду плюватись отрутою, мов кобра чи ще якась отруйна змія. Рейвенкловці, в силу того, що вони набагато розумніші, знали чудово, що єдина змія, якою я можу бути, це удав. Ні, серйозно: суд ще не закінчився, я в напівкроці від Азкабану, будь-яка витівка може коштувати мені свободи, і тут я роздаю по пиці ґрифіндорцям, більшість з яких утратили родичів на війні? Звичайно я буду сидіти в кутку, лише таблички «бий мене» не вистачає. Тим краще, що ґрифіндорці до цього не додумались.
Я спокійно, ледь не граціозно обійшов цей гурт ґрифіндорських маргіналів (чия б корова мичала) і попрямував до портрету Гладкої пані.
- Волдик-дурболдик.
Картина трішки замислилась.
- Пароль?
Я зловив себе на думці, що хочу розірвати дідьчу картину і спалити. Цей Ґрифіндор погано на мене впливає.
- Волдик-дурболдик.
Портрет відсунувся неохоче, із затримкою та повільно. У вітальні відбувалась якась метушня, та я не звертав на це уваги та швидко попрямував у бік свого гуртожитку, чого мене навчив одноденний досвід перебування тут.