У ньому з самого початку не було нічого особливого або унікального. Привабливого теж було мало. От що гарного може бути у настільки блідій людині, що ярко виражені вени та синці під очима стали буденністю? Джиму й самому не подобалась ця блідість, не кажучи вже про всі інші особливості його тіла. Якось в магазині якась літня жіночка запитала чи достатньо Джим їсть, бо в неї склалося враження ніби його здує навіть легенький вітерець. Джима бісило це. Бісило що людям є діло до чужої зовнішності, до чужого тіла. Коли люди перестануть зациклюватися на інших і почнуть звертати увагу в першу чергу на себе?
Він ще довго міг би стояти під дощем, заглибившись у роздуми про людське буття, якби не задзвонивший у рюкзаку телефон.
– Я вже йду, – коротко відповів хлопець і кинув трубку.
Мабуть досить на сьогодні філософії. Потрібно було чимось себе підбадьорити. Літо же, як ніяк. Завтра він їде до табору, знайде нових друзів, буде веселитися та всіляко взаємодіяти з людьми. Яка радість. Подібні думки з тельбухами видавали все його невдоволення цією поїздкою. Він хотів провести літо так, як робив це всі попередні рази: кататися на велосипеді, вивчати нові райони свого міста, шукати пейзажі та фотографувати їх, а потім приходити додому і до ранку читати книги або фанфіки, попиваючи заздалегідь підготовлений йогурт. І все це у повній самоті. Ніяких розмов. Тільки він, прогулянки, чтиво та смачна їжа. Але ж ні, татові припекло відправити Джима до табору, ще й наполягавши на знайомстві з новими людьми. Гидота яка. Джим не мав друзів. Максимум кілька приятелів зі школи, з якими можна іноді перекинутися кількома словами, але не більше. Йому цього було достатньо, він не потребував щоденного спілкування та проведення часу з кимось. Він щиро не розумів заради чого він повинен виходити зі своєї зони комфорту, якщо його спосіб життя ні йому ні оточуючим не заважає. «Вихід із зони комфорту – це не кінець світу, Джиме. Іноді це навіть корисно», — сказав йому одного разу батько, але тоді хлопець не надав цьому особливого значення.
Ну ось знову він задумався так, що мало не пропустив свій автобус. Джим любив так глибоко потопати у своїх думках, але зараз бажання йти пішки не виникало. Не сьогодні.
***
Виїжджати вони мали за годину. Джим перевірив, чи все він узяв, і подався на кухню, щоб приготувати сендвічі. Нашвидкуруч виходило не дуже акуратно, але смаку це не змінювало. Ну, принаймні, він на це сподівався.
– Ти забув взяти гітару, – почувся позаду голос Інгрід, молодшої сестри Джима.
– Це тому, що я дурненький, – іноді Джим говорив щось перед тим, як задуматися про зміст сказаного. Ось як зараз.
– На твоєму місці я не залишала б її на тата.
– Згоден.
Не те щоб їхній тато не був самостійним, але… Але іноді Джимові здавалося, що єдиний дорослий у цьому будинку – його сестра, хоч їй лише одинадцять. Ну, як мінімум у математиці вона перевершує і Джима і їхнього батька разом узятих.
Джим обернувся на звук дверей, а Інгрід поспішила зустріти батька.
– Ти все зібрав? – він хотів ще щось сказати, але, побачивши сендвічі, не стримався і накинувся на них.
Інгрід осудливо подивилася на батька.
– Я не обідав сьогодні, – пояснив він.
***
Дожовуючи свій сендвіч, тато Джима почав перевіряти, чи нічого його син не забув. Перед виходом із квартири він перевірив ще раз. І ще один раз уже у машині. Інгрід тихо зітхала, не коментуючи те, що відбувало, поки батько не почав перегинати. Тоді вже вона почала перевіряти все сама, люто доводячи татові що так вони тільки запізняться і нічого страшного не станеться якщо Джим щось забуде. А Джим у такі моменти просто сидів і посміхався. Такі моменти йому подобалися. Вони нагадували йому про сімейні поїздки. Раніше вони кожного літа їздили до Каліфорнії і жили в наметах тижнями. Цілими днями Джим з сестрою веселилися в морі і грали на білосніжному піску. Тоді все було інакше. Було стільки щастя та свободи. Тато не пропадав весь день на роботі, а мама була з ними. Джимові від цих думок ставало все сумніше…
Машина нарешті рушила з місця. Через сльози, що раптово накотилися, Джим відвернувся до вікна і відігнав сумні думки про минулі часи куди подалі. Треба було якось втішити себе. Краєвидів у межах міста було не дуже багато, але хлопець любив дивитися у вікно під час поїздки. Все життя в будь-якій дорозі він вдивлявся в будинки, поля, міста, що миготіли повз. А якщо їхати вночі… О, Джим щиро любив подорожувати в темні ночі. Такі моменти унікальні. Навіть хот-дог і дешева кава, куплені на заправці о другій годині ночі здавались особливими.
Джима хилило в сон. Всі його спроби не спати виявлялися провальними, і хлопець все ж таки заснув.
***
Джим прокинувся різко, трохи стукнувшись головою об дах машини. Подивившись у вікно, він машинально визначив скільки часу. Що б там не говорили про його жахливий режим сна, Джим завдяки цьому режиму вмів визначати час уночі. Годинник на телефоні показував 3:36. Він майже вгадав.
– Де ми? – спитав Джим, бо не розумів у якому вони штаті.
– О, ти вже прокинувся. Чудово. Ми вже у Колорадо. Думаю опівдні приїдемо до Юти.
– Угу… – промимрив Джим і, трохи подумавши, додав. – А скоро буде якась заправка?
– Сподіваюся на це. А що?
– Я хочу чай. З молоком.
– Чай із молоком… Дикість яка!
– А мені подобається.
Батько завжди дивувався вподобанням Джима в їжі і називав їх збоченими. А почалося все з того моменту, коли семирічний Джим випадково скуштував м’ятну зубну пасту і захотів морозиво з таким самим смаком. В дев’ять Джим розплавив сир на шматку яблучного пирога і з’їв. Вийшло, до речі, непогано. В одинадцять його кулінарні експерименти перейшли до вершкового масла в каві та запивання попкорну молоком. В тринадцять Джим почав додавати мелене авокадо в гарячий шоколад. Ну а зараз, на думку його батька, настало найгірше: чай із молоком та помідори з арахісовим маслом. Останнє стало, так би мовити, кулінарним хітом Джима. Незвичайно, яскраво та смачно.
Гаразд, відволічемося ненадовго від його смакових уподобань.
***
Джим сперся на вікно машини і вкотре замислився. Насправді для поїздки до табору була ще одна причина, окрім бажання батька знайти синові друзів. Останній місяць Джима переслідували якісь… напади, як це називав батько. Тато обдзвонив багатьох лікарів, шукав інформацію в інтернеті, але подібних випадків так і не знайшов. Проблеми почалися коли одного теплого травневого дня Джим повертаючись зі школи забрів у якийсь незнайомий провулок і потрапив кудись. Спочатку хлопець подумав, що потрапив на якийсь фестиваль чи ярмарок, але коли люди навколо почали дивно на нього озиратися (тобто ще дивніше, ніж зазвичай), Джим запідозрив недобре. Складалося відчуття ніби хлопець потрапив до Америки дев’ятнадцятого століття. Джим трохи поблукав «фестивалем», а потім в якусь мить повернувся до свого міста. Тоді він нікому про це не розповів, але подібні випадки почастішали і Джимові довелося розповісти про це батькові.
Хлопцеві здавалося ніби він божеволіє. Тато вважав, що це через те, що його син кілька років майже ні з ким не спілкується. Зійшлися на тому, що Джиму варто поїхати до каліфорнійського табору, де є фахівець. Зі слів батька ця людина вже стикалася з подібним і може допомогти. Джимові ж здавалося ніби його запроторять у психлікарню.
***
Світало. Джим пересів так, щоб бачити схід сонця, оскільки їхали вони на захід. Він любив світанки. Під час навчання він вставав о п’ятій ранку і сидів на даху однієї будівлі, спостерігаючи за світанком та містом.
– Ось і заправка. Можеш купити собі що-небудь, а я піду заправити машину, – батько вручив Джиму гроші та подався до бензоколонки.
Джим підійшов до автомата з кавою і купив собі капучино. На жаль чаю з молоком у таких автоматах не продають, але це дрібниці. Взявши до рук паперовий стакан хлопець відійшов подалі від заправки і сів на бордюр, попиваючи свою каву і дивлячись у далечінь. Прямо як у старі добрі.
Світанки подобалися Джимові більше, ніж заходи сонця. Вони давали надію. І розпочинали новий день, ось як зараз. Йому подобалося сидіти віч-на-віч зі своїми думками. Він просидів би так цілу вічність.
– Якби так було завжди… – тихо прошепотів Джим і посміхнувся.
Він іноді розмовляв сам із собою. А іноді говорив випадкові фрази нікуди. Не собі, а скоріше всьому світу. Він кричав пошепки. Кричав усьому сущому, але його ніхто не чув. У такі моменти його начебто розривало на тисячі шматочків від самотності та щастя. Він щиро не розумів, як він міг поєднувати в собі ці дві речі. Він був щасливий один, але почував себе спустошливо самотньо.
Допивши свою каву, Джим підвівся з бордюру і сів у машину. Новий день настане, і цього не можна було змінити. Тому залишалося лише зробити крок уперед. І він зробив крок. «Новий день – нові можливості» – пригадалося Джиму. І він подумав, а чому б і ні?