Смертельна ілюзія,
Розсипала лілії,
Там де молюся я.
Засну і проснусь,
І знов закохаюсь
І знов отруюсь я,
Дарую душу і знов помилюсь я.
Хлопець зайшов до кам’яної в’язниці. Сирість, холод, пліснява. А в одній з камер сидить вона. Дівчина в білій напівпрозорій сукні, що більше схожа на нічну сорочку.
Юнак підійшов.
— Вони збираються мене стратити завтра. Вже готують багаття.
Ше Лі перевів погляд на маленьке, загороджене прутами, віконце в камері Суйон. Ніби міг щось там побачити. Те багаття, тих людей.
Нічого не видно. Нічого не чути.
Лиш п’янкий запах металу забиває простір, наче хтось пустив кров.
— Можуть просто зачекати ранку і я згорю без їх допомоги, — проговорила дівчина, а хлопець все не знав куди діти руки.
Він підійшов ближче і обхопив металеві ґрати.
— Я тебе заберу.
— Не потрібно. Ми грали і я програла.
—Дозволь хоч зараз!
Дівчина нарешті перевела погляд на хлопця, підвелась і підійшла до нього, накриваючи його долоні своїми.
— Ні. Хочу бачити, як ви всі плакатимете від моєї смерті.
Вони були так близько і так далеко, що цей простір і їх розуміння один одного розділяли океани, континенти, час, саме життя.
— Я тебе визволю.
— Не потрібно.
Рука дівчини перемістилась на обличчя хлопця.
— Це лише одне життя. І з тобою би я його не прожила.
— Брешеш.
Як добре її зрозумів цей смертний за кілька місяців.
Сукуби не мають більшого задоволення, ніж забрати чужу волю і душу. Та зараз щось же тримало Суйон в цій клітці.
Можливо, і бреше, а, можливо, не знає, що сказати собі. Якщо вмре ця її частина, вона стане вільною?
— Проси, моли на колінах не полишати тебе і я залишусь, як і тисячі разів до цього.
Ше Лі проковтнув кожне слово. Її доторк до щоки ще обпікав, та він встав на коліна, бо гордість між ними займала останнє місце.
Страх смерті стирав всі кордони.
— Залишся.
— Це ні для кого не буде виходом.
Хлопець так і продовжував стояти навколішках.
Кажуть….
— Кажуть…
…що сукуби ходять до жертв, поки не викрадуть душу.
— …що сукуби…
Кажуть…
— …ходять…
До жертв?
Дівчина також опустилась.
Кажуть, що сукуби ходять до тих, хто має сміливість закохатись в них, аби заспокоїти коханців сон.
Дівчина обхопила його обличчя вже знизу вверх.
— Кажуть…а ти не переймайся. Це лиш одне людське життя.
— Яке прожити без тебе не здатен.
Любовна омана окутала їх.
Чому ж не здатен?
Ти лиш смертний чоловік.
Для вас, відсутність нас
не варта і гроша,
що за смертну душу
відданий.
І зранку сотні людей зібрались на площі. Кронпринц був першим, хто зайняв своє місце. А що ж він там хотів побачить?
Все те, що не узрів вночі.
Покаяння. Втрачену владу.
Все те, що він мав від народження. Те, що він утратив. Віддав добровільно. І згадав лиш зараз.
Як вести себе на прийомах.
І в бою.
Що від нього чекають?
Не згинь від любові.
Прошу.
Дурман від всезагального захвату паморочив.
— Відьма, відьма, відьма
— Забрала душу і серце.
— Відьма, відьма, відьма.
— Загнали нарешті в тенетця.
День розгорався золотом свіжих фарб. Люди. Люди скандували «вбивця». Ше Лі на золотий трон сідав, та душа була не на місці.
Дівчину вивели, штурхаючи в плечі, а він боявся відвернутись аби не пропустити момент істини і, здавалось, насолоди. Вперше побачить, як вона програє.
Суйон трималась, як ніколи до цього. Всі її бажання сплелись, аби отримати вищу насолоду.
— Ти лиш дивись.
Читалось в її очах.
І кат вивів до стовпа, підганяючи. А вона все ще не згорала і не горіла. Яких зусиль вимагала ця вистава для одного глядача. Сонце пропалювало, та не достатньо, аби перемогти бажання і спрагу.
Зовсім не піклуючись про зап’ястя, зав’язав руки позаду.
А ти дивись, дивись, дивись.
І хлопець не міг відвести очей від краси цих знущань, хоч і хотів їх перервати. Або доєднатись. Правда в чім?
Сонце вже високо і смоляний смолоскип опущено, нарешті. Невже горить?
Перші доторки полум’я до шкіри. Жадана мить. А дівчина і не кричить.
Поглядом шукає очі аби він запам’ятав її і більше не зміг полюбить