Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Вузлуваті бліді пальці з сухою шкірою, деінде подряпаною, із мозолями і задирками. Рука подеколи тремтить, чи то через недавню бійку, чи то від втоми.
— Заспокойся, — шипить Какузу невдоволено, коли рука починає тремтіти сильніше. Пальці майже підскакують на столі, неначе Хідан відбиває ритм якоїсь пісні.
— Я спокійний, — буркнув той у відповідь невдоволено, але згодом все ж намагається напрягти руку, через що та тільки сильніше ходить ходуном.
— Хідане, — Какузу піднімає очі і дивиться з-під лоба. Той бурмоче щось собі під носа і безпомічно стискає і розтискає кулака, сподіваючись, що це допоможе. Згинає акуратно, бо на нігтях – ще не висохлий зелений лак. Не допомагає.
Какузу випрямляється і відкидається на спинку стільчика, натякаючи, що нічим він Хідану зарадити не зможе, якщо тремтіння буде продовжуватися й надалі.
— Ой, та йди ти до сраки, — невдоволено скрикує Хідан у відповідь і забирає руки, ховаючи їх під стола, — щоразу одне і те ж саме!
— Я зараз її відрубаю.
— Не відрубаєш.
— Відрубаю.
— Вона все рівно буде рухатися, довбню, — ще один важкий погляд зелених очей з-під густих чорнявих брів у відповідь. Десятисекундне мовчання.
Хідан виймає руку з-під стола і підсовує ємність з зеленим лаком ближче до себе.
— Ну воно, блять, і воняє, це ж пиздець, — бурмоче собі під носа, намагаючись провести рівну лінію по нігтьовій пластині мізинця, але обидві руки тремтять, і Хідан тихо лається собі під носа, поки Какузу не висмикує в нього злощасний пензлик і за лікоть не підсовує ближче до себе.
Фіксує потрібні пальці в долоні і стискає їх так сильно, що тепер Хіданові лайки направлені вже на нього. Зате тепер пальці тремтять помітно менше.
— Заспокойся, — вкотре за сьогодні говорить майже по складах і нахиляється над рукою. В ніс вдаряє уїдливий запах лаку, але Какузу вже звик.
Шкіра справді суха, особливо на подушечках пальців та на випираючих кісточках п’ястка. Вона подерта і мозолиста. Подекуди негарна й навіть неприємна на дотик. Біла з майже непомітними блідими волосками деінде, але загалом, звичайна собі долоня. Ну, ще шкіра біля нігтів роздерта, тож, мабуть, болить, коли Какузу випадково зачіпає її лаком, але Хідан мовчить.
Хідан мовчить? Оце вже дивно.
Шкіру обпікає незвичною теплотою чужої долоні.
Какузу обережно, ніби випадково, піднімає погляд. Його напарник взагалі розглядає щось на підлозі. Мабуть, встиг відвернутися.
Какузу гмикає собі під носа і затискає одного великого пальця. Хідан все ще мовчить. Коли Какузу піднімає погляд вже різко, ніби намагаючись зловити напарника на чомусь неправильному, той вже не відвертається.
Хідан, насупивши ледь помітні світлі брови, розглядає щось вище очей на Какузовому обличчі. Какузу коситься на свою маску, що він її залишив неподалік. Волосся в нього зав’язане на потилиці, щоб не заважало. Загалом, він рідко так виглядає, тож цікавість можна зрозуміти.
Нарешті Хідан помічає питальні нотки в чужому погляді. Знизує плечима і підіймає руку з нафарбованими нігтями. Вже сам подає другу. Дмухає на невисохлий лак з невимушеним виглядом. Какузу все ще дивиться вичікуючи, піднявши брови.
— Я, блять, зрозумів, куди ти гроші діваєш, — відповідає Хідан на невербальне запитання. Какузу запитально киває. – Ти собі брови зробив, та?
Чутно, як відстукує секундна стрілка годинника на стіні. Какузу знову береться фарбувати нігті, виражаючи своїм важким мовчанням всю абсурдність ситуації.
Долоня Хідана не більша за його власну, трохи менша в ширину. Пальці не довші, тільки більш кістляві. Зап’ясток, може, вужчий, то й все.
Зелений лак зовсім не пасує до помаранчевого кольору каменя у персні. Яскраві кольори здаються брудними плямами на майже білосніжних долонях, і це змушує зібгати губи в незадоволенні. У Какузу ситуація краще, в нього нігті – темно-коричневі, кільце зелене, і Какузу певний час розмірковує над тим, а чи можливо помінятися з напарником такою дрібничкою як перстні, щоб Хідану хоч би личило.
Личило? Яка нісенітниця.
— Їбаний Пейн зі своїми нігтями, та? – питає Хідан, вже коли нігті висохли і час іти до своєї кімнати. Питає, щоб якось розбавити цю ніякову атмосферу вечірньої мовчанки. Годинник показує одинадцяту вечора. – Всьо, я пішов, — гукнув він вже у дверях, так і не дочекавшись відповіді. Згодом з коридору донеслося недбало вигукнуте «дякую».
Какузу стискає і розтискає долоню трохи розгублено – та все ще тепла від чужого дотику.
— Їбаний Пейн, — повторив Какузу тихіше, дивлячись напарнику вслід. Прокашлявся, нарешті випрямився. В кімнаті все ще відчувався запах лаку і чужого дешевого одеколону. – Наступного разу відрубаю бісову руку…